Хомо

1.
Повсюди валяються рештки залізних блях, нутрощі всіх відтінків блювотного коричневого, що змішується із кров’ю, яка розбризкана великими та малими калюжами наче після протяжної зливи(як колись казали) довкола. Ті нещасні лампочки та наші ліхтарі на лобах тьмяно освітлюють ну картину, яку б письменники назвати бенкетом стерв’ятників. Хоча птахи тепер не збираються на таких могильниках. Їх тепер взагалі рідко побачиш, якщо твоя робота не полягає у тому, щоб сидіти коло курей чи гусок і доглядати за ними. А таких як стерв’ятники, голуби, сови, ба навіть – горобці – то їх всіх вже давно ніхто не бачив. Як і я, як мій тато, його тато, і тато тата мого тата. Щоб було краще розуміти – то картини, описані вище, ми бачимо куди частіше за пернатого, що вміє літати. Якщо чесно – то літунів я бачив тільки у старих книжках, якими розпалювати багаття для того, щоб приготувати трохи пожерти для табору.
***
Проходимо повз поле бою. Сталеві листи, гайки, шурупи роботів та кіборгів валяються купами металолому, гмо-шників – смердять і гниють. Наш ватажок(звати його Кірштак) кліпає очима, щось шепоче, потім тонко пищить. Йому ліхтарик геть не потрібний, бо ще п’ять років тому, як ми кочували повз забудови Берліну, то якийсь араб, чиї предки туди переселились сто років тому, зробив йому генну модифікацію – тепер тому хлопу варто лиш писнути як мале дитя і та ехолокація дає йому всю потрібну інформацію. Потім проходять Вайл та Коля – у них в очах вбудовані ПНБ, тож вони на всякий випадок «дооглядають» за Кірштаком, після чого йдемо ми всі.
Я відчуваю, як мій чобіт вступив у чиїсь нутрощі. Тут же гидую тим, намагаюсь витерти тельбухи об щось, що лежить поряд. Вже сорок із гаком років бачу таку картину, а звикнути ніяк не можу. Товариші із того сміються й обзивають мене принцесою чи білоручкою, хоча самі після кожного пройденого сектору вони нажираються алкашкою чи коляться наркотиками й подібною фігнею.
Ідемо далі, проходимо розвалюхи від турелей, станкових кулеметів та барикад. Схоже, що бої тут тривали декілька днів. Механіки та генетики уважно оглядали трупи, після чого щось доповіли Кірштаку. Той їх уважно вислухав, а тоді обернувся до нас та скомандував: – Стаємо табором тута! Трупи й брухт – викинути чи спалити. Поки «дєвачкі» нам не скажуть що загалом тут відбувається – зі стоянки ані ногою! Взнаю – приб’ю і будете як оці невдахи! «Дєвачками» ватажок називав спостерігачів – чоловіків чи жінок, що настільки сильно піддались генним чи технічним модифікаціям, що із людського у них залишились тільки розум та душі. Якщо душі існують, звичайно. Вони нагадують привидів, що витають по доступній їм зоні чи технічний код, що бігає по металевим стінам, подібно електричним розрядам під час короткого замикання. Вони досліджують новий сектор на який прийшов табір, оглядають його, зчитують на наявність інших, дають вказівки що краще будувати чи кому краще піти на розвідку, чи на бій із чужинцями, бандитами, словом – ворогами. Чи про припаси – благо, не всі люди, що знають про вторинне використання багатьох предметів, повиздихали серед цих кам’яних, залізних джунглів, де тепер за сонця, місяць та зорі правлять розбиті грушоподібні лампочки, чи ж такі як в інкубаторах. Їх ще часто називали таборовими духами чи щось подібне. Може ще якось, не знаю – з іншими таборами ми контактуємо вкрай рідко, хіба, як заїжджаємо в міста – це такі собі оази серед коридорних пустель, де замість бетонної підлоги – земля, де може рости трава, грядки, дерева(я бачив аж двійко таких) чи є маленькі струмочки із брудною смердючою мов тухлі яйця каламутною водою – але вона є! Але таких місць, де до ґрунту – побитого забрудненням та токсинами, але ґрунту справжньому мало треба докопуватись об незліченні поверхи забудов попередніх поколінь хомо сапіенс вкрай мало. На моєму віці ми зупинялись разів лиш зо п’ять – у Берліні, Кракові, Будапешті, Варшаві, Тернополі та Кишиневі. І це, нагадую – за чотири з лишком десятиліттям. А є серед нас такі, що і жодного разу не бували у тих несмішних пародіях на справжні поліси минулого, де життя, процвітання та наука буяли ключем, а зараз нагадують великі брудні базари як у книжках із географії, коли мова заходила за Індію.
