Останнє бажання

В напівтемному залі мерехтіли свічки, запалені у високих канделябрах. Стіни, викладені дубовими пластинками, прикрашені головами впольованих оленів і ведмедів, вражали розкішшю. Під ногами плелися коштовні візерунки паркетів. Стіл прогинався під тягарем засмажених птахів, серед яких був не тільки соковитий індик, але і маленькі рум’яні перепели та голуби, що ніби заснули під блискучими соусами. А крім того — риба і м’ясо, і овочі, і фрукти, солодке вино криваво виблискувало в бокалах під свічковим вогнем. Дубові золочені меблі, старовинні статуетки та картини — все відповідало обставинам, згідно з якими дванадцятеро людей зібралось за круглим столом. П’ять дам і сім кавалерів, вбраних ніби на свято, але серйозних і навіть сумних.
Стіл був круглий, ніби всі тут — рівні. Але одразу вирізнялась хазяйка величного будинку. Висока струнка леді зі смоляною хвилею волосся. Леді з антрацитовими очима і яскраво-червоними губами. Вбрана у чорну сукню, бліда і гарна, вона була схожа на містичну королеву темряви, сестру графа Цепєша, хоча ні, вампіркою велична пані не була.
Гості, цвіт нації — відомий політик, чарівна актриса, талановитий письменник, нобелівський лауреат-хімік, директор банку, дочка міністра оборони країни, подружжя нафтових магнатів, а ще брат із сестрою — засновники виробничої корпорації.
Багаті та знамениті, вони стали такими протягом останніх дев’яти років, відтоді, як почали збиратись в старовинному особняку подружжя Віро. А точніше, дев’ять років у актриси Індії Марк, хіміка Владислава Меріша та чоловіка з подружжя магнатів… Дочка міністра оборони з’явилась тут вперше, а дружина магната — вдруге. Але чого зібралися ці скромно та дорого вбрані люди? Не з приводу нового року, дня народження чи інших свят…
Крістін Віро піднялась, щоб вимовити тост, знайомий усім, крім дочки міністра, юної Лідії, яка досі не знала імен всіх присутніх. Її запросила пані Індія, подруга батька. Добре, коханка, хоча яка різниця.
— Любі гості! Пані та панове! Наступає наш день. Так би мовити, особистий новий рік, коли ваші справи підуть в гору, з’являться нові знайомства і прибутки. Я не люблю довгі промови. Всі ми розуміємо, чому, а, скоріше, кому завдячуємо! Чи не так? — перепитала вона, впіймавши погляд Лідії.
— Я перепрошую, — тихо промовила дівчина, — я дещо знаю, але не все зрозуміла…
— Люба моя… Чи почули ви основне? — Крістін посміхнулась. Вона прекрасно усвідомлювала, що новеньким завжди треба все пояснювати.
— Так, мені сказали… — дещо зніяковіла та, намагаючись не видавати свій острах. Зараз ідея скористатися містичною підтримкою вже не здавалася такою хорошою, аж надто всі уважно спостерігали один за одним, а господарка вечірки просто лякала своєю кінематографічною демонічністю. Втім, чи не заради антуражу все це? Лідія видихнула та зосередилась.
— Ні-ні, мовчіть. Не кличте лихо, доки воно спить. Хоча… хіба то є лихо? Але я все ж поясню дещо. Чого ви бажаєте, шановна Лідіє? — на її слова дочка політика опустила очі, адже їй було соромно казати, що крутилося на язику. — …Ну, якщо ви соромитесь, хто допоможе? — обвела жінка очима присутніх. Піднявся Владислав. Високий, симпатичний та немолодий вже чоловік, зовсім не схожий на вченого. Він замислився на мить, а потім доволі спокійно промовив:
— Я бажаю отримати Нобелівську за винахід в біохімії — миттєву отруту, яку неможливо розпізнати в організмі… І ще я мрію, щоби мій конкурент, біохімік Станіслав Окель, не ставав мені на заваді, чого б це йому не вартувало… — він сів та оглянув присутніх. Хто ще?
