Плем’я

***

— Аа… нейтрино тебе забирай, боляче!
— Вибач…
— Це ж моя рука!
— В мене пальці заніміли, нічого не відчуваю.
— Тсс… тихіше, хтось іде…
Хлопець та дівчина затамували подих поки вогонь від смолоскипа миготів поміж нещільно підігнаних штахетин хижки. Коли важкі кроки вартового, що проходив повз двері їхньої імпровізованої тюрми раз чи двічі на годину, стихли, Тео продовжив вовтузитися з мотузками. Він пиляв їх вже пів ночі, підібраним на землі гострим камінцем, а Софі увесь час лаяла птахоголових тубільців, туристичний путівник, що порадив їм «незаселену, цілком безпечну планету, ідеальне місце, щоб відпочити та розслабитися» та, звісно, Тео, за те що він втягнув їх у це лайно. Коли Софі закінчила проклинати хижку, стовп до якого їх прив’язали та пісок на підлозі, вона сердито запитала в хлопця:
— Чого мовчиш?
— Думаю про те, що люди подорожують галактикою вже п’ятисот років, а вперше зіткнутися з іншим розумним видом довелося саме нам.
— Ох, святе нейтрино… — закотила очі Софі.
— Але уяви, що буде, коли на Новій Землі про це дізнаються.
— Якщо…
— Що «якщо»?
— Якщо дізнаються.
Тео знітився і почав ще відчайдушніше перетирати мотузку.
— Скільки ми вже тут сидимо? — поцікавилася Софі, розглядаючись довкола.
Тубільці забрали усе їхнє майно, навіть годинники, коли витягли їх, напівпритомних, з ями-пастки. Софі досі не могла повірити, що на дні були лише земля та каміння, об які вони забилися, і не було жодного загостреного кілка.
— Коли ми знайшли наскельні малюнки, вже вечоріло, — почав пригадувати Тео, — потім ми впали до ями, а пізніше птахоголові привели нас сюди. Скоро світатиме.
— Як думаєш, малюнок — це якесь святилище? Може, ми їх образили?
— Хтозна.
— Знаєш… — задумливо промовила Софі.
— Що?
— Та нічого…
— Кажи вже, якщо почала.
— Там, серед птахоголових фігур, було дві інші, з великими головами, наче… наче в шоломах.
— Якби тут хтось побував і побачив тубільців зі списами, планету нізащо б не віднесли до категорії «безпечних», — похитав головою Тео.
— І все ж…
— Хтозна, що у місцевих у головах, може так вони уявляють своїх богів.
Кілька хвилин обоє німували.
— Що там з путами, нейтрино їх забирай? — запитала Софі.
— Здається… — Тео щосили потягнув мотузку і вона затріщала, — …вдалося!
Він вивільнив одну руку і тріумфально підніс її догори. Мотузки ослабли, і за кілька хвилин вони вже розминали побілілі кисті.
— Вибираємося звідси, і бігом до яхти. Тільки тихо, — сказав Тео.
На щастя, двері хижки були не замкнені. Софі швидко визирнула назовні.
— Наче нікого немає, куди нам?
— Праворуч, — впевнено відповів Тео.
Одне за одним вони рушили поміж дерев’яних халуп, сторожко вслухаючись у шепіт ночі. Після просмерділої хижі, свіже прохолодне повітря приємно лоскотало ніс. Дорогу їм освітлювали зірки та північне сяйво, йти було важко, але Софі тішилася, що ніч безмісячна, поки не згадала, що у Вольфа А взагалі немає супутників.
За цим поворотом, — пробубонів Тео собі під ніс, — має бути узлісся.
Він ступив крок, вийшов з-за рогу хижки та зіткнувся ніс у дзьоб з тубільцем. Неподалік, біля розпаленого багаття сиділи ще з пів десятка його одноплемінників. Поки збентежений дикун збирався з думками, Софі потягнула Тео у тінь під стіною хижки, але було запізно. Птахоголовий щось голосно крикнув, тубільці повскакували на ноги, заклекотали й побігли за ними. Не змовляючись, Софі та Тео кинулися назад, у хитросплетіння вуличок. За їхніми спинами розкотисто лунали гортанні крики. Селище прокидалося. З хижки повз яку вони пробігали, назустріч їм вискочив тубілець і перегородив шлях. Тео вдарив його плечем в груди та збив з ніг, але вже на наступному перехресті їх чекав цілий натовп.
— Сюди, — крикнула Софі, повернувши ліворуч, у вузький прохід між дерев’яними халупами.
