Еловін

— Приведи мені Еловін.
Еловін. Улюблена коханка мого короля. Щойно цей наказ покидає його вуста, я тієї ж миті кланяюсь і відправляюсь до кімнати для очікувань. Тут обрана коханка може причепуритися перед зустріччю з Його Величністю і тут же вона приводить себе до ладу після всього. Кімната знаходиться навпроти королівських покоїв і я неспішним кроком дістаюсь дверей, вриваючись без стуку. Я застигаю на місці. Застигає й вона. Її очі вибалушені, як у оленяти, коли його шию пробиває стріла. Вона нахилилась над кавовим столиком, де на таці приготували частування для короля, а у її руках мішечок із порошком завис в повітрі небезпечно близько до чашки Його Величності.
У вухах гупає, кров у венах кипить, коли я поспіхом розвертаюсь, наказую вартовим не випускати і не впускати нікого до цього приміщення, а сам рушаю прямісінько до короля.
Як вона посміла?! Як ця шльондра взагалі наважилась труїти мого сюзерена, мого вихователя і наставника? Моя мати герцогиня Арронська — найближча подруга короля і його перше кохання, — віддала мене у віці десяти років на виховання Його Величності й відтоді я віддано йому служу. Я замінив йому сина, якого у нього ніколи не було, я замінив йому радника, який пашить лицемірством, я замінив йому друга, з яким він може щиро сміятися й скидати маску величності, будучи простим чоловіком поважних років.
І тут ця вертихвістка, ця хвойда, яких у Його Величності цілий гарем, вирішила, що може відібрати у мене все це?
— Ваша Осяйносте! — кланяюсь я перед монархом так, що ледь не пробиваю підлогу чолом. — Виникли певні труднощі. На місці Еловін в очікуванні сидить Лісбет. Я миттю все виправлю й приведу до відповідальності тих, хто допустив таке непорозуміння.
— Не треба, Девіане, — відмахується рукою король, і його перстень з величезним рубіном блищить у світлі свічок, — таке трапляється. Дякую тобі.
Я ввічливо посміхаюсь, стримано киваю, тоді розвертаюсь, мчу до цієї паршивої вівці і вже уявляю усі можливі й неможливі способи, якими я її вбʼю. Стражі кивають мені, пропускають всередину, зачиняючи двері. Вони довіряють мені, як і король. Усі вони. Усі. Цей замок мій, усе це майже належить мені.
Вона сидить у кутку. Її оксамитові туфельки розкидані на підлозі поруч, волосся сплуталось від того, як вона нервово запускала свої тонкі пальці у зачіску, корсет підкреслює звабливу опуклість грудей, що підіймаються й падають, як ковальські міхи. Я дивлюсь на неї. На цю жінку, дівицю, їй точно немає і двадцяти. І навіть з цієї відстані й в такому становищі вона випромінює надзвичайну красу. Я суплюсь, займаю вичікувальну позу, розставляючи ноги на ширині плечей, а руки завожу за спину, зʼєднуючи їх у замку.
— Мілорде… сер, — вона важко дихає і тремтить, — я не мала наміру труїти короля.
Я звожу свою густу темну брову. Дивлюсь на неї, як на нижчу істоту, якою вона і є.
— Це лиш снодійне. Він спить до ранку і памʼятає лиш те, що я йому розкажу.
Вона робила це неодноразово. В мені спалахує ще більший гнів, я граю жовнами і стискаю міцно зуби, аж вони скриплять. Вона зводиться на непевні ноги й ступає до мене майже впритул. Зблизька вона ще вродливіша: її смаглява шкіра мабуть на дотик як шовк, повні, чуттєві губи тремтять, а карі очі впиваються в мене і не відпускають якусь мить. Каштанові пасма напрочуд грайливо вибиваються з зачіски, обрамляючи її лялькове лице. Мені забиває дух від її близькості, але я незрушно стою. В якусь секунду моя броня дає тріщину і я говорю:
— Ти ж розумієш, що це не має значення — хотіла ти його отруїти чи приспати. Однаково залишається загроза його життю.
Її вуста міцно стискаються, між тонких брів пролягає зморшка і вона робить те, що може вибити найдосвідченішого вершника з сідла — благає.
