Сичиха vs Баба Жаба

Кожен раз, коли засинаю, то пробуджуюсь на дачному масиві «Ранковий» де колись мешкала моя бабуся і там відбуваються навколо мене дивні дива…
* * *
Голова масиву Капітолій Харитонович повернувся додому. Він був відсутній протягом трьох діб. Жителі дачного масиву «Ранковий» трішки здивувались, бо Капітолій Харитонович насправді рідко покидав місце проживання.
Пенсію йому приносила листоноша. Закупки він робив у місцевому магазині «Золоте руно». Близьких або далеких родичів або не мав, або волів про них не згадувати. Цілими днями Голова масиву опікувався добробутом власним, і, як наслідок, добробутом жителів, проживаючих по вулицях Абрикосовій, Горіховій, Калиновій та інших.
«Ділова людина, їздив по справах», — ось і все, що подумали жителі масиву. Що подумав сам Капітолій Харитонович з цього часу більше не буде відомим нікому, навіть йому самому.
Після повернення в цій людині щось безповоротно змінилось. Він перестав плювати через ліве плече, хреститись і обзивати жінок «дурними бабами». Багато хто був йому за це, навіть, вдячним.
За тиждень Капітолій Харитонович справив весілля. За дружину йому стала дебела кругловида жіночка з вічно масним русявим волоссям й шкірою, яка нагадувала недосмажений млинець. Жінку звали Руслана. Капітолій Харитонович звертався до неї — Руся.
Руся не любила поратися ні біля хати, ні на городі, й сиділа переважно в хаті.
— І що вона там робить цілими днями, — питала Тетяна в Галини Федорівни, місцевої продавчині, а та знизувала плечима й продовжувала зважувати цукор.
А потім у сусіда через вулицю, Юрія Павловича біля хати на липі знайшли повішену руду курку.
Юрій Павлович, не будь дурний, одразу викликав з Хмеля поліцію й написав заяву. Поліцейські опитали сусідів і самого потерпілого чи бува немає в нього ворогів. Почувши, що вороги є, а саме — продавчиня магазину «Золоте руно» Галина Федорівна, яку на масиві кликали «Відьмою» та її сорокарічний син Миколка.
Колись ці двоє ображали нині покійного батька Юрія Павловича, називаючи його «старим пнем». Поліцейські уважно вислухали, пообіцяли прийняти міри й поїхали у місто. А Юрій Павлович погрозив сусідам кулаком і всю ніч не вимикав світло на ганку.
На ранок він знайшов повішеними на липі п’ять новонароджених кошенят, які вчора принесла кицька Мурка, а в нього ніяк не підіймалась рука їх втопити. З котенятами завжди розправлявся його батько, жартівливо називаючи смертників «підводна братва».
Цього разу кликати поліцейських Юрій Павлович не став, а пішов у сарай, дістав рушницю, змастив та зарядив її дробом.
Три ночі чатував під липою Юрій Павлович. Три ночі на липі не з’являлись нові повішенні. На четверту ніч прийшла гроза. Елеонора Василівна, дружина Юрія Павловича, пригрозила йому радикулітом і циститом й мисливець погодився заночувати в хаті.
Наступного ранку на липі повішеним знайшли хазяйського пса Бібу. Біля нього, задравши морду й потужно виючи, сидів інший пес — Боба. В той же день Елеонора Василівна, зібравши двох синів поїхала в місто до матері. А Юрій Павлович нагострив у будинку всі ножі, і, про всяк випадок, сокиру.
Зранку на телефонний дзвінок дружини він не відповів.
Тому та, вмовивши брата Андрія скласти їй компанію і якнайшвидше приїхавши на дачний масив, на власні очі побачила, як її чоловік, перекинувши через найтовстішу гілку липи мотузку, вставши на табуретку, намагався просунути голову в петлю. Навпроти нього, за невисоким парканом стояла сусідка Руся і з наглою посмішкою дивилась на зусилля Юрія Павловича.
— А ну цур тобі, пек тобі! — крикнула в сторону Русі Елеонора Василівна дивні слова, які неясно чому вийшли з її рота. Проте сусідка, зблідши, впала на землю. Впав на землю й Юрій Павлович, добряче стукнувшись куприком об табуретку.
Брат Елеонори Василівни підбіг до свояка й допоміг йому виплутатися з мотузки.
