Армагедон: Вараш – 1986/2068

Соломон-Дж.Доріме

Армагедон: Вараш-1986/2068

«Здоров братіку!
Пише твій старший – Сергій Ярославович Даремний. Ти про нас, навєрно, мабуть, і забув. А мені от сон наснився з тобою, дай, думаю, напишу.
Старий я вже, дев’яносто маю. Ти, надєюсь – вісімдесят вісім. Зараз онуки обзивають старим претензіосом. Коли ще лісником був, то давали 300 кубів норми на ділянку – а зрізати набиралося 150! І з віком те саме: маю 90, а наче жив менше, погано чи хороше.
Канцер, чи знову китайський, дохтури покамєст не розібралися.
Тому й пишу, бо розкажу дешо. Спочатку буде плутано, страсті не охололи. Але Колапс-2067, ми, поліщуки тоєсть, слухняно пройшли, як і всі. вПерід довжелезною отарою і невідомо за ким. А ще Халамиди, повсталі на суд ангели… І страхова порадила заповіт скласти. «Страх-у-Вані» – це наш китаєць мєстний.
К2067 представити не могли, поки не зійшли на перший пагорб – аж там розвернулося. Десять днів йшли узбіччями. Ще їздили ті автоколони, де на цистернах та рефрижераторах писали «Кров». Чия, не знаю.
Вечором, як проїжджала остання цистерна, чулося тільки човгання моєї колони. Марно це не читай, будь уважнішим. Тоді в колоні підхоплювалися розголоси, що траки з кров’ю – то наказ звище. І що збирала мєсна влада. Щоб справедливо віддати зібране чи забране колись. Або воскресити всіх-всіх, чи конкретних. А ще про воскреслих без нирок, сердець, рогівок ока, кінцівок, шкіри. Про колони франкенштейнів. Щоправда ніхто з поголосників сам не бачив. Або кентаврів – той чолов’яга з дружиною (єдині разом, бо народилися одного дня, року й години!) так реально це розказували, що не повірити було б не чесно. «Їйб…» – тягнулися христосатися руки парочки, та не дотягувалися. Нам усім щось заважало, бо К2067 затіяв – як потім виявилось… (затерто).
Та закінчувалися баляндраси завжди гігантськими Халамидниками – їх то бачили сотнями, їй’б… І я!
Хоч халамидам під небом було до нас кажись байдужки. Що воно, звідки – у світі нам, поліщукам, не вірять.
Та й керували походом вПерід – останнім? – не вони, а «осяйні» чи осіятєльні, як виявилося. І то, засвітилися тінню лише біля ковчегів. Видовженні світлА. Їм приписували, що вони не дають волі чи ногам ступити з-поза колон, утекти чи сховатися. Ми сунулися вПерід будто загіпнотізіровані.
(Це потім, у вервечці ковчегів бачив здаля товаришевого брата. З його племінниками та братовою. Ти ж не забув, що у нас дядько і племінник бувають одногодками. Але пробитися не зміг, теж наших знаєш. Хотя то, може, через субординацію, котору насадили осіятєльні. Від усі загадки. Ось вам, людоньки – будто і ангели висячі Халамидини, і ось ми біля ковчегів, на мить показавшись – світляні стовпи чи овали, чи оце вже ангели?).
І главне, я ж надіявся побачити покійних матеру чи батька – і все через ті поголоски про возсталих!
Ну, харош, може наша мати-покійничка не повірила і тому не возстала. Вона ж не вірила навіть ходячи до православної церкви та начитуючи штундистсьі ті брошурочки. Ти должен пам’ятати: «Якщо всі воскреснуть – то не стане місця на Землі». Так же казала? 70 міліардів? Та й уяви, батя, коли при смерті зліг, за місяць по її смертонці, то це ж товкмачив.
Не ті’ко їх, вобшето тебе шукав, надіявся! Але ні, даже своєї не бачив, хоча мусив, так казали. Бо ж кому був ще б нужний.
Але, забігая вПерід, армагедону такі, як я, не дочекалися. Це товариш згорів від водки. А я чекав будто воскреслим, чувствами до тебе, братику, може і братової (тоїсть жунку з плємяхами; якщо помилився, то вибач) – Хоча… Вже коли тільки примусювало строїтися по багатоголових, дисциплінованих товписьках, здаля вже бачив, що всі з одного містечка, околиці, району і т.д.! Отака гореч, а бухнути ніяк.