Еловін падає на коліна і розривається від плачу. Великі сльози котяться по її напудреним щокам. Вона обіцяє ніколи більше цього не робити й повторює слова «благаю» й «молю» так часто, ніби знає, що це найбільша слабкість чоловіків. Я велю їй звестись, вона зривається на ноги і опиняється до мене ще ближче аніж була. Від її солодких парфумів мені млоїться в голові, вона прикладає руку до своїх пишних грудей, які ледь втримує корсет. Її важкі подихи вириваються з вологих вуст, а моя уява вже пророкує стогони, які вона даруватиме тільки мені.
— Що завгодно кажеш?
В її великих очах зароджується надія, вона долонями прибирає залишки сліз. Мій погляд завмирає в районі її декольте, внизу живота здіймається жар і комірці дублету стають немов наждак. Еловін помічає це і на її вишуканому обличчі лягає тінь розуміння. Для певності я все ж розтуляю свої вуста:
— Переспиш зі мною і я гарантую, що ніхто нічого не дізнається.
Її тонкі брови сходяться на переніссі і я вбачаю в цьому ще один звабливий жест. Вона насправді така, що не відвести очей і як я раніше цього не помічав?
— Мілорде, — якусь секунду вона вагається і я готуюсь нанести контрудар у випадку, якщо вона набереться сміливості відмовити таки мені, — я згодна.
Моя душа підскакує до небес, а разом з нею у тому ж напрямку підіймається дещо ще. Пелена майбутньої пристрасті спускається на мої очі і серце намагається вирватись із ребер. Як легко вона погодилась на це.
— Чекай тут, — зроняю я хриплим голосом і розвертаюсь до дверей.
Я не памʼятаю як опиняюся в палатах короля, але я добре усвідомлюю як йому брешу, розповідаючи про якийсь жіночий конфуз і запевняю, що Еловін не може сьогодні потішити Його Величність своєю присутністю. Я відправляю пажів за Лісбет і наказую стражам провести її одразу до королівських покоїв — «Нехай підготується у себе, і то терміново», а сам повертаюсь до кімнати очікувань, де на мене вже чекає вона.
Еловін віддається мені так, неначе завтра помре. Без жодного сумніву я кращої коханки не мав. Вона знає де саме мене торкатися і найголовніше як, її пухкі губи витворяють таке, що перед очима у мене вибухають зірки, а її обличчя в екстазі ще довго переслідуватиме мене у найпотаємніших, грішних снах. Я покидаю її перед світанком і наостанок вона запитує чи я дотримаю слова, чи вона насправді вільна тепер?
Я кидаю на неї цікавий погляд через плече.
— Залежить від того, наскільки ти будеш чемною дівчинкою надалі.
На мій превеликий подив вона не закидає звинуваченнями мене, сльози не заливають її лице, і навіть зморшка не пролягає між насуплених брів. Натомість вона дарує мені грайливу посмішку і відправляє повітряний поцілунок навіки-вічні забираючи мене у свій полон.
Я переконую себе, що це більше не повториться, що я справжнісінький йолоп, зрадник свого короля, однак наступного вечора, коли Його Величність відправляє мене по Еловін, я не втримуюсь від того, аби її провести.
Вона смирена, прекрасна й холодна, як північне сяйво і навіть не дивиться у мій бік. Вона щезає за дверима, кинувши палкий погляд на мене через плече, і я спалахую і догоряю вмить, як малесенький сірник. Я можу думати тільки про її вологі губи зімкнені навколо мого пульсуючого члену і про її обличчя, коли вона сягає піку, сідлаючи мене.
Відтак я не можу просто залишити її й відпускаю вартових, сповіщаючи, що сам зрештою проведу Еловін опісля всього. Стражі коряться мені, як і королю, у них не виникає жодного сумніву у моїй вірності. Я — королівський улюбленець, єдиний неназваний син. Я здобув для нього перемогу на пагорбах у битві за Броди, неподалік земель моєї матері, і жоден раз за свої двадцять чотири роки не ослухався свого правителя і не підвів.
Приблизно за півгодини двері покоїв відчиняються, і там стоїть вона. У спідньому, з розпущеними хвилями каштанового волосся, що переливається золотинкою у світлі ламп.
— Він спить, — шепоче мені Еловін, — я так і знала, що ти не пішов.
Між нами немов зривається смертоносний шторм і ми кидаємось в цей вир з гарячими головами, злягаючись прямісінько під носом у короля. Вона може кричати тут без сорому і її голос зривається до хрипоти, а я вже уявляю як моя голова гниє на сонці, проштрикнута списом на центральній вежі палацу. Та всі наступні місяці ми тільки й робимо, що насміхаємось з усіх, кохаючись майже у них на виду. За кожної можливості, у будь-який вільний час.
