Відвідувач

Він стрімко увірвався в кабінет. Вигляд стривожений. Від хвилювання обличчя палало, губи кривилися, руки тряслися.
— Хочу подати скаргу в газету, — заявив просто з порога.
— Сідайте, — привітав його радісно. — Представтеся, будь ласка, і поясніть, що вас сюди привело.
Я сидів у сонній кімнаті, нудьгуючи. Малював чорною авторучкою чортиків на клаптику паперу. Удень довелося багато попрацювати і до вечора дуже втомився. Дошкуляла спека. Жовте сонце, пропалюючи скло, косило променем на стіл, стомлюючи очі. У кімнаті було душно. Сильно розболілася голова. Не терпілося скоріше піти додому. Необхідність дочекатися кінця робочого дня наганяла туги. Збоку і трохи позаду, за своїм столом, сиділа Любочка — ліниво гортала глянцевий журнал.
Раптовий відвідувач трохи підбадьорив.
— Доброго дня! Мене звати Луначатов Олександр Михайлович, — плюхнувшись на стілець і перевівши подих, впевнено почав він. Але тут же збився з тону і продовжив нерівним голосом. — Проживаю один… в однокімнатній квартирі, за адресою… записуйте, чому ви не записуєте?.. Так от… вул. Ш-ка 5, квартира 43. Маю скаргу на сусіда, Добринцева Степана Степановича, який мешкає в 46 квартирі, прямо наді мною…
Візитер підлесливо поглядав на мене. Його ліва повіка посмикувалася, від чого здавалося, ніби гість намагається мені підморгнути, залучити на свій бік.
— Він негідник і кляузник, — обурено виголосив відвідувач. — Так і запишіть.
Мабуть, цілком задоволений сказаним, раптово замовк.
«Що за дурний жарт?» — подумав я, а вголос запитав:
— У чому ж конкретно полягає ваша скарга?
— У нього, тобто в сусіда, протікає. В моїй вбиральні вже величезна пляма на стелі. У мене ремонт… — нескладно продовжував він. — Нові шпалери. Розумієте?
У голосі візитера з’явилися істеричні нотки. Погляд помутнів. Під час його балаканини, у мені виникла і поступово посилювалася неясна підозра.
— Потрібно це терміново припинити! — гнівно вигукнув він.
Любочка голосно хмикнула. Ми обидва, разом, подивилися на неї. Вона відразу ж уткнулася назад у журнал. Я перевів погляд на відвідувача. Той нахилився ближче і продовжив змовницьким тоном.
— Але найгірше ще не те, — промовив довірливо. — З його квартири постійно доноситься дивний шум. Нехороший, неприємний, настирливий. Спочатку тихий, наче шепіт, він посилюється, переходить на крик, на несамовитий вереск і гримить як дикий оркестр, а потім знову стихає до шепоту. Звук не припиняється ні на секунду! Вдень і вночі. Неможливо спати! Дуже діє на нерви. І навіть тут, навіть зараз він переслідує мене. Потрібно про це надрукувати, потрібно терміново попередити людей про небезпеку!
Я трохи відсахнувся й окинув уважним поглядом усю його могутню фігуру.
«Божевільний» — промайнуло в голові.
— Цього ми не надрукуємо, — вимовив якомога м’якше, відкинувшись на спинку стільця.
— Чому? — з ображеною схвильованістю запитав він.
Намагаючись переконати його логікою, повільно і вдумливо пояснив, що тут проблема не такої великої важливості, щоб турбувати читачів. Щодо води, яка протікає, йому краще звернутися до ЖЕКу. Що стосується шуму — це справа поліції.
«Або психлікарні».
Відвідувач мене майже зовсім не слухав. Він був, схоже, чимось стурбований. Поводив навкруги тужливими очима. Щохвилини здригався наче пес який щось учув. Крім того, постійно переривав мою промову незв’язними вигуками на кшталт: «Ні, так не піде!», «Знову починається…», «Хай йому грець!», «Ох і духота!»
Різкі перепади настрою, непередбачувані рухи, зосередженість на чомусь своєму, внутрішньому, недолугі вигуки — все видавало в ньому вкрай хворобливий стан.
— Чуєте? — раптом скрикнув візитер, дивлячись кудись у далечінь відсутнім поглядом.
— Ні, нічого, — відповів я, перечекавши декілька секунд.
