Розлучення за Кафкою

До підвалу увірвався п’яний чоловік з озброєними охоронцями.
– Вбийте цих старих лахудр! – наказав він, і охоронці почали стріляти в жінок.
Одна з подруг упала на Софію, і вона зрозуміла, що зможе врятуватись, якщо вдасть із себе вбиту. Вона упала ниць, відчуваючи, що її спина мокра від крові подруги, і зачаїла подих.
– Повиносьте усіх, крім цієї, – наказав чоловік, копнувши Софію ногою під бік.
Їй вдалось не виявити біль навіть тінню на обличчі, натомість вона подалася від удару, як мало би інертно зрушитись мертве тіло. Чоловік деякий час дивився на неї, іноді штурхав і копав, але Софії вдалось переконати його, що вона померла.
Софія лежала, старанно намагаючись зберегти позу. Під час розстрілу до її волосся прилип папірець, що валявся на підлозі, і вона ретельно зберігала його. Але її турбувало, що стрижене волосся відросте і видасть її.
Перші дні чоловік часто і надовго заходив до підвалу подивитися на неї, штурхав і копав, потім заходив рідше, лише кидаючи погляд на неї. Зрештою почав заглядати не щодня.
Якось до підвалу зайшла мама.
– Він поїхав, – сказала вона. – Ходи, поїси.
Вони піднялись на кухню, де мама наготувала обід.
– Потерпи ще трохи, дочко, скоро він забуде про тебе.

Софія прокинулася, вкрита холодним потом. Тіло її затерпло від незручної пози, у якій вона закуняла, боліло підбите око, мліли викручені руки і мучили неприємні відчуття зґвалтованої жінки. Поруч важко, з перепою, хропів чоловік. Він заснув, як і був: у черевиках, зім’ятій сорочці, розслабленій краватці і зі спущеними штанами, виставивши голий зад. Його ще молоде обличчя з приємними рисами зараз було синяво-червоним.
Софія поглянула на годинник. 4:50. Отже, вона дрімала десять хвилин. А таке привиділось. Врешті-решт, сама правда, яку вона не наважувалася собі сказати. Дивно, що після такого вона взагалі змогла заснути. І в ту ж секунду зрозуміла: не змогла б, якби таке трапилося вперше.
Так, не вперше, а вкотре?
Враз їй захотілося схопити подушку і задушити цього огидного хробака, який перетворив її життя на пекло. Він же геть п’яний, глибоко заснув, натомлений бійкою й ґвалтуванням, а вона досить сильна і здорова жінка. Вона зможе подужати його. Софія навіть схопила подушку, але наступної миті заклякла, зрозумівши, що насправді на хробака перетворилась вона. Так, зовсім як кафкіанський персонаж Ґреґор Замза. Адже ніхто, крім дітей, вже не вважає її за людину. Навіть мати. «Донечко, потерпи заради дітей. Що ж ви будете без нього робити?» О, мамо! Що ти будеш робити без зятя зі своєю мізерною пенсією? Як ти без нього лікуватимеш іпохондрію у санаторіях Баден-Бадена і Нормандії? Ось що тебе насправді турбує, а не твоя дочка і онуки.
Несвідомо перебираючи волосся, Софія пригадала, що недавно підгледіла, як її діти мимоволі розіграли жахливу сцену, котра ніби зійшла зі сторінок соціального роману позаминулого сторіччя: старший Іванко поставив молодших братиків та сестричку рядком перед іконою і сказав: «Дітки, давайте попросимо Боженьку, щоб він зробив так, щоб тато більше не бив нашу маму…»
Бідні ви мої пташенятка! Та чи ж добре вам від мого терпіння?
Та скільки ж можна терпіти?! І як вона могла терпіти аж до цього ранку?
Софія, все ще куйовдячи і смикаючи волосся, ніби намагалася пригадати, як вона могла дозволити перетворити себе на хробака. Адже вони раніше щиро любились, побралися зовсім молодими, разом працювали, пробивали собі дорогу в житті…
Ні, не так! Софія вперше сказала собі, що це було не так. Насправді – це вигадка, якою вона тішила себе більше двадцяти років. Насправді вона робила на чоловіка, робила його самого, робила його кар’єру, пхала його усіма силами і усіма способами у велику політику, а сама скромно залишалася за лаштунками. Вона була його волею, його мозком. Так, спочатку написала за нього дипломну роботу, а потім чого тільки не писала. Усі статті, підписані його іменем, – її, усі його виступи – її. Програма партії, яку нібито він створив і якою головує, – її. Гроші для його кар’єри шукала вона. Через нього вона довго не народжувала дітей, щоб служити саме йому. Так, і першу дитину вона вирішила народити саме тому, щоб у нього була гарна передвиборча біографія. Так, це жахливо, але правда, у якій вона нарешті мусить собі зізнатися.
