Невеличка антиутопічна проза

Я стояла над головами своїх однокласників, а за кілька метрів від мене, за своїм столом, стояла винуватиця теперішнього мого становища.
Бажаючи осоромити нас вчителі ставлять учнів у теж положення, у якому перебувають самі, але відмінне від того, у якому знаходяться інші. Це акт приниження, який тлумачиться не правильно. От стоїть жінка похилого віку, стою на рівні з нею я, і хоча тепер я вирізняюся з-поміж інших, але чи не є тепер лідеркою ситуації?
Вчителька скаже, щоб я сіла — я сяду, скаже, щоб стояла — стоятиму. Але що як наші очі зустрінуться і я твердо вирішу стояти, коли вона накаже сісти.
Отже, тепер у класі стояло троє: вчителька, я та однокласник.
Він порушив правило та у відповіді на питання згадав свій дім. У школі-інтернаті, де ми тепер полонені, є чіткі правила, які забороняють згадувати ту частину нашого життя, що за межами закладу.
Антон оступився. А я не знаю чому тут знаходжуся, хоча й не поділяю жоден з принципів цієї тюрми.
Важливо тільки те, що тепер над нами буде більший контроль.
Я дивилася на Антона, який опустив голову і розглядав поверхню столу, коли відчула холод на потилиці. Обернувшись, я побачила викривлене лице Наталі Олексіївни. Стара жінка не могла вгамувати свого обурення, бо вичитавши нас, не отримала прийнятної для себе відповіді, або підтримки від інших. Учні та учениці сиділи з опущеними головами.
Урок скінчився. Ми були вільні, але покаранні.
Я не переймалася тим, що Наталя Олексіївна вигадала для нас і далі насолоджувалася своїм днем, наскільки це можливо у цьому закритому просторі, де посірілі лиця та тьмяний одяг прикликають темні похмурі хмари над дахами всіх найближчих будівель.
Навіть якщо й виглянути у вікно, заглянути за територію школи, — все одно діятимуть ці позбавлені сенсу правила. Але зручно тримати молодь тут, в одному місці, де можна виховувати їх та спостерігати за ними, придушувати їх молоді амбіції, ніж віддати це на волю батьків, які можуть мати свої вірування та цінності.
Діти граються, гуляють, сміються, а отже все ще мають наснагу жити та володарювати над своїм буттям.
Усмішка сама випливає на лице, коли спостерігаєш за тим, як попри заборони я ще можу посміятися та побігати разом з однолітками.
Так будуть йти дні, доки ми не станемо повнолітніми, не складемо присягу країні та не зможемо будувати вільно сім’ю.
Це мало б продовжуватися.
— Не знаю що й робити, поки що нічого не оголошували, але слух вже пішов. Ц! Хай йому грець, моє серце зараз вискочить! Що ж такого там було написано? — дівчина зі схвильованим виглядом пройшла повз мене у їдальні. На її таці було мало їжі, але її це не турбувало, як і те, що тарілка з кашею почала сповзати вниз. Її очі були прикуті до співрозмовника, а плечі зігнуті, вона неначе ховалася у тіні свого товариша. Дівчина хотіла, щоб їх розмова залишилася конфіденційною, але безпека вже була порушена мною. Напевно, дарма мені схотілося продовжити слухати цей діалог.
Хлопець йшов рівно, його лице було спокійним, але очі бігали зі сторони в сторону. Він рукою підтримав та вирівняв тацю своєї подруги й вони сіли поруч зі мною.
Чомусь юнак не намагався ігнорувати мою присутність, але й не уникав її, змінюючи тему: він подивився на мене і звернувся так, наче знав, що я чула попередню репліку, а тому мушу бути залученою у їх обговорення:
— Ти чула про газетне видання цього ранку?
— Я не читаю шкільної газети, — байдуже відповіла я і повернулася до трапези. Сьогодні булочка була напівсира. Тільки б від цього не розболівся живіт.
— Анонімний автор написав вірш у газету, де висловився про те, що не має право на свою зовнішність та ім’я, бо це належить його країні та родині. Це сколихнуло шкільну раду. Говорять, що хочуть таємно знайти учня та віддати на суд, — схвильовано прошепотіла вражена дівчина.
Такий зміст твору оскаржує відкрито цінності тутешньої влади. Це було сміливо, але по-дурному: чи важко знайти автора, якщо він ховається серед тих, хто має доступ до шкільної типографії та знається у поезії?
