Піввійни Леся Прута

1
Першою справжньою війною, яка спіткала Леся Прута, виявилася аж ніяк не його війна, попри те, що хлопчакові восьми літ зроду ніколи не бракує власних.
— А знадвору дощ, — сказав Кір, доїдаючи зефірку і кришачи дрібними рісочками глазурі. — І холоднющий, зауваж.
— Здрейфив, — лінькувато кинув Лесь. Йому, розманіженому від шуби й смажених крабових паличок, і самому не надто кортіло вибиратися назовні, хай там ґазда покажеться на Кірове прохання, чи не ґазда. Телевізор у відданій дітворі на поток і грабунок світлиці натхненно палахкотів звитягами хромованих і фарбованих автоботів, вай-фай же послужливо пропонував сховок від простої істини: криска Криська таки втекла з нудного домашнього святкування із довготелесим носатим Предком на довготелесому японському мопеді.
Можна було, себто, і не чвакати розмоклими вулицями до Мартинів разом із батьками.
Бо нащо?
Слухати тонкий — кришталь — дзенькіт келишків? Пишномовні візерунки зичень і вітань? Тупіт завзятих, хоч і скутих, танців?
Чи, може, гратися у драконки із Карінкою — цибатенькою, писклявою і приставучою аж страх?
От Криська… Криська — геть інакша. І геть не тут. Лесь почувався навіть не ошуканим, бо ж ніхто й нічого не обіцяв, навіть не розчарованим, адже й сам не дібрав би слів, на що сподівався… Але капітально намаханим, як казав дідо Пилип, таки почувався. Хотілося чи то розрюмсатися, чи то відбуцати кумедні дитячі пуфики, розставлені по дитячій світлиці.
Кір із своїми вигадками про ґазду став у неабиякій пригоді.
У школі рудого сьомака вважали справжнім опиром старого роду ще відтоді, як він затримав у повітрі ціле випале вікно, поки обидва ремонтники не відбігли за ріг, поза досяжність уламків скла. Від того часу мало хто наважувався осміяти потерті і заяложені таро, котрі Кір скрізь волік із собою, хоч у ліс, хоч на став. Вода, що лилася із крану, завмирала над самими долонями і не торкалася шкіри; сміття та обгортки, кинуті під стіл, скручувалися у солдатиків і самі заплигували у заплічник нечупар. А що вже шнурівки зв’язувалися між собою, неначе живі восьминоги, то годі й казати.
Але й Кір, сьомак чи не сьомак, опир чи не опир, зрештою затриндівся — і дотриндівся, упійманий Лесем на слові.
Мовляв, останнім часом взяв та й потоваришував із усіма мешканцями обійстя, навіть із самим Цуром запізнався. А Цур — то вам не Сірі, не Гугль і не Байду якесь; Цур може розказати такого, або ж іще й провести у таке місце…
Щоправда, Лесеві Кір взявся показати лише ґазду, або на полтавський манір, домовичка. І якби не показав, то заприсягся віддати чотки, які збирав камінець до камінця уже років зо три. Або ж відслужити три забаганки.
Ну, це уже була розмова, на будь-чию думку. Лесеві не бракувало власних воєн, як уже й казалося. Поміч опиря, хай і восьмилітнього, могла неабияк придатися.
Отож Лесь і сказав:
— Здрейфив, — а Кір лише відмахнувся і налив собі та товаришеві іще соку.
Відтак вони сиділи, стежачи за трансформерами, пили грушевий сік, жували вафельник зі згущеним молоком та переважно мовчки очікували на дев’яту годину, коли ґазда ішов перевіряти гараж та усілякі стодоли з оборами.
Карінка скакала кізкою, всіляко вимагаючи уваги і розваги. Час від часу вона спромагалася вискочити до дорослих у більшу вітальню, де здобувала сміх, схвальні вигуки, але щоразу її повертали до хлопців, бо нема чого слухати дорослі розмови.
— Що таке рубікон? — спитала Карінка, втретє вигнана із кола старших родаків. — А? Кір? Що таке рубікон?
— Така межа, — відказав неуважливо Лесь, вже здогадавшись, що Кір не заохочує запитань знічев’я. — Її переходять, коли не збираються повертатися. Лінія, з-за якої нема вороття.