Але діти… Тільки-но народився Іванко, як для Софії змінилось усе. Притискаючи до грудей новонароджене крихітне тільце, вона відчула, що ця дитинка звільнила її. Так, вона це не зрозуміла, а відчула. Наче вийшла із задушної кімнати і на повні груди вдихнула свіжий карпатський вітер, що наповнив її ароматом смерек і трав з полонини. І зрозуміла вона лише зараз, у це моторошне передрання, що Бог послав їй дітей, аби звільнити її від рабства, яке вона сама собі влаштувала.
Наступних дітей вона не просто хотіла, а бажала. За Іванком прийшли близнятка Петрик і Миколка, за ними Настуся.
А чоловік, схоже, байдуже ставився до того, що у них народжуються діти. Він тоді вже міцно вкоренився у великій політиці, вже не потребував допомоги дружини, міг найняти найдорожчих політтехнологів, мав один з найбільших штабів партії.
Але він потребував Софії, він звик, що вона увесь час поруч, увесь час підставляє йому плече. А тепер він мусить миритися з тим, що вона займається кимось іншим.
Так-так! Він саме так і мусив відчувати. Тепер Софія це зрозуміла. Спочатку він мусив, аби заспокоїти себе, плекати думку, що маленькі діти потребують матері, що вона дуже томиться з ними, і тому вже не має ні часу, ні сил, щоб займатись коханим чоловіком як раніше. Він навіть жалів її, точніше, не жалів грошей, щоб найняти кількох хатніх робітниць і нянь. Прислуги ставало все більше, діти підростали, але жінка не поверталася до нього. Так-так, одного дня він мав зрозуміти, що Софія вже не належить йому.
І тоді він почав пити. Ні, випивав він і до того, без цього політичну кар’єру не зробиш (так виправдовувала його Софія). Але відтоді він почав пити саме як алкоголік – сумно, без радості. Він почав називати її «старенькою», вони все рідше кохалися, коли він був тверезим. Але її це не тривожило. Адже він так томиться за день, виправдовувала його Софія, ще не розуміючи, що їй самій він стає байдужим як чоловік. Зрештою, він почав виявляти до неї статевий інтерес тільки напідпитку, але вже так, ніби грав роль героя-коханця. Почав відпускати масні жарти навіть при дітях. І одного разу зі словами «Мамко, папка хоче трахатися» спробував завалити її на канапу і залізти їй під спідницю, а діти дивились на це переляканими оченятами, розуміючи, що їхній тато, котрий до того був для них позитивним героєм із маминих казок, перетворюється на страховисько. І тоді вона дала йому ляпаса, щоб привести до тями. А він ударив її з усієї сили, аж їй кров потекла з рота.
Діти нажахано заверещали, і це його зупинило. Він мотонув головою і мовчки пішов до спальні. Софія обробила рану, заспокоїла дітей, вклала їх спати і думала, що чоловік теж уже спить (зрештою, помиритися можна і завтра). Але ні, він чекав на неї. Він повалив її на підлогу на порозі спальні, розірвав на ній одяг і брутально заволодів нею. Тоді Софія не усвідомила, що він саме ґвалтував її, принаймні хотів зґвалтувати, принизити, розчавити. Тепер вона усе зрозуміла: саме тоді він почав перетворювати її на хробака. Він мстився їй за те, що вона вже не його рабиня, за те, що вона зуміла зберегти молодість і красу, а він перетворився на алкоголіка, який хоча ще й здатен зґвалтувати жінку, але вже не спроможен подарувати їй насолоду.
Відтоді він усе частіше і сильніше бив її (хоча вже тільки на самоті) і все огидніше поводився з нею в ліжку. О Господи! А вона ж його ще й намагалася виправдати (втома, стрес), намагалася догодити йому (почала ретельніше доглядати за собою і за його домашнім комфортом), винуватила себе й інших, тільки не його. Вона ніяк не могла повірити, що кохання, яке тривало більше двадцяти років, може перетворитися на пекло. Вона не хотіла бачити правди: не було того кохання, яке вона вимріяла, принаймні, вже не було, і в її серці також.
