Біжи!

“Бігти… треба бігти…” Сухі гілки тріщать під ногами в такт переривчастому диханню. Шум крові у вухах перекриває звуки нічного лісу, ніби крім мене тут більше нікого нема. Але він йде за мною, він уже близько… “Швидше, швидше!” Тупий удар, хрускіт зламаних кісток. “Треба було йти іншою дорогою” — остання думка перед провалом у темряву.
“Навіщо зламав йому шию?.. Коштуватиме дорожче… Аментес танатум інфернітас лор!..” Нестерпний сморід чорної лілеї, тріск гілок, мінливі тіні в невірному світлі місяця. “Бігти… ти маєш бігти…” Удар! Бачу його очі. Вони жадібно всмоктують мої останні секунди, закарбовують їх у пам’яті. “Я не хочу вмирати…”
“Аментес танатум…”, огидна чорна квітка, нічний ліс, свист вітру у вухах, стук серця — гучно, гучно, тихо, тихо, тихіше… “Аментес танатум…”, квітка, ліс, біг наввипередки зі смертю. “Аментес…”, ліс, сміх переслідувача, темрява. Квітка, ліс, удар, сміх, ліс, біг, клаптики нічного неба між дерев, удар, темрява.
“Аментес танатум інфернітас лор!”
— А-а-а! — судомно хапаю ротом повітря. Чорна лілея зісковзує з грудей на вогку, притрушену сосновими голками землю. Від смороду паморочиться в голові. Запах гнилої плоті проникає у ніздрі, стискає легені, плутає думки. Кінцівки, просякнуті холодом кам’яної брили, відмовляються слухатись. Бездумно вдивляючись в темряву, розминаю спазмовані литки.
Навколо дихає ліс. Дерева підбираються ближче, оточують щільним колом галявину, ледь видиму в сяйві кволого молодика. Заховані в хмарах зірки не дарують жодної краплини світла. Сповзаю на землю, притискаюся лобом до байдужого каменя. “Ти маєш бігти…” — вистукує пульсом у скронях. “Куди? Навіщо?” Думки плескаються чорним болотом, вкритим шаром цупкого туману. Заплющую очі.
Минає нескінченна кількість хвилин. Дерева завмирають в очікуванні, нестерпно тягне в потилиці. За спиною шарудить опале листя. “Один, два, три…” Кроки спиняються.
— Ти, — тихий сміх сиротами торкається шкіри. — Біжи-и…
Я не хочу бігти. Втома липким павутинням загортає свідомість у кокон байдужості. Він чекає. Не бачу його обличчя, але повітря бринить від адреналіну, що з кожним поштовхом серця наповнює його передчуттям хворобливої солодкої ейфорії. “Нехай все це зникне. Ліс, місяць, шорстка кам’яна брила, він…”. Заплющую очі.
— Біжи!
Зграйка потривожених птахів здіймається в темне небо. Відлуння вібрує у скронях, тягучою хвилею підіймається страх. “Бігти!.. ти маєш бігти!” Гілля б’є по обличчу, земля волого хлюпає під ногами. “Швидше, швидше!”
— Ні! — намагаюсь підвестись, ковзаючи руками по багнюці. Чую його дихання — невідворотне, азартне, переривчасте.
— Було надто просто, — він усміхається. — Наступного разу біжи шви-идше.
Удар чоботом, соснові голки між лопатками. Тонке гостре лезо вмикає зворотний відлік. Йому цього мало. Ніж тремтить від бажання господаря дістати його та повернути назад, знову і знову, знову і знову… Тоскно. Відлуння минулих фіналів сплітаються в животі щільним клубком. Він спостерігає, всотує спраглими очима кожне смикання охопленого агонією тіла. “Припини, будь ласка, припини це…”
— Аментес танатум інфернітас лор!
Терпкий маслянистий морок не відпускає, несе, погойдуючи, далі й далі від глухих голосів.
— Здається, для нього вже гра закінчилась.
