За покликом долі

1. Ранок починається не з кави
Хенрік Шопфер прокидався повільно й ліниво. Шеф його все одно раніше десятої не чекає.
Він пригадав свій сон. Снилася йому відверта хрінь. Абсолютно незрозуміло з чого б. Увечері він майже не пив, так, пропустив стаканчик. Від такої кількості навіть не захмілієш як слід, не те, щоб дурнуваті сни дивитися. А сон явно був маячнею.
Хенріку снився Алекс. Йому взагалі сни снились дуже рідко, можна сказати, практично ніколи. А якщо й снились, то зазвичай бійки або погоні якісь. А тут Алекс.
Хенрік умостився на подушці намагаючись ухопити рештки сну, в якому вони займалися коханням. Як у старі добрі часи, коли ще не були по вуха завантажені вічними завданнями від Контори, не ганяли бадьорими сайгаками всіма куточками материка в пошуках чергового “дуже важливого об’єкта”, а могли просто бути удвох скільки влізе. Цікаво, а якби так було зараз? Змогли б вони ужитися разом? Чи сварилися б через кожну дрібницю? От живуть же якось інші і нічого, справляються, і навіть майже не вбивають одне одного. Ну може інколи. З Алексом, напевно, вийшло б. Він хоч і придуркуватий місцями, та й зануда той ще, але іншого Хенріку точно не треба. Тільки цей не в міру вразливий, грубуватий, зворушливо-пришльопнутий на всю голову зашкварок. Іноді Хенріку починало здаватися, що по-справжньому він ожив тільки в останні два роки, а до того так і залишався наглухо мертвим, як усі ті зомбі з тупих іграшок у телефоні, в які він періодично залипав. За що в Конторі його охрестили бездушним виродком. Виродком він може і був, а ось душею його став Вуйчик. “Meine einzige Seele”, – як казали у Шопфера на батьківщині. Йому, щоправда, про це знати зовсім не обов’язково.
Думки знову повернулися до сну. Алекс завжди був дуже ніжним, хоча й намагався приховати це під маскою брутального вояки. І сьогодні уві сні він залишався таким самим. Вони були в якомусь непроглядному сірому тумані, де не було нічого видно вже на відстані витягнутої руки. Алекс обіймав його ззаду, рівномірно покриваючи поцілунками кожен сантиметр спини, а руки в цей час гладили живіт. Це викликало гостре бажання розвернутися, схопити Вуйчика обома руками і впитися в губи жадібним поцілунком. Але він щоразу стримувався і тільки щільніше притискався до Алекса. Зрештою, уві сні можна й не поспішати.
З туману долинали якісь голоси. Хенріку було ліньки вслухатися, але голоси раптом зазвучали голосніше.
– Так а де дівчата? – запитав приємний хрипкий баритон.
– Зараз будуть, – нервово відповів йому злегка тремтячий тенор.
– Ти й півгодини тому говорив, що зараз будуть, а їх усе немає, – баритон явно був незадоволений.
– А ти думаєш, це так просто? – образився тенор, – сам би й закликав, раз такий розумний.
Десь неподалік почувся жіночий сміх.
– А ось і панянки на підході, – зрадів тенор.
– Шакаляча дупа! Звідки взялися ці мужики? – раптом стривожився баритон, – ти навіщо їх притягнув?
– Я їх не тягнув, – обурився володар тенора, – мабуть зачепило покликом.
– Ти тільки подивися, що творять!
– Жах який! – голосно зашепотів тенор, – От на шакала нам здалися ці мужики, ще й такі стрьомні.
– Та начебто звичайні.
– Та де там звичайні? Ти придивися тільки, які в патлатого шрами моторошні. Він же штопаний весь, що твоя фуфайка для кіз, – зашепотів тенор.
Голоси стали глухішими і розібрати слова було неможливо.
Поцілунки тим часом ставали дедалі гарячішими.
З туману раптом випурхнуло кілька дівчат, вбраних лише в строкаті довгі спідниці. Гнучкі, чорняві, кучеряві, весело регочучи вони оточили чоловіків, граціозно вигинаючись та посилаючи повітряні поцілунки Хенріку і одна одній. Алексу поцілунків не дісталося через те, що він і досі був за спиною Шопфера.
Одна з дівчат підбігла до Хенріка, коротко чмокнула в губи і провела долонею по грудях. Хернрік від такого обурливого пасажу крутонувся убік, вивернувся від дівиці і смикнув Алекса за вухо, розвертаючи і притискаючи до себе у довгому ніжному поцілунку.