І коли чоловік зрозумів, що перетворив її на хробака, тоді й почав поводитись із нею як із хробаком. Повернувшись серед ночі із «засідання фракції», він будив її кулаком в обличчя або ногою в живіт і ґвалтував чи уявляв, що ґвалтує, наскільки йому дозволяла затруєна горілкою потенція.
Від минулого року Софія вже не могла приховувати під тональним кремом синці, як і не завжди їй вдавалося стримати вночі крики болю. Господи, як вона могла це терпіти стільки часу?! Як вона могла терпіти ще й співчутливі ранкові погляди хатньої робітниці? Як вона могла терпіти перелякані погляди дітей? Як вона могла терпіти те що, під час рідкісних випадків, коли уся сім’я їла разом, діти перелякано зиркали на батька, немов курчатка на шуліку, швиденько дзьобали зі своїх тарілочок і тікали до своїх кімнат? А потім нянька відводила їх на кухню і казала кухарці: «Нагодуй цих бідняток, вони геть голодні, бо при батькові зовсім нічого не можуть їсти».
І вона терпіла це заради дітей, аби вони жили у велетенському палаці на Печерську, ходили до елітної школи, мали найдорожчі іграшки й одяг, мандрували світом і розважалися. Адже тоді вона вже зрозуміла, що її чоловікові геть байдуже до дітей. Що він виділяє на них гроші, доки може мучити їхню матір. Але ж хіба вона не бачила постійний смуток у їхніх оченятах? Хіба не бачила, що вони не мають жодних радощів від розкошів, у яких живуть? Що вони відживають тільки тоді, коли їдуть на канікули без батька? Що учителі, ніби змовившись, кажуть про кожного з них: «Золота дитина, чудово вихована, але ж, повірте мені, потребує допомоги психолога»?
Чоловік голосно захропів, мов недорізаний кабан.
Софія труснула головою, ніби хотіла відігнати від себе дрімоту, ніби хотіли збити полуду, яка кілька років висіла перед її очима.
Так, вона мусить подолати цю тварюку. Вона мусить із хробака знову перетворитися на людину, інакше він доб’є її, як родичі добили Ґреґора Замзу. Вона вже й зараз, мов кафкіанський хробак, насилу волочить недобите тіло. Вона мусить усе змінити. Заради дітей.
Софія глянула на годинник. 5:00. Отже, вона має діяти негайно. У неї лише дві години. Не дивлячись на чоловіка, вона вийшла зі спальні.
Перш за все, необхідно прийняти душ. Змити із себе кров, сперму і огидні доторки. Вона зняла із себе розідрану нічну сорочку і викинула її до смітника у ванній. Стоячи під душем, вона розробляла план. Після душу вона вдягла чисту білизну і домашній халат. Чудовий халат, елітний шовк, вона купила його у Пекіні. Жаль буде з ним розлучатись, але і брати його із собою не можна.
5:10
Софія загримувала на обличчі сліди побоїв. Їх ще з тиждень потрібно буде приховувати. Зрештою, найнеобхіднішу косметику можна забрати із собою, найкращий детектив нічого не запідозрить.
Слід ретельно продумати, скільки грошей можна взяти, щоб не викликати підозр. У сейфі лежить тисяч зі сто доларів і тисяч двісті гривень. Про гривні чоловік може не пам’ятати, а долари він приніс нещодавно, їх ліпше не чіпати. Так, він клав гривні у сейф п’яним, тож їх напевно не рахував. Ліпше взяти долари і євро, які вона тримає поза сейфом. Про цю скарбничку чоловік не знає. З банківської картки вона зможе зняти тільки один раз сьогодні вранці таку суму, яка не викличе підозри, але й ці гроші не зайві.
Тепер коштовності. Вона братиме тільки те, що можна вдягнути за один раз і в будній день. Обручка, оці два перстні з діамантом. І ще оцей, про який чоловік не знає, – подарунок від однієї людини, яка просила замовити за неї слівце. Сережки ось оці – скромні на вигляд, але діаманти великі. Ще оцей браслет, ланцюжок з підвіскою і годинник.