— Що на тебе найшло? — кричала на чоловіка Елеонора Василівна. — Про дітей подумав? Про мене подумав? Шкарбан старий, сказився на шостому десятку!
— Що на тебе найшло? — волав на Русю її чоловік Капітолій Харитонович. — Якщо їсти хочеш, то йди собі до найближчих сіл. А моїх людей не займай і не кошмар! А не то… — він підняв кулак. Руся заридала.
Наступного дня Руся плакала в коліна баби Жаби. Та гладила онуку по волоссю й примовляла, що все буде добре. Дід, вийшовши на ганок, сплюнув і, з роздратуванням розвернувшись, знову зайшов у хату.
— Казав їй, що не розвернеться тут! Людей замало. Їжі майже зовсім немає. Та хіба хто слухає мене, старого? Все сама! Дура, ти, Руся!
* * *
Руся плела сітку. Дід Онуча попросив нову. Хоча душі тепер траплялися вкрай рідко, він все одно щоденно ходив на просіювання.
— Хоч дислокацію змінюй! — бідкався він бабі Жабі, а та тихенько поквакувала й качала головою.
— У вас просто сітки погані, — сказала тоді Руся. — Я стільки душ тут бачила. Особливо серед яблунь у Тетяниному саду.
— Був я там, — сварливо озвався дід. — Не бачив жодної.
— Коли були? Ось я вчора проходила, — вела далі Русі. — На гілках — ціла купа їх.
Домовились, що Руся сплете нову сітку, а дід перевірить Тетянин яблуневий сад.
Чоловік Русі Капітолій Харитонович поїхав у місто по справах. Руся закінчила роботу й пішла до своїх. Біля зачиненої хвіртки діда й баби ходив м’ясник Іван і заглядав, чи немає кого в дворі. Руся зайшла за кущ бузини й причаїлась.
Побачивши, що поряд пусто Іван відкрив хвіртку й за три кроки дійшов до дерев’яного стола, який стояв у центрі подвір’я. Швидко схопивши щось поклав у кишеню. А потім так стрімголов вибіг, що дверцята лишив за собою відчиненими.
Руся зайшла й відразу пройшла в сіні. Там попила води й сказавши: «Дід, бабо, я з добром», увійшла в кімнату.
Дід і баба реготали.
— Чого це ви? — здивувалась Руся.
— Ти бачила того телепня, — дід не питав, він знав, що Руся бачила. — Буде для нас василіска під пахвою виношувати. Чорне яйце тільки-но поцупив.
— А навіщо вам василіск?
— Ну як навіщо? — лагідно усміхнулась баба. — Дістала мене тутешня Відьма. Шума нитками пообв’язувала, мухомори в неї гіркі, людей лікує. Забере Василіск у неї душу, буде робити те, що ми з дідом їй накажемо.
Дід перевірив сітку й, задоволений, почав збиратися за душами. Баба калатала щось червоне в горщику з печі. Руся пішла додому. По дорозі зустріла Відьму. Відьма зупинилася й почекала доки Руся пройде. Руся знизала плечима й подумки побажала Відьмі, аби в тої почали скрипіти коліна. Відьма скрутила в кишені дулю, але запізно. Обидві зрозуміли, що їй це не допоможе.
Руся вирішила зробити коло дачним масивом і пройти біля Тетяниного саду. На гілках яблунь висіли душі. Багато. Якось занадто багато. Руся придивилась. Душі усміхалися й широко відкритими наївними очима дивилися в небо. Такі дивні душі вона бачила вперше. Потім, довго приглядаючись, вона таки побачила, що від кожної душі тягнеться на саму маківку дерева тонесенька смужка. У дівчини щось обірвалося всередині.
— Змилуйся! — охнула вона.
Раптом усі душі подивилися в її сторону.
— Немає цього тут, — прошелестіли вони, широко роззявляючи роти, — Не шукай.
Руся стрімголов помчала до діда й баби.
— Не має там душ! — кричала вона, підбігаючи до хати старих, — Не ходи, діду, то не душі!
— Чого ніби блаженна репетуєш? — вийшла на подвір’я баба Жаба.
— Де дід?
— Та в яблунях певно.
— Не души то! — тільки й видихнула Руся. А баба, сплеснувши долонями, схопила велику миску, щось виплеснула з неї на подвір’я й вже величезними стрибками неслася в сторону Тетяниного саду.
