ДІМ

Сохлі соломинки звивалися під маленькими вправними пальчиками, створюючи струнку фігуру. Младуся обережно скручувала солом’яні косички на гриві свого іграшкового коника. Дівчинка була під враженням недавньої події, коли у їхнє селище один з Ватажків привів великого чорного коня.

Зорегляд – стрункий хлопець-підліток із хвилястим русим волоссям, зібраним у тугий хвостик, сидів на мішку з речами, спостерігаючи за заняттям сестри. Дівчинка мала середньої довжини каштанове волосся, що переливалося золотим, а попереду, на скронях, були заплетені дві тонесеньких косички. Шкіра Младусі нагадувала гладеньку рожеву глину.

– Зорику! – почулося з надвору.

Хлопець визирнув з вікна. Під хатою стояла жінка середніх років. Довге брудно-біле плаття тягнулося по землі, густе світле волосся, заплетене у масну косу, мішалося сивиною. Це була Палажка.

– Спускайся і поможи матері! Худобину треба вивести!

Коло її ніг лежали ще дві торби: одна менша з травами й харчами, а друга, ледь більша, з горщиками різних форм і малюнків.

– Добро, мам!

Зорегляд одним стрибком подолав драбину й опинився внизу. Відчинив двері першого поверху і в його засмагле обличчя вдарила хвиля запаху перегниваючого сіна. У хліву було дві рудих корови і темно-сірий бик. Тварини були нездорово худими, наче скелет обріс шерстю. Скелет, який вже давно забув, як це, жити. Якби їхні очі не блимали і вуха не ганялися за звуками, випливла б думка, що тут побувала пані Смерть.
Хлопець прив’язав до скота мотузки і вивів із хліва. Небо хмурилося, затуляло землю від сонця.

Крутячи вузол повідків до огорожі, Зорегляд відчув на собі чиїсь очі і за мить щось боляче влетіло у нього, ледь не збивши з ніг.

– Хай тебе сонце гріє! Ти з дерева зірвався?! – гаркнув хлопець, рефлекторно.

Рогаті сполошились.

– Друже, ти не уявляєш, хто я тепер! – сяючи проґельґотів хлопчисько, який, схоже, не розрахував силу свого “появлення”, адже також потирав місце удару. Хлопець мав кучеряве волосся кольору блідої моркви і металево-сірі очі, котрі завжди блищали вогнем божевільних ідей. На зріст він був трошки нижчим за Зорика.

– Я підслухав розмову пана Оріана і пані Євдокії, вчора увечері.. Ще тоді хотів до тебе прибігти, розповісти, але.. Йой, коротше! – хлопець поплескав себе по губах. – Я чув лише шматки розмови, та батьки казали, що пройшло вже п’ятдесят років, земля виснажена, тому настав час Великого Спалу і на цей Спал Освяченими будуть Трояна і я! Уявляєш?

Зорегляд закляк у роздумах. Мовив:

– Ого, ну, Устя, вітаю.. Тобі вже сказали, що маєш робити?

– Ще ні. Навіть не знаю.. Це мій перший Великий Спал і я вже Освячений! – Устим застрибав на місці, його переповнила енергія. – Йой, все, мушу йти. Пан Оріан назначив зустріч і через мить я вже маю бути. Може скоро я все дізнаюся!

Морквяноволосий, швидко помахавши обома руками, кинув:

– До зустрічі, дружисько!

І стрімголов побіг вуличкою, зникши за рогом.

Зорик обдумував цю новину. У пам’яті збирав частинки інформації, яку знав про Великий Спал, але не вдавалось. Про це ніхто ніколи не говорив. Спостерігаючи, як корови дожовують останні паростки трави, Зорегляд наче відлунням почув: “пройшло вже п’ятдесят років”..
Справді, ця земля більше непридатна для вирощування пшона, яке кормило їх весь цей час.

Раптом позаду почувся голос:

– Зорику..

Хлопець озирнувся. Це була Пелагія. Жінка підпливла до нього і повітря наповнилось розпачем.