Перші дні отвлєкався. Автотраса, просьолки, хутори. Чи проз городки. [Стоп. Ну бо ж, напахавшись на /граніт/них паралепіпедах марсіянського трухлявого базальту, кажуть зара’, що /граніт/ був лише наш поліській добрий тим осіятєльним!))) А городки то минали з гранітними кар’єрами. У поході вПерід шокувало, що мєнталічєскій вплив «/граніт/олюбів» настільки ставав великим, так впливали, щоб ми нічого не бачили. «/ГРАНІТ/ОЇДИ» – так ви їх назвали зара’]. [І ще. ОЦЕ НА зЕМЛІі, у поході ми не знали що їстимемо. То питання: на Марсі ж була мана небесна тоже? А до очманіння по кущах шпіндафорилися – ну, чи у кубриках /граніт/них саркофагах, у грейдерах, на стоянках, капець як красиво, капець, що робити. За це потім нам справжні кар’єри – бо зброя осіятєльних дивовижна – інструмент, ті всі охрінітєльні фрези, заточки, вимірювальні лазери, лазери точної обробки].
Але знаєш, що вони точно пригасили? Силу над слабшим. Може, вони таки від Бога? Мужикам у вПерід не ставало охоти навіть у морду дати! І це бурштинокопачам Каландайки, битовухи, вогнестрілів, поножовщини та безвєсті пропалих у завалах. Не зря, знаєш, казали, що один саркофаг-паралепіпед, ковчег тоїсть, бачили з чистого бурштину!
[Ще одступ, щоб прояснити пропиту голову…гадом буду, але нагадаю про русалку. Помниш, на житньому огні спалили старші хлопчаки і Мураха? Ти п’ятилітнім був, а я поволік у бабині окраїнки, бо до кар’єру. Ще лізли під дротами німецькими чи сталінськими. Тобі потім про неї, звісно, не вірили. А батьки і мене переконали, що то фантазії дуже вразливого майбутнього городського житєля. Як сказала одна з моїх: ти шукав на свою макітру еротичних снотрахушок вже тоді. Вибач]. [Я про русалку і тебе згадував часто. Особливо після зміни на грейдері. Вигріб тони/граніт/ного окруху і сиджу-згадую при вогнищі між нашими. Тими, одні з котрих у дитинстві переконали не вірити у русалок, і другими, що зараз – будь ласка – підкорені /граніто/IDдами відкрито. У кубриках-ковчежиках так дивляться, як сказав правду убойну].
А бджілку помниш, через рік після русалки? І на бабиному ж хуторі. Вона несла відеречка на обідках. Це лише пасічники пояснили, що божа комашка акурат пилок несла, зачепивши хвоїнкою.
[Настрашка /граніто/IDдами скручує серце та душу. Тому не брешемо, на’ть наполовину. Бо у грудях одразу зміюка кусає свого хвоста. І чому розвели колону, де кримінальники, рецидивісти з нашого строгача сусіднього, не знаю. Плескачів язиками було. Казали, йшли колони і рибаків, футболістів, чи дрібних члєнів власті. Жартували: місіонєрів ілі повій куди, до криміналу, жертв насилля чи до медиків?]
Але головне!
Халамиди: оце би тобі наговорив! Над дорогою та нами нависали, будто напнуті, ширяючі на рівні найвищих домів, опудала в гігантських одягах монахів. Рамена безвільно опущені, пмід капюшоном могло б вгадуватися лице, схилене над Землею. Та бачили хіба зяючу тінь провалля. Коптєрами хлопці, казали, пробували. (Лист і далі буде сумасбродний). Що це означало я почав принімать що’но пройшовши сотню кілометрів. І стрівши над лісами нашими не одну Халамидину, – їх вже переставали називати ангелами а-п-о-к-а-л-і-п-с-и-с-у. Бачив більші, менші, гігантські, – то надуті клоунськими атракціонами, то статуями Батьківщини чи Свободи. І тільки у чорному чи брунатному.
Тряслися колінця, щипало пальці. А раз над кар’єрним якимсь городком Каландайки висіла Хаамидина на моє око розміром цілого мікрорайону.
Що це означало? Що вони різні? Пєрєдвєсніки апокаліпсису?