— І що ж, талановитий вірш? — з їдкістю промовила я, виразно посміхаючись одним кутиком губ. Зізнатися чесно, мені навіть закортіло купити новий випуск шкільної газети і побачити той текст.
Хоча я й запитала, але негативного відгуку на вірш, який схвилював всю школу, я не очікувала від тих, хто нервуючи залишається у захваті від сміливої спроби протесту.
Натомість юнак біля мене задумався, копаючи у пам’яті слова ранком прочитаного твору, а потім ліниво відкрив рота та з зітханнями та розтяжностями у голосних звуках відповів:
— Як подивитися. Здається форма не доведена до ладу, а от зміст та сенс — тут кому як. Там не багато рядків, але вони влучно доносять думку, з інтонацією не помилишся.
— Як вас звуть? — перервала його я. Його спроба бути об’єктивним доводить моє помилкове рішення запитати їх. Дівчина поруч з ним дивилася у мій бік косячи очі та зіщулюючи їх. Намагається довідатися хто я і за кого? Я їй посміхнулася і по її хмурому вигляду зрозуміла, що це з мого боку виглядало з більшою насмішкою, ніж задумувалося.
— Її звуть Устина, а мене Марко.
— Я Евеліна.
Наступного дня знайшли винуватця неналежного твору у шкільній газеті. Це було, як й очікувалося, не важко. Можливо, він не переховувався навіть, бо спокійно прийняв розкриття.
Це був хлопчина, який брав участь у всьому одразу зі шкільних заходах, але попри це не було відомо, що він ще й поет. Його відрахували та присоромили, що попри великий потенціал він спаплюжив так дорогоцінну кохану родину своїм індивідуалізмом та націоналізмом.
На щастя я не прив’язана до сім’ї та попри любов до своєї нації, я не переймаюся за свою репутацію, бо нічого не загрожує моїй країні, чому ж мені висовуватися?
Моя творчість мізерна, здебільшого невеликі пісні про різні почуття. Я митець для мистецтва, а не для справедливості.
Чи має творча особистість бути втягнута у всю цю політику? Творчі люди ніяк не пов’язані з цим. А хто хоче писати у подібних жанрах та з подібними змістами — то нехай дратують систему. Я аж ніяк з нею не погоджуюся, але я вийду звідси й буду жити так, як вважаю за належне, повернуся у свій край, влаштуюся на роботу, заведу сім’ю, коли дітям буде по 6 — віддам їх сюди, бо попри все тут хороша освіта. Не залежно звідки етнічно походить моя родина, ми все ще громадяни країни, якій належить ця школа. Ніхто не завадить думати про далеке й рідне.
Поет, якого вели зі школи, зустрівся, здається, з кожним очима. Він з недоброю посмішкою про щось попереджав, наче погрожуючи.
Устина підійшла до мене ззаду і я б далі її й не помічала, якби вона не торкнулася моїх пальців рукою. Вона досі дивилася на того необережного автора вірша, а потім підняла на мене очі з жалем:
— Це провокація. Він не іноземець і вихваляв систему, вона дала йому більше блага, ніж незручностей, за які хотілося б зрадити її.
Я подивилася на неї, вигинаючи брову. Нащо вона мені це каже? До чого тут я?
— Ти віриш у змови? Що ж вони можуть зробити? Повернути до сімей і позбавити права на освіту? Навіть так можна пробитися в інші навчальні заклади. Не дури. Де твій товариш Марко?
Устина подивилася знову мені у вічі, її погляд виглядав з-під вій та жалісливо стиснутих брів.
— Він образив тебе якось? — я не розуміла причини такої туги, такий вигляд співрозмовниці змушує перейматися, співчувати, навіть коли не знаєш чому саме.
Але Устина мовчала. Не довіряла мені, тому й не казала. Я хотіла наполягти, але навіщо це мені? Чи я не вважала Устину небезпечною? Вона надто метушлива, тривожна і думає про щось своє.
«Небезпечність» Устини полягала лише у її злочинній поведінці. Так вона поводилася на людях, що здавалося приховує щось зловісне, таке, що довірою до неї важко було пройнятися.
За недовгу, вже дружню розмову Марко познайомив мене зі своєю та Устиновою творчістю.