– Младусі потрібні ліки, їй все гірше.. Моє серце болить… Вона задихається по ночах… – її очі змокріли, а голос ледь виривався крізь судомний клубок у горлі.

Зорегляд обійняв матір. Йому було важко уявити, що така сильна людина вміє плакати.

– Трояна кудись зникла, вона не зможе принести ліки, – витираючи обличчя, видушила з себе Палажка.

– Мамо, не хвилюйся, я піду до Євдокії, все буде добре.

Хлопець зазирнув їй в очі і повторив, швидше для себе:

– Все буде добре.

Палажка слабо посміхнулась, пригорнула сина і скоро її постать зникла на другому поверсі хати.

Узявши у хліву якусь пусту торбинку, Зорегляд попрямував до шаманки Доки. Шлях його простягався через ринок. Там панувала неприємна метушня переїзду, швидше хаос. Торговці, що давно осіли на цих місцях, збирали речі у великі сумки і вози. Пакували цінний товар надійно, і, наче злодюжки, постійно озирались, щоб ніхто не утягнув їхній “хліб”.

Вирішивши скоротити дорогу, хлопець випірнув із натовпу до тихого провулку. Вуличка була вузькою, земля устелена старими дерев’яними дошками. Зорик пришвидшив крок. З кожним поворотом він все більше втрачав розуміння свого місцезнаходження, а стіни й паркани ставали дедалі товстішими й вищими. Кроки замінилися бігом.

Враз хлопець потрапив у глухий кут: вперся у якийсь курінь. І, наче червоною доріжкою, дошки вели до входу в намет.

– Хай йому..! – віддихаючись, прошипів Зорегляд.

Він озирнувся навколо і тут його відвідала думка, що, схоже, лише ця місцина у цілому селищі не клопочеться через Великий Спал. Існує собі та й доживає останні хвилини..

Із куреня почулися звуки. Зорик підійшов ближче й придивився у щілину між тканинними стінами. Всередині приміщення знаходилось п’ятеро людей у хутряних накидках. Одним з них був Дем’ян, або ж Ян – вітчим Зорегляда. Чоловіки про щось говорили:

– Ми маємо змінити.. – бубонів перший.

Ян заричав:

– На кого? На моїх?!

– Так, саме так, бо вони рідні! Зірки не приймуть дар нерідних! – торочив пискляво другий.

Додався третій, панічно тараторячи:

– Бо тоді Діва розгнівається і пошле прокляття на наші землі, панну Смерть на наших людей!

– Невже? – усміхнувся вітчим. – А якщо так?

Ян простягнув другому щось у мішечку.

Зрозумівши що відбувається, хлопець ніби од болю зморщив обличчя й потер перенісся.

“От лайно!..”

Він миттю розвернувся та помчав назад. Страшно було й думати, як йому дістанеться, якщо хтось взнає, що він бачив зібрання комітету Ватажків..
Через деякий час Зорик дістався куреню шаманки. Не встиг він увійти, як зіткнувся з Троєю. Вона саме вибігала з дому. Ані слова не зронивши, вони лишень зустрілися поглядами. Її очі, чорні, як серединка соняшника, визирали з-під каптура. Тільки-но дівчина побачила Зорегляда, у зеньках блиснув сум. Трояна мала ритуальний образ: плаття зшите з яскравих кольорових тканин, на тендітній шиї жовте квіткове намисто, а губи нафарбовані червоним.

Освячена зникла з поля зору, коли хлопець увійшов до куреня. Низький голос Євдокії промовив до Зорика, щойно той переступив поріг:

– Зорегляде, рада вітати тебе тут, та маю погану звістку для тебе..

Хлопець зупинився. Огрядна жінка, наче капуста, була загорнута у безліч темних платків, стояла спиною до нього, пакуючи баночки і трави. Лишень сиве волосся покривала святкова золотиста хустка, як належить матері Освячених.

– Пані Дока, мені потрібні ліки для Мла..

Але жінка його перебила, різко розвернувшись:

– Ліки не допоможуть! Коли моя Троя приносила їх вам востаннє, я вже тоді наказала їй передати Палажці, що це кінець! Але Трояна ще та вперта.. – шаманка не встигла дібрати слово, оскільки затулила рота.