І таке відчуття, – так умніки в колоні пояснювали – будто-ніби лишився сам на планеті. Це коли у колоні навіть випадково забуті по наплічниках книжки щезали. А зап’ясткові комдоки умніків вибило. І хто зберіг писане рукою, ручкою – тільки цим й могли насолоджуватись. І все той же жахливий інтим по корчах, коли біля вогнищ читали напам’ять якесь доХристове язичництво. Умніки лякали: окрім колони – всі щезли, вимерли або зомбаки… Мені ці навєювання культури казали одне: ресурсам, всепланетному хавчику всьо, як бурштину нашому чи грошикам з нього. Прийшов час, бо скільки ж людині підсвідомісно возжелати користуватися чужими багатствами. Жратвою, автами, будинками-віллами, розмаїтієм, огромом маркетів, чистими вулицями, вільними і облегшеними від усіх.
Хто прилучився вже у кар’єрах, ті підчоркували: опудала скрізь нерухомі, і є не над містом, ні селом; то мале над великим містом, або замєтно більше над безіменним ліском, небольшим ставом чи закрутом річки. [Забув: наш родний Томашгород не мав жодного, хоча кар’єр «Розовий» гранітний, а поруч – бутовий! Та й чорний чи брунатний цвєта здавався не таким вже й чорними чи брунатними. Якби ж помацати. Казали, що на повітряних кулях пробували. «І що?» – чіплялися за такі брехні . «Ні’чо, тканина або брезент». Сміливці стрільнути з воєнних гаджетів наважувалися будто шо станеться. «Ну, бо чого поснули чи Бог їх відключив?!» – теж не вірив.
Бо чого потім забрали Халамиди із усіма ковчегами?
А того, брате, що тоді навіть китайські ферейверки не стріляли. І зброя, і ліктричество в принципі, тільки на ровері пробували. Повітряні кулі чим нагріти? Де Халамидину знайдеш, чи заховався хоч один?
Я так і не побачив найбільшої, про якого гуділи вПереді – найбільшої української, завислої між Чорнобилем та Києвом – чого там, одної версії не було. Про ту, що над Рівненською АЕС – дізнався уже після відльоту ковчегів. Свідєтєлі наполягають, що у зоні відчуження нашої висів гарніший і товстіший. Але хто селу повірить, мало лі шо, не столічна, не Чорнобильська ж Халамида. Даже над Рівне висіла нижче середнього, непоказна.
Адже відео не знімалося. Світилися тільки осяйні. І то в кар’єрах Перед вильотом ковчегів із забраними.
…Шкода, що «Пожежна хунта» сталася тільки у нас, а не разом щоб ще й на Хмельницькій чи у Чорнобилі, а то захопила б сам Київ. Тоєсть ми то нашу хунту досі славімо як є, як у Кузнецьовську-Вараші. Бо ж саме бахнуло у нас. Американці твої зараз вже не так нахваляють це – що весь світ змінився через нашу хунту.
Ось так ми загубилися, братіку, по Америках, Марсах, чи тут. Але тоді навіть не було знаків – просто Халамидини щезли. За день до появи сіятєльних. Ми не знали, до чого воно. Хоч би один у якій країні встиг на самольоті чи вертольоті підібратися. Тільки на кулях.
На «ковчеги», «отвори» в них, «світляні ознаки» колони рухалися наче «раби». (закреслю поки). Це як наш пастир каже зараз: «Перш ніж провести суть свого світогляду до ваших бошок, «кругозор» яких змінюється щогодини під тягарем побаченого, хочу ще розповісти про екологію людства. Схоже, наш світ став справжнісіньким концтабором, якими нас так налякали, викривши жахіття тоталітарних режимів Сталіна, Гітлера, або Камбоджи (чи тим паче рашки-лаптєстана) – ми стали заручниками концтабірного консьюмерінга, і від слова концентрованого, і від слова концентраційного – супермаркет це і є один з них – концконсьюмерінг. Або гетто. А ще божий біобаланс не стерпів, що перекопали бурштин за гроші. Могло бути гірше, справжній Армагедон, а не якісь там наслідування давніх «нацистських» чи «комуністичних» каторг, котрі теж як і вПерід були добре продумані, нехай і умовно – все однак наче ті супермаркети».
Я то люблю блукати магазинами чи по ринку. Помацати, скільки всього є. Але згоден і з пастором, що бачу справжнього. І що вже бувало, коли вірили у благость концтаборів та врагів народу. Чи у змову євреїв. Тому і ковчеги, і халамидини, і осіятєльні, і /граніт/ні кар’єри чи русалки, і колони вПеред – все це могло бути атракціоном. І правдою.