Марко здебільшого пише в стіл. Як він сказав: компромату на нього багато, бо пише доробки до антиутопічних циклів книг, а теперішнє їх багате становище — є нічим іншим, як пасткою антиутопічного суспільства.
Устина, коли він те розповідав їм малознайомій мені, — штурхнула його, занепокоєно дивлячись на те, як я реагую. Мій спокій на лиці ще більше насторожив нещасну дівчину. Та мені байдуже, що вони там за організація (надто очевидно, що вони у якійсь потаємній змові), я просто вимушена була познайомитися з ними, бо Марк ввів мене у частинку їх світу.
Устина пише казки. Це важливий жанр, який виховує майбутнє покоління. Чи не найважливіший вклад, зерно, яке вчить дитину розрізняти добро й зло.
Але дівчина заперечила. Я не стримала подиву: брови самі полізли доверху. Устина не одразу поспішала відповісти, але відрекомендувати свою творчість стало сильнішим мотиватором, ніж відчуття недовіри.
Казки — вони ж такі, що можуть в’їстися у голову. Там і фольклор, і дива, і магія, і алегорія. Нічого дивного у тому, щоб писати казки для дітей, виховуючи у них правильні цінності, але й дорослому цікаво буде прочитати щось динамічне, захоплююче, схоже на притчу.
Так я й не зрозуміла, що вона пише: казки, притчі чи фентезі?
Якось мені пообіцяли дати почитати.
Про своє я не говорила. І часу було замало, і бажання. За роки навчання тут, я не шукала однодумців і от вони знайшли мене, не здогадуючись про це.
Наступного дня сталося дивне й страшне: перед усіма схопили Марка. Його руки заломили за спину і потягли на вихід зі школи.
Він дивився на них з-під лоба, але не звертався до правоохоронців. Устина, яка йшла з ним поруч, заволала і схопилася за чоловіка, який вів Марка з правого боку. Вона безрезультатно намагалася визволити товариша, але це було марно.
Тоді дівчина подивилася на мене. Вона була налякана, потім розгублена і, коли вже підійшла до мене, очі її стали теплою корою дерева, яка рішуче стоїть на місці, вростаючи корінням.
Я зробила несвідомо крок назад. Устина продовжувала стояти й мовчати, а потім голосом, що нагадував холод сирої землі, сказала до мене так, наче все що стримувало її від довіри до мене — Марко:
— Це продовжиться. Вони забиратимуть одного за одним, доки не скосять всіх.
— Куди ж їх ведуть?
— На каторжні роботи. Їх дух потрібно зломити, щоб він не ріс. Не прагнув більшого.
Чи я розумію, що відбувається? Напевно. Чи хочу я це розуміти? Ні. Спокійніше буде йти далі на заняття і закрити на це очі. Стерегтися Устини та її не спокійної поведінки. Вони мають мене за свою? Чому?
Ці думки згризали мене, як яблуко дитячі зубки: помалу, вигризаючи шар за шаром.
Я видихнула і заплющила очі. Мої посередні віршики не несуть небезпеки. Але й творів Марка я ніколи не бачила, хоча він сам зізнавався, що його тексти провокативні. Сусід здав, чи самі знайшли?
У дворі все ще гралися учні. Хтось репетирував хореографію, хтось співи, дівчатка сиділи під вікном плели волосся одна одній, сміялися, запрошували хлопців з довшими, ніж зазвичай у їх статі, пасмами.
Під моєю хатою є ослін. На ньому часто сиділа я, а мати заплітала мені тугу косу, щоб граючись, я не розплела її. А мені хотілося вже бігти, бо сусідські дівчатка й хлопці стояли під ворітьми і кликали мене.
Я рвалася вперед, а мама вмовляла мене посидіти ще трішечки.
Від цих спогадів я усміхнулася. Давно не згадувала батьків та рідний двір. Там свіжо, пливуть білі хмаринки над хатами і забирають з собою, коли дивишся на них. Пухнасті білі, різнокольорові, якщо дочекатися вечора. Але вечері вже інші турботи, я була надто мала, щоб зупинятися дивитися на чудеса природи. А зараз їх мені добре не видно за стінами закладу, високими деревами, які ростуть навколо території та парканом за ними.
Устина до мене більше не підходила. Дехто був байдужим до того, що сталося днями раніше, а дехто розгублено переглядався.