Я сідаю на велику потріскану шину та дістаю із кишені куртки цигарки. Прикурюю. Хмарки диму літають навколо моєї бороди, навколо зморщеного обличчя, навколо кошлатої немитої та жирної голови, осідаючи на кінчиках смолянистого волосся. Хочу згорбитись, та мою поставу намагається виправити чималенький рюкзак, що тягне мою спину назад, тож якось так химерно сиджу, буцаючи задніми частинами ніг об шину. Одною рукою прикурюю, другою – тримаю за руків’я автомат, що обвішаний всіма можливими причандалами – руків’ями, оптичними та коліматорними прицілами, підствольним гранатометом, лазерними вказівниками, ліхтариками. Навіть знайшлось місце для невеликого ножа-багнета(тільки я ним хіба що консерви відкриваю, а не черепи ворогів). Байдикуючи, я оглядаю решту своїх напарників – хтось починає зводити барикади, хтось розставляє турелі та кулемети. Кірштак та його помічники по рації балакають про щось із «дєвачками».
– Сачкуєш? – чую я знайомий голос.
Обертаю голову вбік та бачу свого приятеля – Діогена. Він дивиться на мене, закинувши руку-лезо на плече. На відмінну від того ж Кірштака, він обрав собі за покращення щось роботизовано і замінив ліву руку на лезо, яким тепер кришить нападників у капусту. Замість ніг – протези зі сплаву металів, завдяки яким він може стрибати вище, бігати швидше, словом – робити все краще, що пов’язано із рухом.
– Ні, не сачкую, – кажу правду я, бо ж ні ватажок, ні «дєвачкі» ще не давали команду чатувати чи сповіщали про наявність ворогів у цьому секторі, роботи особисто мені не дали, тож і можна було трохи побайдикувати. — Так я і тобі повірив, – посміхнувся Діоген та підійшов до мене, після чого дістав і собі закурити.
Єдина відмінність у його куриві від мого була у тому, що я мав простий відсирілий тютюн, що невідомо як зберігся до цих днів, а в нього – якась травка, що, певне, викликає залежність. Але зважаючи, що Діоген майже все тіло у гайках мав, то краще нехай він буде розслабленим наріком, ніж чокнутим.
– Як думаєш – скільки ше до міста? – питає.
Я вдав, що щось згадую у голові, а тоді відповідаю: – Наскільки я пам’ятаю, то десь близько хер зна.
Ми розсміялись.
– Жаль, що так довго, – відповів Діоген, – я вже скучив за ваннами. І за можливістю нажертись і напитись на декілька днів і нікуди не рухатись. Хоч якась відносна стабільність.
– Ага, правду кажеш, – погодився я.
– Я, до речі, нову речовину буду собі вколювати.
Я скривився від цієї згадки. Єдина річ, котру я не любив у Діогені – це його імпланти та генні модифікації. З ними він вже радше скидався на якусь істоту, ніж на людину.
– Нафіг тобі то треба? – спитав я понуро.
– Ну так, щоб не вмерти, мужик. Я не настільки крутий виживальник як ото ти.