— Е ні, ми ще пограємо. Ін вітас дементеус апенум сет!
Крізь морок поволі проступають тіні.
— Хто ви?.. — темні фігури мовчать.
— Де я? — у відповідь тихо шумить нічний ліс.
— Чому я тут?
— Важливо не це, а чому ти гаєш час, — скрипучий жіночий голос порушує тишу. — Він скоро прийде.
— Він?
— Біжи.
Усвідомлення блискавкою прориває пелену.
— Допоможіть мені!
— Навіщо?
— Він мене вб’є!
— Хе-хе, — старечий сміх лунає галявиною. — Тоді біжи швидше!
Хапаюсь за край темної мантії. Каптур зсувається, відкриваючи жовте обличчя з маленькими пронизливими очима.
— Допоможіть! Я більше не можу… Ця пастка без початку й кінця зводить з розуму! Витягніть мене з вихору часу, благаю!
Очі пропікає відчаєм, але вже не страшно втрачати обличчя. Його більше немає… Не лишилось нічого, крім моторошних, сповнених болю спогадів. Мимоволі здригаючись, стискаю тонку тканину до тріску.
— Тоді тобі треба створити свій власний, — хитра півусмішка прорізає зморшкувате обличчя.
“Так! Повернусь у минуле, знайду його першим… і тоді це жахіття нарешті припиниться.”
— Я згоден! Ви мені допоможете?
— Усе має свою ціну, — жінка примружується. — Натомість віддаси частину себе. Наприклад, руку.
— Назавжди?..
— Хе-хе, а ти як думаєш? — вузлуваті пальці здавлюють зап’ясток. — Ну що, готовий?
Часу обмаль. У роті пересохло — мовчки киваю. Правиця притискається до шорсткого каменя. Між великим та вказівним пальцями темніє знак — квітка чорної лілії.
— Давай сюди ліву. Цю залишу тобі… на згадку, — вона хрипко хихоче.
Ліва рука торкається каменя, мовчазна фігура крокує вперед. Вивірений рух — і все скінчено. Крізь дзвін у вухах зосереджуюсь на скрипучому голосі.
— Повторюй за мною: Хронос реверсум темпора ов! Як далеко ти хочеш повернутися?
— На… п’ять років!
— Тереніс пінто веркарбіум ет!
Змією здіймається вітер, завертаючись проти годинникової стрілки. Темні плями стрибають, складаються в мінливі візерунки. Тіло судомить від холоду.
— Пам’ятай: маєш всього три спроби. Коли повернешся, вже нічого не можна буде змінити.
— Три? Але він робив це набагато більше разів… Чому?
— Бо ти ніколи не був у часовому вихорі, дурнику! Я в іншій магії сильна, цю знаю на трієчку, хе-хе-хе.
— Що… — ліс навколо тьмяніє, фігури втрачають обриси, розпливаються каламутними плямами. Світ хитається, і я не витримую, сідаю навпочіпки, затуливши обличчя руками. Один оберт, другий…

***
Пахне нагрітим на сонці листям. Уперше бачу це місце при денному світлі. Вигляд стежок, вкритих хвойним килимом, пробирає до кісток. “Я знайду тебе першим, — вціліла рука стискається в кулак. — Знайду!”
Думки хробаками збиваються в купу, звиваються у вузол. Вхопиш одну — інші тягнуть назад, не відпускають. Прямую вперед, довірившись тілу, яке вочевидь знає більше. “Один, два, три, — рахую кроки. — Один, два, три… три спроби. Який це вже раз три спроби?” Починає боліти голова.
Черговий виверт стежки. “Він! — серце пропускає удар. — Знайшов, вдалося!”. Мій ворог мирно збирає ягоди в плетений кошик. Такий спокійний, зосереджений… Шукаю відповіді у довгому світлому волоссі, простому домотканому одязі, сопілці, прив’язаній до пояса, але не знаходжу. Ми зустрічаємось поглядами. Сірі очі темнішають, набуваючи кольору грозових хмар. Ягоди розсипаються по землі кривавими краплями.
