Помста за життя

Був спокійний вечір. Компанія друзів повертались до готелю. Вони жваво спілкувались і ні на що не звертали уваги. Їхнє життя було спокійне і зараз нічого не передбачало проблем. Вони зайшли до номера однієї з дівчат і жахнулися. На підлозі лежала дівчина вся у крові. У неї на голові виднілася рана, а серце вже давно перестало битись. Хтось з компанії викликав поліцію і вони почали чекати.
Поліція разом зі швидкою приїхали через пів години. Поки останні забирали тіло, перші пішли дивитись відео з камер спостереження. Всі були в напрузі, бо ніхто не очікував, що так станеться.
Через деякий час, до кімнати зайшли поліціянти й заарештували всіх окрім Олени. Вона не могла стримати сліз, поки дивилась на те, як її друзів виводять у кайданах, особливо хлопця якого любить. Дівчина побігла вниз і на пів дороги спинила поліціянта, що вів його і кинулась в обійми до коханого.
— Я знаю, що ви не винні. Я допоможу вам. Обіцяю, — вся в сльозах сказала дівчина і коли хлопця хотіли вести далі, додала. — Я кохаю тебе.
Після цих слів дівчина відійшла в сторону і його повели, а вона дивилась на це і не могла заспокоїтись. Сльози просто текли по її обличчю. А хлопець під час того, як вона відкрилась йому, стояв з кам’яним обличчям. Він не повірив жодному її слову. Хлопець вірив в те, що це вона винна, а їх просто підставила.
Коли Олена заспокоїлась, їй дозволили забрати свої речі, які перед тим перевірили, і зняла собі інший номер, бо попередній тепер місце злочину. Їй було дуже шкода друзів, які зараз знаходяться в поліції й ні в чому не винні. Також їй не давало спокою питання чому не затримали її? Адже якщо думати, як поліціянти, то вона також винна, а їй дали спокій.
Дівчина пролежала в номері не одну добу. Єдине, що робила це плакала. Вона не хотіла нічого, навіть просто піднятись з ліжка не мала сил. Єдине її бажання було це померти, бо не мала можливості поговорити з друзями сказати, що не винна, що хоче допомогти їм, що не кине їх напризволяще, але все це недоступно їй. Скільки разів Олена дзвонила до детектива, який розслідує цю справу і просила просто прийти й сказати їм хоч пару слів, але кожного разу їй відмовляли. А коли навіть плакати не вистачало сил, дівчина поринала в сон. Вона спала кожен день по десять — п’ятнадцять годин, адже сльози сильно виснажують.
Пройшов тиждень, коли Олена нарешті опанувала себе. Вона навіть змогла перекусити бутербродом. Це було дивом, адже раніше їй і кусок в горло не ліз. Дівчина хотіла допомогти друзям, але ніяк не могла вигадати як. Вона припускала, що якщо прийти й хибно самій признатись у вбивстві, то її друзів тоді нарешті відпустять. Коли Олена вже одягалась, щоб піти в поліційний відділок, їй спало на думку, що можна піти й за невелику плату самій подивитись відео, яке адміністрація надала правоохоронним органам. Дівчина вирішила зробити саме так і пішла в хол.
— Добрий день, — привіталась дівчина, коли підійшла до стійки адміністрації.
— Добрий день. Мене звуть Тетяна. Чим можу допомогти? — ввічливо поцікавилась адміністраторка.
— Ви пам’ятаєте про вбивство, яке сталось тиждень тому? — дівчина ствердно кивнула та Олена продовжила. — Розумієте моїх друзів заарештували. Тому чи є можливість подивитись відео, яке ви надали поліції?
— Пробачте, але це заборонено законом. Нічим не можу допомогти, — відмовила Тетяна в проханні.
— Ви в цьому впевнені? — перепитала Олена і так щоб по камерах не було видно, простягнула стодоларову купюру. — Може все подумаєте краще.
Дівчина за стійкою адміністрації обережно взяла купюру і поклала собі в кишеню.