Руся тупо уставилась на бабину калюжу, що булькотіла та швидко випаровувалась. Потрусила головою, скидаючи морок і побігла за бабою.
Баба сиділа між дерев ніби в червоних по лікоть рукавичках. Вона виколупувала зі землі, зішкрібала з кори дерев, діставала з-під камінів дідову плоть.
— Всотала його земля, — бідкалась баба сама собі, — випила ніби КВА-ктейль.
Вона знайшла шматочок скальпа й, притиснувши до грудей, заплакала.
— На кого мене залишив? — питала баба у кількох сивих волосинках на шматочку шкіри.
— Бабуся, — Руся підійшла до баби, — давайте допоможу.
Баба подивилась на неї з ненавистю.
— Спеціально хотіла діда в пекло загнати? Заради спадку?
— Я б краще вас загнала! — прикрикнула на неї Руся, аби та заспокоїлась.
Дівчина почала водити руками над землею й на поверхні чорного ґрунту з’явилася кров. Баба скинула з голови хустину й швидко вимочувала її та викручувала в миску.
— Що то за сила? — спитала Руся.
— Не знаю, — неохоче відповіла баба. — Кількасот років тому чула про ненажерливих павуків, які полюють на таких як ми. Плетуть сітки на нас, ставлять приманки. Знають, куди ми ходимо, чого ми хочемо. Люди їх приводять, хоча вартість висока.
— Діда, ніби маленького хлопчика, розмазало.
— Облиш мене, — глухо сказала баба дівчині. — Й до нас поки що не ходи. Спробую відживити його.
* * *
Сірко сидів на табуретці біля відчиненого вікна. Мружив очі на сонце, повільно затягувався самокруткою «козина ніжка».
Тютюн для своїх цигарок вирощував самостійно, просто кидаючи минулорічне насіння його серед навдивовижу рівних рядків маку якими опікувалась Стара Яга. Та ж вгледівши паростки смердючого дідового зілля верещала й робила ґвалт, але повисмикувати сходи не наважувалась. Бо, чесно кажучи, переживала за власну чуприну, яку в свою чергу, міг повисмикувати Сірко.
Думки Сірка були неспішні. Він цілий ранок розмірковував: «червона кукурудза чи білий горох на коропа», — і більше ні про що. В противагу його світлій свідомості чорні думки огортали іншу голову. Круглу голову. Яка лежала прямо на припічку.
Сірко цього ранку намісив й поставив підходити колобків, один з яких постійно кровоточив.
— Ненавиджу усіх, — пульсувало в колобковому мозку. — Цей дурний певно думає, що дуже приємно, коли голову мнуть масними від олії руками. Ще й завзятими, з міцними рвучкими пальцями й гострими нігтями. Чому він навіть не помив те яйце, яке взяв з-під курки? Невже не знає, звідки воно бачить світ божий? Просто взяв й розмазав білок і жовток мені по обличчю. Ще й шкаралупку загиджену впустив. Тьху. Тепер щось у потилицю коле.
— Чого він такий? — кивнула Стара Яга, коли зайшла до хати і побачила колобка в червоних плямах з якого струменіла кров. За нею пропхався в двері пес й вмостився в кутку.
— Ненави́дний, — просто пояснив Сірко.
— Ти для когось його замісив?
— А може хтось і прийде.
Стара Яга подивилась на Сірка вдумливо і, нічого не сказавши, вийшла на подвір’я. Треба було подивитись що в садку наробили кулики, а в городі росомахи.
— Ненавиджу всіх, — продовжував злоститися колобок. — І чого цього смердючого пса пустили до хати? Хай на вулиці скніє. Не зима. Зараз натрусить тут шерсті та бліх понапускає. Що це? Що так тхне? Це ти, дурний собако, набздів? Рятуйте! Задихаюся.
— Що, наваристий був гороховий суп? — попхикав у бік пса цигаркою Сірко. При згадці про суп у пса забурчав живіт. Обидва подивилися на колобків багатообіцяючими поглядами.
— Зараз, зараз, — пробурмотів Сірко, встав, відкрив пічну заслінку й підкинув вишневих дровенят.
— Ненавиджу, — колобок почав скаржитися вголос, — чому так жарко? Я зараз лопну. Навіщо ти розпалив пічку? Невже не бачиш, що ми тут лежимо? — він подивився на братів. Ті млосно ніжилися поряд із задоволеними посмішками не обличчі. Ненавидний колобок натужився й спробував забруднити своїми виділеннями сусідів. Ті, посапуючи носами, почали потихеньку відповзати від нього.