— Я би хотів, щоб мій банк процвітав і надалі. Але нехай з ним з’єднаються два відомих банки країни, вони заважають. Тоді я буду єдиним володарем єдиної фінансової установи в нашій державі… — пролунав голос, це піднявся ще один з гостей — невисокий худорлявий Майкл.
— Моїм бажанням стане просування останньої моєї книги на ринок, коли б інші книжки залишились позаду, — вставив своє слово немолодий сивий письменник. — Я хочу отримати популярність за кордоном, а в ідеалі — по всьому світу…
Крістін погодилась. Так, їхні бажання, як завжди, були виваженими і важливими.
— Досить, друзі мої, досить! Я знаю всі ваші потреби, які невдовзі здійсняться. Здійсняться в усіх… майже в усіх, — вона посміхнулась, — а тепер нехай і наша новенька гостя Лідія висловить своє, хоч і здогадуюсь, про що воно.
— Я хочу, хочу… — Лідія почервоніла, здається, вона все ще не могла знайти слова для своєї презентації. І ніби навколо були декорації свята, за вікнами стояла звичайна ніч на околицях міста, пані Віро не одноразово приймала журналістів та проводила тут численні вечірки… але… Серце дівчини було не на місці. І чим далі, тим більше. Ніби серед гостей причаїлося справжнє чудовисько, а все, що відбувається, перетвориться на звичайне нічне жахіття. Тільки цей сон може завершитися справжньою бідою. От і все.
— Ти щиро бажаєш, що б твій батько відійшов від справ, яким би то чином не сталося, а твій коханець став міністром на наступних виборах, чи не так?
Лідія, яка щойно стримано розглядала картини на стінах, миттю почервоніла і перелякано стрільнула очима в обличчя Крістін. Звідки ота відьма знає про це бажання? Адже вона хотіла сказати лише, що батько повинен дозволити їй одружитися з Пітером… Але, як кажуть, в тому будинку здійснюються справжні бажання, а не другорядні, хто знає якими силами і ціною.
— Отже, це твоє бажання. Решта можуть мовчати, адже Він знає всі ваші мрії, і ніколи не виконає те, чого ви не хочете насправді, — жінка знов звернулась до Лідії. — А чи знаєш ти, яка ціна цього бажання, і чи знаєш, Ким і якими методами виконуються всі мрії?
— Я не впевнена… — прошепотіла Лідія. Пані Індія казала щось про демонів та джинів, духів та привидів, але це така маячня. Чому вона взагалі повелася на подібні навіжені фантазії? Може, з цікавості?
— Тоді я розповім і нагадаю іншим цю містичну історію, як роблю це щоразу… Всі згідні? — світська левиця знову чарівно посміхнулась, та очі жінки здавалися злими, червоні вогники свічок мерехтіли в них, мов у зіницях дикого звіра… Крістін Віро ще в юності відкрила страшну таємницю свого роду, який багатів століття за століттям тоді, коли інші роди зникали або бідніли. Це була новітня історія піднесення молодої жінки, що після цілком природньої смерті немолодої вже матері раптом здобула популярність, гроші і силу, хоча не заробила це жодними справами… Не заробила, як її батьки, батьки батьків… протягом поколінь Віро отримували все завдяки…
Ніхто не знав, звідки Він прийшов, цей позареальний демон. Чудовисько, що виконує бажання та живиться людською плоттю. Кривавий джин не з лампи, а з підвалин старовинного будинку. Демон потребував жертв щороку, щоби виконати забаганки єдиного господаря. Чи дванадцяти господарів. Хто знає, чим Він був. Може, істотою з іншого світу. Може, язичницьким демоном-ідолом. Та в кожній міфології є згадки про подібне: я тобі — все, ти мені — кров…
Золота рибка родини Віро протягом століть виконувала злі бажання, бо добрі не вміла або не хотіла. І хоча тільки родина мала доступ до Нього, в новому столітті все важче і важче стало знаходити жертви, і не тому, що злодіїв та монстрів серед людей ставало менше. Просто світ був все більш прозорим. І мати Крістін, жінка, що чудово розуміла хижу природу чудовиська, придумала…
Придумала Клуб Дванадцяти. Страшнішої ідеї знайти неможливо. Але Йому це сподобалось. Його чорна душа обожнювала віроломство і жорстокість, підозри і зраду. Клуб Дванадцяти цілком відповідав його вподобанням.