– І будеш ше більшим гороховим чудом, ніж до того.
На відміну від нього, я був «чистим» – не мав жодного покращення – генного чи кібернетичного. Для мене це було тим, що я залишався людиною.
До нас підійшов Вайл, мовчки кивнув на цигарки, які ми курили. Натяк зрозуміли й тут же кинули їх на металеву підлогу та втоптали, після чого Діоген пішов допомагати розставляти барикади, а я – на варту, пильнувати підходи до нашого перевалу. Спочатку ми маємо переконатись, що у секторі немає жодної живої душі крім нас, а тоді вже йти через у нього всім своїм великим кодлом, де йдуть діти, старі, ті, хто не б’ється, а займається питаннями виживання всього табору.
Щодо секторів – то ми так називаємо великі довгі та просторі галереї кімнат, де до краху нашої цивілізації були штучні водойми, сади, городи, ферми, спальні райони й тому подібне. Якщо ж говорити на хлопський розум, то сектори у нашому розумінні – це великі кімнати чи сітки кімнат, що до всього цього триндецю використовувались під якусь одну конкретну мету. Тепер вони – це нові простори нового Дикого Заходу чи нового Дикого Поля, що покрили всю планету. Навіть над океанами наші батьки та діди із прадідами встигли набудувати всяких довгих мостів-міст та подібних мегаполісів, що ти можеш заблукати серед нескінченних коридорів та навіть не знати де ти знаходишся – в Європі, Азії, Північній Америці чи над Середземним морем. Як ті всі конструкції витримують постійні землетруси, морські шторми та інші природні лиха – для мене це завжди залишиться загадкою. Або не залишиться, якщо я побачу ті місця, бо я, звичайно, там ще ніколи не бував.
***
Стояв на варті вже не першу годину. Очі злипались, спина нила, руки німіли, тримаючи автомата. Кожні п’ять хвилин я розминався та позіхав у долоню. Десь за пів години мене мали б замінити, але ці тридцять хвилин здавались для мене цілою вічністю. І чому так довго стояти? Чи не можна було б уже взяти та піти? Ми так тут розкладаємось із перевалом, що всі у секторі вже мали б знати про нашу присутність. Хоча тут вже був бій, тож сподіваюсь, що убивці тих бідолах, на скелетах яких ми зараз відпочиваємо, вже десь ду-у-у-уже далеко.
Хочу в це вірити.
Спочатку я почув шипіння. А потім вже побачив як мені під ноги впала димова граната.
– ТРИ-И-И-И-ИВО-О-О-ГА-А!!! – загорлав я і тут же схопив «подаруночок» від невідомих та перекинув його назад, після чого зразу же присів, сховавшись за мішками із піском, коло яких до того собі мирно стояв.
Вуха почала розривати сирена. Світло миттю погасло і краєм ока я побачив, як за мною, у стелю починають врізатись тонкі трубоподібні промені, немов на паралельній підлозі поверхні починалось якесь собі театральне дійство. Вони включили ліхтарики. Але навіщо тоді вони про себе так заявили? Хіба не знали, що у нас також є «дєвачкі», котрі при найменшій небезпеці, так ще своїй почнуть творити таке? Чому вони вчинили так нерозумно?
Почув стрілянину. Побачив, як неподалік мене пробіг Діоген, розмахуючи бойовим протезом. Разом із ним помчало ще двійко наших, що були схожі чи то на богомолів, чи то на скорпіонів. Неподалік мене запрацювала турель – гуділа наче станок на заводі, розсипаючи навколо себе відстріляні гільзи із яких йшли тонкі сиві нитки диму.
Відчуваю як починаю чути все чіткіше та темрява не така вже для мене і непроглядна. Схоже, що адреналін все ж таки дав мені свої плоди. Починаю оглядатись, як тут же чую собі під вухом шепотіння Лади – однієї із наших «дєвочок»: – Коло турелі крутиться якийсь виродок, змінює шкіру як хамелеон. Він схоче її підірвати, зупини його.