Дівчата, як і раніше, кружляли поруч, то зникаючи в тумані, то з’являючись знову. Голоси теж повернулися.
– Ти що, заснув? – зашипів баритон.
– А? Що? Вибач, задивився, – винувато відповів тенор, – красиві ж хлопчики… ай, ну чого ти б’єшся одразу? – додав ображено.
– Ти ж сам назвав їх стрьомними мужиками, а тепер уже хлопчики?
– Ну назвав, – неохоче підтвердив тенор, – та ти тільки подивися, яка пристрасть!
– Ніколи не підозрював тебе в любові до мужиків, – пробурчав баритон, – гаразд, відправляй цих, простигосподи, хлопчиків назад. Та й дівчаток теж. Нам повертатись пора.
Тенор загудів щось протяжне. Поступово всі дівиці зникли в тумані. Голос теж розчинявся в тумані, а незабаром і зовсім замовк.
– Звідки в моєму сні взялися ці дивні вуайєристи, – мляво подумав Хенрік знов поринаючи у сон. Йому нарешті було добре, спокійно й задоволено.
***
Виринати в реальність після такого сну не хотілося зовсім. Але потрібно. Шеф просив обов’язково зайти по чергові інструкції. Щоправда, обіцяв, що цього разу не зашле до бісової матері і є шанси дочекатися Алекса з чергового відрядження. Востаннє вони бачилися понад місяць тому. Зовсім не дивно, що вже почали снитися еротичні сни. Зараз би простягнути руку, намацати теплий бік або пасмо жорсткого сплутаного волосся, підкотитися ближче і ще трохи подрімати. Але на сусідній подушці буде тільки телефон. А Вуйчика не буде.
“Котра година взагалі”, – сонно подумав Хенрік і, не розплющуючи очей, простягнув руку до телефона. Рука вперлася в щось тепле й м’яке.
– Алекс повернувся, – промимрив з ніжністю і одразу ж різко розплющивши очі повернувся ліворуч: поруч справді лежав голий Вуйчик і тихо сопів, обіймаючи якусь діряву шмату. Друга шмата була накинута йому на стегна.
Сам він був екіпірований не набагато краще, враховуючи, що на голові незбагненним чином опинився капелюх, а в зубах стирчала сигара. Останнє, що добре пам’яталося, це те, що Шопфер ліг спати, вирішивши перед сном покурити. Мабуть він так і заснув зі згаслим недопалком у зубах. Іншого пояснення все одно не знаходилося.
Вони лежали на чомусь маловпізнаваному, що, судячи з усього, заміняло тут ліжко. Де саме було це “тут”, він теж визначити не міг. Їхнє ложе розташовувалося практично біля самої стіни, залишаючи невеликий прохід ліворуч. Праворуч були навалені строкаті подушки, а біля узголів’я стояв глечик і дві великі глиняні чашки. Поруч із чашками лежала коробка сірників. Біля вікна стіл і дві лавки вздовж. Саме вікно було завішене строкатою фіранкою. Судячи з сонячного променя, що пробивався крізь щілину, час був не такий, щоб ранній.
“Куди нас, чорт забирай, занесло? – вчергове озирнувся спантеличений Хенрік, – А, головне, як?”

2. Куди ми потрапили і де наші речі?
Вуйчик коротко хропнув і перевернувся на інший бік. Рука сама потяглася обійняти лежачого, але зовні пролунав якийсь шум, тому Хенрік вирішив за краще прикинутися сплячим.
Ледь чутно зашелестіла фіранка, що виконувала роль дверей, і всередину хтось зайшов. Легкі кроки обірвалися приблизно на середині кімнати і тут же почувся хрипкий шепіт:
– Та щоб тебе всі боги любили!
Кроки стали віддалятися, знову зашелестіла фіранка і зовні хтось сердито закричав:
– Зураб!
Судячи з тиші, що пролунала у відповідь, Зураб на поклик не поспішав.
– Зураб! Шакала тобі в печінку! Ти що накоїв?!
Хенрік напружив слух. Це був, безумовно, той самий баритон, що віщав із туману в його сні. Якщо зараз до нього додасться ще й тенор, то тут коїться щось недобре.
– Ти чого кричиш із самого ранку? – нарешті спромігся відповісти незадоволений сонний Зураб, – спав би ще.
– Подивися! – зашипів перший голос.
Знову зашелестіла фіранка.
– Хто це?