Відвідувач стривожено заворушився. Занепокоївся. Сконцентрував на мені підозрілий погляд. Наче щось раптом задумав. У лівому чорному оці в нього причаїлося божевілля.
Така дивна поведінка вселяла в мене дедалі більшу тривогу. Навіть почав побоюватися, як би він не викинув чогось такого. Одразу уявив, що в нього може бути в кишені ніж або небезпечна бритва.
«Хоч би хто-небудь із хлопців був у кімнаті, — думав із наростаючим занепокоєнням. Присутність Любочки чомусь не заспокоювала. — Кликнути б когось».
— Адже ви журналіст? — раптом запитав відвідувач.
— Журналіст.
— Отже, ви зобов’язані надрукувати!
— Ви наполягаєте?
— Наполягаю!
— Добре, — заспокійливо сказав я. — Ми надрукуємо. Читайте в завтрашньому номері.
Дивно було те, що всього кілька хвилин тому візитер здавався мені абсолютно нормальною людиною.
— Але ж ви це тільки так говорите, щоб відбутися, — раптом сказав він, хитро примружившись і пильно вивчаючи моє обличчя. — Насправді ви не збираєтеся нічого друкувати.
Я похолов. Псих, але здогадливий.
«Добре б викликати охорону» — подумав зовсім понуро.
Хотілося встати й вийти, але від думки, що доведеться повернутися до нього спиною, пробирав холод. Про те, щоб просто попросити його піти, не було й мови. Адже будь-яке незручне зауваження могло легко скинути візитера в безодню божевілля.
— Навіщо ж ви обманюєте? — запитав він якось ласкаво, наполегливо дивлячись прямо в очі.
Я сидів як прикутий.
«Може, не божевільний? Ні. Точно божевільний!»
Про всяк випадок озирнувся, намагаючись зробити непомітний знак Любочці. Але та сиділа нічого не помічаючи, глибоко занурившись у читання.
— Цей шум мене мучить, мучить! Розумієте? Усі наді мною сміються. І ви, і ви смієтеся?! — вигукнув він підхоплюючись. У крику звучала якась неприємна штучність.
Від усієї його постаті, що височіла наді мною, виходила явна загроза. Серце моє билося прискорено, дисонуючи з гучним цоканням годинника на лівому зап’ясті.
Схвильовано і швидко відвідувач заходив з боку в бік. Кроки, що прискорюються, миготіння перед очима, різкі рухи, безглузді помахи руками вкрай налякали мене.
— Чуєте, чуєте? — раптом забурмотів він.
І тієї ж миті, як візитер це вимовив, на мене раптом повіяло холодом та безвихіддю. З глухої порожнечі несподівано долинув металевий шелест листя. Вдарив у вуха потужним шумом приливної хвилі. Шум наростав, нагадуючи посилене шипіння неналаштованого телевізора. Світ переді мною відразу заволокло туманом. Усе стало як уві сні. Нечітко, тьмяно, примарно. Душу охопив панічний страх.
Відвідувач зупинився біля вікна. Фігура його майже зникла в яскравому сонячному світлі.
— Чуєте, чуєте? Так, тепер і ви чуєте, правда?! — захоплено верескнув він. Але голос тут же збився на злість. — О, цей шум, чортів шум. Як я втомився від нього! Цей гад усюди слідує за мною. Але в мене є зброя, я вб’ю його, або… або себе!
Кілька довгих миттєвостей візитер виглядав щось на вулиці вдалині, а потім заволав страшним голосом, тикаючи пальцем у вікно.
— Ось він! Ось і він, негідник! Тримайте його!
І вихопив із внутрішньої кишені піджачка маленький чорний револьвер.
Я окинув кімнату розгубленим поглядом. Любочка, яка бачилася мені ніби крізь збільшувальне скло, продовжувала сидіти, нереально спокійна, захоплено читаючи журнал, наче навколо абсолютно нічого не відбувається. Виникло відчуття, що в розтягнутому часі вона продовжувала читати одну й ту саму сторінку.
А я вже задихався. Спробував поворухнути змертвілими губами, покликати її, але не зміг. Жахливо ослаб, тремтяче тіло зовсім не слухалося. Рука несміливо потягнулася за канцелярським ножем.
Відвідувач, немов відчувши щось недобре, різко обернувся до мене. Обличчя його перекосилося від сказу, очі палали неприкритим божевіллям. Помітивши мій незграбний, неприкритий рух, він навів револьвер мені прямо в обличчя і поспішно спустив курок.