Новий шлях повернення

Ці пейзажі виїдають очі. Можливо, тому з магазинів всюди дивляться амулети, сумки, футболки, заколки, керамічні фігурки з зображенням очей – купуй, щоб були додаткові для споглядання, двох не вистачить, знадобиться ще як мінімум трійко.
Я згадувала цей острів, мов сонячну пляму, світло від якої засліплює, а тепло накриває хвилями Егейського моря, не треба пручатися чи гребти – просто колихатись, віддавши себе у владу води, щоб потім бачити, як сіллю проступають на тілі руни, які ти ніколи не зможеш прочитати, але й ніколи не зможеш змити, бо вони вже десь під шкірою.
Я роками відганяла ці спогади, будучи впевненою, що ніколи не повернусь сюди, окрім як у снах. У них старе місто, обрамлене кам’яними мурами, щодня наповнюється сонцем і метушнею, а бруківкою розтікається солодка розніженість, до якої липне взуття. Вуличний музикант, що біля ніг його примостився бежевий пес, грає на гітарі щось легковажно-ненав’язливе, а в музику піснею вплітається гомін відвідувачів кав’ярень, котрі розслаблено попивають свою традиційну фредо каву, а спокусливі аромати пекарень заманюють далі у провулочки, закутки й арки з яскравими графіті на стінах.
Ми жили неподалік від фонтану з мармуровими левами, з пащ яких струменить вода, прямо напроти крамниці з сувенірами ручної роботи, дерев’яними ляльками і картинами. В готелі «Ехо і Нарцис» тьмяна позолота старого міста поєднувалася з блиском невідомих технологій. Ключем до номеру була не картка, не код, не відбиток пальця, а поцілунок. Номери цього «готелю для закоханих» передбачали цілунок пари перед дверима, після чого вони автоматично відчинялись. Хитрість системи, що межувала з відвертою дурістю, тим не менш працювала – будь-які суперечки припинялися, аби зайти до номеру, а потім забувалися й зовсім.
– Правда, що хліб для птахів небезпечний? – питав він, кидаючи крихти голубам, що збирались великою зграєю біля собору святого Міни.
– Небезпечний, – відповідала я.
– Помруть щасливими… Я жорстокий.
– Жорстокий, – підтверджувала я.
Спочатку мені здалось, що острів геть не змінився з тих пір, і з-за рогу зараз вийде він із морозивом в руці і спитає:
– Ну що, на набережну?
– На набережну, – погоджусь я.
І ми підемо разом дивитись на море, гострий пік гори Іди, фортецю Кулес і пришвартовані яхти, залиті сонцем.
Я приїхала на Крит не в гонитві за минулим. Все, що тут було, не підлягало поверненню. Але спогади – мов відшліфоване морем каміння, що ми роками перекладаємо з кишень одного одягу до іншого, носячи з собою.
Попри іронічне ставлення до програм і тренінгів, з яких ти маєш вийти просвітленим і натхненним, мені впала в око реклама ретриту на острові Крит «Для тих, хто заплутався». Реклама із зображенням лабіринту і клубка ниток з’явилась раптово і так само зникла. Я би вирішила, що вона мені примарилась, якби моя подруга не змогла знайти десь в глибинах інтернету потрібний сайт. Вона відразу зареєструвала мене останньою в групу з 14 людей на найближчі дати, я навіть не встигла засумніватись.
На острові мали чекати організатори ретриту, програму якого я до ладу не вивчила, бо вона складалася із загадкових і доволі розпливчастих фраз на кшталт: «Повернення – не завжди повторення», «Повернення як новий шлях», «Вийти – не завжди знайти вихід».
Діставшись місця, я кинула валізу у помешканні, призначеному для учасників, і пішла прогулятись знайомими місцями.
– Він повернувся! – жебрак вивалився з-за рогу, протягуючи мені руку в брудній рукавичці з обрізаними пальцями.
– Що?! – відсахнулась я.
У відповідь він незрозуміло забурмотів. Я кинулась геть, але відчула, що він хапається за мій одяг, повторюючи у спину хрипким голосом:
– Повернувся!
Мені здалося, сліди його рук лишились на куртці.
Я зупинилась віддихатися біля фонтану, який зараз не працював. Потемнілі мармурові леви, розташовані по колу, роззявляли роти у німому рику, ніби змучені спрагою. Я знала, куди ведуть мене ноги і вгадала потрібний провулок за сувенірною крамницею.
Тепер не було жодного натяку на ту гарно оздоблену будівлю, окрім напівзруйнованої стіни з клаптями зеленої тканини на місці вікон, і частини вивіски з назвою, від якої лишились дві покривлені букви: «Ех».
Я зайшла в магазин напроти, пробираючись крізь ловців снів, дерев’яних ляльок і паперових відьом, що звисали зі стелі. Привіталася з продавчинею і, відсуваючи в бік Піноккіо, підвішеного за шию, запитала:
– Тут напроти раніше був готель «Ехо і Нарцис», вам відомо, що з ним сталося?
Відірвавшись від фарбування статуетки, жінка подивилась на мене поглядом черепахи, що вилізла зі свого панцира, але здалося, що співрозмовнику зраділа більше, ніж покупцю. В лютому сувеніри тут не користуються таким попитом, як цікаві історії.
– Сталася пожежа, – почала вона.