– Не впізнаєш? – єхидно поцікавився перший, – А ти придивися краще.
Біля входу знову зашелестіло. На третьому кроці звуки стихли. Пролунав дивний схлип, і той, хто увійшов, стрімко попрямував назад.
– Як же це? Але вони ж… звідки?
– Ти що там в астралі начаклував, шаман недороблений? – знову сердито зашипів перший голос. Судячи зі звуків зовні, господар голосу старанно стукав зурабовою головою об стіну, – Як ти притягнув цих двох у реальність, га?
– Н-н-не знаю, – занив той, котрий Зураб, – я ж нічого такого, Міро, ти не подумай, – він знову схлипнув, – мені просто хлопчики сподобалися. Але я їх не тягнув. Усіма богами клянуся. Ай!
Стукіт об стіну став інтенсивнішим.
– Якщо дізнається Шаман, він твою дупу дрином так розмалює, що тобі надовго перестануть подобатися і хлопчики, і дівчатка, і пиріжки старої Зуфʼї. Як їх назад відправити?!
– Н-н-не знаю я, – невдачливий Зураб уже відверто шморгав носом, – я їх узагалі-то боюся. Особливо того, в капелюсі і з сигарою. Він її навіть уві сні курить.
– Що робити будемо? – володар баритона шумно видихнув.
– Ну можна піти розбудити. Заодно хоч дізнаємося, хто такі.
– Ага. І отримаємо з ноги в писок.
– Ну чого ти так одразу. Може вони мирні.
– Ти їхні пики бачив? – хмикнув той, кого Зураб називав Міро, – явно немісцеві.
– Ну Міро, не нервуй. Не знав я, що так вийде, – знову занився Зураб, – я щось придумаю. А може вони самі підуть, коли прокинуться, а?
– І як, по-твоєму, вони підуть? Світячи голим задом? У них з одягу – один капелюх на двох.
Голоси замовкли. Хенрік задумався. З усього виходило, що потрапили вони сюди випадково. Знати б ще куди. Ці двоє недоумків під дверима щось напартачили і тепер вони обидва тут. Мабуть, доведеться вдавати добропорядних громадян, попутно з’ясовуючи, куди їх затягли, як звідси вибиратися і взагалі де для початку розжитися хоча б штанами. Шофер простягнув руку, схопив сірники, розкурив сигару – не стирчати ж їй у зубах без діла – і витягнувся на лежбищі, прикидуючи, що робити далі. Поруч завозився Алекс, підповзаючи ближче і втикаючись носом у плече.
– Хенріку, я ж просив тебе не курити в ліжку, – пробурмотів кудись у пахву.
Шопфер мовчки усміхнувся.
– Хенріку? – через пару дві секунди підняв голову Вуйчик, – Що ти тут робиш?
Він ошелешено озирнувся. Перевів спантеличений погляд на сусіда по лежаку. Озирнувся ще раз і втупився у Шопфера квадратними від подиву очима:
– Йопта, Хенріку! Де ми? Що за фігня відбувається? І чому ми голі?
Хенрік випустив чергову хмарку диму.
– Знаєш, мене теж дуже цікавлять відповіді на ці запитання.
Алекс сіпнувся схопитися, але тут же передумав і сів на лежанці, продовжуючи озиратися на всі боки.
– Що останнє ти пам’ятаєш? – поцікавився в нього Хенрік.
– Учора я був у якомусь угорському селі з невимовною назвою. Якщо це було вчора, – тут же засумнівався він, – до речі, яке сьогодні число?
– Без поняття, – відгукнувся Шопфер, – Я сам учора, домовимося, що це було вчора, прибув на базу, відзвітував шефові й відчалив спати. А прокинувся вже тут, із тобою під боком.
– Приблизно та сама історія, – в тон йому відповів Алекс, – ще й дурня повна снилася.
– Дурня, кажеш, – оживився Шопфер, – ну-ну. Яка саме? – він теж сів поруч і легко торкнувся Вуйчика трохи вище лопаток.
Зі спини алексові плечі прикрашав розсип свіжих синців, що залишилися від пальців Хенріка.
– Та так, – ухилився від відповіді Алекс, – кажу ж: дурня усяка.
– За участю мене, чорнявих спокусниць і дивних голосів у тумані?
– Звідки ти… тобі що, теж це снилося? – Вуйчик різко повернувся, зазираючи Хенріку в обличчя, – чи не снилося?
Хенрік повільно кивнув.
– Судячи з усього, витребеньки були справжніми.