Зорегляд потупив погляд в підлогу. Він згадав, яка пригнічена була тоді Троя. Вона майже нічого не говорила. Віддала ліки Палажці, дуже обережно і лагідно погладила Младу по голові, наче востаннє, й побігла…

Дока видихнула, прошепотіла:

– Твоїй сестрі потрібні трави, які полегшать процес..

Вона простягла Зорику пляшечку з золотистою рідиною.

– Ось, олія лаванди. Більше я нічим не зможу зарадити, мені шкода…

Дорогою назад Зорегляд вперто твердив собі:

“Ми знайдемо інший дім, нове місце, де їй стане краще. Вона видужає!”

Хлопець крутив маленьку пляшечку в руках, спостерігаючи за зловісно виблискуючими бульбашками, які наче всі разом шепотіли:

“Змирись.”

Він похапцем закинув баночку в торбу, котру узяв із собою і попрямував у хату.

***

Сутеніло. Вітерець ледь розчищав важкі тужливі хмари і на небі починали з’являтися перші Зірки – винуватці цього торжества. Всі жителі великим натовпом із торбами, возами, скотом, прямували до виходу із селища, яке стільки років, а комусь і ціле життя віддано слугувало домом. Попереду вели свій народ Ватажки.

“Ян і Оріан, напевно, також зі своїм комітетом,” – подумав хлопець.

Сім’ї Ватажків йшли одразу після них, як і сім’я Пелагії, а в кінці вже робітники, торговці і звичайні селяни.
Зорегляд не спускав очей з сестрички, котра все сильніше кашляла й хрипіла.

– Младусю, випий.

Палажка подала доні олію, що її приніс Зорик. Млада крапнула трошки на язик і, морщачись, ковтнула.

– Фу, яка бридота, – проскрипіла дівчинка.

– Так, можливо олія не смачна, але вона хоче для тебе як краще. Вона бореться з поганцями всередині, щоб ти вилікувалась, – заспокоїв Младу брат.

Сеста подарувала йому свою сонячну посмішку. Кашель трохи втамувався.

– Тоді вона файна! – хікнула Младуся і поскакала за матір’ю.

Зорик ішов за ними, але раптом зупинився, відчувши чиюсь важку руку у себе на плечі. Вона міцно стисла його, а слідом, на вухо прошепотів срібний чоловічий бас:

– Провулок, що вздовж ринку. Прямуй у центр. Там курінь Освячених. Вибір за тобою, Зорегляде.

Враз рука відпустила його. Хлопець вмить розвернувся і побачив високу постать у чорній накидці в каптурі, що віддалялася, зливаючись із натовпом.

Він недовго думав. Враз тіло рвонуло так, що душа, певно, залишилася теліпатися десь позаду. Зорик біг відштовхуючи людей і врешті вибрався зі “стада” селян. Озирнувся.

“Ось він, той провулок!”

Раптом почувся глухий тріск. Глянувши у небо, хлопець побачив темну вуаль диму. Горіло чиєсь житло..

“Великий Спал починається..”

Серце стукотіло десь у горлі, поки Зорегляд дістався потрібного куреня. Половина намету вже палала, віддаючи себе Зіркам. Це був саме той курінь, у якому хлопець бачив останнє зібрання комітету Ватажків.

Зорик влетів усередину і побачив умиротворену картину: приміщення завішене квітами на будь-який смак, фігурки богині Діви різноманітних розмірів і матеріалів посередині кімнати були викладені таким чином, що нагадувало розплющене око, а по обидвох боках приміщення лежали зв’язані Освячені.. Устим і Трояна. Брат і сестра…

Сторона де лежав Устя палала червоним вогнем. Зорик, вдивляючись у глибину куряви, бачив тіло друга в палких обіймах зубастого полум’я. Хлопця корили сумніви, що там можливо вижити.

– Зорику.. це ти..? – крізь гуркіт балок і трускіт дерева прохрипіла Троя.