А діло в тому, що мій кругозор… як православний. І зараз теж інколи порівнюю, що для Гітлєра «табори смерті» були будто раєм або чистою сістємою. Як ото при Союзі праця на «хімії». Коли на Рівненському АЗОТі була своя колонія і зе-ки мотали спокуту за злочини на шкідливому виробництві, а не у в’язниці. (Тому може і кар’єри /граніто/IDів тоже?). Хоча пастор каже, що «табір смерті» та АЗОТ не можна порівнювати, як дві історичні данини. Бо створені з іншою целлю. «Хоча думаєш ти, Сергію, у правильному напрямку». (Зараз на собранія хожу з старенькою своєю подругою). Не можна то не можна. Однаково вони тоталітарнічіскі. Так само, що робити висновки по фото з «таборів», коли їх визволяли – одні худі, але більшість такі нічого собі – роботяги наїджені. Як це могло бути рядом?
Згадую це через /граніт/IDні кар’єри перед ісчєзновєнієм ковчегів та осіятєльних! Думаю, шо бути зе-ка при Сталіну чи Гітлеру, безправним рабом на заводах Аушвіца, чи у концтаборі КолимЛагу, рабом смерті і експлуатації всього людського заради чогось воєнного (вони ж там, що на Колимі золото мили, що в Аушвіцу бензину з польського угля гнали; представ найнижчу тєхнологію видобутку золотішка чи урану вручну, чи того ж антрациту під Воркутою, кайлом і тачкою, та супер-тєхнологію перегонки бурого угля у високооктанове авіапальне (я чимало почитав у нетциклопедіях – а ти, знаю, всігда таким інтерисувався). Або зе-ка на острові-полігоні Узедом, коли полетіли в космос земні космонавти, яка різниця, що німецькі. Та зараз у будь-якому строгачі все однак – як от у сусідній катериновський сороківці – начальство експлуатірує зе-ка. А по-простому, Аушвіц був і «табором смерті», і великим коксо-хімічним комбінатом для високо-технологічіского виробництва синтезованого бензину. Це все так само «спроба знелюднення людини»! Чи людина такою і є, –«тоненький шар культури її тримає, наче крихка біосфера на величезній кам’яній планеті» – (тоже із нету).
Бо ми хоч і розказували, як пахали ті дні на стройках «осіятєльних», як годували і жити дали, але все таке дивне, – що Западні ЄвроШтати і Глобальний Юг нам, поліщукам, не повірили. Що годували манною без маркетівського надлишку, по лагєрній нормі. Бо коли йшли уПерід, то лиш налякані були. Мураху вже згадав? Це про нього, товаришочка, згадував на початку, що згорів перед К2067 з водки. Це він назвав походи вПерід «антиутопічіскіми». Не думай, він читав, особіно якогось Склярова Андрєя помню. І про антураж, моду в «лагерях смерті» ще сто років тому – коли бордюрчики білили і при гітлєру, і в Америці євреї. Це він мені вніс у вуха про Аушвіц для євреїв та «хімію» для совєцьких зеків – це, убєждав, був не расизм, а експлуатація модно-антиутопічєска. І тепер уяви, як ми з тобою ненавиділи услід матері ті білені бордюрчики і штахети – це все оправдано було як про вийшле з моди.
Не побачила мати К2067 – це геть не лагєра і білені штахетики, клумбочки та бордюрчики були. Але… підкорення було.
Уяви як скоро з’явиться відраза і на вПерід-походи та спогади про них? Наче до старушенції, котра у вісімдесят досі носить якийсь модний у її молодості фасон і думає, що вона сексапільна. Так, вона була жагучою молодицею, одягненою за останнім писком світової моди і танцювала якийсь свінг чи гангам стайл – але століття тому. (Мураха казав, що свінг танцювала навіть Єва Браун, бо когось у цей час душили Циклоном Б, а США бомбили німців гірше, ніж радянська піхтура ґвалтувала їхніх дівчаток).
Ні, в кубриках-ковчегах ми у широких штанинах не танцювали. І не білили штахетники. Умови праці – душові, спецодяг, санітарні умови, шкідливість виробництва, робочі години, продпайок з манни наче по карточкам. Ні, карточками я називаю відчуття ситості після кількох жмень з «осіятєльної» амфори. (Мураха б закинув, що єврей у лагєрі жив не жив, аніж матрос німецького підводного човна – тіснота, антисанітарія, сморід і фурункули, і одне море, з військово-бліндажними багатодобовими походами, небезпекою всьому екіпажу бути похованим у сталевій труні, коли через бомбардування мінами та переслідування, задуху, вичікування – це не краще робітничих холоднючих бараків з евакуйованих під відкрите небо заводів України на Уралі – вспоминав глубже Мураха. «В цьому є логіка, біологічна та технологічна. Техногенная. Партизан у тилу врага та кримінальник у тилу рідної країни – однаково поза законом, каже пастир».