— Це річка в Італії, дурнику! — захихотіла Карінка. — Цьоця Марічка кудоюсь тудою поїхала, а тепер не хоче вертатися до дядька Остапа, каже, їй там ліпше із якимось вусатим падлом… себто, то дядько так каже: падло вусате, а цьоця Марі-і-ічка…
— Дев’ята, — спокійно зауважив Кір. — Не передумав?
— Жди там! — гмукнув Лесь. Хлопці взулися у гумаки, що губилися поміж отари брудних і не дуже черевиків дорослих, клацнули вимикачем і вибралися назовні.
Лесь не одразу зрозумів, що дощ, хай який був рясний та зимний, минувся. Підвівши очі, він втупився у чисте, вмите небо, божевільно зранене вавками зірок. Затнувся, схопивши ротом холодного вільгого повітря. Тисячі світів, до котрих йому зась буде дістатися, зазирнули йому на саме денце очей. Мільйони місць, миттєвостей і життів, котрих йому ніколи не скуштувати, обпекли зсередини. Він знов був прикутий до планети, з якої не втечеш, розтятий навпіл власною обмеженістю у часі, просторі і долі.
— Ого, — сказав Кір, пильно вдивляючись у Леся. — Щось таке побачив, еге? Чи прочитав? Чи почув? Бо тобі точно треба до знахаря. І, — він простягнув крижану долоню, повернув трохи голову Лесеві, що отетеріло дозволив те робити: — і то справжньому. У якого є Чорна Книжка. Пороблено тобі.
— Згинь, — грубо відказав Лесь. — Не заговорюй мені тут зуби. Показуй уже свого брауні, або визнай, що…
— Це несерйозно, Кірюш, — сказав хтось воркотливо, неначе людина ковтнула кота і вимовляла слова шерехатим кошачим язиком. — Чого це якийсь… — почулося лунке сопіння, — якийсь зурочений зіпсований хлопчисько чекає, що ти заговорюватимеш йому зуби? Чи тебе зле вчать, Кірюш?
Лесь озирнувся. Ґазда сидів, схрестивши по-турецьки ноги, прямо на стіні будинку. Мав велику голову, лупаті очі, ніс картоплиною і бородисько, що ховало мало не все обличчя. На голові носив плямистий мисливський кашкет. На переніссі — окуляри в важезній черепаховій оправі, мов у Лесевого прадідуся. Руки і ноги в ґазди виглядали незугарно товстими, кремезними, немов…
— Немов у карлика-борця, — сказав Лесь уголос, чудуючись.
— Мав би з тебе карлика зробити, єхида чорнорота, — форкнув ґазда. — В школі, Кірюша, бачу, геть не вчать ґречності?
Кір широко розвів руками, але усмішка — ох, усмішка на обличчі в нього все одно лишилася іще ширшою. Схоже, сьомак устиг звикнути до видива приземкуватого, зате моцного чоловічка, спроможного сидіти перпендикулярно стіні будинку, немовби не для нього були вигадані усі оті гравітації та треті космічні швидкості.
— Та вчать, пане-брате, вчать, — в тон домовикові відповів капосний Лесів однокласник. — От тілько хто вчиться, а хто не вчиться.
— Геть-чисто як ти, — підсумував ґазда. І раптом обличчя йому гойднулося, немов Лесь дивився крізь товщу води: взялося брижами, перехнябилося і одною половиною спливло донизу. Домовик устав, хитнувся, наче умить захмелів, а тоді упав зі стіни, скрутившись клубком, мов хтось ударив його в живіт.
— Ні, — сказав ґазда крізь притиснуті до обличчя потужні кулацюри. — Ні. Ні. Ні. Цього не мало бути. Це все зарано. Він не…
Домовик зиркнув крізь пальці — зблиснули котячою жовтизною око — і закляк неоковирним, незграбним клубочком.
— Он воно що, — прошипів розгублено і розлючено водночас. — О-о-он воно ЩО.
Він підвівся, втер з бороди слину, одразу ж заходився неймовірно прудко заплітати кіски, перемежаючи їх між собою, створюючи дивовижний і — Лесь раптом і безнадійно упевнився того — лиховісний візерунок.