Він кинувся до дівчини, котра все ще була при свідомості.

Розрізавши підручним камінцем вузол із волосся коров’ячих хвостів, Зорегляд звільнив її, узяв попід руки. Наостанок кинув погляд на згоряючу плоть Устима, друга, який ніколи його не зраджував і розбавляв це сіре життя фарбами шалених пригод.. У пам’яті прозвучала фраза, сказана щасливим голосом востаннє: “до зустрічі, дружисько”.

– Тепер ти разом із Зірками, братику, – мовила ледь чутно Трояна. – Я тебе пам’ятатиму..

– Я теж… – додав Зорегляд.

Вони подалися до виходу.

На вулиці все було не краще. Нічне небо затуманила курява, будинки руйнувалися.

Впевнено ставши на ноги, дівчина зняла каптура, розтрусила свої агатові кучері і раптом голосно свиснула, наче сокіл побачив здобич. На частку секунди Зорику здалося, що його барабанні перетинки скрутилися у вузлик і лопнули. Аж раптом хлопець побачив, що звідкись з-за рогу, прямо з вогню вистрибнуло щось величезне. Воно було чорніше за вугілля і з дуже кріпким тілом, мало довгі ноги і копита, як у корови.

– Оце дивина.. – шоковано зронив Зорегляд, піднявши брови.

– Вороний. Цей кінь ніби читає мої думки, – Трояна погладила тварину по могутній масній шиї. – Застрибуй!

– Я… гаразд.

Хлопець з обережністю заліз на спину Вороного. На замурзаному попелом обличчі Трояни виринула посмішка, схожа на мамину, коли її дитя зробило перший крок. Дівчина сіла позаду, у неї це вийшло більш елегантно. Мовила:

– Гайда!

Її гаряче дихання впало на шию Зорегляда і хлопець ледь не випустив з рук гриву коня, щойно той зірвався з місця.

Вони проїжджали засаженими вуличками, які пам’ятали ще з дитинства. Чад залітав у їхні легені і засідав там, саме як теперішня картина, котру вони ніколи не зможуть стерти з історії про рідний дім.

За ядучою стіною куряви був кінець селища. Їх зустріли Ватажки і рідні. Інші ж люди чекали подалі. До Вороного підбігли Ян, Палажка, Оріан і ще двоє незнайомих Ватажків. Зорегляд зістрибнув з коня. Оріан – кремезний високий чолов’яга із густими темними вусами, спустив Трояну і віддав Вороного тим двом, до яких кінь, певно, мав свої рахунки, адже одразу став пручатися. До хлопця прожогом підбігла мати з вітчимом. Ян мав великі накачані плечі, непропорційно до коротких ніг-паличок. Чоловік ніколи не вилазив зі своєї накидки Ватажка зробленої з вовчої шкури, через що Зорегляд його не поважав.

– Що ти собі думав? Голови не маєш?! – Дем’ян нервово розмахував руками, нібито намагався злетіти.

– Зорику, мій Зорику! О Діво, як я хвилювалась!

Палажка залилася слізьми.

Зорегляд, втративши рівновагу, впав навпочіпки. Голова йшла обертом, звуки віддалились.. З очей пекуче хлинули сльози: чи то через чад, якого він надихався, чи то через тугу за будинком, вуличками, Устимом… Він дивився на згоряюче селище, на свій палаючий дім, який весь цей час був всім його життям. Дим йшов до Зірок. Вони бачили великий острів оточений темною бурхливою рікою, а посередині острова сяяло величезне око богині Діви. Богині родючості. Богині, що тепер вдихне у цю виснажену землю нове життя.

***

Він мало що пам’ятав з тої ночі Великого Спалу. І, по правді, не хотів нічого згадувати. Втома і курява зробили свою справу. Лише одне Зорегляд відчував: після втрати рідного дому щось у ньому згасло і це “щось” вже не запалиш.