До чого це все Я?
А до того, що може таких як я, котрих лишили, тоже вели уПерід спочатку як євреїв на заклання. Але чомусь потім у космічну вись не забрали. Хоча всі йшло до ковчегів разом. І на кар’єрах ті дні відпахали пліч-о-пліч.
Мені далеко до твого ума, але для моєї церкви здається не безпослєдствєно, що поява цих незрозумілих сил була спробою перевірити нас. На любов, добро, милосердя, почуття щастя й вдячності за життя.
Не халамидинами одними чи ковчегами це було дивно. А тим, що енергію з нас вони якусь точно викачували. Як з батарейок. Бо і на бабу не хотілося, і ще багато чого, наче застопорення Законів Божого Універсуму – хо-хо. І не Бог, а вони – «осіятєльні». І якщо їх було багато, то це не Бог єдиний був, а якісь наче недобоги. 241
Помню, як казали біля вогню, коли вже нас привели ті сили неізвєстні до останньої остановки. Ми пройшли спочатку покинутим селом, настроєніє хоч те село сам пали, і за двома паралельно рядом мостами (струхлявілим дерев’яним та бетонним) – через р.Перга, назву точно запомнив – у повній тиші колона стала танутися густим мішаним лісом. Після таблички «Державний геологічно-космічний (це хтось доквецяв) заказник місцевого значення «Камінне село», 15 га, Замисловецьке (космолісництво)».
Хтось ляпнув:
«Ні – треба заходити з радістю на серці. Обличчям світитися, то і потрапите… І вираховується це саме осіятєльними».
«Але як?»
«Щось щасливе думати».
«Не брехати?»
«А старі чи молоді? Одинаково?»
«Справді, дітей не примусиш, коли налякані».
Хтось по пам’яті уже читав:
«Будьте як діти… Пустіть дітей, нехай ідуть до мене; таких бо Царство Боже… Якщо не станете, як діти, не ввійдете в Небесне Царство».
Хотя до того точно знав, що сформованим людям якісь беззахисні малі бешкетники навряд чи можуть допомогти по справжньому зрозуміти життя. Зараз навпаки: «Як може чоловік уродитись, коли вже старий»? (Треба буде тобі якось пізніше написати показати наслідки урядування нашої Пожарної Хунти – от що постоянно забуваю, бо не хочу втратити нитку думання. Наймолодшої «найкращої» влади у світі, як оклись нас, поліщуків-волиняків, охрестили).
Я був дуже далекий від розуміння, що вПереді. Я мав, як і всі, позаду тільки аварію Рівненської АЕС, Хунту, що врятувала Волинь, а потім світ від СРСР – і ось кинуло нас ще й у кінець світу (ось чому згадав Хунту!). До ковчегів, осіятєльних та халамид.
…Людське радіво, кострище до кострища, що на день просто згасали в попіл, передавало, що уверх ідуть ті, кого мацає осяйник (я чув, що інші їх називали то осіятєльними, то амфорами, а дехто обзивав і електрочайниками!!!) і тоді чуєш мізками, що їх у тебе немає – ніякого щастя, ніяких гормонів – просто на гору східцями осіятєльного ковчега.
Дітей ніхто не бачив уже кілька сім днів. Старих також. От і точилися розмови, що вони того щастя не набирають. Тому їх не видно. Ні-ні, про гормон, которий викликає це щастя, ми дізналися після всього. Той «наркотік-допінг» мені і зараз не зрозумілий. Це зараз його назвали «дофамін». І ні – ми не думали, що осяйні будуть нам його колоти.
Так, це зараз трохи просвітили за цигарки і горілку. За секс і радість. Не дивно, що з десяти спроб з своєю кінчаю раз. Не в зляганні суть. (Згадую переходи і прям одразу, як тоді, що ще в Євангелії натякають буцім люди на тому світі стануть безстатеві). У колоні постоянно рядом хтось на комусь щойно привал. І сопуть собі. Треба отдать должне – ніхто не цигикав, не підсвистував. Кінець же світу.
Хотя, по-діловому, які з нас фабрики щастя чи радості? Ми, биті досвідом, людці.