— Добре, але дайте флешку, щоб це не виглядало дуже підозріло.
Олена простягнула флешку, яку завчасно взяла з собою й адміністраторка скинула на нього відео. Коли дівчина повернулась в номер і включила відео, її наче вдарило током. Там були зображені її друзі, які вбивають цю нещасну дівчину. Але це ж неможливо, адже вони були разом з Оленою в час коли це сталося. Це також можуть підтвердити фотографії на телефонах усієї компанії. Вони в той час насолоджувались повітрям і запахом чорного моря на одному з одеських пляжів. Такого просто не могло бути, якщо звичайно її друзі не вміють розділятись на дві частини, або у них нема двійника.
Олена дуже довго роздумувала про це. Чи справді її друзі винні? Чи це їх підставили? Вона вже не розуміла нічого і їй здавалось, що вона починає сходити з розуму. До того ж як казав Едгар Алан По: “Не довіряй нічому, що чуєш, і тільки половині з того, що бачиш”.
Пройшло кілька годин, коли дівчину нарешті осяяла думка, що відео можна перевірити на те, чи є у ньому монтаж. Поки воно завантажувалось, Олена дуже хвилювалась, адже за лічені хвилини викриється правда, чи є її друзі вбивцями. Результат дівчину здивував. Відео і справді відредаговане. А на оригіналі купа людей вдають наче замішанні у вбивстві, щоб потім все можна було підправити на монтажі.
Дівчина знову спустилась до стійки адміністрації, але на її здивування там стояла поліція.
— Солонинко Олено Петрівно, вас заарештовано за здобуття інформації незаконним способом і також за хабар у розмірі ста доларів адміністратору готелю “Black Sea Central”. Пройдімо з нами, — сказав поліціянт і одягнув кайдани на руки дівчини.
Коли вони приїхали до відділку її одразу повели на допит.
— Я ні в чому не винна, — одразу заперечила все Олена.
— Але ж ви дали хабар?
— Нічого і нікому я не давала. Я просто хочу допомогти друзям.
— То все ж дали хабар.
— А що ви скажете на це? — запитала дівчина і показала детективу телефон з оригінальним записом.
— Це монтаж, — заперечив побаченому детектив.
— Якщо не вірите мені, то перевірте самі.
Детектив все ж вирішив перевірити слова дівчини та був шокованим, що їх надурили. Весь цей час вони думали, що вбивцею є компанія людей, а зараз це виявилось брехнею. Поліціянти знову вирушили до готелю. Вони пред’явили адміністраторці звинувачення у перешкоджанню розслідуванню, адже саме вона тиждень тому віддала їм підробку.
— Я. Я не знала, що віддаю, — в сльозах почала виправдовуватись Тетяна.
— В сенсі? — перепитав детектив, через нерозуміння.
— Прийшла дівчина, дала декілька флешок і сказала, якщо проситимуть відео, щоб я віддала їх. Я так і зробила.
— А чому ви не віддали справжнє відео?
— Просто ви повторили слово в слово те, що сказала вона. Тому я подумала, що ту флешку треба віддати вам. Звідки я могла знати, що все по справжньому.
— А дівчині ви нащо віддали, ще й гроші взяли.
— Не знаю.
Поліціянти повернулись назад у відділок. Їх переповнювали різні емоції, яких вони не бажали показувати.
— Ви справді мали рацію.
— То коли моїх друзів відпустять? — поцікавилась Олена.
— Скоро, але ви залишитесь під вартою, — приголомшив дівчину детектив.
— Що? Чому?
Замість відповіді чоловік показав відео, на якому Олена вбиває дівчину.
— Але це неможливо. В той час я була з друзями й це також можуть підтвердити фото і запис прямого ефіру.
— Та невже? — засумнівався в її словах чоловік.
— Так, — ствердно сказала дівчина і полізла в телефон, щоб показати докази. — Ось.
Чоловік подивися в телефон, який тримає у руках дівчина.
— Може ви час змінили, щоб підробити?