— Пора, — просто сказав Сірко й поставив колобків у піч. Звідти почулось шипіння та шкварчання.
Стара Яга повернулась до хати.
— Шкряботушку бачила, — вона витрусила з подолу мак на стільчик й сформувала з нього коло. — Каже, що війна буде.
Сірко хмикнув і почав скручувати нову «козину ніжку».
— Значить, — сказав він, затягнувшись, — робота буде. Хто розпочинає?
— Плюгавий.
— Почекаємо.
За три години біля хати зупинився величезний чорний джип із куленепробивним склом. Усі двері автівки відкрились одночасно. З них вийшли чотири абсолютно однакові жінки в білих костюмах із хутром горностая на плечах. Останнім із автівки вийшов Плюгавий. Роззирнувся по сторонах і обережно переставляючи кривуваті ніжки підійшов до дверей хати. Постукати не встиг, двері зі скрипом відчинилися перед ним.
Зайшовши в середину Плюгавий перехрестився.
— Дарма, — прокоментував Сірко. Він лагідно чухав черево пса за годинниковою стрілкою, той гарчав.
— Мені б це… — не привітавшись почав Плюгавий, — захист.
— Буде, — кивнув Сірко. — А ти нам що?
— Як завжди. Душі.
— Твоїх не потребуємо, — зщулився на Плюгавого молодик. — Нема з них користі.
— Втричі більше!
— І доньку давай.
Плюгавий почав м’ятися й випадково перекинув стільчик із маком Старої Яги. Та тільки засичала й облизала губи зміїним язиком.
— В мене по одній на кожну сторону світу залишилось, — видно було, що Плюгавий вагається.
— То на одну не нападай.
— Захід беріть.
У хату зайшла одна з жінок у білому. Стара Яга взяла її за руку й повела в дальні кімнати.
Сірко просто рукою витяг із печі ненавидного колобка. Той виглядав жахливо. Був недопечений, пожмаканий, на підлогу з нього стікала чорна рідина.
Плюгавий, трусячись, схопив колобка й запхав до рота. Він жадібно ковтав глевке тісто, навіть не пережовуючи. А потім, широко відкривши рота, відригнув.
— Ненавиджу! — почулось останнє колобкове слово зі шлунку Плюгавого.
— Більше не приходь, — Сірко виставив Плюгавого з хати. — Це остання твоя війна.
* * *
— Жабунька, що ти робиш? — майже лагідно спитав дід Онуча, вгледівши бабу Жабу дупою вверх але не на городі.
— Відчепись! Зіб’єш дихання! — відмахнулась та. — Ха! — додала вона голосно, стала прямо та, піднявши руки вверх, завмерла. — Поза дерева! — пояснила баба й закрила очі.
— Жабко! Не дуркуй! Що відбувається? Інфаркт? Інсульт? Діарея? — дід Онуча наче навпомацки перебирав усі діагнози які знав. Знав він їх небагато, а останнім часом взагалі майже все забув. В голові стояв туман і морок, діда нудило й хитало.
— Корінь від природи для сили чоловічого кореня! Калган! — любив колись він повторювати, наливаючи собі чарку.
Але чоловічий корінь із прийдешнім відживленням із дідом спільну мову втратив. Двохсотрічний прутень міг підвестися якщо гарно клювала велика риба, а ось на бабу Жабу категорично відмовлявся реагувати.
— Я прокачую кундаліні,— голос баби Жаби привів діда до тями. — Кундаліні то енергія життя яка тече скрізь усе моє тіло, через усі органи. Особливо статеві! Ха!
Дід, який ледь міг пригадати як робив бабі «кундаліні» вісімдесят років тому поглянув на її цицьки сьомого розміру, які ледь не торкались резинки від рейтузів і сплюнув.
— Тьху на тебе! З глузду ти з’їхала чи що?
— З’їхала, не з’їхала, а як прокачаю кундаліні, то тебе, старе пердло, скину вночі з припічка! Розіб’єшся на вісімдесят шматків тридцять мишей не зберуть.
Ще з пів години баба видавала потужне «Ха!» на блакитному йогівському килимку посеред двору, а дід нервово курив люльку з чебрецем.