Дванадцять людей, впливових чи ні, багатих чи ні, збирались в будинку щороку і виказували своє побажання. Потім вони вибирали того, хто вже досяг усього і не міг придумати мрію, приречений йшов в підвал, звідки вже не повертався. А наступного року приводили іншого. Він погоджувався. Як людина може погодитися на подібне? Адже сьогодні помре хтось, завдяки чому твої найпотаємніші бажання здійсняться, а завтра цим кимось будеш ти…
Та така вже природа людини — вона впевнена, що інші помруть, а вона виживе, інші зникнуть, а вона залишиться.
Минулого року в підвал пішла (вірніше, її туди кинули) Марія Сміт, мер їхнього великого старого міста. О, вона знала, на що йде! Вона була однією з перших гостей Клубу, вже вісім років виконувались бажання політикині. Але прийшла її черга. Марія щиро думала, що бере участь у зговорі проти пані Індії. Та ж чудовисько дому Віро знало хитрощі, полюбляло подвійні ігри. Приречена закричала, коли погляди одинадцяти вперлися в неї, і побігла, і впала, коли три кулі пронизали її ноги. А потім її, обов’язково живу (так хотів Він), понесли вниз та кинули з останніх сходів. Крістін, що знала чудовисько не тільки в обличчя, спустилася, закрила тяжкі двері та згодом вийшла сама. Того разу вони навіть криків не чули.
А хто буде цього року? Хто?
Лідія зблідла, як почула все. Звісно, вона знала дещо. Але одна справа, коли тобі обіцяють золоті гори, а інша — усвідомити, що лише вісім чи дев’ять років ти будеш насолоджуватись ними. Та дівчина була занадто молодою та зухвалою, стільки років здавалися великим терміном. І, потім, хіба не зможе вона поїхати геть, як здобуде все? Наступного року вона побажає смерті своєму нудному Пітерові, стане вільною. А потім — багато-багато грошей. Потім — ще чогось. І, нарешті, найщирішим її бажанням стане втекти з цього страхітливого будинку, оселитись десь в Австралії, змінити прізвище, а може, й зовнішність, і забути про все… Про нього вона не стане говорити. Отримає своє та швиденько втече.
Погляд Крістін пронизував її, посмішка лякала. Ні, не може вона читати думки Лідії. А господарка промовила спокійно:
— Скоро час вибору. А потім — все, чого ви побажаєте, здійсниться, чи не так? — всі кивали, а Лідія думала — чому не втекли найстарші члени Клубу, котрі, вона зрозуміла, стануть вірогідними жертвами цього, або ж наступного року… Чому всі на місці? Може, сьогодні загине Індія? Або Меріш? Чому він так впевнено загадує своє мерзенне бажання? А раптом вона буде саме тою… тоді її обдурили, і не старші члени клубу гинуть, а молоді — кожного року вони приводять якогось дурепу, підстрілюють його, як кролика, і кидають вовкові… І чому ця думка не прийшла раніше? Яка вона дурна…
— Лідіє, — промовила Крістін лагідно, — ти бліда, як сніг. Хіба ти чогось боїшся? Твої мрії стануть реальністю цього року і наступного, і потім, потім. А далі… далі буде видно! Ти ще занадто молода, щоб думати про смерть, і надзвичайно невинна, незроблене зло не рахується злом, а наш Господар не любить невинність. Так що насолоджуйся харчами, вином… і не бійся своїх думок.
Вони почали вечерю, таку цинічну зараз, коли хтось з них сам стане вечерею… Лідія заспокоїлась, бо майже повірила оксамитовому голосу чарівної хазяйки, навряд її власні думки були такими вже унікальними, а розуміти людей повинен будь-який бізнесмен та аристократ. Так що жодної телепатії не відбулося, просто у неї дійсно все на обличчі написано. Її підозри — хибні думки. Все буде так, як вона хоче.