Вилиці Алекса набули виразно рожевого відтінку. Він відвернувся в протилежний від Хенріка бік, з подвоєною ретельністю продовжуючи вивчати мізерну обстановку кімнати.
– І все-таки, як нас сюди занесло?
– А це ми зараз запитаємо в тих, хто це зробив, – відповів Хенрік, прислухаючись до чогось зовні та вказуючи рукою на одвірок, – твій – лівий.
Він тихо піднявся з лежанки, надів капелюх на голову, нечутно пройшов до дверей і став зліва від входу. Справа той самий маневр повторив Алекс.
Фіранка заворушилася. У кімнату зайшов високий чорнявий юнак, одразу ж отримав по потилиці від Шопфера і впав на підлогу. Слідом за ним заскочив невисокий кремезний хлопчина з оберемком якихось ганчірок. Цей теж отримав по шиях і звалився поруч на свої ганчірки. Алекс похмуро втупився у візитерів.
– Ти хочеш сказати, що ці двоє жовторотих притягли нас сюди?
– Обговорювали вони саме це, – Хенрік присів поруч із темноволосим і потикав того в бік, – вставай давай, не придурюйся. Я ж бачу, що ти прийшов до тями.
Хлопець не ворушився.
– Та не лякайся, не чіпатиму я тебе, – у бік юнака знову прилетів відчутний стусан.
Темноволосий відкрив одне око. Вигляд нависаючого Шопфера з сигарою довіри не викликав. Навіть попри те, що той був голим. Радше навпаки, оголений сивочолий неголений мужик, що злісно зиркав з-під капелюха, лякав ще більше. Поруч заворочався другий і спробував піднятися на ноги. Вуйчик злегка притиснув його рукою, через що той знову впав обличчям у ганчірки.
– Як звати? – чемно поцікавився Алекс у свого підопічного, присівши навпочіпки.
– З-з-з-з, – глухо пролунало з ганчірок.
– Ти що, замерз? – здивувався чоловік.
– З-зу-у, тьху-тьху, – зафиркало в ганчірках. Хлопчина нарешті відплювався і підняв голову, – З-зураб.
– А товариша? – знову дуже дружелюбно запитав Вуйчик.
– М-м-м, – замичав хлопчина, трясучи головою.
– Не хочеш говорити? – ласкаво уточнив Алекс, співчутливо поплескавши Зураба по спині. Той знову завалився на ганчірки.
– М-м-міро, – пробурмотів звідти, закопуючись головою в тканину.
– Зураб і Міро, – підсумував Вуйчик, піднімаючись, – залишилося тільки з’ясувати, куди ми потрапили і як із цієї дупи вибиратися.
– А це нам зараз розкажуть ці милі юнаки, – посміхнувся Шопфер, підхоплюючись на ноги й ривком піднімаючи темноволосого за комірець, – ми вас дуже уважно слухаємо, – доброзичлива хмарка сигарного диму полетіла Міро прямо в ніс.

3. Відпускники мимоволі
– І все-таки, як ви нас примудрилися притягнути? – не вгамовувався Хенрік, пихкаючи сигарою.
Вони вчотирьох сиділи на подвір’ї з кухлями зігрівального шаманського чаю. Під час бесіди вдалося дізнатися, що попали вони в геть дикі гори, вибратися звідки можна або верхи на конях – три дні донизу, потім через перевал, а там ще тиждень степом із провідником, – або потрібно дочекатися наставника, який обіцяв бути наприкінці тижня.
– Шеф нас уб’є, – Вуйчик був украй незадоволений. Переважно через те, що принесені Зурабом штани виявилися закороткими і насилу застібалися.
– Та кажу ж, не збиралися ми нікого тягти, – укотре почав пояснювати Міро, – усього лише хотіли парочку дівчат приманити в астрал шаманським покликом. Ну або за заданими параметрами можна.
– Це за якими ж параметрами нас притягнуло? – навис над недошаманом Хенрік.
– Ну ми просто подивитися хотіли, нічого особливого, – втиснув голову в плечі той.
– І що саме ви хотіли подивитися? – з іншого боку навис Алекс.
– Оргію, – ледве чутно видавив Міро. Зураб за його спиною в цей час намагався злитися зі стіною.
– ЩО? – Вуйчик, насилу стримував лють.
– Ви не переживайте, Шаман обов’язково що-небудь придумає, – спробував заспокоїти його Міро, – у крайньому разі дасть коней і провідника. Доїдете до міста, там автобус…
– Шеф нас уб’є, – обірвав його Вуйчик, – у цій дірі хоч якийсь зв’язок ловить?