— Ти… — знайомий до мурах голос зривається. — Я прикінчу тебе!
Він вмить опиняється поряд, стискає горло грубими пальцями. Божевільні очі спопеляють, стає дедалі важче дихати… Хочу спитати, за що він мене так ненавидить, та з губ зривається лише слабкий хрип. “Я не впорався, він зробив це знову…”
Пахне нагрітим на сонці листям. Цього разу я не збираюсь вмирати. Вивчу кожен його крок. Підготуюсь до нашої останньої зустрічі.
Дію за планом, але все ж не втримуюсь. Заскочую його зненацька, зібравши в єдиний імпульс усе, що є на душі. Він втрачає рівновагу, проте не жагу до життя. Клята кінцівка, про яку я вже встиг забути, з кожною секундою зменшує шанси на перемогу. І тоді, поки він не встиг оговтатись, я біжу.
— Біжи! Я знайду тебе, чуєш, сучий ти сину! Знайду та вб’ю! А тоді дістану з пекла, та зроблю це знову… — його голос поступово зникає серед шуму дерев, але я ще довго не можу спинитись.
Зорі тихо дивляться з вечірнього неба. “Завтра все закінчиться, і я стану вільним. Продовжу жити з моменту, на якому спинився… А де я спинився? — у відповідь порожнеча, ніби хтось начисто вимів спогади, залишивши тільки хмарки сизого пилу. Наче життя “до” не існувало. — Потім, все потім. Зараз краще виспатись як слід”.
Після кількох марних спроб прийшло усвідомлення, що немає потреби. Побічна дія переміщень у часі?
“Ти ніколи не був у часовому вихорі, дурнику! Я в іншій магії сильна…” Дивлюся на куксу, вона як на замовлення починає нити.
— Трясця… — здригаюсь від звуків власного голосу.
“Ніколи не буде вже як раніше. Нічого не буде… Що ви зробили зі мною? Ненавиджу…”
Підводжусь та йду крізь нічний ліс, який більше мене не лякає.
“Ми скоро зустрінемось, і ти відповіси. За все”.
Пахне нагрітим на сонці листям. Він дивиться з ями загнаним звіром. Насолоджуюсь перемогою, та одне питання не дає закінчити все тут і зараз.
— За що?
Він підіймає голову й мовчки кривиться.
— За що ти мене ненавидиш?!
— За що? Ти зруйнував моє життя! — випльовує він крізь зуби.
— Я тебе навіть не знаю!
— Зате я тебе знаю — бачу у снах з тих пір, як вона померла… Ти вбив її! Клятий вбивця! — він виє, з кутиків очей струменіють сльози. Гіркі, злі, вистраждані, сльози болю, безсилля та відчаю.
І я бачу себе. Іншого себе, молодого та зухвалого. Сповненого почуттям власної значущості та вірою, що переді мною має схилитись весь світ. Так і було, доки на шляху не трапилась жінка. Невдаха, що плуталась під ногами. Вихоплений у куражі меч, удар плазом — шлях вільний, комасі наука. Гомін натовпу поглинає голос дитини, що кличе на допомогу…
“Це не має значення… Або я, або він — жити залишиться тільки один.”
Жити… Затиснутий в правиці камінь тремтить. Я зламав його життя — він моє. Формально ми квити, але ж він не зупиниться. Час робити вибір. Дивлюсь йому в очі та повільно заношу камінь.
Темні фігури чекають. Жінка досі сміється, наче минуло кілька секунд.
— Ну як, знайшов свого ворога? — чіпкий погляд спиняється на мені.
— Так, але потрібна ще одна подорож.
— Ще? — вона заходиться в гидкому хихотінні. — Не впорався, куксо? Хе-хе-хе.
— Годі, в мене обмаль часу.
— Добре-добре, проте маю тебе розчарувати: у світлій магії мої сили майже вичерпані. Можу запропонувати білет в один кінець. Лише одна спроба, і назад ти вже не повернешся.