Еловін розповідає мені про своє дитинство і як потрапила в коханки до короля. Вона небога нашого генерала Кердвіна, сирота, і його ясновельножність не знайшов кращого варіанту влаштувати любу племінницю, як підкласти її під короля. Її мати зналась на алхімії й навчила доньку всьому, що встигла ще за життя, тож порошки, якими вона любʼязно частувала Його Величність, мали галюциногенний ефект. Старого не сильно й варто було переконувати у тому, що всю ніч він потопав у пестощах Еловін, і так його фаворитка стала найбажанішою і найцікавішою йому. Я спостерігав за тим, як у серцях інших дівчат зароджувалась ненависть до конкурентки, як вони намагались нагодувати її пакощами, очорнити її імʼя. Одного дня я застав Лісбет та Селію за намаганням провернути чергову підлість для Еловін. Ці дві стрункі блондинки проникли в майстерню королівського шевця й хотіли підшити в замовлену королем для Еловін сукню мішечок з кінським лайном. Звісно ж, аби не привертати зайвий раз увагу до нас із Еловін, я їх відпустив, за що вона образилась на мене і цілий тиждень уникала зустрічей, доки я, як одержимий, не вліз у її вікно й не взяв її прямо там, на холодній підлозі із переможною посмішкою на вустах.
Я сам незчувся, як закохався по самі вуха і прокидався та засинав з її іменем на вустах. Незчувся, як вона змінила хід цієї гри і вже вона диктувала мені власні правила і спонукала до прийняття її умов.
Лорд Кердвін дав їй непогану освіту й Еловін знала пʼять мов, зокрема загублену керрійську, якою читала мені в оригіналі вірші. Вона цікавилась політикою, мистецтвом, була обізнана в хімії, чим користувалася не тільки аби приспати короля, а й щоб не завагітніти після наших безумних ночей. Жодна з королівських коханок не вартувала її, ба, жодна жінка і поруч не стояла з нею. Тьмяність їхніх однакових облич дедалі більше не займала мене, мій світ тепер вмістився в одну єдину істоту на всій землі й імʼя їй Еловін. Еловін Мерільє.
Ми провели чудове літо, прекрасну осінь й спекотну для нас зиму разом. Я милувався тим, як бавиться сонце з її волоссям кольору шоколаду, як грає посмішка на її вустах, що призначалась мені, і з завмиранням серця думав який я щасливчик. Які всі блазні обіруч нас й невдахи, а з ними і мій король.
Та щастя не може тривати вічність, якщо воно будується на брехні. Я й не уявляв який підступ чекає на мене після усіх зимових свят.
Як завше, я стояв поруч із королем, у синьому оксамитовому дублеті із золотою вишивкою, демонструючи, що він довіряє мені аж так, що я маю право носити його кольори. Перед очима зʼявився Провидець Його Величності у довгій червоній мантії до пʼят.
— Мій милий королю, — озвався він наче найніжніший коханець мого короля. А може так воно і було. — Мені явилось знамення цими днями. Мова про вашу смерть…
— Як смієш ти… — мою тираду обірвав жестом король.
— Нехай говорить.
Провидець вклонився точно так само низько, як плазував перед королем я.
— Ваша Осяйносте, я бачив у знаменні вашу загибель, найближча жіноча рука погубить вас.
Я забув як дихати і онімів.
— Еловін, — зірвалось з вуст короля, щойно Провидець пішов. — Це Еловін, Девіане, це вона.
Його водянисті очі блукали моїм обличчям у пошуках підтримки, а моя душа поступово розкладалась і починала смердіти прям тут.
— Я обіцяв Кердвіну не ображати її, він мій генерал. Якби не цей чоловік, наша країна вже давно втопилась би у крові.
Мені дуже важко дався той ковток і в грудях нестерпно пекло, коли я розкрив рот:
— Ваша Величносте?
— Її треба видати заміж й відправити кудись далеко, за море, у гори, мені начхати, Девіане, знайти когось.
Уламки мого щастя впивались у шкіру всього мого єства. Що значить віддати заміж, відіслати? А як же я? Вона моя. І він довірив вирішити це питання мені. Мені хотілось рвати на собі волосся, я засипав образами увесь світ. Мене поглинуло бажання зійтись у дуелі з самим собою і впасти на меч. І то не один раз. Усі ці блазні тепер насміхались з нас, усі тупі шльондри, мабуть, бились в екстазі від цієї новини.
