Я Грушевського бачив

Ця історійка сталася в часи, коли дива вже вийшли з моди, а тільки відголоски їхні довгими шлейфами сунули позаду людей, наче плітки.
Чому історійка? Та тому, що вона не така, як великі трагікомедії, і вона б не заслуговувала жодної уваги, та не цього разу і не сьогодні. Пізніше ви мене зрозумієте. Я не настільки заплутую, як може здатися. А, може, і не зрозумієте… Але то не так важливо як те, про що я вам зараз оповім.
Я йшов парковою алейкою і розмірковував. Перебирав у свідомості слова і складав їх, як анаграматичний ребус, так, що вони виструнчувалися в різних модифікаціях одного і того ж запитання: чому мені завжди продають позавчорашній хліб? Я пам’ятаю його смак. Він завжди схожий на прілу солому. Я не кінь, але чомусь воно було так: саме пріла солома.
Можна подумати, що я більше не маю клопоту. Але як можна інтеліґенції в п’ятому поколінні споживати таке?
Отак я йшов і думка ця нанизувала мене всього на своє вістря. Аж тут ліхтарник почав розвішувати на стовпах світло і я побачив, що вже вечір. А додому доволі неблизько і щось треба робити.
А що мене чекає вдома? Лише старий рудий кіт на антикварному рудому кріслі. Чи я нещасливий через то? Я швидше такий, як мій домашній бестій – крісло-миска-крісло. Тому ми з ним добре розуміємо одне одного, коли попри нього проходять котиці, а він ліниво відвертає морду.
Нема сенсу повертатись додому так пізно, особливо коли тварина була мною добре нагодована. Та й ліньки. Тому я ліг на лавці, як безхатько. Здається, навіть задрімав, так мені стало тепло.
Мене розбудило якесь шарудіння. Я не міг зрозуміти, звідки лунав цей звук. Мабуть, згори. Та наді мною, крім чорного тла, позатикуваного крапками зірок, нічого не було. І кругом також пустка. І лежав я не на лавці, а висів у повітрі.
Я сів. Ноги відчули ідеально рівну поверхню, прохолодну і прозору, ніби скло. А під нею була ще одна чорнота з місяцем посередині.
Але цей шурхіт. Він натягував струни нервів. Спало на думку, що цей таємничий звук зовсім не таємничий. Він розгортався зі згорнутого сувою у моїй лисіючій довбешці. Вірніше над нею. Так ворушиться волосся від вітру. Зазвичай люди цього не чують, але тоді обставини були виняткові. І я, наче поміж двома космосами, стояв на скляній твердині.
Я йти нікуди не хотів. Ноги понесли самі. І не просто понесли – полетіли. Я добіг до краю. Це таке відчуття. Таке..! Коли ти на межі, а під тобою – всесвіт, і над тобою – прірва. Чорна діра. І хочеться вити і пити, курити і співати чорних пісень про зміїв і велетів, яких ніхто не бачив. Але всім відомо, чим відзначився Давид на полі бою.
І та межа була незвичайна. З неї росло дерево. Дивне таке. Різьблене і випалене, як древній дереворит. Тільки листя металеве. Якби тут був вітер, то воно дзвеніло б, а так – тиша. І листочки були дивні – з помітками, цифрами і буквами. Я зірвав собі один. На пам’ять. Мені найбільше зімпонували там літери з мого прізвища і рідкісна група крові – моя…
Прийшов час подумати. Я сів, як йог, біля дерева. Ногу за ногу закинув, руки – долонями вниз. Я не знаю жодної мантри. А чи треба? Будь-яке слово – це мантра. Будь-який текст – ритуал.
Клянуся, мої очі були заплющені в той момент, але я відчував внутрішнім зором, що внизу піді мною тече річка. А рікою пливуть човни. Багато човнів. І в кожному лежить душа зі свічкою біля голови. І ті душі співали про те, як війна іде, як живі не люблять світло, а тому вони мусять долати свій шлях у цілковитій темряві. Я купався в музиці їхніх голосів, не жалісливих, простих, як усе існування, як мислення, як небо. Дерево несподівано затрусилось, ожило, замахало гілками, як опахалами. І посипалися металеві листки в річку, і тонули вони разом з човнами. Темна вода гасила останні вогники свічок. Душі летіли крізь космос…
І тут мені на голову сів білий голуб. Стоп! Це вже містифікація! Голуби вночі сплять! Але ж він там був – на моїй голові. Я шкірою відчував гостроту його кігтів. Ну і нехай. Все одно він кудись полетів потім. Невагомо так. Я тільки відчув послаблення тиску на тім’я. А, може, то був зовсім не голуб? А хто ж тоді?!
Не морочте мені голову дурними запитаннями!
Сидів я довго. Поза лотоса таки сильно дошкуляла ногам. Тому я їх випрямив і ліг. Заплющив очі. Захотілось розкинути руки, пальці об щось боляче вдарились…
Я у човні. Посеред невідомого океану. Наді мною – хмарний атлас. Насупроти мене – ще один ненормальний, якому закортіло у човен без весел.
— У вас знайоме обличчя, — кажу йому. – Ви — Грушевський!
Він так дивно подивився на мене, погладив бороду, поправив краватку. Дістав із кишені великого старовинного срібного годинника і розкрив його. Той пронизливо зателенькав.
— Пора! – промовив Грушевський і пішов по воді…
Я падав, захлинався, але таки наздогнав його.
— Ну чому? Ну чому?! – всі мої жалюгідні претензії вклалися в ці слова і відчаєвий знак запитання.
— Інакше історія не мала б продовження, — відповів мені він спокійно. – Ти не розумієш. Ніхто не розуміє. І я не розумію. Ми теж колись свято вірили, що гора підійде до Магомета. Натомість вона тріснула і з неї повилазили черви.
— А тепер?
— А що тепер? Хіба у цьому вічно закапсульованому князівстві щось здатне змінюватись? – гіркота потекла йому по бороді. – Тут навіть стіни брешуть і клянуть.
— Але ж хочемо!
— Хотіти мало. Треба вирощувати квіти, а не будяки, — і він пішов далі.
А я потонув у синьому океані.
І до чого тут квіти? Зокрема, у моїй квартирі ніколи не було навіть вазонів. Тільки рудий кошак.
А тонути виявилось приємно. Груди запирає на замок і більше ти не людина, а морське чудовисько на двох ногах і з очима, повними водоростей. Я каменем пішов на дно. В дійсності, дном іти легше, ніж поверхнею. На дні ти відчуваєш себе живим. А там – красоти! А там – фауна і флора! Акули різні, каракатиці, восьминоги… б-р-р-р…
Ні, однозначно – на дно більше ні ногою!
Поволі я виліз на берег. Далі вже не так цікаво. Неподалік я побачив свій будинок. А тут і ви нагодились. Лікарю, ви ж мені вірите? Я ж не якогось там Наполеона… Я самого Грушевського бачив!
30.05.2014. Калуш