— Не дивися на схід, Кір, — сказав домовик, закінчуючи плетиво. — Прошу тебе. Дуже. Хоча б… хоча б до ранку не дивися. Я принесу тобі найкращі сни, персикові, знаєш? Тільки не дивися на схід!
— Не буду, — спантеличено запевнив Кір. — На схід… не буду. Чом би й ні?
Лесь, котрого ніхто, зрештою, ні про що не прохав, крадькома зиркнув за хату, по-над садочком. На тлі підсвіченого неба здіймалися кощаві, шпичасті плечі невідомого велетня.
«Хмари, — усміхнувся Лесь. — Просто нічні хмари. Просто мої чергові феєрії-химерії. І зовсім навіть не схоже на велетня, ані на монстра. Це… — він напружив уяву. — це такий замок… або вершник.»
Потвора різким порухом висмикнула себе одразу і з землі, і з неба. Була таки велетнем з купою рук, ніг і щупальців, котрим знаходилися місця і серед лісу, і між хмарами. Дихала, важко зводячи боки. Ступала тихо, але земля… Лесь відчув, як терпне потилиця: земля ледве відчутно двигтіла.
— Слушний вибір, — раптом мовив домовик, дивлячись на Леся упритул. І негайно ж відвернувся, зазирнув у очі Кіру, безпорадно хитнув головою: — Гарний вибір.
Лесь подивився на товариша, але той лише стенув плечима: мовляв, самому невтямки, що там за вибір… несамохіть взявся за торбинку з таро і аж підстрибнув.
— Але…
Ґазда мовчки обійняв Кіра, нараз виявившись ледве не вп’ятеро вищим на зріст.
— Я фігію…
На зап’ясток Лесеві скрапнула гаряча сльозинка. Домовик плакав, не соромлячись і не криючись.
Кір вирвався з обіймів ґазди, поглянув на Леся хижо і люто, аж того жбурнуло назад. Лиш тепер, дивлячись на бліде запекле обличчя друга, Лесь Прут зміг уявити, яким чином той залякав кожного забіяку в школі.
— Ти чого?! Ти… ЧОГО?!
Але так само хутко, як спалахнув, Кір і охолонув. Нахилив голову, вперто, наче баранець, стріпнув чубчиком.
— Обіцяй мені… — каркнув Кір. — Обіцяй мені дві речі, Прут. Дві. Ти не підведеш моїх сестричок — ну тобто, якщо зможеш, звичайно. Якщо зможеш. Не підведеш?
Лесь крутнув головою: та звісно, не підведу! Хоча, ясна річ, не завадило б дізнатися, у чому саме…
— Друга, — перебив Кір, дивлячись у небо. — Друга.
Він помовчав, і коли Лесь уже думав, що, мабуть, Мартин-молодший уже й забув, що збирався казати, раптом схопив Леся за лікоть:
— Обіцяй, що триматимеш мене за руку.
На сході безгучно крутилася величезна, на пів неба, війна, про яку ще ані Лесь, ані Кір тоді не знали, що то вона і є. Це була перша війна, яка спіткала Леся Прута. Війна, що прийшла до них усіх.
— Обіцяю, — сказав Лесь урочисто. І з жахом збагнув, що у ту мить велетень на сході завмер на хвильку, неначе теж почув цю дурнувату присягу. Неначе теж довідався про присутність Леся Прута на цьому світі. Про його існування.

2
Тата всадовили до автобуса, разом із іншими вояками. Здійнявся дим, автобуси зачмихали і рушили, поволі втягуючись із головної площі в широку вулицю. Махали у вікна Лесів і чужі батьки, в небі розмивалися ранком рожевуваті від сонячного сяйва смуги реактивних слідів, а за валкою автобусів тягнулися сиві, пітьмаві і геть чорні прояви.
Війни.
Кожному з містян у перші ж години, як озвався велетенський звір на сході, завітала власна війна. Спершу безформні, вони поступово відрощували руки і лапи, вищирялися іклами і слинилися довгими ліловими чи зеленкуватими язиками. Шепотіли на вуха, заважаючи спати. Пхали під лікоть, псуючи шитво чи куховарство. За більшістю — тинялися назирці, то ближче, то далі. Чогось чекали. Щось метикували.
