Ре-квієм

Ре-квієм
(Квантові мандри ілюзорними світами)

Кришка капсули шикнула та повільно поповзла вбік. Я ліниво розплющив очі і намірився роздерти рот в гучному позіханні, але киснева маска знівелювала це намагання.
Я мляво звільнив руки і обличчя. Присів і спробував вилізти із залитої гелем капсули. Не пустили фіксатори стегон. Тут все було значно складніше.
Після тривалого сну думки мухами розповзались в порожнечі черепа. На спроби сконцентруватись вони падали лапками догори і прикидались мертвими. Я зробив зусилля і зігнав їх до купи. Почалась квола комедія незлагодженої взаємодії тіла та мозку з антрактами на довгі позіхання.
Зашипіли сусідні капсули. Решта «музичного» екіпажу почала прокидатись. Загальмовано та розгублено. Білява Ля сонно терла очі, потім довго масажувала щоки. Я почав від’єднувати трубки подачі поживних речовин від стегнових вен. Далі складніше – виймання катетерів. Процес збадьорив! Мухи в голові збуджено задзижчали.
Доки я вовтузився, Фа вже прямував до санітарно-гігієнічної кабіни. Кабін усього три, а нас семеро. Треба квапитись. Або розслабитись. Або таки квапитись. Уф! Зосередитись. Рухатись. Потрібно повертатись до нормального, функціонального стану. Приймати естафету керування від «кольорового» екіпажу.
Зважаючи на здорове почуття гумору Червоного лідера, наш зореліт гарантовано опинився в якомусь непромаркованому задуп’ї галактики.
Я вивільнився одночасно з Ля і ми зайняли останні дві кабіни. Мі провела нас лінивим поглядом та, смачно позіхнувши, занурилась назад у слиз. Решта «нот» навіть не намагались звільнитись. Лише поскидали кисневі маски.
Вода швидко змила з мене липуче желе. Тіло та розум мліли під теплими потоками. Я натиснув на панелі символ іонного режиму. Злегка шарпнуло струмом. Це насторожило. Я не наважився повторити спробу. Приклав долоню до підсвіченого кола, щоб відчинити двері.
Потужній розряд простромив тіло. П’яти вплавились в підлогу, долоня болюче прикипіла до дверей. Спину вигнуло спазмом в дугу. Різко та гучно клацнуло і мною жбурнуло назад. Я вдарився потилицею. Кволо сповз по слизькій стінці кабіни. Запаморочилось.
Свідомість повернулась. Я надалі сунувся по безкінечній стінці кабіни. Зображення прояснилось.
Напроти мене в позі «лотоса» сиділа неосяжних розмірів руда мавпа. Величні водойми її очей проводжали мій рух поглядом вселенського смутку. Смутку надглибокого, всепоглинаючого. Від котрого зупинялись пульсари, плавились чорні діри. Повіки мавпи, наповнені морями сліз, жалісно дріботіли. Погрожували щомиті пустити водоспади розпачу по кривим зморшкам морди.
Я заціпенів. Мавпа кліпнула і повела поглядом довкола, наче запрошувала роззирнутись. Розгублено підкорився.
Половину внутрішнього простору гігантської прозорої сфери займала сама мавпа. На протилежному боці я продовжував повільно зісковзувати по скляній поверхні. Сфера мчала крізь метеоритну хмару. Чи то метеоритний дощ бомбардував сферу? Хоча це було одне і те саме. Камені епічно розбивались об поверхню кулі, жодним чином не порушуючи глибокої тиші в середині.
Мавпа бездіяльно провела поглядом мій рух до своїх стоп. Тоді м’яко здійняла лапу. Погладила свій випуклий живіт, де означилась глибока зморшка – сумка. Неквапно занурила долоню під складку та обережно видобула жменю волохатих, чорно-біло-рудих кульок. Сумчаста самка ніжно оглянула вкриту шерстю ікру – зародки своїх майбутніх нащадків. Піднесла долоню та розвернула. Волохаті яєчка посипалась додолу. Кулі загепали довкола мене шаленим танцем і врешті одна з ікринок зрикошетила та розчавила мене…
…Удар викинув у нову реальність. Я замотав головою, скидаючи мару. Навколо переливалась блідо-блакитна імла. Моє тіло повисло в просторі. Я поворушив ногами і зашпортався за струну. Вона ледь чутно забриніла нотою «ре» та проступила білою лінією.
Дотик спровокував гравітаційну хвилю і я одразу провалився. Падаючи, вхопився за струну. Вибрався на неї і, розкинувши руки, пішов. Впевнено, без вагання. Мов вроджений акробат-канатоходець.
Балансувати було легко. Навіть занадто, зважаючи на обмежену видимість лінії – не далі, як на три кроки.