– Тут – ні. А ось за три години звідси є місце, де можна спробувати зловити сигнал, – Міро махнув рукою у бік гір.
– А мені от цікаво, ти телефон з собою в дупі носиш, чи як? – іронічно примружився Хенрік, – Якщо не забув, нас сюди затягли в повному негліжі. Навіть без документів.
– А техніку ми ось у цих мерлінів недороблених вилучимо. Вони з нами із задоволенням поділяться у якості морального відшкодування. Вірно? – несподівано рявкнув Алекс у бік Зураба.
– П-п-п-п… так, – видавив той, ще старанніше намагаючись втиснутися в стіну.
– От і добре. За півгодини на вихід.
***
– Що думаєш робити? – Шофер зайшов до кімнати, де Вуйчик від злості копав подушки.
– Спробую зв’язатися з шефом, – відповів Алекс, жбурляючи чергову подушку в стіну.
– І що, розповіси йому жалісливу історію про астрал?
– Та де там, – чергова подушка полетіла в Хенріка, – придумаю що-небудь переконливіше по дорозі.
– Ти коли придумаєш, головне мені розповісти не забудь, – Шопфер вправно перехопив подушку на підльоті й запустив у співрозмовника, – щоб свідчення збігалися. Не говорити ж йому про оргію.
– До речі, про оргію, – Алекс спіймав подушку і пожбурив у куток, – кляті малолітні збоченці.
– Та годі тобі, ну дізналися хлопчики щось нове, то в них вік такий, – махнув рукою Хенрік.
– Кляті вуайєристи, кляті їхні експерименти, – бурчав Вуйчик, смикаючи за халяви короткуваті та тісні штани, – клята дупа, – додав незадоволено, намагаючись щільніше стягнути пояс.
– Твоя дупа, між іншим, найкраще, що зі мною траплялося в цьому клятому житті, – меланхолійно зауважив Хенрік.
Алекс, нарешті впоравшись із ґудзиками, підійшов до чоловіка і, обнявши долонями обличчя, м’яко поцілував.
– Ти сам – найкраще, що зі мною траплялося в цьому житті, – він підняв очі, зустрівшись поглядом з очима Хенріка. Встиг помітити тугу, недовіру і якусь наївну дитячу надію на диво, що промайнули в них, доки той не відштовхнув Алекса вбік, сварливо зауваживши:
– Якщо ти ще не забув, шеф нас уб’є. Тож поквапся повідомити йому, що ми не загубилися, а живі, здорові і дуже відповідальні.
Вуйчик знехотя відняв долоні від обличчя Шопфера накинув жилетку і пішов назовні.
– Ти теж – найкраще, – чи то сказав, чи то подумав Хенрік йому услід.
***
Алекс Вуйчик ішов стежкою, відчайдушно матюкаючись. Його встигло забембати все: ці гори, його переляканий супутник, тісні штани, що вʼїлися в дупу, майбутня розмова з шефом та інша невизначеність.
Найбільша невизначеність була з Хенріком. Ну так, вони не пропускають можливості бути разом, коли випадає нагода. Так, у них було два відносно спокійних місяці, коли Алекс почав працювати на Контору, і вони могли проводити більше часу разом. На цьому визначеність закінчувалася і починалося суцільне нерозуміння. Що взагалі між ними відбувається? Хто вони одне одному? Два місяці типу стосунків, якщо це можна було так назвати, і два роки періодичних перепихонів раз на місяць, коли обом вдається поєднати хоч якісь спільні географічні точки в їхніх непередбачуваних траєкторіях переміщень. І скільки ще так триватиме? Одні питання, на які немає відповідей.
Хвилин за двадцять гори почали розступатися і вони нарешті вийшли на широке плато, поросле веселенькою зеленою травичкою.
– Он там, ближче до обриву зв’язок, – махнув рукою вправо Міро, – там навіть камінчик є, щоб на ногах не стояти весь час.
На самому краю плато зв’язок тут справді був. Слабкий, але стабільний. Якщо не вийде додзвонитися, то можна хоча б повідомлення надіслати.
Але додзвонитися вдалося. І навіть згодувати злющому шефові заготовлену легенду про те, що виникли непереборні обставини, в яких Вуйчику терміново знадобився напарник, а нікого, крім Шопфера, видзвонити не вдалося, тому вони тут трохи застрягли, але до вихідних постараються повернутися.