До Вісаріона Прута війна вскочила через вікно, ледве не зірвавши важкі нічні штори. Пройшлася кімнатою — не звертаючи уваги на Леся, котрий вагався, чи треба розказати про вечірні дивацтва Кіра, і вже був вирішив, що слід, бо інакше сон не йшов, — заплигнула на груди татові, що лежав, розметавши руки на всю постіль. Нахилилася до сонного обличчя, роззявивши виниклий нізвідки ротяку, щось беззвучно сказала, і знову, і ще раз.
А тоді озирнулася на вікно, де коливалися занавіска і нічна штора, і загорлала пронизливо-верескливо.
І стався перший вибух.
А може, думав собі Лесь, той вибух і був першим скриком татової особистої війни; хто знає? Хай там як, а тато, ледве прокинувшись від безконечного стогону сирени повітряної тривоги, від дрожу обстрілюваної землі, ходив по хаті, ані жодного разу не наткнувшись на темну почварну тінь війни. Зате повсякчас, щойно зупинившись на мить, озирався на неї. Кривився, спльовував, іноді гарчав негарні, аж ніяк не чемні слова. І продовжував збори.
Мама помагала татові, відкричавши свої заборони, перестороги і прохання не ризикувати. Разом складали речі до рюкзака, разом спаковували документи та речі, які потрібні будуть мамі й Лесеві. У якусь мить Лесь побачив на стіні позаду мами димчасту тінь, що трохи поборсалася — і вивільнилася просто із шпалер. Зістрибнувши на підлогу і виявившись невеличкою почваркою розміром із цуценя вівчарки, почварка вибралася на кухонний стіл і щось засичала, немов закипаючий чайник. Поки що вона не чіпала мами, але Лесь чудово розумів, що це, власне, мамина війна… і відтоді уже перестав рахувати, скільки іще воєн бачив на вулицях містечка.
Щойно автобуси зникли з очей, мама повернулася до Леся.
— Не можна нам утікати, синку, — сказала вона, і мамина війна нашорошилася, випросталася, виявившись худореброю голоблею метрів зо два заввишки. — Не можна, бо… бо от повернеться тато, і де він нас буде шукати? Ні. Не будемо. Зараз відведу тебе додому, і сходжу до лікарні, раптом там буде треба допомога…
Уже за двадцять хвилин Лесь дивився із вікна, як мама впевнено, з високо підведеною головою, крокує порожньою, курною вулицею. Десь вдалині обидві великі вулиці, що вели на захід, ще двигтіли від безперестанного руху легковиків та вантажівок. Маму не обходили втікачі, мама усе вирішила для себе.
Ішла, а за плечі її пригортала її власна особиста війна.
Лесь сповз із підвіконня і спробував увімкнути комп’ютер, аби пограти у щось чи почитати. Але набрати пароль і увійти до гри, де було повно не умовних, по грі, а справжніх ворогів, з чийого краю до міста летіли ракети, бомби і міни, чомусь не вдавалося.
Щойно відкривши улюблену, зачитану до ветхості сторінок, книжку, Лесь дійшов до розрубаного обличчя бандита, що сповзав із шинкваса, до вартових, що сахнулися, дружно закриваючи обличчя, попри затиснуті в кулаках мечі… і відклав книжку.
Пішов до ванної, умився, дивлячись у дзеркало, зітхнув — і різко крутнувся на п’ятці. Дрібненька, геть іще квола мавпочка висіла в повітрі, погойдуючись на невидимій Лесю шворці. Не мала ні писку, ні виразних рис — сама лише неясна хмаринка. Іще навіть не війна — війнове курча.
— Ні фіга собі, — сказав Лесь. — Піввійни, не менше. — і заіржав, наче лоша.
Коли повернувся до дзеркала, підлога гойднулася під ногами, немов земля спіткнулася, не дотягнувшись до підошов. Лесь приголомшено нахилив голову, прислухаючись і чекаючи нових поштовхів.
А коли зазирнув-таки у дзеркало, поточився і замалим не впав. Не було там відображення Леся Прута, хоч скільки чекай. Був Кір. Мовчазний, похмурий, запорошений вапном і тиньком.
— Ти обіцяв, — сказало Кіровим голосом піввійни з-за спини Леся. — Ти обіцяв, пам’ятаєш?