Тео кинувся за нею. Прохід звужувався, проте за кілька метрів попереду вже виднівся просвіт. Софі випірнула з вузького лазу, а Тео застряг на останніх кількох сантиметрах. Софі вхопила його за руку та потягнула, напруживши м’язи. Кілька секунд нічого не відбувалося, а тоді Тео різко видихнув з легень рештки повітря і вилетів на вільний простір, зриваючи ґудзики на сорочці.
— Майже попалися… — промовив він, важко дихаючи.
А тоді підвів очі, поглянув довкола, і усмішка сповзла йому з лиця. Вони опинилися на широкій квадратній площі посеред селища. Розпалені тут і там багаття кидали мерехтливі тіні на гігантську шестикутну піраміду, що височіла у центрі. Найвища з хижок, не сягала й половини висоти першої з чотирьох її терас. Важко було повірити у те, що тубільці, що ледь навчилися обпалювати вістря списів над багаттям, здатні були побудувати щось настільки грандіозне.Та милуватися було ніколи, звідусіль на площу вибігало все більше і більше наїжачених списами тубільців. Зблідлі та перелякані Тео та Софі позадкували від птахоголових, до центру площі. Все ближче і ближче до піраміди.
Раптом один з тубільців вказав рукою кудись їм за спини та прогарчав:
— Ний-код!
— НИЙ-КОД! — підхопило плем’я.
Софі обернулася.
У золотистому сяйві, наче зіткана зі згущеного повітря, до них крокувала химерна постать. Софі замружилася, та прикрила очі рукою від сліпучого світла, що заломлювалося та вигравало райдужними зайчиками на каменях. Здавалося, світло заповнює усе навколо. Постать рушила до них, і повітря здригнулося від скрипучого звуку:
— …НИЙ КОД!
Тубільці оточили їх щільним півколом, тікати було нікуди. Миготлива постать була вже зовсім близько, і Софі поглянув на неї крізь примружені повіки.
— Та це ж просто… — сказала вона.
— …голограма, — видихнув Тео.
— Надайте ідентифікаційний код! — промовило голографічне зображення людини у старомодному пневматичному скафандрі.
— НИЙ-КОД! — гаркнули суголоссям тубільці, виставили списи та ступили крок уперед.
— Надайте ідентифікаційний код! — вимагала своє голограма.
— НИЙ-КОД! — вістря списів наблизилися ще на крок.
— Де взяти той код, щоб його рознейтринило!? — крикнула Софі.
Тео стояв розгублений і заціпенілий. Кров стукотіла йому у скронях. Тремтячими руками він шукав щось, будь-що, що б допомогло розібратися з тубільцями. Але кишені були порожніми, за винятком гострого, плоского камінця, яким він розрізав пути. Гострого, плоского, гладенького, відшліфованого камінця. Такого камінця, якого у природі не існує, подумав він, і дістав «камінець» із кишені.
— Надайте ідентифікаційний код!
— Майк-Танго-Один-Чотири-Девять-Один, — прочитав Тео напис.
— Доступ надано, — відповіла голограма.
Усередині піраміди щось оглушливо закипіло, стіна перед Тео пішла тріщинами, обсипалася камінням та піском і оголила металеві шлюзові ворота. Зашурхотіла пневматика і ворота посунули убік.
— Вперед, — крикнув Тео і протиснувся досередини.
Софі забігла за ним, залишивши за спиною тубільців, що попадали на землю долілиць у релігійному екстазі. Не чекаючи доки вони прийдуть до тями, Тео потягнув за важіль герметизації поряд зі шлюзом і ворота з металевим лязкотом зачинилися.

***

— Що це за місце? — запитала Софі.
Тео простягнув їй жетон.
— Оцим я перерізав мотузку, — сказав він.
Ім’я, що було викарбуване на жетоні стерлося, та код, на щастя, вцілів. Софі зважила жетон у долоні, тоді перевернула його на інший бік. На звороті жетона схематично, кількома лініями, був зображений старовинний космічний корабель — шестикутна піраміда. З дюз плазмових двигунів у її основі виривалися стилізовані язики полум’я.
— «Сва-то-ве», — прочитала Софі надпис під малюнком.
— «Сватове», — кивнув Тео і рушив вперед, озираючись довкола. — Здається, корабель з такою назвою зник під час міжзоряного перельоту, років сто назад. Про них навіть кіно зняли.