Коли годинник пробив десяту, вони скінчили трапезу. Всі їли з надзвичайним апетитом, крім самої Крістін, та ще Лідії, яка вже ніби і не боялась, проте відчувала нескінченне занепокоєння. Чи побачить вона демона? Чи дійсно все так? Хто з присутніх загине? Адже, як виявилось, цього, найпершого, року тільки вона не бере участь у жеребкуванні, вона просто новенька, та й все. У молодій красивій її голівці крутилися геть не невинні думки, щоб там не казала наївна господарка. А потім Крістін піднялась, і в білій на тлі чорної сукні руці вона тримала червоний келих вина.
— Час прийшов. Ми піднімаємо бокали за світле майбутнє, за щастя і багатство. За здійснення бажань! За Новий Рік! Так вип’ємо за того, хто стає суттю наших мрій, хто виконує їх. За Нього! А ще — за того, хто допоможе Йому у цьому. Ми заздалегідь вдячні цій людині, тому що не побачимо її більше в нашому колі.
Очі Крістін виблиснули з новою силою, а її мармурова рука підняла келих ще вище. Решта гостей також піднялась та піднесла вино над столом. Всі були серйозні і сумні.
— П’ємо за… — зараз вона мала назвати того, на кого покажуть очі десяти людей, що зумовились за спиною жертви. Така хитрість безмежно тішила чудовисько унизу. Воно, певно, спостерігало за тими іграми, ніби за цікавим серіалом. Проте нічого не змінилось в обличчях людей. Не колихнулось вино в їхніх бокалах. Не згасли свічки у канделябрах.
Але тепер кожний з гостей, окрім Лідії, тримав в руках пістолет. І одинадцять стволів були направлені на Крістін.
— П’ємо за тебе, — сказала Індія.
Крістін повільно переводила очі з одного обличчя на інше. Ні страху, ні навіть подиву не виникло в цих очах, хоча, може, Лідія і побачила тремтіння повіки. Господарка будинку із демоном піднесла вино до рота і одним ковтком, не смакуючи, випила його. А потім, посміхнувшись щиро і не зло, сказала тихо:
— І ви, Індіє? Цього можна було сподіватись, і вже давно, але не від вас…
— О, так, — промовила Індія, — ще тоді, як пан Яків пішов від нас, поїхав геть. Тоді, коли він загинув у раптовій автокатастрофі в своєму Ізраїлі, хоча між ним і тобою — тисячі кілометрів. Тоді в нас було аж двоє новеньких — здається, брат з сестрою, чи не так? — акторка позирнула на них, і ті погодились. На такі слова Лідія зблідла ще більше, адже зрозуміла, наскільки марними були сподівання на волю. — Або ти могла, Крістін, чекати на таке рішення, коли наша мила дівчинка Жанна написала в газету, і велика стаття про тебе та твій культ сколихнула персонал видавництва. Тільки видавництва, бо Жанна тої ночі загинула, проковтнувши пів сотні таблеток антидепресанту, а редактор газети подав у відставку. Весь тираж згорів у вантажівці, водій дивом врятувався, певно, був достатньо невинним. …Я ще могла чекати, кандидатів на жертву цього року було чимало, я могла поборотися у вирі інтриг та недомовок, ризикнути та довіритися принаймні п’яти з присутніх. Достатньо для хорошої гри. Але ось, сталося. Ми віддамо тебе твоєму богові, а потім спалимо його і весь будинок.
— Тоді, — промовила господарка дещо розгублено, і Лідія подумала, що не така вже вона й спокійна, — ви ж не досягнете ваших мрій, всі ваші бажання залишаться лише фантазіями.
— Ми звикли досягати свого все життя до тебе. І мало що змінилось. Так, мій конкурент-біохімік помре. Але в нього двоє дітей і молода дружина. Навіщо мені брати ще один гріх на душу? — промовив учений.
— Шановний Меріш, а чи не пізно? Хіба не мені і Йому ви завдячуєте своєму злетові! Скільки ваших конкурентів зникло зі шляху, ви навіть не цікавилися, куди і як, — здивовано спитала Крістін, і пальці її почали ледве тремтіти. Але новенька дівчина бачила: все одно витримці господарки можна тільки позаздрити.
— Вам і йому. У вас із ним довгі руки та багато сили. Але… — його пістолет навіть не похитнувся.