– Як прикро…
– Розповідають, що готель підпалили, – і явно насолоджуючись моїм здивуванням, розповіла, що готель здобув багато недоброзичливців. Після відпочинку в ньому пари розпадалися, – і ті, хто приїжджав на медовий місць одразу після весілля, і ті, хто відзначали там вже років сто шлюбу. Навіть поговорювали, що знайшли біля блоку з господарським приладдям кімнатку зі свічками і обгорілими папірцями з закляттями і приколотими голками до стін серця з плюшу. Спочатку туди відправляли якісь перевірки, готель намагалися закрити, він стояв порожній декілька місяців, там збиралися підозрілі компанії, а потім і сталася пожежа. Через несправність електропроводки, сказали. Але всі все розуміли.
– Готель намагалися реставрувати, а потім все ж знесли.
Подякувавши за вражаючу історію, я повернула до виходу. Біля нього на полиці стояли в ряд статуетки Мінотавра з хижим виразом бичачої морди і закривавленими рогами.
– Ваш Мінотавр дуже… дивний!
Продавчиня витирала фарбу з рук, лишаючи темно-червоні плями на ганчірці.
– Просто він повернувся, – відповіла вона, знизавши плечима.
«А в неї своєрідне почуття гумору, чи то все випари фарби», накрита парасолькою думок, я повернула до моря, не помічаючи, як накрапував дощ. На набережній, зазвичай заповненій бігунами, було порожньо. Тремтлива бірюза моря плавно переходила в темно-синій колір, піднімаючи з дна давно похований осад, і, як величезний котел, готувала у своїх солоних водах невідоме вариво, википаючи з берегів отруйною піною, і небо, перетворюючись на загрозливі клуби пару, тисло на древню фортецю, що без сонячних променів скидалася на в’язницю.
В цей момент я точно зрозуміла: Крит змінився і тепер навіть пах по-іншому – димом. Дощ накрив блискучим ковпаком місто, відділивши його від світу, а наповзаюча темрява ніби оплутала водоростями, що від набережної пробиралися до будинків слизькими зміями. Голуби сполохано піднялися в повітря і кружляли стривоженими колами над площею Венізелоса, наче вороння. Графіті, пливучи вниз по стінах під струменями дощу, походили на криваві потоки, які складалися в написи «Він повернувся». З центру долинала тоскна гітарна музика і собаче підвивання в унісон. Дзвони церкви святого Тіта сповістили восьму вечора, коли я, змерзла і промокла, звернувши зі спорожнілої головної вулиці, потрапила у вузький провулок з низкою кафе. Він був заповнений людьми, і здалося, всі повернули голови і стишили розмови з приходом чужинки, як застигнуті зненацька члени невідомого культу.
Пробираючись між столиками, мимохідь розглядала заклади, прикрашені ліхтариками і гірляндами. Побачивши у майже порожньому барі знайоме зображення лабіринта і клубка ниток, я здивовано зупинилася біля барної стійки, підсвіченої фіолетовим світлом.
– Я повернувся! – виринув з-під неї курчавий чолов’яга, – о, нарешті ви прийшли. Я Агогос.
– То це ви організатор ретриту? Де тоді всі інші?
– Вони вже на місці, у Кносському палаці, чекають на вас.
– Я трохи заплуталась…
– Саме тому ви тут, – підморгнув він, вправними рухами змішуючи якийсь коктейль.
– Я дійсно не розумію…
– У вас гарний голос. Ви помітили, що на відміну від минулого візиту девʼять років тому, тепер не маєте ні проблем з початком розмови, ні навіть мовного бар’єру?
– Звідки ви знаєте, що я була тут раніше?
– Острів все знає і нічого не забуває. Міста зберігають пам’ять краще від людей. Як вас звуть цього разу?
– Я ніколи не міняла ім’я!
Він посміхнувся і подав мені кухоль, від якого йшла пара.
– Це для ясності розуму.
– Тоді перед цим треба й щось для хоробрості, – напій в кухлі нагадував одночасно бульйон і ег-ног, він булькав так, ніби намагався щось мені сказати.
– Проблема з міфами в тому, що не вгадаєш, коли вони оживуть, – Агогос уперся ліктями в барну стійку, – ви пийте-пийте. А потім питайте.
Замружившись, я зробила ковток. Тепло, що розлилося тілом від напою, наче разом висушило мій одяг, огорнуло душу і відкрило третє око.
– Чому всі говорять про чиєсь повернення?
– Цього разу повернувся Мінотавр.
– Той самий? Його ж ще давним-давно вбив у лабіринті герой, чи не так?
– Може, не добив. Як непокаране зло повертається, так невирішені питання постають знов, вам це добре відомо. То як вас звати цього разу?
– Ви ж все знаєте.
– Мені здається, ім’я Тесея вам підходить більше, ніж Ехо.
– То ви хочете сказати, я маю вбити Мінотавра?
– Всьому свій час і кожному своя легенда. Крит став прихистком для занадто великої кількості міфів, тепер не розібрати, де закінчується правда, а де починається вигадка, де реальність, а де сон.
– А якщо я не зможу?
– Тоді він з’їсть всіх чотирнадцятеро. Але я думаю, у вас все вийде, не бійтеся. Іноді любити Нарциса важче, ніж битися з Мінотавром.
– Може, хоч захисний амулет дасте? З додатковим оком, наприклад.
– О ні, вам це не треба, ви вже розплющили свої.
Дорогою до Кносського палацу, звідки доносилось зловісне гарчання, я подзвонила подрузі.
– Здається, сто років тебе не чула! Як ретрит?
– Легендарно, попереду найцікавіша частина.
– Клас, розкажеш потім!
– Добре! Бувай, Аріадно.
Я знала, сьогодні моя історія, що тривала девʼять років, має скінчитись. Викидаючи каміння з кишень, намацала пальцями клубок ниток, і відчула, як з кожним кроком стає все легше. Повернення – не завжди повторення, іноді це народження нового міфа. Бо закінчуватися мають історії, а міфи – жити вічно.