За чотири з половиною хвилини Лесь ішов порожньою, курною вулицею, рахуючи роздушених жаб на асфальті і загадуючись, чи під час війни вони так само пророкують зливи.
Ішов до Мартинів.

3
До лікарні Леся привезли разом із Кіром та Карінкою: більше ніхто із Мартинів не дихав, коли їх видобули з-під руїн будинку.
Леся, мабуть, і не пустили б: надто вже дісталося Кірові; але хтось низенький, проте дужий підхопив його під лікоть і зашпурнув у «швидку» хутчіш, ніж фельдшер чи водій спротивилися. А слідом заплигнуло щось значно важче, аж машину гойднуло на ресорах — водій лайнувся і притьмом кинувся заводити, сполохано визираючи на небо, миловидне і врочисте, аж ніяк не загрозливе.
«Швидка» крутилася бічними вуличками, водій без угаву лаявся, повсякчас перекидаючись міцним слівцем із кимось по рації. Виходило так, що до містечка уже наближалася ворожа танкова колона. Виходило так — не було тій колоні ні кінця, ні краю.
Могли б просто спитати у Леся.
Сидячи біля Кіра, він намагався непомітно для лікаря узяти друга за руку, але щоразу не зважувався. Дивився крізь віконце, добре розрізняючи чималу, огидну, потворну тварюку війни — спільної війни їх містечка. З пащ війни текла сіра піна, густо забарвлена кров’ю.
Тисячі ніг, лап і ратиць війни їхнього міста марширували звідкілясь із Межинної вулиці, гримлячи і тупаючи. Можна було б просто спитати у Леся: де, мовляв, зараз та війна.
Втім, і без Леся, і без сьомака Кіра всі вже здогадувалися, що от-от, небавом, війна буде вже просто скрізь.
— Ти і її бачиш? — прошепотів Кір, заскочивши Леся зненацька. — Бачиш. Я вже тепер… але добре, хоч так. Ти бачиш. Жах який.
Лесь примирливо поклав долоню на коліно Кірові. Відчув, що груба колюча ковдра просякла кров’ю, але не забрав руку.
— Бач… а я ж не спитав, що ти там бачив… ну… на небі тобто, — замислено промимрив Кір. — Дурний був.
— Зірки, — сказав Лесь. — Знаєш, там так багато… така купа планет. На які ми могли б ступити, ну, як у «Зоряних війнах» чи у «Мандалорці». Чи…
— Хтось, — сказав Кір. — Колись. Уже, напевно, що не я.
І схопив Леся за руку, аж той заледве не вискнув з переляку.
— Тримай мене, Лесику-песику, — кволо всміхнувся Кір. І раптом заскреготів зубами, а з лівого ока потекли рожеві сльози. — Ох, тримай мене…
— Звертайте вліво! — крикнув Лесь, кривлячись і не наважуючись відібрати болюче стиснуті пальці. — Вліво!
«Швидка» пірнула в завулок, а ззаду щось лунко вибухнуло, полетіли над вулицею уламки шиферного даху, цегла і дрібніші осколки. Завалилася зітнута при корені молоденька яблуня.
— Як ти… — подивилася на Леся фельдшерка. Він спробував придумати відповідь, здогадатися, про що йдеться: як ти потрапив до машини? Як ти знав, куди звертати? Як…
Але у цю мить світло для Леся померкло, і світ увірвався посередині, немов був шовковою стрічкою, котрою квапилася машина, котилася ворожа колона, мчали десь вдалині автобуси із добровольцями… і ця стрічка не витримала ваги моменту; але якимось нехитрим і водночас зайвим, нелагідним дивом вони — всі вони, і навіть кожна, бодай найменша війна, що набилися у містечко, наче кліщі у бродячого пса, — проскочили місце обриву. І рушили далі.
— Небоязкий, — сплюнув худорлявий сивий дідок, геть дрібний, не більший за пів Лесевої руки, що сидів на стелі «швидкої» вниз головою у засмальцьованому халаті. — Ого.
Решта пасажирів у кареті схвально закивали. Ґазда дещо пихато хитав головою, немовби особисто дресирував Леся.
— За вікно гляньте, — огризнувся Лесь, і Кір, що присів навпочіпки поруч із ним, засміявся: так, мовляв, їх! Так їм і треба!