Далі: одяг для дітей і для себе. Головне – не брати валіз. Тільки жіночу торбинку, пару торбин для шопінґу, решту доведеться скласти у сміттєві пакети.
Софія зайшла до гардеробної кімнати.
Вона вдягатиметься як для виходу в місто, а із собою візьме спортивний костюм. Решту одягу слід залишити, бо покоївка його знає. І білизни брати виключно мінімум.
Тепер одяг для дітей. З цим легше, бо дитячим одягом займається вона особисто. По костюмчику для школи, спортивні костюми, домашній одяг, зручні штанці і светри, пару сукенок і спідничок для Настуні.
Найважливіше – мізансцена. Головне, щоб виглядала переконливо і відповідала очікуванням.
Софія взяла у барі пляшку горілки та келишок і пішла до бібліотеки. Усім відомо, що це її улюблена кімната, де вона пише для чоловіка промови і щовечора читає дітям казки.
У бібліотеці Софія вилила половину горілки під кімнатну пальму, наповнила келишок на два пальці і разом з пляшкою поставила на письмовий стіл. Після цього роззирнулася по книжкових полицях. Ось за чим із цього будинку вона найбільше сумуватиме – за бібліотекою, яку збирала зі щирою любов’ю до книги.
Раптово їй сяйнула думка. Софія зняла з полиці німецьке академічне видання Кафки, розгорнула на новелі «Перевтілення» і поклала поруч із пляшкою горілки. Нехай виглядає так: напилася, начиталась Кафки (один лише грубий німецькомовний фоліант має викликати жах у нишпорок, які після школи навряд чи брались до книги) і скоїла самогубство.
6:00. На сьому мають прийти кухарка і покоївка. Няні можна подзвонити після сьомої і попередити, що на сьогодні вона вільна, бо дітей зі школи забере сама Софія, поведе їх у аквапарк, а ввечері – до театру.
Софія сходами спустилася до гаража, по черзі тягнучи пакунки з одягом (ліфтом ліпше не користуватися: вона не певна, що не можна буде відстежити, коли і куди ним їздили). У гаражі стояли новенькі «лексус» і «каєн», якими займається водій, і скромного вигляду позашляховик, яким Софія найчастіше виїздить у місто. Водій привіз «пана» серед ночі і затяг до будинку, тож до полудня сидітиме в будиночку охорони і гратиме в карти з двірником та охоронцями. Вона встигне спакуватися і поїхати до того, як він зайде до гаража.
Софія знайшла скриньку з інструментами і витягла молоток. Прикро, що вона уміє тільки керувати машиною і не знається на техніці, але може пройде… Софія відчинила машину і кілька разів ударила молотком по екрану навігатора, а тоді виколупала електронне начиння і викинула його у смітник. Вона не була певна, що тепер машина стане непомітною для відстеження, але ймовірність є. Мотор завівся нормально (добре, що машина досить стара, новітні моделі такої наруги над бортовим комп’ютером не потерпіли б). Софія склала пакунки до багажника і поспішила на кухню.
6:30, вона має не більш як пів години. Треба приготувати їжу для дітей. Зазвичай вони обідають у школі, тож бажано наготувати щось таке, аби кухарка не помітила. Ось ці вареники, вони давненько лежать у морозилці. Доки закипала вода, Софія навстоячки з’їла шматок вчорашнього м’яса. Дивно, як вона зараз взагалі може їсти, певно, це нервовий апетит.
З вулиці зачулися кроки: кухарка прийшла сьогодні раніше. Софія похапцем склала готові вареники в слоїк, вилила воду з каструлі, прихопила кілька пластикових виделок і квапливо повернулася до гардеробної кімнати, де запхала перекуску до спортивної валізки.
7:00
Софія машинально перехрестилася і пішла будити дітей. Вони віддавна умовилися, що як прокидатимуться раніше, ніж прийде мама, то прочинятимуть двері до своїх кімнат. Тож Софія ще з коридора побачила, що Настуня, позираючи з дівчачим кокетуванням на велике настінне дзеркало, намагається самостійно заплестись, а хлопчики сидять на підлозі посеред кімнати і заглядають втрьох до одного планшета.
«Головне – передчасно не хвилювати їх», – говорила до себе Софія, намагаючись відобразити на обличчі спокій та звичайну ранкову усмішку.