Цього вечора я сиділа у своїй кімнатці над столиком і ретельно вглядалася у папірець. Сусідки ще не було і навколо все поглинула тиша. Вона стала шумом у вухах, який важко пояснити, але через який відчуваєш у серці жаль. За чим? Не знаю.
«Мій милий ґанок,
Де сміялись ми,
Де сік пили, от той солодкий,
Який несли нам матері,
Коли загралися в дворі.
Мій милий ґанок,
Я пам’ятаю запах твій,
Неначе вперше закохалась саме в тебе.
Зустріла я в тобі свою любов,
З якою цілувались над парканом.
То ти те почуття,
А ті цілунки — щирі.
Чи зможу знов тобі писать листи?
Знов пристрасть повернути до твоїх красот?
Ти — дім,
Коли вже навіть у чужій господі».
Ще раз перечитавши вірш я з острахом подивилася на листок. У серці розлилась туга за домом. За тими краєвидами, які пам’ятаю чітко, наче вчора. І за батьками, які, я вірю, ще живі й працюють. Захотілося побачити сонце, бо над цим містом його немає, наче над ним зловісний купол смирення й болю.
І ось я тримаю промінчик дому, уривок спогаду, до якого не поверталася роками.
Посереднє письмо.
Що з того, як хочеться це зачитати?! Мої думки, можливо, прісні, але почуття щирі, я їх відчуваю, про них хочу казати.
Я відкрила рот і прочитала перший рядок, вже взялася за другий, відчуваючи, що читаю молитву до рідного краю, але темрява кімнати відтягнула мене у реальність. Ще б слово і мене було б знищено. Чи не тому Марка забрали? Якби ми ще були молодші — відбулися б покаранням, але тепер ми старші й несемо відповідальність суворішу. Найстрашніша сила — молодь. Якщо старшому є що втрачати, то ми невгамовні максималісти. Куди воно може занести страшно й уявити! Тому або визнаємо провину, або будемо зламані чи знищені. Так формується нове суспільство. Чогось великого та єдиного, страшного, як пожадливого чудовиська, який висмоктує індивідуальність.
Я стиснула папірець і сховала його хутчіше у шухляду. Всю ніч мені та шухляда не давала спокою, точніше те, що у ній приховано.
Мені здавалося, що сусідка, яка зайшла за хвилину до комендантської години у кімнату, наскрізь бачить вміст моїх речей, читає з шоком прісні рядки, які не мають до неї відношення, але залишають на ній липке відчуття причетності до чужого злочину.
Зранку я йшла зі своїм тягарем до Устини.
Вона зустріла мене з лагідною, втомленою усмішкою. Досі Устина думала про Марка, її губи викривлялися, коли вона хотіла говорити, їй це вартувало зусиль.
У такому стані розповідати про себе не хотілося. Але й вона не мучила мене довгими промовами. Помовчавши, поговоривши про навчання та пройшовши по коридорах у тиші, Устина підвела мене до кульмінації свого зізнання.
Більше вона не боялася мене, наче відкинула страх і сказала собі: «Хай буде, що буде», — і з цими словами схопила мене за плече, стиснула й знову замовкла, наче їй слова стали у грудях каменем.
Я хотіла відірвати її від себе, застерегти мовчати, бо те, що вона хотіла мені сказати, не могло бути безпечним. Але я стояла й очікувала її зізнання у чомусь злочинному, що мало б допомогти мені зрозуміти куди я прямую, стоячи з ними.
— Тікаймо. Нам не буде життя, нас знищать одне за одним, наче худобу, а перед цим спробують зламати. Нас позбавлять всього. А я не можу відректися від себе, від Марка, від матері й брата, не можу не належати собі, своєму народові. Нехай казки, але у них має згадуватися моя культура, мої сенси, виховання, цінності, які поділяє мій народ. Як я можу бути незалежна від батьківського й материнського дому? Навіть зненавидівши їх, я буду вкладати те, що люблю у свої сюжети.
Я слухала її та холод пробирав мене всередині. Вона говорила й говорила, душила цими словами всяку надію на спокійне життя. Мимоволі я закрила долонею своє лице, щоб не попросити замовкнути через страх, який паралізував мене.
Всередині піднялася буря спротиву: не все так погано! Вона верзе дурниці! Вона смішна. Мене це не стосується. Мені байдуже. Я не пам’ятаю дому, я можу жити далі тут і бути поза усім цим. Як щось таке непевне, творче, може взагалі бути політичним?