Потім один умнік візьми й ляпни: «Ви ще не зрозуміли? Ми – вже воскреслі! Ми перед цим померли. А зараз йдемо воскреслі тілом і душею…» Цей умнік і став нашим пастором зара’. І далі проповідує: «Не наша засрана екологія та природа, як я счітав, і не церкви, а… щастя, радість, гормон той – ось що давало ту силу, потрібну людині для переробки своїх сил та можливостей в енергію. Ось чому нас вели вПерід!..» – він у нас наче просвітитель «допаміну», ті’ки шо церкву не перейменував на новий копил.
Цікава це все потеруха. А тоді просто почав за нашим майбутнім пастором у колоні нашій слідкувати, – бо, осяйнуло мене, якщо ми воскреслі, то коли це я встиг відкинутися, чого не помню?
Я вчився мало, ти помниш. І по біології чи з хімії. Тєм болєє не розбираюся зі всякими синтетичними продуктами чи екосистемами. Однак про той дофамін, любов і радість, я розумію!
Але я ніяк тобі не докажу про чад тєлєпатічєскій останнього сьомого дня. Що з переду колоин передавали що вже бачать Ісуса ті, хто тєлєпатічно передає гнаний і сідаючи от-от у Ковчеги, котрі злітали десь у вись. Коли задні ряди песимістично заперечували, передні оглядалися як на отару і відгаркувалися: якщо брехня, тоді звідки такі знання – Халамидини, амфори манни, ковчеги, «осіятєльні» – й от Ісус?
(Уточню для ясності – щодня нас зривало на ноги і ми прошкували отарою по шість чоловік в ряд).
Але знаєш, що ще чули сПереду? Не повіриш. Що пахав, як раб, у кар’єрах не просто розбиваючи та гребучи граніт. А для побудови якихось «фараонових гробниць»! і кричали тєлєпатічєскі переднім у колоні про якийсь космічний Пірамідіоном, (Це я потім дізнався шо воно pyramidion, πυραμίδιον — замковий камінь).
І повторюся у головнішому, брате!! Я сам не знаю. Чи то після походу вПерід та коли відкинули ковчеги, не можу точно. Чи приснилося, чи наслухався тєлєпатів. Але точно прослужив на грейдері в осіятєльних у /граніт/ному кар’єрі. Біля каменюк мегалітів, обрізаних з такою точністю, що не вірилося у огром тоннажу. Ось тому мозок проїдаю, що прилетіли «/граніт/IDні» «недобожки» з метою. «Недобожки», кстатє, слова пастора.
А тепер скажи – Невже ці «недобожки» таки напівбоги? Чи не з тих сил, старозавітніх, про котрі писав Ісайя, читав такого? Але де прописані – тут чи у Космосі? Бо пастор не може пояснити, а його взгляд мені найточніший.
Або таке пригадую.
Кар’єр. Біля кострищ достобіса тісно. Ніч в одчайних криках чи зітханнях любострасників. Кострища самі загорялися, як і поруч амфори світилися з манною, бери не хочу. Я згадав і сестру нашу двоюрідну, котра народилася одного зі мною числа, і мою колєгашку по роботі, тільки інших років. І доньку та чоловіка іншої колеги. Нікого, звісно, не бачив. І тоді вперше не повірилося будто ти літав у космос і на Марсі живеш. Отак і нам, поліщукам, мало хто вірить зараз про кар’єри! Як тобі про русалку…а на завтра почалося як у совєцькому стіхотворєньї.
Раптом пливуть одні пароходи – прівєт комусь там, а нас до інших, наче /граніт/IDних клітей. Пролітають самольоти – привєт і на посадку. Я бачив паралепіпеди за паралепіпедами, справді мов кораблі. І нас уже ждуть – о, салют нам! Тоїсть. Раніше тільки біля маленьких вогнищ сиділи, а тут такі простори та огроми світла перед нами. Ті паралелепіпеди, не лише з /граніт/у, але й думаю собі зараз навіть окремі були ковчеги створені з бурштину. Не один, як вигадували, і я не вірив!
І от – стали в Череду, а далі колони до ковчегів. І думаємо: у який нас? Куди? Води у політ хоча б дадуть?
Хтось з умінків, як ти, знову: «Це не ковчеги, а якісь гроби від радіації. Змішають з ядерними відходами і будемо космічним паливом». (Я ж про участь твоєї доньки в програмі «Аборигенів» чимало хвалився, але не в ті дні). Умнік, мабуть, бачив у Вараші блоки для відходів з реакторів – британський бетон і турецька спецесталь.