– Мамуню, ми тільки-тільки почали гратися! – зобачивши матір, вигукнув Петрик.
– Бачиш, ми вже вдяглися! – підхопив Миколка.
А Іванко одразу ж вимкнув планшет. І з їхніх лагідних поглядів Софія зрозуміла, що вони знають про те, що трапилось у батьківській спальні три години тому. Певно, як тоді прокинулися, то вже й не змогли заснути.
«Так, необхідно негайно з цим кінчати!» – зі щемом у серці вкотре вирішила Софія.
– Ходіть, дітки, снідати.
Поцілувавши дітей, Софія повела їх сходами до їдальні на долішньому поверсі.
«Хрестики! Треба не забути їхні хрестики!» – спохопилася вона.
– Доброго ранку, Софіє Сергіївно! Доброго ранку, дітки! – пхаючи поперед себе візочок зі сніданком, привіталася кухарка.
– Ми сьогодні не їстимемо вдома, – інструктувала її Софія, накладаючи дітям і собі молочну кашу. – Для Степана Андрійовича приготуйте на обід битки з картоплею і салат.
– А на вечерю? – трохи повагавшись, перепитала кухарка.
– Перепитайте у нього. Подзвоніть няньці, скажіть, що сьогодні я сама займатимусь дітьми, тож нехай прийде завтра зранку. Роботи у Вас сьогодні небагато, тому приготуйте печиво і морозиво.
– Мамуню! Печиво і морозиво треба робити зі мною! – нагадала Настуня.
– Вибач, зайчику, забула. Гаразд, зробите завтра разом. Сьогодні займіться закупами… Їжте, дітки, добре! Іванку, тобі зробити омлет?
– Ні, мамуню, дякую.
– Мамуню, я тобі скибочку зробила, – Настуня простягла матері шматок хліба з маслом.
«Так, треба і мені добре поїсти», – переконувала себе Софія, хоча відчувала, що їй шматок в горлі стрягне.
˗ Дітки, як поїсте, йдіть збиратися до школи. А я піду вдягатися.
Спершу Софія зайшла до дитячих кімнат і зі скриньок під іконами забрала натільні хрестики. З незвичною для себе забобонністю, вона стисла в долоні ці шматочки золота, сподіваючись на Божий захист для себе і своїх дітей.
Зі спальні досі лунало п’яне хропіння.
Софія швидко вдяглась, перевірила, чи вклала все, що намітила, до торбинки та спортивної валізки, поправила макіяж і зачіску і пішла до «дитячої вітальні», де діти бавилися і робили уроки. Вона вслухалáсь, як невдовзі на сходах затупали їхні ніжки і задзвеніли голоси. Хлопчики жваво перемовлялися, певно, про гру, яку розпочали зранку, до них долучалася Настуня. Діти засміялися, і Софія мимохіть усміхнулась і собі. Вони зайшли до «вітальні», сміючись від чистої дитячої радості, яка живить сама себе.
– Дітки, ви приготувалися до школи? – спитала вона.
– Мамуню, ти все ще вчора увечері перевірила! – нагадав Іванко.
– Справді? Я й забула. Тепер дітки, слухайте уважно: залиште вдома планшети і телефони, а покладіть у наплічники своїх «друзів».
– Навіщо брати до школи «друзів»? – здивувався Миколка. – З нас сміятимуться!
«Друзями» вони називали улюблені м’які іграшки, з якими спали ще немовлятами.
– Покладіть їх спершу до торбинок, у яких носите спортивну форму, так їх ніхто не побачить. Я для вас наготувала сюрприз, – спробувала невимушено усміхнутися Софія.
Діти відчули, що материн усміх не такий, як звичайно, але покірно пішли до своїх кімнат і перепакували наплічники. За кілька хвилин вони повернулися до «вітальні». Софія перевірила, чи добре вони вдягнені, допомогла їм вдягнути верхній одяг, і вони вервечкою спустились до гаража.
– Сьогодні я відчиняю гараж! – Петрик побіг до кнопки на стіні.
– Ні, моя черга! – кинувся наввипередки Миколка.
– Малята, не сваріться! – гримнув на них Іванко. – Швидко залазьте до машини, мені треба бути у школі раніше: класна керівниця казала… Мамо, що з твоїм «джіпіесом»?! – з подивом вигукнув він, коли, вмостившись на передньому сидінні, побачив розкурочену електроніку.