— Але що? З вами ясно. Нехай буде так. І все ж, Індіє… Ви ж були мені вірною подругою, — погляд Крістін знову повернувся до актриси, і та випросталася сильніше, підняла підборіддя, щоб витримати здивований та навіть нещасний погляд Крістін. Обидві були хорошими акторками, якщо так подумати.
— Була! І навіть допомагала підтримувати цей жахливий орден страху… Але не знаю, що стається з людьми, що спускаються в підвал. Куди вони потрапляють, в пекло чи де-інде… Цілком можливо, що це я мала б цього разу йти в підвал. Я, хоч і найкраща ваша подруга протягом довгих років. Кулі цих людей зупинили би мене, забажай я втекти… Нині я — найстарший член цього клубу, цієї секти… І саме я підняла цей маленький заколот.
— Не зовсім, Індіє, — перебила співзасновниця корпорації, кремезна недобра жінка. — Заколот назрівав вже давно. І дивно, що наша Крістін, що так гарно читає думки, не дізналась про нього. Але тепер вже пізно. Ви, Індіє, досягли б вершин кар’єри і без її допомоги, так що самі винні в тому, що брали тут участь. А ось нам з братом набридло бути учасниками містичного дійства, хоч і завдячуємо йому мільйонами.
Пауза тишею забриніла в кімнаті. Навіть Лідія завмерла, бо мріяла, щоб про неї забули. І як тільки втрапила у це кубло змій? Яка дурна була! Нарешті Крістін порушила мовчання, так і не дочекалась, щоб хоч одна зброя опустилася:
— Ви всі бачили його, — промовила господарка, обпершись руками об стіл. Голос її знову випромінював спокій, але лікті тремтіли. — Невже ви думаєте, що вогонь візьме Його?
З усіх тільки Лідія не бачила демона, що виконує бажання. Їй пропонували подивитись, адже якщо ти не віриш, то можеш переконатись, побачивши його з верхівки сходів в підвал. Побачити вперше, і пам’ятати, що другий раз буде останнім… Вона відмовилась, адже була впевнена, що не зможе стати тоді членом клубу, а, взнавши, не можна не бути учасником. Її попередили: той, хто бодай раз переступив поріг дому та став одним з них і одночасно не став — зникає… Навіть і без демона. Тому що в Крістін руки довгі, а демон давав їй небачені силу та владу.
Як би там не було, більшість бачила, він не був галюцинацією, навіяною підмішаним у вино наркотиком. Він був реальнішим навіть за них самих. І коли вони його спостерігали, то кров стигла в їхніх жилах, подих завмирав в легенях і волосся по всьому тілі ставало дибки. Тому що був він страшний і прекрасний, неможливо описати словами. Він не кидався на них, хоч не був прикутий, бо не можна прикувати демона… Тільки дивився і посміхався знизу — мовляв, прийде ваш час, і ви ще сюди спуститесь, я знаю це.
— Твій демон ніколи не виходить з підвалу, — промовила Індія, — ми всі по черзі бачили тільки світло та постать, відчували жах і час від часу чули крики наших друзів. Ми нічого про нього не знаємо насправді. Може, там у тебе наймані вбивці та голографічне спорядження. Або актори, декорації та наркотик у повітрі. Що завгодно. Ми хочемо зрозуміти.
Вона брехала собі. Ні, не були вони впевнені, що вогонь поглине це льодяне чудовисько з палаючими очима. Які там актори… А втім… Рішення їхнє було твердим, Індія підготувала каністри з бензином, порох і вибухівку — це кубло злетить у повітря. Але спочатку нехай жорстока красуня скуштує свого монстра, що робив їх щасливими і нещасними водночас, тому що не можна робити зло і бути щасливим… хоч і довго вони переконували себе у протилежному.
Крістін Віро вийшла зі столу, посміхаючись так само привітно і солодко. Кулі готові були вилетіти в неї, та вона повернулася і пішла до виходу під пильною увагою усього клубу. І Лідія йшла остання, не намагаючись втекти, хоча, може, саме зараз був ще якийсь шанс. Вона хотіла побачити, на що ж була приречена, якби сталося все не так…
Гості спускалися ледь освітленими сходами на перший поверх, і Крістін теж не захотіла втекти, йшла попереду, пряма та сувора. А потім всі опинилися біля дверей, які вели в потрібний коридор. І господарка відкрила своїм ключем… Рухались далі під світлом свічок, запалених Крістін чи її невідомими слугами раніше для останньої дороги жертви. А потім з’явилися дубові двері, прикрашені металевим кріпленням. Останні двері, а за ними останні сходи.