— Ну ти й вигадав, — засмучено сказав Лесь. — Краще б себе вилікував, ну! От же ж вигадав…
Кір розвів руками. «Швидка» саме крутнулася між двома провулками, вискочила на вулицю Звитяги і пролетіла алейкою до ґанку відділення екстреної медицини.
— Усе пам’ятаєш? — уточнив Кір, зупинившись на порозі «швидкої», коли ноші вивантажили назовні. Лікар короткими рішучими вигуками вимагав нести хлопця всередину, санітари завиграшки потарабанили легесенький вантаж, раді відволіктися від чуток і страху.
— Усе, — запевнив Лесь, і відчув як Карінка чіпко вхопилася йому за руку.
Але не зітхнув. Зрадів.
— Допоможеш? — спитав упівголоса у ґазди. Той насмішкувато зиркнув на Леся, потім вибачливо — на Кіра, що так і стовбичив у «швидкій». І рушив до лікарні першим. Діти подалися за ним.

4
Вклавши Карінку спати, мама взялася за Леся. Такого прочухана він не зазнавав ані разу за ціле життя. От лишень тепер, досі не тямлячи, на котрому він світі, Лесь не дозволив гримати і сваритися надто довго.
— Мам, — тихо сказав він. — Нам треба їхати звідси, мам. Тут ми… Тут нам спокою не буде.
Він відчував у широкій кишені джинсів колоду таро, а чотки досі обпікали зап’ясток. Світ, яким він був звернутий до Кіра, тепер безсоромно вламувався до скронь і під повіки. Не можна була піддаватися йому… але і нехтувати не виходило.
Він пройшов кімнатою, перебираючи пальцями корінці книжок. Не впізнавав жодної, хоча вільно пригадував подробиці і сюжети. Відчував себе так, наче був зруйнований і вибудований заново ізсередини. А по дорозі втратив добрий десяток років.
— Вони стрілятимуть у людей.
Глибоко зітхнув і зизом глипнув на ґаздів. Двоє дуже схожих домовиків усілися один супроти іншого і, здавалося, от-от зведуться чубитися, та так, що розвалять будинок дощенту, не чекаючи на ворожі ракети.
— Що ти таке?
— Просто знаю, мам. Просто знаю. Треба їхати. Втікати. Чимдалі.
Він ледь не завершив речення, але промовчав. Знав, що ліпше притримати усю правду. Хоча дещо, хоч-не-хоч, мало бути сказаним.
— Але спершу треба сходити на виїзд, де Ревище… там… ну, там…
Ґазди кинулися одне на одного, як здалося Лесеві, і він відволікся, зойкнув сердито і розгнівано, прикрикнув — і лише тоді побачив, що обоє домовиків міцно тримають дрібненьке сивошерсте піввійни. Особисту недовійну Леся.
— Так! Горе-воїни! Поставте її, бога ради. Вона не задля зла тут. Вона…
Якби не вона, тут не було б Карінки, хотів сказати Лесь, але знав, що його зрозуміють і без слів.
Ґазди зафоркали, неначе ціла отара котів, але таки випустили з чіпких пальців піввійни і так чимдуж дременула під шафку.
— Мам, — сказав Лесь, уникаючи маминого погляду. — Візьми мене за руку.
І, відтрутивши мамину війну, уже цілком сформовану жінку в медсестринській уніформі, торкнувся натруджених маминих пальців. Дозволив їй побачити обох домовиків, нашорошену скімлячу війну Леся під шафкою, декількох хух, що снували стелею, — і прибрав руку.
— Кіра не врятують, мам, — скрижаніло сказав, некрасиво всміхнувшись. — Кір уже… Але ж Карінка тут. Її можна забрати з собою, бо… ну…
— Я обіцяла, — сказала мама сухо. — Обіцяла чекати, і чекатиму.
Лесь стенув плечима. Випростав пальці, спробував сплести щось із повітря, але зрозумів, що не впорається. Кліпнув. Сів на диванчик, дивлячись у вікно. В небі промчали кілька гелікоптерів ворога.
— Якщо залишимося, мам, то цю обіцянку ти виконати точно не зможеш. У них будуть списки добровольців. Вже є.