– Зламався, синку. Треба їхати по новий. Всі пристебнулися? – перепитала Софія, виводячи машину з гаража.
Сіренький позашляховик тихо котився садком. Ще трохи, і вона буде вільна!
Охоронець відчинив автоматичну браму і крізь вікно свого будиночка привітав хазяйку. Машина проїхала безлюдною вулицею поміж іншими палацами, які ззовні здавалися пустельними, і виїхала на гамірний бульвар.
– Мамо, ти заблукала! До школи треба в інший бік! – здивувався Іванко, побачивши, що машина прямує до Дніпра.
– Дітки, вірте мені, все буде добре! – прошепотіла Софія. Вона не була певна, чи у машині немає пристрою для прослуховування.
Діти принишкли. Як переїздили Дніпро, Софія спробувала привернути їхню увагу до яхти, що пропливала неподалік мосту, але вони не відповіли.
Софія припаркувалась біля метро «Лісова».
– Дітки, сидіть тихо, я незабаром повернусь, – сказала вона, виходячи з машини, хоча то було зайве – діти принишкли, мов мишенята, і майже не рухалися.
«Вибачте, мої пташенятка, незабаром усе скінчиться», – подумки попросила вона пробачення у дітей.
«Треба попередити маму…» – згадала вона, автоматично перераховуючи гроші біля банкомата. Так, необхідно попередити, бо що вона подумає, як не… Але не зі свого телефона. Та вона геть забула, що навмисне лишила його вдома. І дзвонити матері треба на домашній номер. Хоча, байдуже: вхідні дзвінки її матері, хоч на мобільний телефон, хоч на стаціонарний, перевірять у першу чергу.
Поруч проходив по-вранішньому заклопотаний, майже заспаний дядько, який ніби ховався від зовнішнього світу за комір куртки і під картуза.
– Перепрошую!
Дядько ледь не кинувся від того, що жіночий голос пробудив його із напівдрімоти, у якій він несвідомо крокував на роботу. Він здивовано витріщився на жінку, котра дивними очима зверталася до нього, ніби просила порятунку.
– Мій телефон розрядився, а мені треба подзвонити. Ви не позичите свій?
Дядько щось буркнув і простягнув підклеєного скотчем «айфона».
– Алло! – почула Софія голос матері.
– Мамо, це я.
– Доню…
– Мамо, зі мною все гаразд, і що б ти не почула, знай, зі мною й дітьми все гаразд.
– Доню, що сталось?
– Нічого. Мамо, пам’ятай одне: з нами все гаразд. Головне – нікому не дзвони, щоб розпитати про нас. Якщо ти нас любиш, нікому не дзвони, ні про що не розпитуй і нікому не вір. Нікому! До зустрічі, мамо. Дякую, – Софія повернула дядькові телефон. – Можна я Вам заплачу за дзвінок?
Дядько щось заперечно пробурмотів і спромігся на зрозумілі слова:
– Може, Вам допомогти?
– Дякую, Ви уже допомогли. Нехай Вам Бог допоможе!
Через десяток кроків Софія озирнулась. Дядько здивовано дивився їй услід, тоді погойдав головою і подався далі у своєму напівсні, ще глибше ховаючи голову в плечі, а очі під картуза.
Діти принишкло сиділи в машині, схоже, навіть не перемовлялися між собою. Софія насилу усміхнулась їм і завела машину.
Вони, не зронивши жодного слова, виїхали з міста, проминули Бровари і звернули на дорогу, що вела до віддалених сіл. Софія прямувала до Десни – на те місце, куди вони їздили «на шашлики» і купатись ще замолоду.
За вікном промайнуло смутне осіннє село, біля хат і дворів стояли чи крутились поодинокі літні жіночки, закутані в хустки й старі пальта.
– Коник! Дивіться, коник! – загукала Настуня, побачивши чоловіка, який вів на поводу коня. Безпосередня дитяча веселість дзвеніла у голосочку дівчинки, і Софія мимоволі усміхнулася.
Біля останніх обійсть скінчилась асфальтована дорога і почався ґрунтовий шлях, що сивів між спустілими осінніми полями з неораною стернею, переламаним кукурудзинням, стирчаками капусти та рештками картоплиння.
Скінчились поля і розпочалися луки, теж по-осінньому сірі й смутні. А над ними нависали тяжкі хмари.