Хлопець з дівчиною пройшли широким коридором, підсвіченим аварійними жовтими лампами, до центру піраміди, а тоді піднялися на ліфті, який все ще працював, на верхівку, де був капітанський місток. Корабель справляв враження покинутого. Його не пограбували й не спаплюжили, не розібрали на запчастини, здавалося, в якийсь момент команда замкнула його і ніколи більше не повернулася. Тео вмостився у навігаторському кріслі та заходився вивчати інтерфейси:
— Останній запис сімдесят років тому, через тридцять років після аварії.
— Капітан тридцять років вів журнал? — здивувалася Софі.
— Не регулярно. Ось, дивись, — він вказав на таблицю з даними, — спочатку стандартні записи, щотижня. Тоді щомісяця. Потім раз на рік або рідше.
Тео відкрив файл з записом перед аварією. Голограма кремезного, чисто виголеного чоловіка матеріалізувалась у капітанському кріслі.
«Важкий міжзоряний транспортник «Сватове». Зоряна дата двадцять шість тридцять два нуль три. Переліт до Йота Дракона Б за стандартним варп курсом. На борту група колоністів, сто дві особи. Шістнадцятеро дітей. Крім того: провіант, медикаменти, додаткове обладнання, запчастини. Спеціальне замовлення на Бернарда А: двадцять метричних тонн платинових злитків, доставимо на зворотному шляху…»
— Двадцять тонн платини, Софі, ми багаті! — Тео вискочив з крісла і заходився танцювати навколо завмерлої голограми капітана, — Ми багаті!
— Тихо, дай послухати, — Софі всілася на його місце і перемкнула на інший файл, на кілька тижнів пізніше.
«Здійснили вимушену посадку на планеті земного типу біля зорі Вольфа через несправності одного з двигунів. Під час проходження через іоносферу втратили другий двигун і частину електроніки на борту. Ремонт може зайняти не один тиждень, добре що маємо достатньо запчастин. У вільний від роботи час вивчаємо планету. Атмосфера, біля екватора, близька до стандартної земної. Клімат помірний. Місцева флора та фауна біологічно сумісні. Розумних форм життя не виявлено. Планета зазначена у переліку як безпечна…»
— Ага, безпечна, а як щодо птахоголових? — посміхнувся Тео.
Софі стенула плечима.
На наступному записі капітан виглядав втомленим. Його щоки заросли триденною щетиною, а під очима залягли темні кола.
«Ремонт двигунів триває за графіком. Вдалося замінити більшу частину обладнання. Проте виявили нову проблему. Під час приземлення ми пошкодили систему дальньої навігації. Спочатку ніхто не звернув уваги, ремонт двигунів був у пріоритеті. Проте після того, як ми замінили усю електроніку — зникли варп-мапи. До Старої Землі якихось дванадцять світлових років, зовсім близько, надкороткий стрибок, проте без мап це неможливо. Сподіваюся, нам все ж вдасться відновити дані.»
Хлопець та дівчина мовчали. Втома та безсонна ніч давалися взнаки. Софі відкинула голову на спинку крісла, а Тео сидів поряд на підлозі. На його обличчі, підсвіченому завмерлою голограмою, залягали химерні тіні.
— Чому вони не викликали когось на допомогу? — запитала Софі.
— Варп-комунікацію тоді ще не придумали. Якщо треба було передати повідомлення на міжзоряні відстані єдиним виходом було відправити кур’єрський корабель.
— Цілий корабель, щоб доставити листа?
— Атож.
Софі зітхнула.
— Слухатимемо далі? — спитала вона.
Тео кивнув і Софі вибрала наступний файл.
Від бадьорого капітана з перших записів мало що залишилося. Чоловік у кріслі був сухим і змарнілим, борода сягала потертого коміра комбінезона, а волосся на голові стирчало вусібіч незграбними клаптями.
«Схоже ми приречені залишитися тут назавжди. Планета лежить далеко від звичних торговельних маршрутів, не думаю, що хтось прилетить сюди у найближчі роки. Я прийняв рішення віддати усі припаси у розпорядження колоністів. Вони хочуть облаштовуватися тут, на планеті. Вони втратили надію на порятунок, і я їх не виню за це. Шанси що нас знайдуть мізерні.»
— І все ще ні слова про тубільців. Невже вони їх не зустріли? — Тео підвівся, перехилився через плече Софі та вибрав наступний запис.
Руки капітана тремтіли, на його обличчі тепер залягали глибокі зморшки. Він довго сидів задумливо дивлячись в об’єктив камери, наче забувши що збирався зробити, а тоді заговорив надтріснутим голосом.