— Гаразд. — Мама підвелася і несподівано важко, повільно поплелася до спальні. — Збираюся і їдемо. Може, ще Гончарі не зібралися, то ми…
— Спершу на Ревище, — нагадав Лесь, зціпивши зуби.
— А там що? — здаючись, спитала мама.
Лесь хитнув головою.
Вони доїхали велосипедами, до того ж, значно швидше, ніж розраховував Лесь. Ворожі колони йшли через містечко трьома головними вулицями, а вузенькі, немов горлянка ящірка, провулки, їх тимчасово не обходили. Так, кілька побіжних черг із кулеметів по вікнах, у яких спрацьовували спалахи телефонів, чи у просвіт завулка, де ввижався партизан чи підпільник… але Лесь знав, бачив написаним просто впоперек верховіть каштанів, що вже невдовзі усе зміниться.
Скутер, розвалений кулеметною чергою, лежав на узбіччі, скотившись із дороги. Його ніхто не чіпав. А от цибатого Юрка Предка і Криську уже вкладали у довгі вузькі ями, викопані дядьками, що замешкували у Ревищі. Двоє ворожих солдатів наглядали за роботою, тож мама з Лесем проїхали повз, намагаючись навіть побіжно не дивитися у той бік.
Але, хоч як швидко крутили педалі, Лесь детально і виразно роздивився усіх прояв, котрі вибиралися із переліску та болітця неподалік. І відчув гострий біль, що розпанахував йому ребра.
Криська, Криська, думав він, стараючись не плакати. Криська…
— Усе, що зможу, — повторив він, коли викрутив аж на гору і дозволив собі озирнутися.
Вони виїхали разом із Гончарями, пізно вночі.

5
До війни Лесь Прут ніколи б не зважився сперечатися з мамою. Але то було до війни. Іншою була планета, і навіть сонце сходило іншої барви. А може, то так лише здавалося.
На величезному, немов палац крижаного гіганта, залізничному вокзалі в Києві Лесь відчув, що уже час. Мама повернулася із Карінкою, котра повисла на ній, наче дрібненьке засмучене мавпенятко, і з обома домовиками, що пхали величезну валізу. Гончарі залишалися в Києві, мали-бо тут численну рідню. На Прутів і Карінку гостинність тої рідні якось не поширювалася: зрештою, і самі Гончарі були вже четвертою родиною, що претендувала бодай на тимчасовий прихисток.
Однак волонтери уже дбали про квитки, допомагали порадою, добрим словом і теплим супом, і саме тепер мамі варто було зосередитися на тому, що можна зробити для Карінки.
Бо Лесеві Пруту слід було піклуватися про те, що може зробити він сам.
Отож, коли мама навідріз відмовилася відпустити сина додому, йому довелося спробувати перечити — і сперечатися не просто через упертість.
— Мам, — сказав він, взявши маму за руки. Подумав, вагаючись, не впевнений, що чинить не те, щоб чесно, але хоча б справедливо. Прислухався до канонади вдалечині. Зітхнув.
— Мам. Я загубився вдома, пам’ятаєш? Лесь загубився вдома. Але з ним усе буде гаразд… усе. За місяць тобі перетелефонують тітка Любка із своїми, скажуть, що знайшли, мовляв, Леся, що нічого страшного, як він перебуде у них, поки вся ця окупація…
Лесь погладив маму по щоці.
— Ти краще думай так, мам: от ти зараз порятуєш Карінку, а хтось за це порятує Леся, це ж тільки справедливо, адже так. Це справедливо.
Він не дивився поверх маминого плеча на мамину війну, що клубочилася густим пасмом змій і ящірок, сірих, брунатних і чорних. Не бажав цього знати. Хотів лише, щоб мама не втнула чогось видатного, як казав татко. Щоб просто дочекалася.
— Буде Лесеві невіста, — сказав Лесь наостанок, зморщивши носа. Вирішив, що матиме вдосталь нічних кошмарів від такої перспективи, але мамі не завадить бодай така вкрай сумнівна втіха. Всміхнувся і відступив убік, виходячи із маминої та Карінчиної пам’яті.
Ґазда Мартинів наздогнав його вже на платформі. Ішов смішно: перевальцем, немов тлустий качур, але воднораз хутко, немов задерикуватий цуцик.
— Теж нема куди йти, — сказав бездомовик, смикаючи заплетену бороду. — Зате є ще трохи діла. Виписати декому. Тямиш?