– Мамо, то Дніпро? – Іванко першим з-поміж дітей побачив попереду річку.
– Ні, синку, це Десна. Ми майже приїхали.
Ґрунтівка згубилася посеред купин осоту і бадилля. Позашляховик м’яко гойдався на кротовинні і тракторних коліях.
Софія зупинила машину на кручі, що нависала над Десною.
– Все, дітки, приїхали. Виходьте з машини. Візьміть свої наплічники.
Діти трохи потоптались по прихоплених памороззю жмутках сухої трави і підійшли ближче до кручі, розглядаючи ріку, вкриту хвильками з металевим відблиском. Здійнявся різкий вітер, хвилі ще швидше застрибали проти течії.
– «Реве та стогне Дніпр широкий…» – тихенько промовив Іванко.
– Це не Дніпро, а Десна, мама вже сказала, – виправив його Миколка.
– Ти що, не впізнав Шевченка?
– Звичайно, впізнав, однак це Десна…
– Але справді схоже на вірш, – додала Настуня.
Слухаючи розмову дітей і тішачись з того, що вони відволіклись, Софія відчинила багажник і витягла з нього клунки.
– Мамо, що ти робиш? – стривожено спитав Петрик, який першим звернув увагу на те, що робить мати.
– Дітки, вірте мені, все буде добре, – Софія спробувала усміхнутись до дітей, розгублених від того, що не могли вирішити, чи лякатися їм, чи продовжувати беззастережно довіряти матері. – Ви нічого не залишили у машині?
Діти мовчки заперечно погойдали головами.
– Тепер допоможіть мені перетягти речі подалі від берега. Хлопчики, беріть ось ці сумки. А ти, Настунько, візьми мою торбинку.
Софія відвела дітей, перетягла пакунки на кількадесят кроків, до початку видимої ґрунтівки, і влаштувала їх на купині жовтої трави, яка здавалась їй сухішою, ніж довколишні луки. А тоді повернулася до машини.
Ідея, звичайно, хороша, але чи вдасться її втілити? Добре, що машина не «автомат», інакше, мабуть, не вийшло б. Як прикро, що вона так мало знається на автомобілях!
Залишивши водійські двері машини відчиненими, Софія завела мотор, перейшла на другу швидкість і відпустила педаль «газу». Рельєф до краю кручі здіймався невисоким горбиком, але машина продовжувала плавно котитися.
– Мамо! – почула Софія переляканий вереск Іванка, котрий першим зрозумів, що відбувається.
Та що ж це вона! Немов здуріла!
Софія тремкими руками відсунула сидіння якомога далі назад, вистрибнула з машини, трохи перепечилася, проте втрималась на ногах і щодуху побігла до переляканих дітей.
– Мамо!
Вона обійняла заплакану Настуню, а тоді пригорнула до себе хлопчиків. А після цього озирнулася.
Машина підповзала до краю кручі.
«Вибухне чи не вибухне?» – пролетіла думка. Якби тільки не вибухнула, бо село недалеко. А за обгорілим кістяком машини навіть сільському поліцейському одразу буде зрозуміло, чи сидів хто у ній.
Але вибуху не пролунало, тільки сильний удар, тоді гучний плюскіт. Під цією кручею дуже глибоко. Коли тут втопився місцевий п’яниця, лише професійні водолази змогли витягти його. Тож і машину знайдуть не скоро. Хай шукають! А вона з дітьми тим часом встигне сховатися.
– Мамо, не плач, – почула вона дитячий голос, але не зрозуміла, чий саме.
– Мамо, ми тебе любимо!
– Мамо, ми з тобою!
– Ти тепер вільна… – чи сказав це їй хтось із дітей, чи вона несвідомо промовила ці слова сама до себе.
Вільна!
Так, для неї це єдиний спосіб отримати свободу. Він не відпустив би її по-доброму. І не тільки тому, що на неї записано київський палац, маєток під Києвом і готелі у Чехії. І навіть не тому, що вона знає усі його таємниці. Він не дав би волю своїй рабині. Він знищив би її із помсти. Він уже винен у загибелі кількох людей, вбивство яких замовив виключно із помсти. Тепер головне – сховатись на пів року, доки не розпочнеться передвиборча кампанія. Тоді вже він не зможе їй помститися, бо підозріла загибель дружини – це ідеальний «чорний піар». За пів року, коли він боятиметься скандалів, вона зможе розлучитись, зможе забрати дітей і поїхати з ними за кордон. За цей час вона як слід підготується. Вона знає, як зможе шантажувати його, вона зв’яжеться з його конкурентами… А зараз їм треба надійно сховатися.