«Команді важко пристосуватися. Колоністи летіли шукати новий дім, і в якомусь сенсі знайшли його. Ніхто з команди не розраховував на білет в один кінець. Наш медик перевіз все своє приладдя у поселення, сказав, що він мусить допомагати людям, а за кілька тижнів загинув на полюванні, разом із механіком, моїм старим другом. Натомість навігатор минулого місяця пішов сам у гори та не повернувся. Він ніколи не був особливо товариським, а останні кілька тижнів мало з ким розмовляв, проте ця звістка захопила всіх зненацька.»
— Кілька років жодного запису, — сказала дівчина.
— Не дивно, він пів команди втратив, — похитав головою Тео.
Пальці Софі пробігли над панеллю, і у кріслі знову з’явився капітан. Він постарів, був потертий та змарнілий, проте здавався трохи веселішим.
«Я все менше часу проводжу на кораблі. Тут робити нічого, все що можна було полагодити ми полагодили, все що могло б бути корисним колоністам — віддали. Мій перший помічник попросив мене обвінчати їх з однією з колоністок, бо наче капітан може проводити обряд, а він хотів зробити все правильно. Я ледь стримував сміх, бо комбінезон його обраниці мало не лускав в районі живота. За місяць після весілля у них народилася донечка. Відтоді на корабель він не повертався. Люди почали забувати хто вони й звідки. Можливо це захисний механізм — кілька років тому ми були частиною міжзоряною цивілізації, а зараз ходимо на полювання з луком та стрілами. Останній бластер вийшов з ладу на п’ятий рік. Добре що у джунглях повно тих величезних голосних птахів, цілі зграї. З однієї туші — гора м’яса, а замість пір’я в них щось на зразок овечої вовни. З їхніх черепів дітлахи роблять смішні капелюхи. Колоністи думають про те, щоб їх приручити.»
Софі прогортала записи, і здивовано глянула на Тео.
— Після цього цілих п’ять років нічогісінько, — сказала вона.
— Вмикай наступний, — стенув плечима Тео.
Капітан сильно постарів. Перед тим як заговорити, він почесав бороду, витягнув з неї якийсь бруд чи комаху та викинув на підлогу.
«У поселенні до мене підійшов хлопчик і спитав чого я так дивно вдягнений. Я все ще ношу комбінезон, але всі інші вже ходять у туніках з пташиної шерсті. Я сказав йому, що це костюм пілота космічного корабля. Він запитав, що таке космічний корабель. Хлопцю було десять чи одинадцять років. Його батьки були дітьми коли ми прилетіли. Він народився і виріс тут — на планеті, і ніколи не бачив космосу. Я почав розповідати йому про корабель, про команду та про далекі світи де повно людей. Він нічого не зрозумів. Тоді я взяв з землі гілку і почав малювати на піску. Спочатку корабель і двох людей у скафандрах і шоломах. А тоді зобразив, як усі заходять усередину, а корабель злітає у небо. Хлопець довго мовчки дивився на малюнок, а тоді запитав коли це станеться. Мені стало так шкода. Його. Себе. Всіх. Я сказав, що дуже скоро, варто трохи почекати. Він подивився мені просто в очі, не по дитячому серйозно, і кивнув. Відтоді ці малюнки почали з’являтися всюди. Це стало якоюсь дивною дитячою грою. А пізніше… пізніше це стало традицією.»
— А що як… — почав було Тео.
— Дослухаймо, — перебила його Софі.
Запис почався з того, що капітан кілька хвилин відчайдушно кашляв. Щось у його легенях свистіло та хрипіло, а лице виглядало посинілим навіть на монохромній голограмі. Він увесь тремтів і кутався в брунатну вовняну ковдру.
«Я, здається, кххее… починаю розуміти, чому поселенці трималися якомога далі від корабля. Він нагадував їм ким вони були та що втратили. Кожного разу, коли я приходжу сюди, десь глибоко в моєму серці запалюється крихітний вогник надії. Кхееее… Ану ж вдасться полагодити навігаційні інструменти. А що як ми щось пропустили, і десь поміж петабайтів інформації в операційній системі корабля лишився бекап варп-мап. І тоді я копирсаюся в електроніці, перевіряю все знову і знову, аж поки не розумію, що все дарма. Але вогник вже розгорівся і випалює мої нутрощі, до болю, до сліз. І тоді я плачу, у цьому кріслі, на містку. Думаю, сьогодні я тут востаннє. Кхе… Добре, що цих записів ніхто і ніколи не прослухає.»