— У вас ще є час передумати. І я все забуду… — повернулась до них жінка, зараз можна було помітити її схвильованість, в очах вистигали тіні, а руки тремтіли. Та погляди людей лишилися твердими і впевненими… Тоді вона змірилася, погодилась і відкрила двері.
…Внизу було темно. Не помітили гості жодного крижаного подиху, що зустрів їх минулого разу, не було мерехтливого демонічного світла. Приміщення вражало тишею і темрявою. Всі вони були занадто налякані своєю нахабністю і не дуже звертали на то увагу. Ніщо не освітлювало підвал, Крістін спускалась повільно. Люди чекали. Лідію трусило. Індія закрила очі, хоч зброя її була все так же спрямована у відкриті двері. Чекали пастки. Чекали навіть, що чудовисько кинеться на них за наказом Крістін. Зараз це було так логічно.
Але вони могли ризикнути, і так приречені. І ще чекали крики жаху та тріумфу… крики іноді долітали до них нагору. Адже вони сподівались, що голодному демонові все одно, кого їсти — Крістін чи когось ще. Внизу ніби стало світліше. І нарешті вони почули крик. Та не той, на який розраховували — Крістін вимовила з подивом і жалем, — Тут пусто!
Вони мовчали, потім Індія нарешті сказала, вдивляючись у темряву унизу, де ледве помітно мерехтіла постать жінки:
— Пастка. Це просто пастка. Вона заманює нас до чудовиська.
— Певно, — промовив Майкл, — вона вміє з ним спілкуватись, раз він не жере її.
Але Крістін, що чула їх розмови, крикнула:
— Дурні! Демон пішов. Це ви винні! Ви прогнівили Його і налякали, адже Він любить покору і повагу до Нього. Ви зрадили демона, Він кинув нас, — її голос був щирий і злий. Крістін, здавалось, у розпачі. Але члени клубу все одно не вірили.
— Тоді виходьте звідти, — крикнула Індія.
— Ні! Ви мене вб’єте, а потім підпалите будинок!
— А ти хочеш вмерти живою у вогні? — спитала Індія, голос її здригнувся. Все ж Крістін була колись її подругою та вона досі поважала хвацьку вдачу світської діви…
— Я не вийду! Якщо хочете, спустіться і пристрелить мене. Але я буду тут, бо я залишилась вірна Йому, — голос унизу тремтів, і як їм не розумілося, що на них чекає пастка, різні думки залазили в їхні спустошені жахом голови. Вони зрозуміли, чого пані Віро хоче. Певно, Крістін сподівалась, що вони кинуть її внизу і підпалять будинок, а вона матиме шанс покинути його. Хто знає, може, в підвалі був інший вихід?
— Треба спускатись, — прошепотіла дружина нафтовика, — вона хоче втекти.
Так, всі це зрозуміли. Певно, демон таки пішов, адже знизу завжди палахкотів примарний відблиск, а не ця глуха темрява. І Владислав перший почав спускатись вниз, підсвічуючи собі шлях смартфоном, на якому, звісно, тут не було і крапки зв’язку. Але він спускався сміливо далі, та вже торкнувся останньої сходинки. Серце чоловіка тремтіло, та він зміг обвести приміщення вогником. Крім жінки, що стояла біля стіни, в підвалі не було нікого і нічого. Ні меблів, ні ламп, ані чудовиська.
—Хей! Друзі, — крикнув він, — демон Крістін втік. Скоріше, бо і вона піде!
Почувши його впевнений крик, вниз пішли усі, навіть Лідія, хоч і не цікаво їй було тепер, коли демон зник. Мить потому вони стояли біля сходів внизу, і бачили у напівтемряві, що приміщення пусте. А сама Крістін прислонилася до стінки і мовчки дивилася на них. І ще вони зрозуміли, що в підвалі немає інших дверей. Тільки ті, що позаду них. Сховатися там не було де.