Прогулянка затягнулась і я подумав, що вибрав не вдалий керунок. Прискорив ходу. Захвилювався. Тривога наростала – змушувала набирати темп. Швидкість нагнітала страх. Врешті паніка погнала. Я побіг. Помчав, втрачаючи глузд. Нога зісковзнула – я втратив рівновагу. Інерція понесла вперед. Чоло зустріло твердий удар. Мене відкинуло. Я повалився в безодню і сплеск жаху витіснив з мене свідомість…
…Приємні, ласкаві дотики повернули притомність. Ля стривожено гладила моє обличчя, вглядалась у мутний погляд. Разюче боліла голова. Я криво посміхнувся у відповідь на турботу і одразу зблід. Лапа сумчастої мавпи зависла над нами. Пальці поволі розгинались і почергово випускали шерстяні ікринки.
Я спробував підхопитись на ноги, але слизька поверхня сфери перешкодила. Волохата куля накатом втиснула в мене тендітну Ля…
… Ми стояли, обнявшись, по пояс в сухій рідині. Схожа на яєчний білок, півпрозора та густа, дрібно кипіла довкола нас. Злостиво шипіла, але не наважувалась торкнутись тіл. Так наче невидиме магнітне поле утримувало агресивну суміш в кількох міліметрах від шкіри.
Я загорнув пригоршню дивної субстанції і вона вибухнула в моїх долонях феєричним каскадом бризок. На руках залишилось відчуття терпкої сухості.
Ля гучно, надривно розсміялась. Я стрепенувся. Мене насторожила істеричність реакції і я взяв долоню Ля у свою. Її пальці тремтіли.
Стояча рідина загула і в шумі разюче запанувала нота «ре». Суміш стрімко полинула. Захоплені вихором, ми закрутились в потоці. Я притис Ля до себе і нас знесло у водоспад.
Коротке падіння. Удар об глибу. Зіткнення розкинуло нас в різні боки. Понесло окремо, вдаряючи об скельні виступи. Било, жбурляло по крутим, уривчастим порогам, перекидаючи зі струменя в струмінь. Мене заклинило в ущелині. Поряд промайнула Ля. Я рвонувся і схопив її лікоть. Полетіли разом.
Потік стиснув наші тіла лиш на коротку мить. Знову виступ. Болючий удар. Ля відкинуло. Її долоні охопили мою стопу. В немислимій круговерті ми спромоглись відновити обійми і повалились в озеро під водоспадом.
Нездатні відштовхнутись від неконтактної рідини стрімко занурювались вглиб. Борсались, задихались. Врешті змирились і полишили марні спроби порятунку.
Спазм стиснув мої легені. Я не витримав і глибоко вдихнув. Рідина увірвалась в груди і одразу рвучким фонтаном вирвалась назовні, заливши прозору поверхню сфери. Скулившись на боці, я важко відкашлювався, вивергаючи з себе рештки аномальної субстанції.
Вгамувався та відкинувся на спину. В розмитому просторі миготіла темна пляма. Я протер від сліз очі. Поруч, близький до паніки Фа ритмічно втискав коліна Ля їй в груди – намагався вичавити з легень рідину. Нарешті субстанція виплеснулась крізь розкритий рот. Ля хрипнула та, вигнувшись містком, вивергнула фонтан. Ще кілька поштовхів і спітнілий Фа втомлено всівся між нами. Ля кашляла, відригувала та приходила до тями.
Фа сплюнув собі між стоп, підняв погляд догори і… закляк. Над нами традиційно нависла лапа рудої мавпи. Фа рвучко повернув голову, втиснув у мене ошелешений погляд. Що я міг йому пояснити? Що?
На нас уже сипались шерстяні ікринки…
…Уже у трьох ми стояли по коліна у болотно-коричневому надгустому газі. Щільний туман являв собою висококонцентрований пил. Він не дозволяв себе зачерпнути, а лише огортав тонкою темною плівою шкіру, котра одразу осипалась порохом.
Ми розступились роззираючись і я одразу натрапив у яму. Спіткнувся. Відскочив. Знову яма. Оглянувся. Фа шпортаючись, поспішав до Ля, котра провалювалась на кожному кроці. Ґрунт просідав під нашими ногами. Змушував незграбно перестрибувати з місця на місце.
Я побіг. Наскочив на Фа, штовхнув Ля і вони рушили за мною. Крізь в’язкий пил, заледь встигаючи висмикувати ноги з провалів, ми грузно протискали свої тіла. Туман став плиткішим і це дозволило перейти на біг.
В панічній погоні ми налетіли на вертикальну стіну, понівечену сколотими уступами. Заходились дертись вгору. Крихка порода відколювалась та кришилась. Засипала порохом обличчя. Чим інтенсивніше ми долали шлях до вершини, тим швидше скеля просідала і тонула у болотно-коричневій імлі бруду.
Кожен наш рух прискорював темп опускання. Надія кришилась разом із породою під здертими в кров пальцями.
Фа випереджав мене на корпус. Я озирнувся. Ля сильно відстала. Туманний пил сягав її плечей. Вона відчайдушно хапалась за крихкі пласти, вже не маючи опори під ногами. Темна курява, швидко огорнула її стан. Поглинула голову.