***

— Це останній? — запитав Тео, перехиляючись Софі через плече.
— Здається, — кивнула вона.
— Виходить, птахоголові — це нащадки колоністів?
— Схоже на те.
— Якихось сто років…
— Цілих сто років.
Кілька довгих хвилин обоє мовчали.
— Нам потрібно забрати їх, — твердо сказала Софі.
— Платинові злитки? Так. Можна було б перевантажити їх на нашу яхту. Залишилося тільки придумати, як пройти повз натовп дикунів, що зібрався довкола корабля…
— Та не злитки, Тео… Нейтрино тебе забирай! Людей!
— Птахоголових?
— Так.
— Тобто забрати? Куди?
— Додому. Туди звідки вони прилетіли. Чи на Йота Дракона Б. Або до нас, на Нову Землю.
— Ти збожеволіла, Софі? Тут радіаційний фон підвищений? Може реактор фонить? — Тео доторкнувся тильною стороною руки до її лоба, вдаючи що перевіряє температуру.
Софі відмахнулася.
— Я серйозно. Ми не можемо залишити їх тут.
— Добре, добре, — Тео примирливо підняв руки, відійшов від Софі та пройшовся містком. — Уявімо, — промовив він після кількох хвилин задуми, — ми зможемо віддалено завантажити навігаційні мапи з нашої яхти. Уявімо, що за сто років не вийшли з ладу критичні системи: двигуни, життєзабезпечення. Уявімо, що ми розберемося з управлінням, а корабель тим часом не розвалиться на друзки під час старту. Але як, яким магічним чином, ми змусимо здичавіле плем’я, що носить на голові маски з черепів птахів і розмахує списами, завантажитися у корабель і спокійно полетіти з нами до зірок?
— Запросимо їх на борт.
— А вони візьмуть і послухають?
— Звісно!
— Ти мариш, — похитав головою Тео.
— Поглянь на зображення з зовнішніх камер — все плем’я зібралося на площі. Як думаєш, чого вони чекають?
— Чого?
— Ходімо зі мною.
— Куди?
— Ходімо…
Софі повела його назад, на нижні рівні, заглядаючи по дорозі в приміщення та відсіки. Потрібний відсік був просто біля шлюзу. Там, вздовж стіни, за бронесклом у металевих шафах висіли громіздкі, пневматичні скафандри, а над ними на поличках виблискували золотом візори шоломів.
— Старий капітан, залишив нам підказку, — усміхнулася Софі, — ми просто дамо їм те, на що вони так довго чекали.
— І нас не проткнуть списом, разом зі скафандрами?
— Вони броньовані.
— Але…
— Досить скиглити, Тео!
За кілька годин, вони, вбрані у незручні скафандри стояли біля дверей шлюзу.
— Ти впернена, Софі? А що як ми вмовимо їх зайти, а корабель не злетить?
— Ми все перевірили. Навігація працює, мапи вдалося завантажити, основні системи в порядку.
— Атож, основні, а як щодо запасних контурів?
— Не починай…
— Летімо додому, повідомимо уряд, вони надішлють рятувальників… — вкотре запропонував Тео.
— Ти ж знаєш цих бюрократів, нейтрино їх забирай. Вони базікатимуть, збиратимуть наради, шукатимуть вимовки, і за цими бідолахами ще сто років ніхто не прилетить.
Тео зітхнув.
— Останній шанс відступити, — сказав він.
Софі натомість мовчки опустила важіль, зашелестіли пневматичні механізми, і двері шлюзу відчинилися.
Світло вранішнього сонця заливало галявину де зібралося усе плем’я: дебелі чоловіки й кістляві підлітки, жінки з немовлятами на руках і згорблені старі. Тепер, за дня, Софі було очевидно, що це звичайні люди, нехай і одягнені у химерні вбрання і пір’ясті шоломи.
Кремезний чолов’яга, що стояв попереду закрокував до них. У руках він тримав прикрашеного пір’ям списа, а на мотузці поперек грудей у нього висів бластер. «Капітан сказав, що зброя давно зіпсувалася», — подумала Софі. Але що ближче підходив тубілець, то більше вона сумнівалася у своєму рішенні вийти до племені. Вона картала себе, переминаючись з ноги на ногу, і вже готова була втекти назад, на корабель. Дівчина не бачила обличчя Тео, крізь золотавий візор шолома, проте чула його важке дихання у себе в навушнику. Вона вже почала розвертатися, коли тубілець зупинився і завмер. Плем’я мовчало і спостерігало за ними. Софі здавалося, що дві сотні колючих поглядів пропалювали її крізь тканину скафандра, одяг, шкіру і плоть, до самісіньких кісток.