— Ну добре, жабуринько моє, — підійшов дід Онуча до баби Жаби й погладив її широчезні сідниці, — пішли, зроблю я тобі «кундаліні».
— Ха! — тільки й відповіла хитра баба, поспішаючи за дідом в сторону хати. — Тепер точно до тями прийдеш. Завершиться відживлення.
Наступного дня баба Жаба влаштувала свято. Запросила Русю із Капітолієм Харитоновичем, Стару Ягу з Сірком, Відьму й Шума.
Відьма, щоправда, пославшись на мігрень не прийшла, проте прислала подарунки. Для баби Жаби — макогін, а для діда Онучі — патрони для обрізу, чим дуже потішила старих. Вони навіть випили пару чарок за Відьмине здоров’я.
За кілька годин, як гості добре припили горілки, настояної на маковому молоці зайшла розмова за павуків у яблуневому саду Тетяни. Стара Яга запропонувала садок спалити, Шум заперечив, бо терпіти не міг, коли шкодили живому.
— Може повернути павуків до хазяїна чи хазяйки? — запропонувала Руся.
— Важка то робота, — заперечила баба Жаба, — примхлива. Невідомо куди посунуть і де розставлять сітки. На схід від нас місто, на північ і на захід — села. Не варто нам сваритися з тамтешніми вагомими.
— А звідки ти знаєш, що то не з тих країв павуки?
— Не знаю, а ризикувати не хочу! — баба Жаба стукнула кулаком по долоні. — Яга?
— Підтримую!
— Тоді варто дізнатися чиї вони, — Руся розплела косу. — Якщо я буду на глибині, вони мене не дістануть.
— Але нашкодити мешканцям масиву можуть, — Капітолій Харитонович піднявся. — Дочекаймося неділі. Коли усі підуть до Церкви, почнеш.
— Відьму тре кликати, — баба Жаба скривилась.
У неділю гола простоволоса Руся зайшла в ставок. За десять хвилин води його стали рожевими, то русалка розпанахала вени. Над масивом здійнявся шалений вітер.
— Сунуть, — прошепотіла баба Жаба, яка стояла біля найближчого дерева, прив’язана до нього червоними нитками. Відьма, прив’язана до сусіднього дерева, кивнула.
На берег вибігло три павуки заввишки з одноповерхову хату. Вони були напівпрозорими, ніби зроблені з драглів. Зверху мали людські голову і плечі, а ось живіт вже переходив у непомірно велике черево в якому коливались нутрощі й напівперетравлені шматки їх трапез. Суглобистих лап було дванадцять, кожна закінчувалась отруйним кігтем.
— Почали, — скомандувала баба Жаба й на пару з Відьмою затягнула ритуальну пісню. Двоє павуків впали на землю й, верещачи почали гамселити по усьому навколо збурюючи землю й воду. Третій забіг спочатку в ставок, а потім почав носитися навколо озера, дивно стукаючи черевом по воді.
— Замовлений, — пронеслося в голові Відьми.
До павуків, що подихали на землі вже підбігли дід Онуча й Сірко та закололи їх величезними списами. А третій павук, розвертаючись наче дзиґа, роззявив пащеку і видав таке виття, що у мисливців пішла вухами кров. Зупинивши, павук завмер, ніби дослухаючись, а тоді чкурнув у сторону найближчого села.
— Сичихини павуки, — сплюнувши видав вердикт Сірко.
* * *
Русю ховали пізно в вечорі. До її будинку вишикувалась черга, яка закінчувалась аж на сусідній вулиці. То були всі її чоловіки, яких вона знала за життя. Усі вони й живі, й хворі, й давно померлі прийшли віддати шану русалці.
Ті, хто знав Русю один раз чи кілька й не прив’язався до неї душею — цілував тильну сторону її долоні. Шкірка й м’язи там вже були стерті й видно було кістки.
Ті, хто мав змогу пожити з русалкою хоча б кілька тижнів разом, прикладались до зап’ястку, який вже нагадував рожеву ганчірку.
Ті з чоловіків, які мешкали з Русею деякий час як подружжя, спільно наживали та ділили майно, цілували русалку в лікоть.
Капітолій Харитонович від труни не відходив. Шепотів дружині на вухо, що буде разом із нею до кінця й нехай вона не боїться там, у потойбічних світах. Час від часу Голова масиву прикладався до перваку, який вигнав Сірко, тому не дуже твердо стояв на ногах. Проте Руся на стан Капітолія Харитоновича не зважала, вона насолоджувалась моментом.