Чоловік сів на камінь і задивився на гори. Він раптом усвідомив, що в них із Хенріком з’явилося кілька днів абсолютного байдикування. Ніхто не знає, де вони перебувають. Ніхто не висмикне на чергове суперважливе завдання. Ніхто не вскочить з криками: “Засідка! Терміново валимо!”
Міро тим часом швидко спакував назад телефони і вже за п’ять хвилин вони знову йшли стежкою назад у село.
– А ви з Хенріком разом, чи як? – раптом запитав юнак.
Алекс спіткнувся об камінчик і ледь не звалився зі стежки.
– Ну можна й так сказати. Ми на одній базі працюємо. Чого питаєш?
– Та все думаю, чому вас разом притягнуло, якщо ви говорили, що в різних місцях перебували, – здивовано пояснив Міро.
“Малий ти ще таке знати”, – подумав Алекс на ходу, – та мені й самому цікаво, – озвучив вголос.
– А давно ви разом, ну, працюєте?
– Два роки. А до цього ми були по різні боки барикад, – знехотя відповів Вуйчик.
– І ви після того разом, ну… – хлопець запнувся, помовчав і несподівано запитав, – ви його пробачили?
– Давно вже, – скупо посміхнувся Вуйчик.
– А…, – Міро знову замовк, потім, немов наважившись на щось, швидко випалив, – ви його кохаєте? – відвернувся до скель і дещо зніяковіло додав, – вибачте. Якщо це не моя справа, не відповідайте. Я зрозумію.
Алекс задумався. Вдалині вже виднівся прохід у долину. Ще хвилин десять і вони на місці.
– Знаєш, хлопче, – нарешті озвався він, – я не знаю, кохаю я його чи ні, вся ця довбана філософія не для мене. Але одне знаю точно: він мені потрібен. Потрібен саме таким, як є. І я дуже не хочу його втратити.
Хенрік знайшовся на подвір’ї у коваля.
– У нас раптово намалювалася відпустка, – поділився Вуйчик результатами переговорів з шефом, – тож можеш байдикувати з чистою совістю. Головне, не рознеси тут усе.
Позаду голосно заскреготіло. Хенрік обернувся, побачив, як помічник коваля волочить впритул до кам’яної кладки якусь залізяку, і заволав:
– Стій! Куди попер, йолопе! Heilige Scheiße!”
– Розважайся, – Вуйчик ляснув Шопфера по спині, – а я піду знайду цього недоробленого шамана і нехай мені хоч з-під землі але дістане нові штани. Сил немає в цій тісноті ходити.

4. Розділена душа
Шаман лаявся так, що навіть птахи лякались. Рано вранці він повернувся в село і сильно зацікавився гостями, а особливо тим, як вони сюди потрапили. Після почутого він довго наставляв підростаюче покоління на праведний шлях істинного шамана.
Алекс із Хенріком сиділи під будинком і розпивали черговий місцевий чай. З вікна доносилося “син шакала і гадюки”, ” козячий послід” та інші не менш цікаві епітети. Пригрівало по-осінньому м’яке сонце, на ґанку стояла миска з чищеними горіхами та яблуками, за парканом цвірінькала якась дрібна пташка. Майже тиждень їх ніхто не турбував.
З хати нарешті з’явилися юні шамани. Вухо в Зураба було підозріло червоним і, здається, розпухло. Міро хизувався пошарпаним виглядом, скуйовдженим волоссям і оком, що помітно сіпалося. Він плюхнувся на ґанок, забрав у Алекса кухоль і за два ковтки вихлебтав залишки чаю.
– Що, сильно вам дісталося? – поцікавився Вуйчик.
– Та ні, думали гірше буде, – видихнув хлопець, – Шаман усього лише накричав та кілька разів стукнув. Але це фігня. А міг би і в сараї на пару діб закрити, – він посидів ще, косячись на кухоль Хенріка, однак забирати не ризикнув, – піду до вечірнього Кола готуватися.
– Що за коло? – відгукнувся з-під капелюха Шопфер.
– А, щось середнє між місцевою народною традицією і шаманським ритуалом, – не став вдаватися в подробиці Міро, – увечері самі побачите.
***
Увечері на галявині за селом розпалили велике багаття, порозкладали подушки для сидіння, Трохи осторонь поставили низькі столики, з купою їжі і десятком різноманітних глечиків. Поки всі розсаджувалися, коваль і ще кілька людей дістали невеликі барабанчики і почали вибивати ритм.