Отже. ВЕРВЕЧКА наша рухалася крок за кроком, і я надіявся побачити, ну, ту силу чи її представників, хто це все затіяв. Невже навіть з твоєю донькою там же у космосі зможу стрітися? Невже навіть з мамкою-батьком нарешті законтактую!.. Все змінилося.
Отож, ми Впереді побачили сяйний ковчег. Вірніше зовні це був прямокутних темних красок, але його квадратна паралепіпедність, відкрита для входу передня сторона і сторожко обставлений «електрочайниками»/якшо б я казав, то стовпами сяйних невідомців/ – передні казали, що їм спереду, зі сходинок уверх-донизу ще встигли прокричати, що то тільки внєшнє ковчеги темні, і не нагадують вагони-кліті перевезення худоби (в космос?).
Що точно, то це, що на початку середини йшли тільки два прольоти східців, без опор одна на одну й тим паче без перил. Один прольот у верх. Другий кудись униз. І ніхто з «осіятєльних» не спрямував. Нас щось самих будто мусило штовхнути на перший чи другий прольот. Униз чи уверх.
Отак, я і потрапив на прольот униз. Чого? – може ти, братіку, поясниш, бо наша церква пастирська, Христова, а Він про таке не розповідав. Може я щось пропустив? Твоя ж доня досі літає у космос, а ти?
Поясни: ті, хто униз – оказалися у космосі зайвими (чи де «електрочайники» живуть)? Яка мусила статися першочергова відмінність для таких, як я? Що лишило одного з волинських мужиків на Землі? Я не зміг під «осіятєльних» змінитися? Коли після кожної нової баби міняєшся наче – це не те саме хіба, не «осіюєшся»?
…А тоді, тоді нас просто лишили. Як будто… Ех, зараз я тільки у шлюбі пастирському.
І все-таки скажи: якби не лишили, що було б? Осяйним став би? Хто вони – боги, напівбоженята, пророки, перевізники-посрєдніки до Бога, чи куди?
Цур мені пек! Ага, бо ще згадав – я ж у Череді до ковчегу побачив обніж Бога. Як ото тобі явилося у лапках бджоли відеречка. Я помню, скільки ти обіжався, що тобі не вірили. То те саме. Ті, хто підлизує пастиру, то мені в обіду не вірять. Інші вірять, бо самі, коли сходили тим прольотом униз десь тоже будто бачили. Тільки бояться суперечити, це ж не про бджілок.
Пастир каже про інформаційний удар і що ми недалекі. Як думаєш, братіку, по ЕвроШтатах Конфедерації, по усьому світу теж, і по Китаю з бурштином нашим?
Бо я то думаю, що осяйні, осіятєльні, електрочайники – вони посрєдніки. Але хто ті чи той, що далі?
Напиши, бо сеанси по відео із Землі (Ефа по вашому) дорогі до холєри!
Бо як глянеш уявою, як у пространстві Земля колом йде довкруж Сонця, нахилено по осі, і представиш, що від зими до літа ця невеличка, в сравнєнії з іншими планетами-планетищами – це маленьке наближення до Сонця – отако завмерти і подумати, як, ну от як це так відбулося – тоді під час К2067, й здогадаєшся, що це тільки величі якійсь до шмиги. Тільки Богу?
Кстаті, кажуть, що Марс іскуствєнне сотворіння. Тому так важко обживати.
P.S.: тепер гріхи. Я ж не вірив, що то твоя донька була! Коли прилітала на Ефу тіпо Фабіяна. Казала, що шукає свою рідню. Кажу: «Був такий брат. В КолишніхСША десь, не озивається». А вона: «Соломон помер у Вермонті від цирозу. Мій прапрапрадід його всиновив і одружив з мамою, Ірен її звали. Потім самі всиновили безхатька, також Соломона. Ми астронавти-штурмани на «Аборигенах». Може чули?» Чого ж ні. Відпиши.
P.S.S: А оце надіслала вісточку, що тоді троха обманула. Що у неї ще сестра-двійня, на неї не схожа. Прапрапрадід залишив сестру собі, а тобі її, Фабіяну дав, коли твоя пішла з дому. За двійню хвалю. Але про ті всі пра-пра поясни.