— Аякже, — кивнув Лесь, задираючи голову на покреслене реактивними слідами небо.
— Ну й крім того, — сказав бездомовик, — комусь же треба допомогти тобі засвоїти науку. Бодай на початках.
Вони вибралися на дах електрички і за чотири години опинилися так близько до рідного краю, як тільки могли. Далі починалися території, зайняті ворогом, — і туди ніхто, навіть лісовики з мавками, не радили вирушати. Війна — тисячі воєн — захопили ті місця, і разом із війнами туди увірвалася смерть.
— Проскочимо, — сказав ґазда, мружачи очі на заграви. — Прорвемося. Я покажу, як зробитися неви…
— Мені б не завадив би Чорний Меч, — дорікнув Лесь, невідривно дивлячись на схід. — Або каблучка, котру б треба було викинути в доменну піч. Або…
— Або трошки хоробрості, — сказав бездомовик. — Трішечки.
— Більше терпіння, — сказало піввійни за спиною у Леся. — Більше поваги, ґаздо!
Лесь розвернувся, підійнявши руку з чотками.
— Не марнуй часу, — на диво приємним голосом розважливо сказало піввійни. — Рушай до річки, ми тут уже чекаємо на тебе, спадкоємцю Мартинів. Ми — і наш спільний Чорний Меч.
Бездомовик закотив очі і похитав головою, проте Лесь уже поспішав до набережної, усміхаючись і ляскаючи в долоні, щоб зігрітися. Вже з півдороги побачив, як зводяться над рікою чиїсь особисті війни — але інакші, аніж похмурі імлисті жахіття у більшості людей, що їх Лесь зустрів останнім часом. Ці війни були сріблисті, сухорляві і чітко окреслені.
Це були окремішні війни людей, котрі визначили собі місце у війні великій, всезагальній.
Лесь збіг східцями і завмер, вражений.
Двоє немолодих чоловіків і вродлива жінка трималися за три куточки носовичка, проказуючи щось напрочуд мелодійне і гарне. На якусь мить Лесеві здалося, що такі замовляння змогли б прокласти дорогу навіть на інші планети… але його уже помітили, уже кликали до себе. Бездомовик наздогнав Леся на півдорозі і промовисто смикнув за штани. Лесь уже не міг опиратися бажанню приєднатися до незнайомців і просто висмикнув штанину із руки ґазди.
Він підійшов, узявся за вільний куточок хусточки, і став повторювати за старшими, трохи настраханий, але більше задоволений тим, що тепер уже ніхто не гнав його до дітвори.
Носовичок виявився страшенно важким, мокрим і холодним. Носовичок смикався у пальцях Леся, хитруючи, тягнучи на середину — у глибину, якої годі було б чекати у хусточки. З кожним вимовленим словом він робився примхливішим, дужчим… Більшим. Лесь Прут пригадав, як колись вивернувся із плавального круга і тонув у лісовому ставкові, а тато його рятував. Пригадав, як супроводжувала тата його власна війна, що надавала сили боронити своє, рідне, власне. І зойкнув, закликаючи своє піввійни на поміч.
Стало легше — майже невагомо.
Дочитавши заклинання, всі четверо кинули хусточку на поверхню Десни. Якийсь час не відбувалося геть нічого, а потім Лесь почув, як під кригою нуртує і мчить щось потужне, свавільне і вкрай розлючене.
— Такої повені років із півсотні не було, — з повагою сказав ґазда, що так і тримався у десяткові кроків від них.
— Для початку незле, — визнав чоловік із розкішною сріблястою гривою. Він потягнувся до своєї війни і потріпав її за одне з довгих кошлатих вух. — Але буде значно, значно краще. Еге ж?
Лесь подивився на власну війну. Уже знав, що лише він сам визначає для себе, ким вона для нього стане: здолає чи скориться, знівечить чи допоможе знайти шлях. Лише, зрештою, сам визначає, ким він стане у цій війні. Уперше від часу, коли відчув страхітливий подих власної минущості, малості, безпорадності, подумав про долю, котра чекала попереду, без жалю і обурення, а з зачаєною радістю.
— Набагато, — кивнув незнайомцям Лесь Прут. — Набагато краще. Присягаюся.