“Вертатися все одно нікуди. Але одна спроба…” Вагаюсь недовго. Пригадую день, з якого все почалося. Ніяких гарантій, що пам’ять не підведе, та я маю це зробити.
— Що даси цього разу? Ручку, ніжку або голову, — відверто кепкує стара відьма.
— Світла магія не потребує жертв.
— А ти кмітливий, як на вживаного мертвячка, — вона вдоволено пирхає. — Ясна річ не потребує. А от я потребую оплати за послуги, хе-хе.
“Насправді тобі вже байдуже. Головне не дивитися”.
— Око, — рішуче крокую вперед. — Я віддам тобі око.
“Тихий вечір, перший сніг, легко падає до ніг… — не дивись, співай далі. — Тихий вечір…”
— Д-дайте хоч чимось прикритися, — наспіх обмотуюсь шматком несвіжої тканини. — Я готовий.
“Бігти… ти маєш бігти…” Ліс поступово рідшає, вже можна розгледіти обриси міста. Єдиний шанс усе змінити… Я міг би лишити минуле у тій ямі, але не зміг. Він зруйнував моє життя, проте мав на це вагомі причини, я ж зробив з ним те саме без жодного сенсу. Я один в усьому винен, лише я один. І тепер маю останній шанс врятувати його душу. І свою також — якщо вона в мене ще лишилась.
Містечко гуло, просякнуте повсякденними клопотами. Зайвий та небажаний блудний син повернувся до нього, але запізно. Тендітна фігурка щойно впала на запилене каміння бруківки. Гордовитою ходою від неї віддалявся той, ким я був раніше. Перехожі байдуже відверталися від наляканого хлопчика, який прохав про допомогу.
Зазираю в прозорі сірі очі, ще не спотворені ненавистю й болем. Чисті, мов гірський струмочок та сповнені надії.
— Ви мені допоможете?
— Як тебе звати? — вдається вичавити крізь клубок у горлі.
— Ервін…
— Я допоможу, Ервіне. Кажи де твій дім, та швидко біжи по лікаря!
За кілька хвилин він вже біг вузькими провулками. Я незграбно поклав ноги жінки на згин лівої руки. Їхній дім був недалеко. Я йшов ніби у сні, де нічого не пам’ятаєш, та все одно знаєш дорогу. Вона ледь чутно дихала, маленька та виснажена, з темними колами під очима. “Цього разу ти впораєшся — я про це подбаю”.
Я обіцяв Ервіну, що все буде добре, але… Аві стає гірше. Прогнози невтішні, кожен лікар товкмачить те саме. Остання надія — цілителька, яка живе за містом, та за чутками практикує магію. У Ави гарячка, не можна втрачати дорогоцінний час. Шлях неблизький, сподіваюсь, вона витримає. Лишаю записку для Ервіна, беру Аву на руки та вирушаю в дорогу.
Надвечір ми дістаємось хатинки цілительки. Привітна жінка без зайвих питань відчиняє двері. Обережно кладу непритомну Аву на дощате, вкрите соломою ліжко. Не чую її дихання, проте слабкий пульс залишає місце надії. Цілителька низько схиляється над нею, підіймає повіки, починає змішувати трави. Я вірю — вона зробить усе можливе.
Поряд з хатинкою квітнуть білі лілеї. Не знаю, скільки вже я тут стою. За спиною повільно скриплять іржаві дверні петлі.
— Мені шкода…
— Що?
— Я більше нічого не можу зробити… вона померла.
Хапаю цілительку за плече.
— Ви повинні щось зробити, інакше наслідки будуть жахливі!
Жінка хитає головою, дивиться сумними очима. Їй дійсно шкода, проте перед обличчям смерті світло безсиле.
— Немає іншого способу захистити Ервіна, врятувати його душу! — Я не відступаю. — Зробіть що завгодно, але поверніть її!!!