Я не спав три дні і навіть шматок до горла не ліз. Я зʼїв десятки пудів думок — як все провернути так, аби ми й надалі лишалися разом. Еловін не дозволили виходити з покоїв, її охороняли немов найбільший скарб. Я мав заспокоїти її, мав вберегти. Не все так погано, я щось придумаю, відправлю її, тоді дочекаюся смерті Його Величності. Йому не довго лишилось, може я й тут допоможу. Тоді ми з Еловін будемо й далі щасливі удвох.
Я майже все придумав, мені майже відлягло, як рано-вранці мене покликав у тронну залу король. Саме лиш це примусило серце впасти в пʼяти, а душу піддатись хвилі жаху. Коли нові обличчя серед стражів насмілились супроводжувати мене до короля, я міг подумати про усе на світі тільки не про те, що розгорталося далі, немов дешевий спектакль.
На троні возсідав у всій своїй красі Його Величність король. Золотий вінець з сапфірами вкривав його чоло, підбита хутром оксамитова мантія кольору грозових небес ніби виконувала роль броні. У водяних очах застиг крижаний вогонь, коли вони прошили мене як стріла. А поруч із троном стояла вона. Моя Еловін.
— Твоя мати, — промовив до мене король і мене так обдало морозом, що я ледь силувався не впасти від дрижаків. — Я кохав її все життя. Через обставини її походження вона не змогла стати королевою і, вочевидь, саме це спонукало її до зради.
Мій погляд перекинувся на Еловін. Вона і оком не повела, і навіть у ту мить, коли мій розум кричав «Біжи, тікай!» я волів припасти до її ніг і прокладати шлях поцілунками отак при всіх.
— Моя люба Еловін доповіла про заколот, що готувався у цих стінах…
— І ви повірили хвойді? — не стримався я.
Глибокі борозни на чолі короля поглибшали, обличчя його перекосив гнів.
— Я ставився до тебе як до сина! — голос Його Величності, до того сухий і тихий, мов шелест листя, прокотився залою наче грім. — Волів назвати тебе спадкоємцем, заповідав усе! А ти користався цим, використав мою Еловін!
Вона розказала йому, вона перекрутила усе. Кутик її вуст смикнувся догори ніби на підтвердження мого здогаду.
— Твоя мати зізналась у всьому, завтра на світанку я спостерігатиму за її стратою.
Мені не лишалось нічого, як скористатися слабкістю усіх королів — я благав. Спустився навколішки, ридав і молив. Вона стояла там, непохитна й пряма як скеля, а я плазував біля ніг мого короля. Біля її ніг.
— Мій любий королю, — почув я її голос, як у найніжнішої коханки. А так воно і було. — Дозвольте звернутись до вас з проханням про милосердя. За це вас обожнює ваш народ.
Він подивився на неї з такою пристрастю, як не дивився на жодну з жінок. Навіть на мою матір. І, присягаюсь, тієї миті краще б я помер.

Я прокидаюсь від того, що мій палець пече від укусу і інстинктивно відкидаю від себе щура. Не знаю скільки пройшло часу у цьому забутому підземеллі. Тижні, місяці, роки. Ошуканий і знедолений, зболений і самотній я смакую поразку, як дешеве вино. Не знаю хто я й для чого живу. Хіба живу? Існую. Давно забув як виглядає сонячне світло і як пахне хліб. Мене не хвилює, що вишуканий оксамит обліз і я кутаюсь в мотлох, у намаганні зберегти хоч якесь тепло, а сморід немитого тіла мій найліпший друг.
Я чую кроки. Хтось наближається. Я наче той щур завмираю в кутку.
— Її Величність королева Еловін, — голос вартового дзвенить дзвонами в моїй голові.
Примружую очі від вогню смолоскипу і переді мною постає її силует. Її парфум заповнює мої легені і я видаю нікчемний всхлип. Я знаю чого вона хоче, я усвідомлюю чому вона прийшла, та все ж для певності розкриваю рот:
— Ти хочеш аби я благав?
Я помічаю як її постава змінюється і плечі мʼякшають на моїх очах.
— Я починаю розуміти тебе, в цьому щось є. Я лиш хотіла переконатися, що я не ти.
Її слова наче колюче каміння лишають глибокі рани на моїй душі.
— Король помер, — сповіщає вона з такою простотою в голосі, ніби оголошує обіднє меню.
Вона розвертається і йде, а я усвідомлюю лише одну річ: провидець помилився — його вбила не жінка. Це був я. І вибрав для цього найкращу зброю. Еловін.