Я не знала чи зупинилася Устина, чи ні. Навіть її губи для мене досі рухалися, хоча насправді я мало що бачила перед очима, тільки крик у голові, який осліпив й оглушив мене. Коли я останній раз вдихнула повітря? Я все ще дихаю? Мені мало повітря.
Коли мій мозок повернув контроль, я почула, що Устина й група молоді, мають бажання й план втечі зі школи. Розпорошені вони прямуватимуть в єдине місце, звідки будуть рухатися далі, щоб нарешті вийти з чорного ходу. Деякі вчителі на їх боці, тому вони розраховують на їх підтримку.
Я нервово засміялася. Устину це спантеличило і вона відпустила мене та замовкла. Це дало мені змогу відійти.
Пригнічено вона підігнула шию у плечі й подивилася на мене застережливо, але з острахом.
— Я вас не видам. Але й не піду. Чому б мені йти? Я нічого не порушую і не збираюся.
Устина сковтнула і знову вирівнялася, дивлячись мені занепокоєно в очі:
— Днями ти захистила Антона. Ти вже під їх наглядом. Чи зробив він щось погане? А Марко?
— Ви перебільшуєте проблеми й суворість. Лише дрібні зауваження, а кого вигнали, той мав не чисту совість.
Устина нахмурилася, її погляд похолов:
— То у Марка не чиста совість?
— Чи він не був проти системи?
— Навіть повчання є загрозою. — Це останнє що Устина мені сказала, проминувши мене й не попрощавшись.
Мені хотілося осісти й сховатися. Як тільки вона пішла й мої думки прояснішали, я згадала той листок у шухляді. Він нічого не вартує.
Ще кілька років тому був захід раз на рік, де ми готували про рідний дім, традиції, пов’язуючи їх з загальними для всіх. Чи це було погано?
А потім одна з учениць презентувала свої традиції, фотографії сім’ї і подібне. Вона розповідала про те, який її рід цікавий, а традиції її сім’ї та села вирізняються, вони не є чимось ідентичним зі загальним шаблоном, а мають єдиний стрижень, який, подібно до весільного гіллячка, прикрашений яскравим та особливим.
Цікава була презентація. Ніколи раніше я не хотіла так й про своє розповісти та розпитатися дідуся за нагоди, яких вони пісень співали у молодості, що робили у вечір перед вихідними, чи у свято.
А ще про родину. Чи є у нас сімейний альбом? Яка історія фотографій у ньому?
Це був довгий виступ. Присутні відчули, як їх пече туга за домом, а їх роботи прісні, байдужі, можливо, лише трохи теплі завдяки підтримці сім’ї. Батьки давно не бачили своїх дітей, тому й радо виділяли час на щось таке важливе. Можливо, бажаючи дати більше, ніж могли б і слідувало б.
Я відбирала, редагувала до сухості. Знаю, що й інші так робили. Всі, крім учениці, яка стояла на сцені й задихаючись, з почервонілими щоками та блискучою від поту шкірою, розповідала те, що їй влили коханням у домі.
Здіймався шум у залі. Цей шепіт було важко зупинити, як буря, яка набирає обертів, хвилі плещуться, піднімаються вище, охоплюють далі. Суспільне хвилювання нагадувало бунт, сплеск стриманої енергії, яка рветься з молодих голів з їх ентузіазмом.
Відтоді захід заборонили. Доповідачка того фатального виступу перепросила у шкільному ранішньому привітанні. Її голос був пригнічений, наче вона й справді шкодує, але на кінець вона з гуркотом скрикнула: «Я хочу додому!» — після цього обірвали звук зі стуком. Хто не слухав — йшов далі у справах, розмовляючи про своє, а хто ж був уважнішим, або хоча б краєм вуха зловив слова — переглянулися і з жалем провели весь наступний день.
Та дівчина була відправлена додому? В усякому випадку, її не було видно, тому маю припущення, що вона без хорошої освіти, але у колі своєї родини, яка з ганьбою прийняла доньку.
І все ж щось зрушилося тоді у всіх всередині. Стало неспокійно. Хтось засуджував ученицю за такі витівки, а хтось з острахом перешіптувався про свою роботу на той захід, дім та хоробрий вчинок тієї учениці.
Зібралась групка учнів та намагалися відстояти позицію учениці, стверджували, що нічого поганого вона не зробила і це відданість, притаманна дітям.