Дід Онуча пообіцяв їй повну свободу дій. Тому з цієї ночі й цілий тиждень вона мала намір робити в Хмелі все, що її втопленій душі заманеться. А хотілось русалці смачно попоїсти.
По-перше, вона відновить сили. А, по-друге, назбирає душ на нове намистечко. Старе було вже потаскане й практичну функцію не виконувало — не захищало хазяйку від пекучих променів сонця.
— Сяду біля річечки, буду дітисьок солодкими півниками приманювати, он Стара Яга скільки мені цукерок наробила з бузкового цукру. А потім лоскотатиму й лоскотатиму аж до їх скону, й одразу під воду. Обиратиму тільки хлопчиків, — мріяла Руся.
— Обережна будь, — забурчала баба Жаба, яка проходила повз і випадково прочитала Русині думки. — Лихо до нас не притягни.
Нарешті черга скінчилась. Була вже глуха ніч, місяць стояв над самою хатою.
— По-КВА-пся, — смикнула русалку за руку баба Жаба.
Гроб в якому лежала Руся затремтів.
— Я чекатиму, — хлюпнув носом Капітолій Харитонович.
Русин гроб піднявся в небо й попрямував у місто, де плавно спустився на березі річки, що протікала та розливалась, поділяючи місто навпіл.
Руся вистрибнула з гроба й солодко потягнулась. Вона, абсолютно гола й боса, попрямувала до води.
— Привіт, мої ріднесенькі, — Руся кинула камінчик у воду. Як відповідь, з річки в неї полетіло жабуриння та латаття. А потім почувся сміх.
— Відпустила таки тебе баба Жаба? — на берег вийшла чорнява русалка Мія, найкраща подружка Русі, — Що ж ти такого вчинила?
— Шкуру її жаб’ячу врятувала, — обійняла її Руся. — От прийшла до вас від’їстися. Що на сніданок?
— Та поки що тільки один п’яничка. Скотився у воду й захлинувся. А дочекайся-но ранку, прийдуть матусі з дітками. Погода хороша, — русалка взяла Русю за руку й потягнула в воду. — А на той берег у жасминові кущі приходить одна закохана парочка. Їхня кров найсмачніша.
У Русі забурчало в животі.
— Руся, залишайся з нами до повні, — провадила далі Мія, — у цьому місяці у відьом шабаш.
— Оце так пощастило мені! — Руся розреготалася. — Ну добре, де той п’яничка? Голодна як чорт.
— Тьху, не згадуй клишоногого. На днях нашу Соломію занапастив. Буде йому в пеклі чортенят народжувати. І про що тільки дівка думала?
— А про що в такі моменти думаєш? — Руся знизала плечима. — Про любов.
— До чорта?! Та яка там любов? Суцільна мара!
— А ось я знову заміжня, — Руся мрійливо поклала руки на живіт. — За кілька місяців ікру відкладати.
— Ну і дура ти, Руська, Мія хляснула подружку по сідницях. — На що тільки вільне життя проміняла?
Над травою піднявся туман.
— Доню, — почули обидві, але було зрозуміло, що водяник звертається до Русі. — Іди, обійму.
Руся боязко подивилась у воду. Батько міг запросто проломити череп через необережне слово. Вона зітхнула, випросталась і швидко зайшла на глибину. Вода зімкнулась над її маківкою.
Мія подивилася їй услід і крадькома витерла сльозу. Вона заздрила подрузі.
* * *
Іванна вийшла з кав’ярні. Йти до дому не хотілось. Завібрував айфон. Чоловік Богдан у месенджері питав чому вона не прийшла на слухання.
Іванна набрала його номер.
— Яке слухання? — гаркнула замість привітання.
— Про розлучення.
— Чиє розлучення?
— Наше.
У Іванни сперло горло. Цей мерзотник таки подав документи на розлучення! Зганьбить її перед усією родиною! Що мама тепер скаже? «І як це ти, донечка, такого чоловіка упустила? Гарний, розумний, гроші вміє заробляти…»
— Навіть чути не хочу! — Іванна топнула ногою.
— Нас все одно розведуть. Як кажуть: «Не поможуть і чари, як хто кому не до пари»
— Не поможуть чари, кажеш? Зажди, — Іванна кинула слухавку.
Й одразу набрала звичний номер: «Сичиха, чекай в вечорі в гості. Як не можеш? Відміни!»