— Де твій демон, Крістін? — спитала Індія, оглядаючи кімнату. Пусті цегляні стіни. Гола стеля. Неприкрита земляна підлога. Тут не було навіть кісток, навіть плям крові. Хоча гості щиро боялися побачити рештки попередніх гостей.
— Який демон? — спитала жінка. Лідія помітила, що деякі цеглини за нею — ні, не вкриті жодною рідиною, просто побиті, надщерблені, це не було схоже на сліди від кігтів. На щось інше, от тільки на що?
— Не треба тягнути час. Ти не вийдеш звідси живою… — на ці напружені слова Крістін підвела очі догори та промовила поблажливо:
— Любі мої, в мене немає і не було жодного ручного демона. Вам здалося.
— Хтось з нас зійшов з розуму, — прошепотіла Індія.
— Не я, — засміялась чорноволоса жінка, — але хочу сказати, вам треба дещо знати. Дещо дуже важливе.
— Демона не існує? Ти дурила нас? Але як? — почулися здивовані голоси.
— Ну чому… — повільно промовила Крістін, — ви всі бачили його своїми очима. І він дійсно виконував ваші бажання. Хіба я дурила вас?
Вони чекали, нічого не розуміючи. Самими грошима та зв’язками неможливо зробити те, що відбувалося із ними протягом років. І Крістін, привітно посміхнувшись, сказала.
— Років чотириста тому в моїх пращурів Маргарити і Грегорі Віро народилась дитина. Дивна дитина, бо поки вона виросла, багато незвичайних речей сталось з бідним і занедбаним родом Віро. Вони розбагатіли, стали знаменитими і впливовими. Їх поважали і цінили, але не любили. Тому що в їхній оселі щось таки було не так. Але тоді йшли добрі страшні часи, і численні зниклі люди не викликали сильного подиву. Подружжя народило ще кілька дітей, які стали нащадками будинку і всіх грошей Віро. Першонароджена дитина залишалась невідомою. Про неї не говорили. Нібито вона померла у віці трьох років. А коли померли Маргарита з чоловіком, то в їхніх дітей народилась така собі дивна дитина, яку чомусь ховали, поки теж ніби не померла, теж маленька. І це повторювалось довго, у кожному поколінні. В моєї матері народилась дитинка. Симпатична мила дівчинка. Віро знали традицію. Бідну дівчинку — як мені її шкода, — Крістін зітхнула, — тримали в темному-темному підвалі. Її дуже рідко годували і дуже багато від неї хотіли. Вже занадто багато. І дитині це набридло. За багато століть переродження вона нарешті виросла. І поставила свої умови. Після того розумна матінка не спробувала вбити її чи втекти, а змушена була створити Клуб Дванадцяти, бо знала, як це важливо…
В підвалі дійсно стало світліше, та мало хто помітив це, тому що всі були захоплені розповіддю Крістін. І найрозумніші вже відступали нагору, бо почали розуміти…
— Це був правильний хід. Декому це сподобалось, цей дехто харчувався не тільки м’ясом, поглинаючи тіла повністю, але і почуттями. Сильними почуттями, на які тільки здатні люди, пов’язані спільним безчестям. І все стало на правильний шлях. аж доки мати не померла… Я вперше за століття взяла управління клубом на себе… І вже років вісімдесят успішно веду його, — присутні у підвалі зблідли всі як один, але жінка не замовкла. — Мені набридло сидіти в підвалі, і після того, як матуся померла, я стала виходити. Мені подобався цей світ, його правила та закони. Та й нове століття стало ще жорстокішим.
— Ти кажеш, — промовила Індія, не опускаючи зброї, — що вісімдесят років ведеш клуб. Але ми тут тільки дев’ять… Де ж інші?
Вона замовкла, бо вже знала відповідь. Крістін посміхнулась. Це стало добре видно у приміщенні, де сходив невидимий хижий місяць.