P.S.S.S: Оце появилися данні, що база іншопланетян тих осіятєльних у нас таки існувала. Під Чорнобилем. 1986, як помниш, прилітали подивитися, що з нашим /граніт/IDним щитом після вибуху у Вараші на другому блоці Рівненської АЕС і в зоні відчуження.
Якщо база, і база недобогів сила. То чи існує Бог єдиний, і таке допускає без попередження – чого в Апокаліпсисі цього не вичитати? – я перечитав кілька разів. І думаю, що ті пророцтва давно збулися, ще з Христового 70 року і до 19 століття.
Тому повторюю – навряд чи «/граніт/IDїди», як їх зараз кличуть, їм не наша кров у цистернах була потрібна, а… таки наш дофамін. І тому мусиш написати, чи у КолишніхСША, і в НашихСША, кращі аналізи, аніж по ЄвроШтатах. Теж рівень упав через К2067? І на РедФренді? У вас тоже люди як БАТАРЕЙКИ були? Ви доказали?.. У вас же Халамид не бачили, чи просто не повірили? Чи здалося? Чи брешете?
Надсилаю результати.
P.S.S.S.S.: Ще про бідолашну русалку… тоді ти ночі не спав, бо не повірили, що я потягнув тебе спалювати з Мурахою.
Скріню з твого зошита для контрольних, вчителька твоя любіма віддала якось. А моя оце знайшла.
«…Попереду кричало пискляво і нечувано. Продершись житніми хащі, вийшли на вогнище – на нього і поклали її. Свитинака вже зайнялася і я не бачив ані хвоста, ані луски. Чомусь подумав, що то лялька з мички. Але очі не обманеш, у мене й брата ейдетична пам’ять. То русалка була. Та й Мураха, мамин похресник, казав; що спалюватимуть саме маленьку русалку – як і було зараз, розміром з дівчинку велику ляльку. Хіба віком, як я. Плямкала ротом наче риба, а сині очі потемніли болем чи вогнем. І зорі ранні. Малокровні вушка, наче дихала зябрами, наче перетинки між пальцями на рученятах, зв’язаних з тілом дротом. Мотузки б перегоріли. І я злякано застиг, не знаючи, що робити. Солом’яне волосся дівчинки товсте, зачесане грубим гребінцем чи хвилями, і, поки мокре, стримувало розпечену неминучість. А вибалушені німим болем очі ніколи… не запам’ятаю її обличчя – і тому, заціпенівши, придумував, що дівчинка правдоподібно змайстрована лялька.
Німо плямкала і корчилась.
Хто ж тоді так кричав – дико, пискляво і якось нечувано?..»
А я ще пригадую худорляву поставу Мурахи. Він завжди був головний, ізлучав перед нами симпатію та упевненість. Ми ж довіряли йому. Насправді був хорошим. Але чому Її зловили і вирішили спалити – для мене лишалося загадкою і теж страшним. Бо ти знав, що хлопчиська по хуторах лісових та болотяних завжди щось робили по-своєму. Ти так само про себе думав.
Довкола стояли менші і старші. Я нарахував ніби вісьмох з Мурахою. Він чомусь дивився більш упевнено і геть розлючено. Інші нажахані, або із заплющеними очима. А двоє навіть закрили долонями вуха – немов її німий голос чи крик завдали їм шкоди. Чи вони її просто злякалися і вирішили зловити, бо вона не людина? А хто ж тоді? Не маленька дівчинка, а маленька русалка? – оце от таке приблизно ти й малим розказував, трясучись потім у лихоманці. Тобі аж марилось, наче від фантазії. З тобою мати наша боролася ще довго. Бо ти наві дміну від мене викачуванню бабки не піддався. А потім Рівненська аварія, і після Куби тебе перевезли у той Вермонт надовго, і хто там тебе виводив на шлях істинний, я ж не знаю».
ВАРТІСТЬ перегляду – 300 гречайн(china),
м. Вараш, регіон ВолиньСтейт,
2067/07/07
Пояснювальна дописка #2/місяць 10/сол 24/2067
ВЮН-ЕвроШтатКонфедерація/Рівне-регіон/Управа 2-90.
Надіслано:
Центру післяполітної адаптації НашогоНАСА, Ноктіс Кларітас, РедФренд, 1-му Л-ту у відставці С.Дж.Доріме
засвідчено Капітаном Р.Маркесом,
Передано 1-ю Л-кою Р.С.Доріме-Даремною.
Громадянин Даремний Сергій Ярослав/ович (1977 р.н., помер 2067/06/07 в госпіт