Мені дали команду. Треба негайно діяти. Підіймаюсь вже не сам, а як якийсь механічний солдатик. Помчав до турелі. Лада не брехала – якийсь худий дрищ обліплював автоматичний кулемет невідомими предметами. Я тут же вистрілив у нього цілий магазин. Хоч глушники насправді не стишують вистріли, але вони хоча б зменшують ризик бути поміченим через «вспишки»(знову ж таки – використовуючи лексикон Кірштака). Я не знаю на якій кулі вбив дрища-хамелеона. Можливо, першою, а, можливо, останньою – про свого супротивника я знав лиш те, що він вмів змінювати забарвлення шкіру. Цілком ймовірним могло бути й те, що у нього були ще якісь імпланти чи генетичні модифікації, що підвищували живучість, але я дізнаватись цього не хотів.
Автомат почав видавати глухі звуки, а на вухо мені знову озвалась Лада: – Він мертвий, тепер допоможи іншим.
Нова команда.
Швидко міняю пустий магазин та біжу на основне поле битви. Там же зразу ховаюсь за барикаду та відстрілююсь сомалійкою, після чого схоплюю із пояса інший вогнепал – трохи менший та без таких крутих прибамбасів як попередній, але цей вмів повертати дулом, а точніше – повертати його у сторону і на дисплеї показувати картинку через невелику камеру.
Тут же розстріляв декількох кіборгів з-за укриття. Вбив — не вбив, але відволік їх, щоб у той час на них накинувся Діоген, гамселячи на гайки. Гарну волину я роздобув – це вже точно – рік тому відібрав у якогось мертвого америкоса, що зі своїми братками намагався рейданути наш табір.
Знову готуюсь до атаки та бачу як до моєї позиції суне якась тостеропика чупакабра. Відкриваю вогонь та кулі лиш рикошетять від неї. Так, а це вже не смішно. Відстань між нами невпинно зменшується і мої вуха чують всю її лють, яка лунає із дірок тої, що були замість рота. Страхолюд вискакує на мене й останнє, що бачить – так це мене, відстрибнувши у сторону. Я тримав перший автомат із зарядженим підствольним гранатометом. Натиснув на гачок. Самотній плескіт.
А тоді – вибух. Ударна хвиля відкидає мене ще далі, а тіло відчуває біль тисячі маленьких кувалд, що б’ють по мені. Останнє, що бачу перед тим як повністю відключитись – так це як те чудовисько хапає кігтями ніг Діоген та здіймає над табором, даючи турелі зробити із неї решето.
Але ж ти, мужик, молодець…
2.
Поволі відкриваю очі. Бачу слабке мов недогріте у шкарлупі яйця курча світло лампочки, що висить у шатрі. Намагаюсь поворухнутись і тут же відчуваю як велика(ну дуже велика) кількість маленьких, мікроскопічних катетерів впиваються у плоть із силою наче були вони розміром із велосипедні спиці.
Скривився та тихо вилаявся і тут же почув чиїсь порухи, кроки.
– О, ти вже оклигав!
По голосу впізнав Діогена. Він підсів ближче до мене таким чином, щоб я міг його розгледіти. А вигляд у нього був промовистий – хлоп був із голови до ніг у крові, а над лівою бровою прилив шматочок чиєїсь кишки.
– Скільки я був у відключці? – спитав я.
– Години зо три, а що? – поцікавився цілком невимушено той.
– Який результат битви? – випалив тут же я і поплатився за це, оскільки мої голосові зв’язки вже почали нити.