У поході в пошуках ділянки для нового поселення хлопець зблизився з Трояною. Почав багато часу проводити з Оріаном. В одній з вечірніх розмов біля багаття, Ватажок сказав, що коли почнеться злива, то він залюбки дасть йому свою чорну накидку, адже вона “файна й не промокає”.
Ян вирішив піти з їхнього селища і стати пілігримом. Прийняв він це рішення після того, як Оріан пройшовся йому по обличчю своїм кинджалом, адже дізнався, що саме через Дем’яна його рідна донька Троя і Устим – син покійної сестри Євдокії і вже потім усиновлена дитина Оріана, стали так званими “Освяченими”.

Та через три дні після Великого Спалу їх знову торкнувся візит пані Смерті.

Однієї ночі Зорегляда розбудив плач. Увійшовши до намета матері й сестрички, він побачив у напівпітьмі Палажку, що судомно трусила маленьку голівоньку доньки і крапала їй на язичок останні залишки олії. Жінка кричала, захлинаючись у плачі. Хлопець упав на коліна біля блідої Младусі. Вона вже не хрипіла.. Маленькі блакитні оченята покинула душа, залишивши їх скляними.

Він дивився на лялькове личко, що ще не встигло цілком обдарувати цей жорстокий світ своєю сонячною посмішкою. На галас зійшлися люди. У намет забігли Ватажки. Зорегляд також кричав, його серце розбилося разом із надією стати колишнім: дурним щасливим хлопцем із рідним домом, другом та сестрою. Контури предметів і людей перемішалися у солоній рідині, що переповнила його очі. Він вже майже нічого не пам’ятав. Тільки фрагменти: хтось його міцно тримав, місячне сяйво, воно таке яскраве, чиїсь червоні губи, що тихо промовляли “Зорику, заспокойся, Зорику, я тебе люблю”, “я тебе люблю” – чомусь запам’яталося найбільше, потім сильний запах трав, темний силует, загорнутий у платки, що схилився над ним і промовляв нерозбірливі слова, які чогось змушували його сльози литися з новою силою, а за тим, настала глибока темрява.
На ранок йшов дощ.

Поле шелестіло колосками пшениці, а бурхлива річка пускала гострі хвильки. Це місце нагадувало їхній дім. Але той дім, який ще був у початку свого існування: родюча земля, кристалічно чиста вода, дерева, які мали століття на рахунку..
Зорегляд подумав, що Млада була б щасливою, якби дізналася, що саме тут пов’яже себе з Зірками.

Євдокія поклала у маленькі ручки дві гілочки лаванди. Навколо тіла дівчинки кожен з близьких розклав по мішечку з цілющими травами: спочатку був Зорегляд – полин, потім Євдокія – ромашка, за нею Трояна – меліса і Оріан – барвінок.

– Я тебе пам’ятатиму, Младусю.. – прошепотів Зорик, дивлячись на мокре обличчя своєї сестрички.

“Устиме, прийми її, як слід,” – звернувся він угору.

Під нав’язливими заграваннями дощу, Млада залишалася безпристрасною і жоден її м’яз не противився приймати удари крапель.
Зорегляд накинув на голову каптур чорної накидки Оріана і стояв ще дуже довго, споглядаючи, як річка маленькими жалюгідними хвильками зажовує пісок із берега глибого на темне дно.

– Зорику..

Він озирнувся.

– Мамо…

Палажка підійшла до нього, стала поряд. Вона була у чорній сукні із пишними рукавами, які нагадували переповнені водою грозові хмари.
Хлопець узявся щось шукати у торбі, яку завжди носив з собою. І дістав струнку солом’яну фігурку коника із заплетеними на гриві косичками.
Зорегляд згадав, як ще зранку в день Великого Спалу, маленькі пальчики Младусі старанно викручували цю солому, намагаючись відтворити образ Вороного – коня Оріана, якого вона побачила напередодні.

– Ось, – хлопець простягнув коника матері. – Він має бути у тебе.

З того дня Пелагія ніколи не розлучалася із цим солом’яним оберегом, який зробила її маленька донечка Младуся.

Від автора:

На історію надихнула надзвичайно багата трипільська культура, люди, які жили у гармонії з природою і дотримувалися своїх цінностей та традицій.