Софія, досі нетямлячись, обіймала й цілувала заплаканих дітей.
– Дітки, ви, зголодніли? – спробувала вона відволіктись на материнські обов’язки. – Сідайте на торби, я вам дам перекусити.
Вона витягла із валізки слоїк з варениками і роздала дітям пластикові виделки.
– Справжній пікнік, – усміхнулась Настуня, з дитячою легкістю забуваючи проблеми задля приємних дрібниць.
– Мої улюблені варенички, – усміхнувся й собі Петрик.
– Ще не зовсім захололи! – додав Іванко, ледь промовляючи з повним ротом.
– Мамуню, їж і ти!
– Так, дітки, я поїм.
Потім вони розділили пакунки і почали пробиратися до траси, оминаючи село. «Хоч би встигнути», – тривожилася Софія, поглядаючи на засапаних дітей. – «З такими хмарами о четвертій вже має бути геть темно».
На щастя, лісосмугу біля траси нещодавно прорідили, і вони вийшли на трасу, не подряпавшись самі і не подерши сміттєвих пакетів з одягом.
Вони влаштувалися на узбіччі. Стомлені діти сіли на клунки.
– Ви змерзли? – спитала їх Софія.
– Навпаки, мені гаряче, – спробував усміхнутися зморений Іванко.
– Тільки спатоньки хочеться, – не стрималася Настуня.
У ранньому присмерку ковзали фари автівок та вантажівок, що прямували до Києва, а від Києва рух був значно менший. Софія напружено вдивлялася в дорогу, молячись про те, щоб темрява не застала їх при трасі. Інакше доведеться йти до села і проситись на ніч до якоїсь хати, а їх тим часом можуть вистежити.
Ні, раніше ранку їх ніхто не шукатиме: покоївка і кухарка підуть о сьомій вечора, водій привезе «пана» додому не пізніше восьмої, адже він після «вчорашнього», чи то пак, «сьогоднішнього», ляже спати рано, а прокинеться пізно, бо здоров’я вже не те, і думатиме, що вона з дітьми пішла до театру. Спохопиться, скоріш за все, нянька завтра зранку. Отже, час ще є… Аби лиш мама не подзвонила зятю… Але не попередити її теж не можна було: вона немолода, могло б серце схопити…
З вечірнього туману вигулькнув білий мікроавтобус. Софія звела руку, щоб зупинити його. Машина загальмувала за кілька кроків від неї. Софія підбігла і відчинила дверцята. Їй скочила в очі наліпка на «бардачку»: «Суми – місто козацької слави».
– Доброго вечора! Ви на Суми?
– Вечір і вам! Суми? Ні! Я до Білопілля їду, повз Путивль.
– Повз Путивль? Ви наш рятівник! Нам туди й треба! Мене з дітьми підвезете?
– Підвезу! Що, машина, зламалася?
– Вгадали! Найняли мікроавтобус, а він зламався. Обіцяли прислати новий, а його все нема. І телефон розрядився, – розповідала Софія скоріш собі, ніж водієві. – Добре, що Ви трапилися!
– Чекайте, я відчиню задні двері і допоможу клунки затягти, – водій вийшов надвір і швидким кроком попрямував до дітей. – То всі Ваші? Що ж Ви одна з такою купою малечі?! Куди, хлопці, тато подівся?
– Тато на війні загинув, – несподівано відповів Іванко. – Ми до бабусі й дідуся їдемо жити.
– Га!.. Та лиш, малий, того мішка! Сам затягну! Дивіться, місця у машині повно, лягайте на сидіння і спіть. Їсти хочете? Ось у мене у термосі чай, а тут картопля з оселедцем. І ковбаса є.
– Дякуємо, дядю, ми поїли, – відповіла Настуня.
– Ну, влаштовуйтесь і спіть! До Путивля встигнете відпочити.
Старенький мікроавтобус загурчав і покотився трасою, вириваючи світлом фар із темряви то дерево, то стовпа, то собаку, що тюпцем простував узбіччям. «В Путивлі граді вранці-рано співає, плаче Ярославна…» – пригадувала, засинаючи, Софія.