Дивний цвинтар та солодкий запах.

Зупинившись біля вічно відкритої брами цвинтаря, мама, як належить, перехрестилася. Я ж за нею не повторила. Це якось дивно. До того ж я не дуже розуміла сенс релігій і чому потрібно завжди хреститись? Ми ввійшли. Могил з кожним днем становило більше, незважаючи на те, що місця практично не залишалося. Доводилося викопувати столики.
Проходячи повз могили, не хто з нас не говорив. Мама була залучена до своїх роздумів, я ж оглядалася на всі боки. Молоді, старі, різних статей. Але дітей мало. Скільки ми тут ходили, траплялося п’ятеро могил, це точно.
Хвилин десять тому я відпросилася з уроків. Мама зайшла до мене та повідомила, що їй зателефонувала подруга. Хтось помер. А хто я так і не зрозуміла. Але я не засмутилася, коли треба було прогуляти уроки. Все одно була математика. Класній та вчителю з предмета я написала, що за сімейними обставинами.
Знову цей нудотний, солодкий запах.
Я говорила про це батькам. Він йде саме від певних поховань. Але вони не змогли нічого пояснити. Казали, що від їжі, яку забувають на столах. Дивно було інше – вони його не чують. Напевно, через це я й перестала їм про це говорити. Щоб не подумали, що я психічно хвора. Не сказала навіть тоді, коли у магазині від жінки йшов запах смерті, а на наступний день я її не зустріла.
Мати різко зупинилася.
Ми стояли на пагорбі. Знаю, в такому місці, в якому ми зараз, це не завжди просто так і не добре, але ніхто на це не звернув уваги.Та й коли ми встигли дійти та зайти на пагорб, теж не помітили.
Дивно було те, що мама сама забороняла мені та татові навіть наступати на них.
Повернувшись до мене, вона сунула руку в кишеню і дістала три цукерки, загорнуті у фантики. Не скажу точну назву, але я їх дуже любила у дитинстві та люблю досі.
Я насупилась. Ми приносили раніше лише печиво чи цукерки “Ромашка”.
– Іди поклади прабабусі, ти ж знаєш, де вона. – І пересипала їх мені в руку.
Зважаючи на той факт, що ми відійшли від її могили метрів тридцять, це знову було дивно.
Вони після нашого першого походу на цвинтарі суворо мені заборонили самій сюди ходити і далеко відходити від них, коли ми тут. А зараз мама сама порушує свої заборони.
Я цукерки стиснула у долоні.
Один раз треба було моргнути, щоб мама, що стоїть переді мною, зникла. Та й цукерки теж. Принаймні, я їх більше не побачила, або не захотіла побачити.
Я опинилася в кутку білої будівлі. Двоповерхової, великої. По лікарям, які бігали туди сюди, було зрозуміло, що це лікарня. Але вони були дивні.
Мама працювала в лікарні на початку двохтисячних, але навіть тоді вони зовсім інакше виглядали. Спокійніше були, чи що.
Халати були білі, як і довгі ковпаки. Щоправда, те й інше було пом’яте. Це можна зрозуміти. Так швидко бігати, намагаючись встигнути.
Праворуч від мене стояли величезні двері, відчинені на все. З неймовірною швидкістю лікарі завозили людей на каталках. Усі були поранені й у крові.
Якщо лікарі вибігали туди чистими, то назад входили, як із фільмів жаху.
Серед кількох чоловіків, що лежали на простирадлах, мені здалося, що одного врятувати вже не встигнуть. Лікарі, не втрачаючи надії, повезли його коридором, відразу за сходами.
Перестати їх з жахом оглядати мене примусив різкий телефонний дзвінок. Я такий чула лише у старих, радянських фільмах, коли дивилася з татом документалки.
Від несподіванки я відійшла трохи вбік, до стінки.
Виявляється, поряд зі мною стояла величезна реєстратура. Вона також дивна. Коли в нашій лікарні було велике вікно з вікном, перед очима був високий і білий стіл. За ним бігали молоді дівчата у халатах. Поруч лежали великі стоси паперів, пошарпані зошити. Вони раз у раз брали слухавку і говорили:
– Так, беремо.
Або:
– Так, привозьте.
Але ніхто не брав і не вимикав перший телефон.
До них підбіг якийсь чоловік. То не лікар. Звичайний. Тільки от, чи то засмучений, чи злий. Розкинувши руки убік, він почав щось їм пояснювати.
Я ще раз оглянула приміщення. Двері, мармурові сходи на другий поверх, лікарі. Крім цього, помітила і силуети військових. Знову не помітила, як вони тут з’явилися.
Молоді хлопці, у радянській формі, розмовляли з кимось. Як би це не звучало, але схожу форму бачила в кіно про другу світову.
І на тлі всього розривався телефон. Чи, може, це не на реєстрації? Палати теж є.
За весь цей час, якого пройшло до жаху мало, у мене виникло, напевно, найправильніше питання.Чому на мене не звертають уваги? Я ж підліток, точно не з їхнього часу, до того і одягнена інакше. Стою тут у кутку, практично не рухаючись. Злякана тим, що відбувається, і вони мене не помічають?
Але я не подала жодного звуку. Навіть не поворухнулася, щоб зробити буквально пару кроків до медсестр і запитати, що відбувається.
Натомість перевела погляд на лікаря, який щойно влетів із каталкою з вулиці. Дивлячись, як чергового пораненого завозять на другий поверх, я помітила, що жодного разу не моргнула. Опустивши погляд у підлогу, намагалася зрозуміти, що тут взагалі відбувається?
Може, треба моргнути?
Тільки тоді, коли це сталося, знову все зникло.
І стара, радянська лікарня. І цукерки. І цвинтар.