На блідому обличчі цілительки проступають крапельки поту. Рішення дається нелегко, та зрештою вона смикає з квітника білу лілею й повертається в дім. Кладе квітку Аві на груди, витягає з надр скрині невеличкий згорток. Всередині лежить задрипаний записник. Її руки тремтять, гортаючи пожовклі сторінки.
— Мортіс аболітум, гомінус ест, — шепоче збляклими губами. Вона не підіймає очей, доки не вимовляє останні слова:
— Аментес танатум інфернітас лор!
Нічого не відбувається. Ава лежить із заплющеними очима, дедалі більше вистигаючи в прохолодній кімнаті.
— Темні сили не довіряють мені, вимагають жертву, — погляд жінки ковзає кімнатою. Раптом вона хапає зі столу ніж та б’є по пальцю. Знову і знову, доки він остаточно не відділяється від руки. Квітка на грудях Ави набуває смоляного кольору, кімнатою розливається сморід гнилої плоті.
— Дякую! — киваю жінці, яка перетягує ниткою куксу. Вона підіймає очі та втомлено посміхається, в цій посмішці вчувається мені щось знайоме. Ава підводиться, чорна лілея падає на підлогу. Розвертаюсь до неї: — Ервін чекає, ходімо додому.
З порога востаннє дивлюсь на цілительку. Вона притискає до себе жовтий, подібний до воску палець, та мов у лихоманці шепоче: — Я знайду спосіб повернути тебе на місце, знайду..

***
Біля квітника застигла жіноча фігура. Вода з лійки безглуздо ллється додолу, на й без того вологу землю. Відколи ми повернулись, Ава проводить тут кожну вільну хвилину. Саджає лілеї — білі, оранжеві, тигрові, але проростають лише огидні чорні квіти з запахом гнилої плоті. Остання крапля стікає з порожньою лійки на темні пелюстки.
— Колись стане легше, — вона не питає, не стверджує, а може робить і те і те одночасно.
— Обов’язково, — кривити душею вже стало звичкою.
— Коли?..
— Скоро. Дуже скоро.
Вона зітхає.
— Заради Ервіна, Аво. Ти ж хочеш, щоб він виріс щасливим?
— Так. Я витримаю… Заради Ервіна.
Чорними пелюстками розповзаються ледь помітні сірі плями.

***
Місячне сяйво заливає маленьку галявину. Ава мовчить. Навколо шумить нічний ліс, мінливі тіні ковзають нашими обличчями.
— Вітаю, цілителько, — Ава помітила її першою.
— Цілительки більше немає. Зви мене Мортою, — коротка усмішка прорізає зморшкувате обличчя. — Я принесла те, що ви просили.
Грубий, загнутий пазуром ніж опиняється у мене в руці. Проводжу пальцем по літерах на руків’ї.
— Мій учень зробив, — з гордістю зазначає Морта. — Здібний малий, хе-хе. І на таких штуках знається, — її погляд спиняється на моєму лівому рукаві.
— Дякую, — Ава киває, і нетерпляче вигукує до мене: — Зроби це! Звільни мене нарешті!
Прийшов час. Ервін виріс, попереду має щасливе життя… Я не можу більше її утримувати.
Металевий пазур блимає у примарному світлі. Ава назавжди завмирає на холодній кам’яній брилі. “Більше ніхто не потурбує твій спокій, як ти й хотіла”. Лезо на мить осяюється блакитним та згасає.
— Пам’ятаєш, про що домовлялися? — озивається Морта. — Руки мої, з усім іншим роби що хочеш, хе-хе.
Під звуки скрипучого сміху незграбно пиляю Авині кисті. Отримавши плату, Морта вдоволено розчиняється в темряві.
“Треба відтяти ще й голову… тоді вже точно більше ніхто її не прикличе. ”. Хрускіт жил та кісток супроводжує мою справу. “Майже закінчив…” За спиною шарудить опале листя.
— Біжи! — лунає до болю знайомий голос.