— Ви вже один раз мені не повірили, хоча я казала правду. Якщо зараз теж, то запитайте когось з моїх друзів, — висловила дівчина все, що думала і пошепки додала. — Якщо вони звичайно вирішать сказати правду.
— Удам, що я повірив. Тоді питання інше. Хто на цьому відео, якщо не ви?
— Звідки мені знати. А може у мене є сестра близнючка, але нас в дитинстві розділили, — саркастично відповіла дівчина.
— А є така вірогідність? — трохи здивовано запитав детектив.
— Не знаю. Мене всиновили ще, коли мені й року не було.
— Ми перевіримо, — сказав детектив і вже збирався вийти, коли його зупинила Олена.
— Я можу бути вільна чи мене заарештовано?
— Можете йти.
Всі розійшлись Дівчина вирішила піти до кав’ярні, щоб випити кави й подумати, що робити далі. Просто так вона це лишати не хоче. Її великим бажанням є знайти цю дівчину і помститись, так само як це зробила вона. У Олени в кишені завібрував телефон. Коли вона дістала його, на екрані світився напис “Мама”.
— Алло.
— Привіт, доню. Як справи?
— З поліції нещодавно вийшла, а всі мої друзі заарештовані, — розповіла останні новини Олена.
— Що сталось? — перелякано запитала мати дівчини.
— Хтось дуже схожа на мене вбила покоївку в моєму номері, а потім підставила моїх друзів і мене.
На тому кінці почувся тяжкий видих.
— Мамо, ти щось про це знаєш?
— Розумієш. Коли ми тебе всиновлювали, нам сказали, що ти мала сестру близнючку, але ми хотіли лише одну дитину, тому ми її лишили в дитбудинку, — розповіла трагічну історію мати.
— Тобто у мене була сестра, яку ви лишили в дитбудинку.
— Так. Ти все правильно зрозуміла.
— А як ти думаєш, чи могла вона мені мститись? — запитала Олена в матері.
— Чисто теоретично могла. Тільки через, що їй це робити?
— Ну, як на мене, є багато варіантів, але найперший, який спадає на думку, це, що мене всиновили, а її залишили в дитбудинку, або її забрала менш хороша сім’я.
— Це звичайно може бути, але ви ж сестри. Навіть на генетичному рівні ви маєте проявляти любов одна до одної.
— Мамо, скажи чесно. Ти хоча б віриш в те, що кажеш?
— Якщо чесно, то не дуже, — відповіла мати дівчини. — Добре, донечко. Мені вже час йти. Якось наступним разом поговоримо. А номер дитбудинку я тобі скину. Спробуй знайти сестру.
— Люблю тебе. Бувай.
— І я тебе, люба.
Розмова завершилась і майже за мить дівчині прийшло повідомлення. Там був номер. Вона подзвонила, і гудки тривали дуже довго, один за одним. На дзвінок ніхто не відповів, тому Олена загуглила, де знаходиться потрібний їй дитбудинок і поїхала туди.
Там її провели до директора.
— Так. У тебе була сестра, — відповіла директорка на моє запитання.
— І що з нею сталося?
— Її всиновили десь років в десять, а що було далі мені невідомо.
— А ви можете сказати хто саме її всиновив?
— Так. Звичайно. Пройдемо в мій кабінет.
Коли вони зайшли, директорка направилась до шафи, де знайшла документи, що стосувались моєї сестри.
— Ось. Її всиновили Татарчук Богдана Соломонівна і Татарчук Роман Григорович. Тоді вони жили на вулиці Карантинній 22 квартира 16, але не впевнена, що зараз вони там само.
— Добре. Красно дякую.
Олена пішла з дитбудинку. Вона відчувала абсолютно різні емоції. З однієї сторони дівчина хотіла поїхати туди й у всьому розібратись, а з іншої, який сенс їй туди їхати, вона буде виглядати дуже дивно, якщо туди заявиться. В ній перемогли перші почуття, й Олена поїхала туди.