Я потроїв зусилля. З під ніг Фа сипався каменепад і ускладнював мій шлях. Фа люто вгризався в скелю, випереджаючи темп її опускання. Захоплений боротьбою, одночасно вчепився обома руками за великий виступ. Спробував підтягнутись і… Брила відкололась. Фа міцно обійняв уламок. Повільно, відхилився від скелі і, надалі притискаючи свій могильний камінь до грудей, повалився в діл – у брудну безодню.
Я на мить закляк і одразу схаменувся. Шаленими ривками досяг… піку.
Пік! Все! Дорога наверх скінчилась. Я обійняв вершину скелі. Притис до неї щоку та заплющив очі…
…Стало дуже холодно і кінцівки оніміли. Я з труднощами розірвав обійми та відсторонився від скелі. Після тривалого сидіння в незручній позі на холоді було дуже складно рухатись.
Розминаючись, я роззирався. Чорна, тверда поверхня з конічними шпильками кожних кілька десятків метрів. З такої шпильки я щойно спустився. Позаду на горизонті височіли руді пагорби. Я задер голову. Від чорного неба мене відділяв прозорий купол. Залишки гігантської сфери. Її поверхню нівечила павутина тріщин. Скляна куля таки розбилась об астероїд.
Мавпа! Де мавпа? Швидше здогадавшись, ніж роздивившись, я розпізнав в обрисах пагорбів тіло гігантського примата.
Попрямував до трупа. Добравшись, обійшов його. На чорному твердому ґрунті серед уламків сфери, погойдувались шерстяні ікринки. Мертві ненароджені нащадки. Я пішов далі. Тривалий час пейзаж не змінювався. Чорна поверхня, гострі шпильки. На горизонті знову окреслився вверх прозорого куполу і мертва мавпа.
Я обійшов астероїд навколо. Ставало дедалі холодніше. Витрусив з голови недоречні роздуми щодо сили гравітації та атмосфери на такому дрібному небесному тілі. Потрібно негайно зігрітись.
Чіпляючись за пасма шерсті я видерся на труп мавпи та пірнув під складку сумки.
Очі адаптувались до темряви і довкола окреслилась кабіна управління. Упізнав свій зореліт. Члени екіпажу «кольорових» займали відповідні місця. Я пройшов між кріслами. Мене ніхто не зауважив. Ніяк не відреагував. Я підійшов до Синього, торкнувся його плеча. Він спав. Я нахилився. Синій не дихав. Жовта, Помаранчевий… Блакитна… Всі вони сиділи в своїх кріслах… мертві.
Я розгублено озирнувся. І лише зараз помітив, що в ілюмінаторах небесні тіла рухаються не вздовж корабля, а по вертикалі. Зореліт крутився навколо осі, не рухаючись вперед. Стало гаряче і задушно. Я вийшов з кабіни управління і скерувався до відсіку з капсулами сну де мав відпочивати дублюючий екіпаж. Мій екіпаж. «Музичний» екіпаж капітана Ре.
З’явився легкий запах смаженого. Це здивувало. Відсік за відсіком сморід наростав. Ставав нестерпним.
Нарешті відповідні двері. Розкритий отвір закривала важка, суцільна штора. Я розгублено зупинився перед незвичною перешкодою. Довго розглядав недоречний аксесуар невідомого походження. Але сморід спонукав діяти далі.
Я проліз під шкуряною завісою і опинився на животі мавпи. Шерсть димилась та застеляла діл смердючим туманом. Пекуча хвиля болю вдарила мене в спину. Ошпарила радіоактивним окропом. Я впав та закотився назад у сумку мавпи. По тілу набрякли пухирі опіків. Заполонили тіло. Лопали один за одним і новоутворені виразки вивільняли потоки кривавої маси. Біль скував нервову систему і наче з тюбика витиснув мою свідомість. Вона відокремленим ментальним єством закружляла довкола понівеченого тіла. Я спантеличено спостерігав… ні… усвідомлював, як радіація роз’їдає мою фізичну плоть…
Захоплений гравітаційним полем блакитного гіганта, астероїд стрімко нісся в палкі обійми світила. Довкілля диміло, шипіло і розкладалось на елементарні частинки. Вже не існувало окремо мене, мавпи, астероїду, уламків сфери. Все стрімко перетворювалось на газ, минаючи рідкий стан. Шалена метушня атомного безладу. Ми – новоутворений хаос часток. І цей хаос, прошарок за прошарком, витягується у тонку нитку. Так наче наш блакитний господар висмоктує нас крізь невидиму соломинку.
Врешті останні електрони розпались на кварки, закрутились в прощальному ритмі та розчинились в тілі блакитного бога, щоб за мільярди років знову відтворитись новим чудом у вибусі Наднової. Створити нове життя у вічному засиллі квантових світів. Лише я безмежно розширювався, розносився в усіх напрямках, беззвучним реквіємом німого в космосі звуку «ре».