— Ми… еее… ми… — затинаючись почала Софі.
Вождь спантеличено дивився на неї.
— Якби ви пройшли на борт… ми б могли відвезти вас додому… — тихо сказала вона.
Плем’я зашепотіло. Спочатку тихо, потім голосніше. Хтось позаду голосно крикнув, здійнявся гамір. Софі побачила, як побіліли кісточки на пальцях вождя, коли він міцно стиснув спис.
— Корабель, — перелякана дівчина показала на напівзасипану піраміду за спиною, — полетить, — зробила рух руками, наче підіймала щось із землі, — на небо, — вказала догори.
— Небо? — перепитав вождь.
— Так, так, на небо, — Софі видихнула з полегшенням.
Вождь усміхнувся, кивнув, обернувся до племені та щосили гаркнув:
— Небо!
— НЕБО! — відгукнулося плем’я.
«Небо! Небо!» — чулися звідусіль радісні крики. А тоді, усі вони: старі й молоді, рушили до корабля. Вони несли свій крам, прив’язавши його хустинами на плечі, тримали на рухах малих дітей, підтримували під лікті старих. Плем’я текло повноводною рікою, оминаючи Софі та Тео, та зникало у нетрях корабля.
— Вони не загубляться всередині? — запитала Софі.
— Я заблокував усі приміщення, де можна щось зламати… або нашкодити собі, — відповів Тео, його голос досі тремтів.
— Добре. Тоді летімо додому.
Хлопець кивнув.
Вони почекали, доки на площі не залишилося жодного тубільця, а тоді рушили до середини, заблокували шлюз та піднялися на місток.
— Добре, — сказав дівчина, і поклала руки на панель керування, — стартуємо за десять, дев’ять…
Тео вивів зображення з пасажирського відсіку на екран. Тубільці сиділи на підлозі, ігноруючи крісла, та збентежено, з острахом вслухалися у гарчання двигунів.
— …три, два, один!
Корабель здригнувся. Заскрипів метал. Велет, що за століття вріс у землю, затрясся, скидаючи з себе пил та каміння, а тоді відірвався від поверхні планети, опираючись на стовпи плазмового полум’я, і поволі почав підійматися, набираючи швидкість.
— Вдалося! А нехай його нейтрино, вдалося! — вигукнула Софі.
— Тяга номінальна, всі системи працюють, — підтвердив Тео.
Наче насміхаючись з їхніх слів, на головному екрані замиготіло червоним повідомлення помилки.
— А щоб його… — пальці Тео застукотіли по панелі, — ні, ні, ні…
— Що сталося? — спитала Софі.
— Відключився один з двигунів. Спробую перезапустити, — відповів він.
Корабель все ще набирав швидкість, але повільніше ніж раніше. Заповільно. На інформаційному екрані Софі заворожено спостерігала, як їхня траєкторія відхиляється від оптимальної для виходу на низьку навколоземну орбіту.
— Не працює, — підсумував Тео.
— Ми заважкі, — промовила собі під ніс Софі.
— Що?
— Ми заважкі, — сказала вона голосніше, виринаючи з задуми, — якщо бракує тяги потрібно скинути баласт.
Тео задумливо глянув на екран, де транслювалося зображення із пасажирського відсіку. Софі прослідкувала за його поглядом та рявкнула:
— Ти, нейтрино тобі в дупу, серйозно?
— Ну ти сказала, і я подумав… — затинаючись промовив Тео.
— Ні, бовдуре. Скидай вантаж.
— Платину? Двадцять тонн платини? — в голосі Тео вчувався розпач.
— Так. Ще трохи й навіть це не допоможе.
— Але…
— Скидай!
Пальці Софі літали над панеллю управління, вона щосили намагалася втримати корабель на курсі.
— А може… — знову заскиглив Тео.
— Негайно!
Він увів потрібні команди, та в останню мить його палець завмер над кнопкою і він поглянув на Софі. Вона кивнула йому, і Тео відкрив люки вантажного відсіку. Униз, одна за одною, полетіли палети з платиновими злитками.
Хлопець проводжав їх поглядом, поки остання не зникла попід хмарами, та ледь стримував сльози.
— Двадцять тонн платини… — прошепотів він.
— Це лише метал, Тео, лише метал, — сказала Софі, і дзвінко засміялася.

Вересень 2024