– Тихо-тихо, лежи, браток, – порекомендував мені Діоген, – стосовно тої баталії – то всьо пучком, вибили ми тих гадів. Кірштак взяв тих, хто вижив та вцілів і погнався за ними й десь коло озера – ну як озера – великої каламутної калабані, де ми їх добили. З наших вмер тільки один доходяга, що недавно прибився і ще пару наших трохи пошкодили собі кінцівки чи погнули імпланти. Загалом, тепер сектор чистий, тож ти все решту народу сюди перетягуємо. Там, серед того кодла мало хто мав чи якісь круті гени, чи прибамбаси. В основному там чисті були – як ти прям.
Я вислухав його, після чого, долаючи біль, випалив «Ага, панятна».
– Ну ти цей, лежи, сил набирайся, друже, – побажав мені Діоген, – Потім побалакаємо, все мене розпитаєш і я тобі все розкажу.
Після цих слів Діоген підвівся, поплескав мене по плечу від чого я готовий був власними зубами вигризти ту частину тіла, бо вона так почала сильно боліти, що звела мене б із розуму, а тоді мій товариш пішов до виходу та зник за ним.
***
Ближче до вечора до мене навідався ватажок – Кірштак. Він ґречно поцікавився чи можна зайти, тоді спитав про моє самопочуття, після чого запитав мене: – Ну і чим ти думав, стріляючи по тому кіборгу? Чи ти за стільки років не зрозумів, що кулі для плоті, а не для металу?
– Бос, так вона сама на мене напала, що я мав робити? – винувато відповів я.
– Крикнути когось на допомогу, чи відбігти до турелі, а не намагатись її підірвати разом із собою, – у його голосі були нотки роздратування, – кароче, Платон, слухай мене сюди – так більше не може бути. У нас і так людей із кожним сектором людей все менше і менше стає, а приєднується майже ніхто. А тут ще ти хочеш себе вбити.
– Ти хилиш до того, щоб я покинув табір та перебрався до якогось міста?
– Ні, це лише один із можливих варіантів. Я хилю до того, що якщо ти хочеш і далі брати участь у рейдах секторами, а не займатись всяким фермерством, доглядом за старими чи дітьми, то ти мусиш адаптуватись під теперішні реалії.
– Та от – я маю аж два крутих стволи…
– Нє, ти мене не пойняв. Можливо, років двадцять тому, коли ми тільки із тобою здибались і цей весь мандрівний цирк був розміром із тенісну команду, то, зрозуміло, що ти ще міг протиставити кіборгам чи мутантам. А тепер? Ти постарів, ті падлюки модернізувались чи геномодифікувались і тепер можуть тебе обставити як малу дитину.
– І ти пропонуєш мені поставити у гузно якусь мікрохвильовку, а прутень – модифікувати?
– Якщо та мікрохвильовка буде тебе розганяти як поїзд, а трубка – стріляти кислотою, що роз’їдає метал, то став собі на здоров’я. Я кажу про те, що якщо хочеш і надалі лишатись в авангарді серед нас – ліпашиш на себе щось, що знову перетворить тебе на машину для вбивств і я знімаю із тебе всі свої претензії. Усік?
Я мовчки кивнув.
– От і славно, – видихнув Кірштак, після чого підвівся та покинув шатро.
***
Через день-два ми вдосталь назбирали припасів та рушили далі – на новий сектор. Як я дізнався, то ще через декілька таких великих різних залів розкинулось невелике містечко, один із небагатьох притулків у нашому світі, де ще збереглись різного роду вчені, актори, письменники, співаки й тому подібне. А також такі як я – ті, що вирішили не йти у ногу із часом та залишитись із тими можливостями які їх наділила природа. Там вони можуть жити собі без постійної загрози того, що тепер уб’є кіборг чи мутант.
Те, що колись було людиною.

Я плентаюсь позаду. Коло мене – Діоген. Він цілком спокійний, розминає шию. Все ж таки зробив собі «покращення» і тепер має невеликі зябра. Питання – навіщо, якщо ми проходили ну дуже мало секторів, котрі були б заповнені водою чи взагалі – затоплені. Мабуть, вся причина криється у тому, що напередодні, у попередньому переході від Тернополя до Кишинева, ми натрапили на банду якихось русалок, що сиділи у засідках у напівзатоплених кімнатах.