— Вовки ріжуть найслабших, а я проріджую зло, хоча хто бодай раз подякував би мені? Інші? Всі час від часу зраджували мене. І тому мусили спускатись сюди всі разом — от як ви зараз…
— Але ми впливові люди. Нас шукатимуть! — вигукнула Лідія, що вже повільно підіймалась наверх спиною уперед, ховаючись за інших. Вона сподівалася, що встигне. Може, поки чудовисько буде зайняте. Зайняте поглинанням м’яса. Для страху лишалося мало місця, тільки для дії, проте відчуття приреченості поступово заповнювало дівчину. Вовки ріжуть найслабших. Але вона ще така молода! Така сильна!
— Хто? Ви тримали мене і ваш клуб у таємниці. Всі так робили. Крім того, в мене є засоби припнути язика цікавій пресі. Не бійся, Лідіє, не втікай, мені подобається юне невинне зло, — посміхнулася демониця між постатями завмерлих людей. Ніколи їм не було так страшно. Всі вони тримали зброю, вихід був так близько. Але крижаний жах охоплював їхні тіла і розуми, вони дивились на Крістін, що ставала все красивішою і жахливішою…
— Чому ти така… — сказав хтось з присутніх, чиї голоси змішувались у тяжкому диханні переляку. Може, це був Майкл. А може, Владислав. Лідія не помітила. Господарка розвела руками, на кінчиках пальців уже майоріли довгі чорні пазурі. Ні, нікому не привиділось. Навіть Лідії, а вона стояла як найдальше.
— Така гарна? Гарне тіло важливе, хіба ні? Щоб дурити, щоб кохати, бо я жінка…
— Скажи тоді, — Індія не здавалась, — в тебе немає сестер і братів. Род Віро скінчиться на тобі. Ти ж не можеш мати дітей? Чи можеш…
Крістін засміялась. Дивне яке питання!
— Навіщо мені родина, до якої я не належу. Я можу народитись в будь-якій родині, прожити так всю людську долю, мені набридне, я піду в іншу родину, іншу історію. Всюди знайдуться люди, що хочуть все в обмін на чиїсь нікчемні життя… Моя мета — жити, як захочу та полювати на зло, лише трохи слабше за мене. Від вас не лишиться навіть кісток. Я відповіла на всі питання, шановні друзі?
Вони дивились. Холодне повітря обвивало їхні ноги, тоді як гаряче полум’я палало в очах красуні. Чорне волосся вже не текло шовковою хвилею, а піднялося над головою, зробивши демонічну жінку схожою на Медузу Горгону. Обличчя сяяло мертвою повнею, це було недобре світло, воно зупиняло людей і примушувало тремтіти від жаху і неземної краси демона. Люди не могли відвести очей. Спостерігали прекрасне і страшне, розуміючи, що не в змозі ненавидіти… Його… чи Її. Можуть лише дивуватися. І боятися.
Істота посміхнулась. Обличчя, ще схоже на Крістін, приваблювало і страхало одночасно. Рис тепер вже не було — лише світло шкіри і червоні очі… Куди зникла чорна сукня? Чи й вона була лиш фантазією потойбічного чудовиська? Лише засліплююча постать нелюдської істоти, яка виросла чи не вдвічі і тепер нагадувала казкового східного джина. Може, вона і була з того роду? Демониця звивалась у граційному танці, чорні змії волосся тягнулися до людей. А люди нарешті прокинулись. Лідія перша досягла дверей. Тільки б встигнути… Бамммц — хряснуло перед носом. Дівчина закричала. Індія поцілила перша, а за нею з десяток куль пронизали силует, вдарились об стінку і підлогу, не причинивши шкоди. Лише залишили вищерблені діри. Позаду почувся мелодійний сміх красивої жінки.
— Я відповіла на всі ваші питання… так? — промовила господарка, коли град куль завершився. Всі приречено опустили зброю та мовчали. Лідія впиралася спиною у двері та намагалася не думати, не дивитися, не чути. Подобається невинне зло? Може, у неї є шанс? Може, її бажання ще чогось варте? Тоді… тоді вона готова на все, що завгодно. Слугувати цій потворі, молитися на неї, приносити невинних дітей на сніданок, створити новий клуб, бути найстаршою у ньому ще десять, дванадцять років, тільки би вижити, тільки би вижити…
Зміїне тіло повільно наближалося, а та, що вже не була Крістін, додала:
— Якщо так, тоді загадайте ваші останні бажання, пані й панове…