– Навіщо це вони? – поцікавився Хенрік незрозуміло в кого.
– Зараз побачиш, – відповів Шаман.
До багаття тим часом вийшли двоє місцевих, дістали довгі шаблі і почали танцювати, імітуючи бій. Це було красиво: відблиски полум’я на металі, танець тіней на обличчях танцюристів, дзенькіт клинків, тріск дров, точні вивірені рухи, ритмічний малюнок барабанчиків. Усе це налаштовувало на заспокійливо-лінивий лад.
Тримаючи в одній руці кухоль, Алекс простягнув другу в бік Хенріка і накрив його долоню своєю. Так вони і сиділи, спостерігаючи за черговими виступаючими, потягуючи самогон і поступово занурюючись у спокійну і розмірену атмосферу Кола.
Через кілька годин усі охочі продемонструвати свою майстерність закінчилися. Частина народу розійшлася по домівках. Біля багаття залишилися шамани, і кілька місцевих.
– А в чому сенс цих виступів? – поцікавився Алекс.
– Різний сенс, – відповів Шаман, – у кожного він свій. Хтось хоче знайти шлях до мрії, хтось – пізнати себе, хтось пропонує розділити зброю, а хтось, навпаки, хоче об’єднати долю.
– Як це “об’єднати долю”? – не зрозумів Вуйчик.
– По-різному, – похитав головою старий, жуючи губами, – є одна стара легенда, яка розповідає про те, що на поклик шамана може прийти розділена душа. І якщо шаман сильний, а поклик його переконливий, то можуть одночасно з’явитися кілька душ і серед них обов’язково знайдуться ті, хто зможе зв’язати долю. Об’єднати дві частини душі в одну.
– І їх накриє велике кохання?
– По-всякому буває. Хтось усе шукає, та не там. Хтось знаходить, та пізно. Хтось вчасно встигає. А хто так і не знаходить, хоча в нього всі відповіді під носом лежать, – Шаман, крекчучи, підвівся з подушок, – піду я, втомився тут із вами сидіти.
Алекс озирнувся: біля багаття залишилися тільки вони з Хенріком. Багаття майже згасло, тільки зрідка по вугіллю пробігали язички полум’я або вистрілювала чергова жарина, розсипаючи навколо іскри.
– Тримай, – у руку Алексу ткнувся ніж у старому шкіряному чохлі.
– Що це? – спантеличився Вуйчик.
– Подарунок, – сварливо відповів Шопфер.
Він говорив якісь буденні речі про коваля, розкопки металобрухту, ще якісь абсолютно неважливі деталі, а Алекс тримав у руці ніж, не наважуючись витягнути його з чохла, і відчував, як усередині розтікається тепло.
– Подивишся, чи так залишиш?
Алекс смикнув застібку, дістав подарунок, провів пальцем по кромці леза і одразу порізався – ніж виявився дуже гостим.
– Коваль гойстрив, – задоволено зазначив Хенрік, – я сам кілька разів об нього дряпався.
Вуйчик витер кров об штани, але вона з’явилася знову.
– Дай сюди, – Шопфер вхопив його руку і засунув порізаний палець до рота, легко проводячи по рані язиком. Алекс відклав подарунок убік і вільною рукою притягнув Хенріка до себе, щоб поцілувати. Солонувато-металевий присмак власної крові на його губах викликав ще більший приплив бажання, одночасно з щемливою ніжністю до цього на всю голову довбанутого, сварливого, ховаючого свою зворушливу турботу за навмисною грубістю, непоступливого колишнього заклятого ворога, що став по-справжньому дорогим і близьким.
Алексу вже було начхати на те, що вони перебувають на очах майже у всього села, начхати на те, що надворі глибока осіння ніч, а аж ніяк не літо, і на те, що вони сидять практично на голій землі, не враховуючи пари подушок. Що там Шаман говорив про розділені душі? Даром йому не здалися ті душі, долі, кохання та інша фігня. У нього є Хенрік, і ця ніч, і, якщо нагребти побільше подушок можна спорудити цілком пристойне ложе, у всякому разі, буде м’яко.
Хенрік почав покривати ключиці Вуйчика короткими майже болісними поцілунками. Його рука пройшлася вниз по ребрах, затрималася на попереку і, спустившись ще нижче, тут же відсмикнулася назад.
– Прокляття! Порізався, – зашипів Шопфер, трясучи в повітрі кінцівкою.
– Дай я, – Алекс зловив поранену руку і підніс до губ. Поріз був зовсім невеликим, але лезо, мабуть, зачепило дрібну судину, через що кров не поспішала зупинятися.