Коли вона приїхала, побачила дуже гарну багатоповерхівку. На дверях стояв домофон. Олена подзвонила, а коли їй відповіли, пояснила хто вона така і нащо прийшла. Її впустили й вона піднялась у квартиру.
— Ти хочеш сказати, що сестра нашої доньки? — запитала Богдана Соломонівна.
— Так. Я була в дитбудинку і мені сказали, що ви всиновили мою сестру, — нервово відповіла Олена.
— Нам про тебе нічого не казали.
— Можливо це через те, що мене всиновили майже на десять років раніше.
— Можливо і через це, — погодилась з дівчиною Богдана Соломонівна. — А ти й справді схожа на Катю. Таке ж русе волосся, такі ж голубі очі, така ж сама посмішка. Якщо не знати, що ви сестри, то можна прийняти за одну людину.
На ці слова Олена просто усміхнулась.
— А ви не знаєте, де зараз ваша донька?
— Звичайно знаю. Вона винаймає квартиру на вулиці Лазурна 3/10. Хочеш до неї завітати?
— Хотілося б познайомитись з сестрою.
— Ну добре. Не хочу тебе затримувати та й сама плани маю.
— Звичайно. Пробачте, що зайняла стільки часу.
— Нічого страшного.
Дівчата вийшли в коридор і коли обидві взулись, розійшлись по своїх справах. Олена поїхала до сестри. Дівчина хотіла побачитись з нею і все дізнатись. Може й справді вона не винна, як казала її мати й це виявиться наш двійник. Олена приїхала до потрібної адреси. Там стояв старий триповерховий будинок, звичний для околиці міста. Вона підійшла до потрібних дверей і постукала. Їй відкрила дівчина, яка дуже схожа на неї, просто копія.
— Ну привіт. Думала ти мене вже не знайдеш, — сказала Катя і пропустила сестру у квартиру.
— Якщо хотіла познайомитись, то чому просто не прийшла?
— Бо я ненавиджу тебе, — неочікувано відповіла Катя.
— Чому? Що я тобі зробила? — нічого не розуміючи запитала Олена. — Ми ніколи в житті не бачились. Це перша наша зустріч за всі 23 роки.
— Як би не ти, у мене було б чудове життя. Як би не ти, мене б всиновили ще немовлям.
— Я не розумію, що б це змінило?
— Просто ти не жила в дитбудинку. Наді мною знущались весь час, який я пам’ятаю. Всі довбані 10 років я була грушею для биття. Старші знущались і глузували з мене. А коли я хотіла відповісти чи вдарити, сварили тільки мене, а інших ніколи.
— Але це не привід вбивати й взагалі мститись. Це ж не моя провина.
— Твоя. І я хотіла, щоб ти лишилась всього, а потім сіла у в’язницю. Але зараз плани трохи змінились.
Катя взяла ніж і замахнулась на сестру, але остання відійшла.
— Я все одно тебе вб’ю.
Олена випадково вибила ніж з рук скаженої дівчини, тому та кинулась з кулаками, але перша штовхнула Катю і вона вдарилась головою об тумбочку. Дівчина викликала швидку, але вони приїхали запізно і виявили вже труп, тому подзвонили в поліцію. На виклик приїхав вже знайомий Олені детектив. Вона показала запис, який зробила, коли Катя намагалась вбити її. На цей раз її відпустили без питань. Ну майже. Вона була, як свідок у справі вбивства покоївки і як підозрювана вже по іншій, але її відпустили визнавши, що то було випадково і самозахистом.
Пройшло декілька днів. Олена стояла біля відділку й чекала на друзів. Їх мали от-от відпустити. І вона бачить, як вони виходять. Її наповнило щастя, а на очах з’явились сльози. Вона побачила його і кинулась до нього в обійми.
— Пробач, що одразу не повірив у твою невинність, сказав їй Влад, поки обіймав її. — І я також тебе люблю.
Олена була здивована через його слова, а він нахилився і торкнувся її губ своїми.
— Гірко! Гірко! Гірко! — кричали їх друзі, поки вони цілувались.