— Ну і що? От щоб цього не сталося знову, не будемо спокушати дітей такими заходами. — була сувора відповідь педагога-організатора. З часом ставало все менше заходів і можливостей хоч не на довго повернутися додому.
Я зупинилися у точці, де у моїй шухляді злощасний віршик, виписаний з хворих думок на папірець. А пів години тому я ще йшла і шукала Устину, яка сповідує ті ж погляди, що й та учениця.
Як згадала Устину, то й і Марко став поруч у спогадах. Неправильно це було, чому його забрали? Куди? Відвезли додому, як й ту дівчину?
Згадуючи наші розмови, я не розуміла, чому прибирають таких хороших хлопців, а залишають от… як Василь! Нічого й взяти: звідкись купує собі пляшку, сміється і п’є, плюючи на підлогу коридорів. Ні говорити не вміє, ні навіть і не знає нащо воно потрібно. Знає якісь слова, байдуже якою мовою, яку простіше вивчити, та й плеще, плеще, плеще…
А Марко не плескав язиком, а говорив мовою, так вдумливо вкладав слова. Які його твори? Устина точно щось має з його текстів. Не міг він забрати усе з собою.
Тепер Устина та її друзі хочуть втекти і я залишуся без відповідей.
Але наступного дня я знову зіткнулася з Устиною. Вона поглянула мені болісно в очі, а потім оглянулася та відвела трохи далі від чужих очей у коридорчик, де ходять здебільшого технічки.
Напевно, мій вираз мав настільки питальний вигляд, що Устина сама була готова вести розмову.
— То… — підштовхнула її я несміливо, надіючись, що вона зрозуміє і продовжить.
Устина опустила очі, під віями вони знову метушливо оглянулися. Вона зітхнула і запхнула руку собі під сорочку і білизну. Звідти письменниця дістала невеличкий записник. Його вона протягнула мені й знову підняла очі, спостерігаючи за моєю реакцію.
А що я? Розглянула сіру палітурку, зім’яті кінчики і нерівно вибиті з корінця папірці.
— Це все що вдалося сховати. Не дарма більш-менш ціні, дрібні речі позапихала, куди не полізуть. Сховай це.
Непевне відчуття хвилювання осіло мені у грудях. Я дивилася на тремтячі пальці Устини, яка тримала цей нотатник і намагалася перекинути відповідальність на мене.
Моя рука сама потяглися до записника. Очі бачили, як я беру пальцями цей зошиток, мізки мовчали і десь у їх відлунні чулося непевне: «Що ти робиш? Тобі хана», — але я взяла і сховала його ретельніше у бюстгальтер, відчуваючи тягар, який впав тепер на мене.
Устина хоч і давала мені нотатник, але коли я підняла до неї голову, то виглядала вона приголомшено.
— Так що ж сталося?
Устина враз скривила губи і нахмурилась. Без відповіді було зрозуміло, що все пішло не за планом, але я все ще хотіла почути хоча б частину цілої картини.
— Ми мали зустрітися в одному кабінеті з різних шляхів. Через один вхід зайти — іншим вийти і пробратися до спортзалу, де є чорний вихід. Але той, хто малював мапу не перевірив важливої речі: за іншими дверима кабінету не було проходу. Там все було завалено, якийсь ремонт, чи забуте місце… Ми дивилися на ті чисто бетоні стіни, відчували сирий запах і вже думали, що то наш кінець. Я запропонувала вийти через вікно, попросити когось про допомогу з вчителів, які за нас. Але часу було на рішення та дії обмаль. Тоді я сказала, що полізу все ж через цей прохід попри завали. Хтось пішов за мною, хтось залишився у кабінеті, а хтось вийшов через той вхід, з якого ми й прийшли. Так ми йшли по плану, але… Далі був вихід вільний тільки до головного холу. Ми вийшли і наші серця впали у п’яти. Ми бачили перед собою смерть і ганьбу: рядочком стояли перед дверима вчителі. Вони чекали нас. Задоволені собою, вони відібрали у нас сумки, зошити, мольберти — хто що мав. Ошукали речі та наказали надалі поки що поводитися природно спокійно, наче нічого не сталося. Відпустили. Не знаю на скільки.
Устина нервово стиснула губи та сковтнула. Її очі примружилися і я вже думала, що вона заплаче від нервування, але Устина мовчала і стояла так само незворушно.