Вуйчик провів по порізу язиком, знову відчуваючи металевий смак крові. Але тепер це була не його кров. Тепер поранений був інший, і йому було боляче. Алекс повністю засунув порізаний палець до рота, продовжуючи злизувати дрібні краплі.
– Ти що твориш, – гаряче видихнув Хенрік в основу шиї, – я не втримаюся.
– Угу, – бурмотів Алекс, не випускаючи пальця з рота…
– Я злегка не стримався, – дещо винувато пробурмотів Хенрік, коли зміг нарешті нормально дихати.
– Та я, загалом, теж.
Десь неподалік почулася швидка незнайома говірка. Хенрік вмить підхопився на ноги й ледь не впав із ліжка.
З ліжка?
– Йопта! Алекс! Де ми?
Вуйчик сів на ліжку й озирнувся. Прислухався до лайки зовні. Нахилився, повозив рукою під ліжком і витягнув звідти свої ж штани.
– Усе нормально, Хенріку. Ми в Угорщині, – він широко посміхнувся, – і тут є душ.
– Кляті чаклуни! – висловив свою думку Шопфер, падаючи назад на ліжко.

5. Епілог
– Щоб я ще хоч раз зв’язався з шаманами, – обурено видав Вуйчик, підтягуючи ковдру.
Вони лежали на ліжку в тій самій кімнаті в угорському селі з невимовною назвою, звідки шаманським покликом Алекса висмикнуло в незаплановану відпустку.
– Чорт забирай, Хенріку, чому нас весь час носить по якихось корчах? – Алекс вмостив голову на плечі Шопфера. Поруч із ним було тепло, сонно і дуже спокійно. Уперше за ці роки йому відчайдушно захотілося, щоб так було завжди. Або хоча б пару разів на тиждень.
– Може тому, що ми обидва стукнуті на всю голову?
– Я просив шефа залишити мене в місті, – сказав Алекс, роздивляючись тіні на стіні, – якщо він погодиться, ти житимеш зі мною?
– Де? – запитав Хенрік невпопад.
– Та без різниці. Що в місті мало житла здається?
Хенрік нічого не відповів.
– Забий, – так і не дочекавшись відповіді кинув Вуйчик, – це була дурна ідея.
Він продовжував витріщатися на тіні на стіні.
– Тобто, насправді ти зі мною жити не хочеш? – ображено пролунало над головою, – А навіщо тоді пропонував?
– Шопфере, ти придурок? – Алекс вилупився на співрозмовника, – я хочу з тобою жити, я хочу проводити з тобою вільний час, я, нарешті, хочу тебе кохати частіше, ніж раз на місяць, і в нормальних цивілізованих умовах, а не в черговому сараї поряд із козами.
– То були вівці, – уточнив Хенрік.
– Не суть, – сердито відповів Алекс, – я запропонував тобі з’їхатися, тому що я цього дійсно хочу. Але ти ніяк не відреагував. Тому я вирішив, що тобі це не потрібно.
– Я намагався уявити, як це буде, – раптом сказав Шопфер, – ми справді житимемо в одному будинку, спатимемо в одному ліжку, битимемось за пульт від телевізора, зранку штовхатимемось дупами у ванній, а у вихідні готуватимемо сніданок?
Від такої довгої тиради у Хенріковому виконанні Алекс навіть підвівся на лікті:
– Ну не все прямо так кучеряво, але загалом так. Сумніваюся, що в нас вийде спати в одному ліжку щоночі і штовхатися дупами у ванній щоранку. Швидше пару-трійку днів на тиждень і, якщо пощастить, то у вихідні.
– Згоден, за умови, що сніданок готуєш ти, – пробурчав Хенрік.
– Згоден? – Алекс напружено чекав, що той зараз скаже, що пожартував чи передумав.
– Я зможу перевестися в майстерні. Грошей там платять менше, але і нічних змін всього пару на тиждень, – Хенрік був абсолютно серйозний.
Алекс з полегшенням впав на подушку, посунувся ближче до Хенріка, і за звичкою закинув йому ногу на стегно.
– Завтра нагадаю шефу про переведення, – пробурмотів уже практично засинаючи і встиг почути у відповідь перед тим, як остаточно заснути:
– Завтра удвох нагадаємо. Meine einzige liebe Seele.
Остання фраза Вуйчику точно наснилася. Адже це не могло бути правдою. Зовсім не могло. Не могло ж?