Дівчина заскочила додому, щоб вдягнути зручний для подорожей одяг і вже за годину виїхала автівкою в село.
На порозі Сичихиної хати її зустріла Катерина. Волосся в Катерини відростало шматтями, обличчя було спотворено глибокими морщинами, очі глибоко запали. Одягнена була в старий спортивний костюм, якого Іванна в неї ніколи не бачила. В секунді купила, чи що?
— Здоров, подружко, — просичала Катерина, зі злобою дивлячись на Іванну. — Ти усіх своїх занапастити хочеш? Чи когось таки лишиш, щоб було з ким кави попити?
— Чого припхалася? — буркнула до неї Іванна. — Я ж казала, щоб ти відмінила всі свої зустрічі, — дорікнула вона Сичисі, яка ледь вилізла на ганок, така була товста й неповоротка.
— Доню, доню, — захитала головою Сичиха, — та хіба я проти? Але ж і ти мене зрозумій. Не все одразу дається, а потрохи та помалу…
— Ага, — посміхнулась Іванна, — то-то я дивлюсь наша Катерина як квітка в полі, все гарніше з кожним днем. Чим із неї, бідосі зараз береш? Краси-то не лишилося зовсім.
Запала мовчанка.
— Чим? — із притиском повторила запитання Іванна.
— Часом, — зізналась Сичиха.
Іванна перевела погляд на Катерину.
— Хтось іще знає?
Та виставила вперед руки й затрусила ними в повітрі, мовляв ніхто не знає.
Іванна перевела погляд на Сичихини руки, що лежали у тої на боках майже горизонтально землі усі поросли тремтячим жиром.
— Цікаво, скільки душ в собі носить Сичиха, — промайнуло в голові дівчини.
Сичиха й собі уважно дивилась на Іванну. Їй не подобалося, що вагомими тепер могли ставати молоді. Вона вважала досвід головним здобутком, забуваючи, що нові часи вимагали швидкості й жорстокості, які не були притаманні стародавнім вагомим.
Катерина почухала голову. Ще й ще. Потім — щоки.
Поки Іванна викладала суть справи Сичисі, а саме — яким чином повернути її чоловіка, Катерина зняла кофту й прийнялась шкрябати руки. Як тільки з якоїсь глибокої подряпини просочилась крапля крові Сичиха невдоволено повела носом.
— А що це ти робиш, доню? — звернулась вона до Катерини.
Катерина вже стягувала футболку. Вона почала роздряпувати собі живіт, боки й плечі.
— Нічого, нічого, — повторювала Катерина, — нічого, нічого…
Сичиха повільно розвернулась до неї усім своїм масивним тулубом, жир захитався немов драглі.
— Мене слухай! — прикрикнула Іванна на Сичиху.
Але та навіть не повернула голови. Очі Сичихи та її рот стали схожі на дві щілини, голова почала хитатись із сторони в сторону, три підборіддя тремтіли. Жінка почала розгойдуватись, переступаючи із ноги на ногу з голосним «пуф».
Катерина стояла вже повністю гола. Її шкіра була вкрита подряпинами з яких сочилося бордове й густе. Вона підняла руку й почала діставати щось із пахви. Вирвавши разом із шкірою чорну зморшкувату кулю Катерина поцілила в самісіньке чоло Сичихи.
Ту почало нестерпно вивертати. З очей, носа, вух полився гній. По ногам потекла юшка з сечі та калу. Сичиха здувалася на очах випорожняючи з себе літри смердючої рідини.
* * *
Баба Жаба прикрашала сухе дерево, що стоїть посеред хати. За кілька днів — літнє сонцестояння. Вона дістає зі скрині одну за одною прикраси та роздивляється.
— Арахна, — баба крутить в руках наступну іграшку,— потворну павучиху. Тіло Арахни масивне, тепле, волохате. Проте де-не-де вже зустрічаються плішини — час не щадить нікого.
— Пам’ятаю те гидке полотно, на якому ти зобразила мої любовні пригоди, — журить її баба Жаба. — Ось я в позі собаки, ось я в позі лелеки, а ось я в позі жаби…
Павучиха щось шипить у відповідь. Вона встромляє отруйні хеліцери в руку бабі, проте та тільки сильніше стискає тулуб тварини. А потім, розмахується й закидає Арахну аж на верхівку — та має обплести сітками усі гілки дерева.