— Як так… — мені не вкладалося це у голову. Адміністрація знала про задум учнів, інакше й бути не може.
Моє серце теж впало у п’яти. Я відчула холод у плечах, наче це мене спіймали і стиснули міцними руками, тягнучи за межі школи.
Куди?
Пахло вогкістю та кров’ю. Сірість відблискувала від брудного снігу та темною хмарою оповила землю. Мої повіки важко було підняти, а дивлячись куди-небудь я бачила лише те, як я швидко йду під супроводом двох чоловіків, які міцно тримають мене за руки.
Моє серце так шалено б’ється, що я дихаю йому в унісон, наче це воно вдаряє по легенях і спирає подих. Я не чітко розумію, що довкола мене, крім холодного вітру на оголеній шкірі, бо я одягнена не по погоді — у чому спіймали — і біло-сірих предметів. Хоч якось я намагаюся розпізнати кольори і надати їм у своїй уяві яскравості, але всі вони: від зелених ялинок до яскравих деталей дитячого майданчику, — ввібрали у собі насичені, тьмяні кольори.
Я мружуся і знову розплющую очі. Тепер мені видно, що перед мною. Але спина сама собою згинається, а очі дивляться кудись косо у бік.
Перед мною стоїть чоловік, який дістає той самий нотатник Устини і з осудом, розгнівано вдивляється мені в обличчя.
— Навіщо воно тобі було потрібно? — рознісся його грізний, прямий голос, створений для допитів. — Чи не жила ти спокійно без усього цього? Яка різниця звідки ти, як говориш?
Чоловік з огидою викривив губи і вискалився.
У нього є зброя та куля для мене. Я знаю це. Я закриваю очі та відчуваю, що він шукає моменту, щоб завдати останнього удару.
Чоловік розгортає недбало своїми мозолястими, грубими, неохайними пальцями записник і проводить очима по змісту. Його вираз не змінюється. Він стоїть із цинічним, жорстоким лицем та читає про квіти на алейці рідного міста, де зустрілися друзі, кохані, яке згадує авторка з болем, що того не повернути. А далі чоловік перегортає сторінку. Там вставлений невеличкий текст від Марка про незграбних людей, які свого місця у житті не знають, бо вони без минулого, а лише мають одне вікно у небо, без огляду на двори й дороги.
Від згадки про ті рядки хочеться плакати. Ці двоє, яких я мало знаю, стоять, зраджені мною. Я б їх могла дізнатися більше, вони б мали що мені розповісти.
Тихо заволати б і впасти вже тут. Вигризти руки того, хто так недбало тримає те чим жили Устина та Марко.
А як же всі інші? У них були сподівання, бажання вільно себе почувати, а тепер вони у пастці, приречені на знищення. Якщо не фізично, то морально. Як важко втрачати волю молодому, який у ній шукає себе. Душа б відірвалася і шукала місця, куди б припнутися, де б побачити своє відображення.
Напевно, і дорослим з цим не легко… якщо вони звикли до волі.
Чоловік кинув записник у вогонь і моє тіло ошпарило.
Я побачила перед собою стелю і відчула як мене витягло зі сну.
У руках я стискала нотатник. Отже, я заснула, читаючи його. Від того зміст так легко проник у моє сновидіння.
Над усе мені захотілося почути голос мами.
Я підійнялася й оглянулася, чи не прокинулася моя сусідка і, чи не бачила, що я читаю. Але вона мирно продовжувала спати.
Я полегшено зітхнула та відкрила повільно й тихо шухляду, дістала звідти свій листок і вклала у записник.
Швидко одягнувшись, я пішла шукати Устину зі схованим знову блокнотиком.
Але ніде її не було. Кого не питала — всі її не бачили.
Так і на наступний день.
Отже, її більше не має у школі.
Я осіла на лаву, спостерігаючи за тим, як перед мною проходять учні й працівники.
Учнів поменшало, а хтось з них ходив тихо й понуро, залякано виступаючи на заходах школи.
Це все наслідки дурної втечі.
Я закриваю очі та згадую голос мами. Відчуваю важкість, напір сліз, які тиснуть на повіки, але не течуть.
Досі не знаю куди прилаштувати цей записник під одежею. Боюся його залишати у кімнаті.
До мене йде Наталя Олексіївна і громіздкий чоловік — наш сторож.
Можливо, й не доведеться кудись ховати тексти. Це змушує усміхнутися. Напевно, нервово.