Коли ж проходили наші, то вони мов крокодили викочували та тягнули на неглибоке дно, не даючи здійнятись. Плавати то вони могли, але не передбачити того факту, що Вайл мав потужний електрошокер у руці, котрим він засмажив хвостатих.
Пройшли крізь великий довгий тунель, а тоді – пусту залу. Єдине, що тут було крім важкого повітря, освітленого лампочками – так це сліди сажі. Тут був бій. Давно, проте був. Схоже, що переможці позабирали із цього сектору геть чисто все.
Рушили далі.
На одній із розвилок ми побачили рештки блокпоста. Кірштак рефлекторно(ну такий вже світ) дав команду оглянути все навколо. Я та Діоген почали розбирати завали – а може щось із них нам знадобиться. Підняли одну балку, другу. І тут побачили тіло.
– Бос, у нас жмур! – прокричав мій товариш.
Ватажок рушив до нас, припав до небіжчика, став його вивчати. Перевірив пульс.
– Живий! – скрикнув.
Решта кинулись нам на допомогу і ми витягнули бідолаху, після чого один із наших почав стабілізувати того, а я за цей час встигнув його як слід розглянути. Виглядав цей чоловік доволі химерно – був повністю закутий у старі лицарські лати, для повної картини лишень не вистачало шолому.
Тим часом до мене та до Діогена підійшов Кірштак та скомандував прочесати околиці. Ми так і вчинили та попрямували у наступний перехід і відкрили для себе доволі моторошну картину – повсюди валялись тіла людей у латах. Вони вже навіть почали гнити.
– От срань, а – промовив Діоген.
Я мовчки із ним погодився та показав рукою, що звідси потрібно забиратись.
***
Невідомий лицар марив близько години, а щось розказував, вигукував, кликав своїх побратимів, а тоді помер – ми прибули запізно і втратили багато важливого часу. Ту кімнату із трупами потім оглянув ватаг і решта, після чого Кірштак до мене підійшов і мовив: – Знаєш чого їх вбили?
– Бо вони були слабкі? – припустив я.
– Бо вони були простими людьми.
– Але ж вони ними були.
– І ними померли, Платоне. Тому вибирай – або ти живеш як кіборг чи мутант, або помираєш людиною. Все дуже просто і вибір за тобою.
Тоді він просто пішов далі по своїм справам, а я залишився зі своїми думками.
3.
Я вирішив залишитись у місті. Таким був мій вибір.
Я обрав бути людиною.
Через місяць після події, мій табір зупинився у черговому місті. Там я і попрощався зі всім табором, а тоді почав жити нове життя – не боячись, що помру.
Та життя мало на це інші плани.
Через певний час(я збився із рахунку) на поселення напали бандити – вони забрали багато чого цінного. Людей – також. Вони перетворили їх на рабів, я був серед їхнього числа. Скільки ми гарували на них – цього також не зможу відповісти. Багато, мабуть.
Коли по нас прийшов якийсь табір, то ми лиш чекали на своїх хазяїв. Пам’ятаю як один із них промовив: – Капець вони лякливі, ці істоти.
Істоти.
Він не бачив у нас більше людей.
А що було б людиною?
Я вважав, що людина – це те, що виглядає як людина, має дві ноги, дві руки. Що це те, що було споконвічно людиною, а не ті істоти, що додають собі у тіло метал чи генні підсилення.
До нього підійшов інший – повністю обліплений імплантами. Це був навіть не кіборг, а справжнісінький робот, а тоді промовив до свого напарника: – Ну жесть, але думаю, шо поможемо і зробимо із них людей.
Зробимо із них людей. Вони вважають себе людьми, а нас – істотами.
Хіба людина – це не істота хомо без імплантів та генних модифікацій?
А це виявилось хибою.
Тоді що є людиною?