— А ось і Медуза Горгона, — провадить далі баба Жаба. — Спокусила мого чоловіка. Опоганила мій храм…
— Не було такого, — дід Онуча зиркає на голову Медузи. — Не вигадуй, Жабунька.
— Я краща за тебе, — широко відкриваючи рота промовляє голова. — Величніша! Славетніша!
— Ага. І слабкіша на передок, — додає баба, а дід пирхає.
Медузу прямо за її зміїне волосся баба вішає з самого низу, а раптом хтось із людей у гості завітає. От, хоча б Відьма.
— Давно Галину Федорівну не бачила, — гукає вона до діда, — може запросимо на чарку?
— А запросимо, — дід ляскає себе по стегнах. — А у Шума пару свинок попросимо, запечемо на рожні.
Наступну прикрасу баба дістає й зойкає. В її долоню вткнутий невеличкий спис з іншого кінця за який тримається чоловічок у брудній уніформі. З напівопущених штанів, на яких розпливається коричнева пляма, стирчить собачий хвіст. У чоловічка вепряча голова. Іншою рукою він притискає до себе унітаз.
— А це ще хто? — баба Жаба вирячує очі й оглядає прикрасу з усіх боків. — Смердить лайном!
— Це нові іграшки. Свинособаки, — дід Онуча витягає ще одного ще більш огидного.
У другого чоловічка, навпаки, собача морда, а на куприку — свинячий хвіст. До його спини примотана пралка разом із білизною. В одній руці він тримає автоматичний карабін, а в кулаку іншої затиснуті золоті прикраси, з кров’янистими плямами.
Чоловічки дриґають ногами й оскалюють ікла. Той, що з вепрячою головою скажено вищить.
— Де ти їх взяв?
— Шуму хтось із східних вагомих передав.
— Потворніших ще не бачила, — баба Жаба кривить губи, — що вони накоїли?
— Ги! Дивись-но, тітка, — несподівано бовкає один зі свинособак, — цікаво яка в тебе потка.
У баби від такої зухвалості віднімає мову.
— Пусти мене, старий хрін, — звертається інший до діда Онучи. — Бо прутня відріжу. Вже не зможеш рукоблудити.
Й свинособаки мерзенно хихочуть.
— Оцей, — дід Онуча крутить у руках свинособаку, — добу ґвалтував дівчинку в підвалі її дому, до цього застреливши батьків і брата.
— Вона сама напросилась, — бурчить свинособака.
— А той — в катівні працював. Бив струмом полонених.
— Також самі напросилися? — Баба Жаба посміхається до свинособак так, що ті, стулившись, дружно й потужно обгиджуються.
Відстовбурчивши мізинчик баба Жаба вправно розпорює нутро першому. А потім, діставши кішки обмотує ними шию й зробивши петлю, вішає поряд із Горгоною.
Другому спускає штани й здряпує статеві органи. Після бере проволоку й встромивши свинособаці в вухо, витягує через око. На цій проволоці й вішає збоку.
— Не думала, що знову скажу це, — звертається вона до діда, — але люди дивують мене своєю жорстокістю.
— Мають те, на що заслуговують, — знизує плечима дід.
— Та ж не всі заслуговують на ті жорстокі тортури, від яких вмирають, — обурюється баба.
Скриплять вхідні двері. Заходить Галина Федорівна.
— Вітаю господарів, — кланяється Відьма. — Вітаю з прийдешнім святом.
Вона простягає діду Онучі клунок і приймає з його рук чарку настояної на мухоморах горілки.
В клунку щось борсається. Баба Жаба кладе його на стіл й обережно розв’язує.
— Оце так догодила! — плескає вона в долоні. — Оце так подарунок!
В брудній тканині копирсається те, що залишилось від Сичихи — самі шкіра й кістки.
— Нова прикраса, — пояснює Відьма. — Не зрозуміло, правда, на чому тримається
— Чого хочеш натомість? — дід вражений не менше.
— Захисту від Шума!
Баба Жаба тяжко зітхає. Ворожнеча між Відьмою та Шумом виснажила всіх навколо.
— А чи не стати тобі вагомою в іншому селі? Замість Сичихи? — несподівано пропонує баба Жаба.
Відьма довго не вагається.
Вона погоджується.
* * *
Я розплющую очі. Чи я в новому сні, чи пробуджена новим днем? Не знаю.