Нічний танок

Панас був завжди завзятим до роботи в житах. Йому подобалось усе що повʼязане з полем. Музика вранішнього колосся яке розчісує вітер, запах зерна попеченого обіднішнім сонцем, та прохолода вечірньої роси що падала на його комбайнерські плечі, студячи його денний запал. Але найбільше він любив вільний дух польових просторів, що кликав його у новому дні, та колисковий затишок вночі. Можливо саме тому він часто й засинав прямо в полі. Так сталось і цієї ночі. Проте цього разу колискову тишу полів, та мелодію колосся перервав принесений вітром тупіт ніг, дивні крики разом із завиванням. Незвичні звуки пробудили Панаса от гармонії сну.
Піднявши голову та трохи відкривши очі Панас побачив вогник який горів неподалік, коли він продер очі то зрозумів що це був не просто вогник, це було ціле вогнище з постатями навколо. Дивно в такий час палити вогнище та ще й серед сухої скирти. Цікавість взяла своє.
Панас довго не вагався скочив на ноги, та й почав йти у напрямку вогню. Йшов впевнено, але не поспішаючи, за довгі роки праці в полі він навчився ступати так, щоб суха солома не шурхотіла під його ногами.
Чим ближче до вогнища підходив Панас, тим чіткішими ставали образи постатей та їх дії, що врешті набули фігурних жіночих обрисів що меланхолійно та дивно танцювали навколо вогнища.
Схожими вони були на молодих статурних дівчат у легкій простій одежині. У кожної був пишний вінок на голові зітканий з колосків, де-не-де в ньому виднілись польові квіти, волошки та маки. Вінки були настільки великими, що спочатку Панас не міг зрозуміти чому у дівчат такі чудернацькі голови, аж поки не розгледів усе як є. Одіж була у кого зелена у кого золотиста, а в кого біла, але настільки тонка, що він майже бачив обриси їх тіл. Зачарований повільним танком дівчат навколо огнища, слідкуючи за плавними переступами ніг йому здалось, що він бачив ледь помітні сліди гусячих лап, а не жіночих, проте які вмить зникали за наступним кроком. Ще однією дивиною було те що не зважаючи на потужне вогнище ці постаті зовсім не відкидали тіні. Все це насторожувало його, адже він чув оповіді від баби ще малим про русалок що живуть у полях, але потік дійства, яке він бачив так заворожувала його, що не міг відірвати погляду.
Дівочі постаті танцювали так гармонійно та гнучко, хвацько вихиляючи стегнами, це був якийсь нечутний такт музики, який стійко відчувався: «раз-пауза-раз-раз», переставляли постаті ноги, підкидаючи одну вкінці, а після вони підіймали свої голови до неба і голосили, наче зітхаючи в блаженстві.
Панас не волів, в цей момент, чогось більше аніж підійти й роздивитись обличчя що приховували масивні вінки з колосся. Тому він підступав все ближче і ближче, порушуючи свою безпечну відстань непримітності.
Після чергового крику блаженства, раптом постаті уповільнили свій хід і одна з них, та що стояла напроти Панаса, підняла свою голову і пронизливим чаруючим поглядом втупилась у нього наче дивлячись прямо йому в душу. Це було обличчя молодої дівчини налите вродою та красою. Прекраснішої діви Панас не бачив від народження. Всі інші постаті обернулись і теж тепер дивились на нього. Та тільки миле личко тієї першої манило його, а від погляду не можливо було відірватись. Тоді вона єхидно всміхнулася блиснула очима, єдиним рухом – оголилась, та простягнула руку хлопцю. За нею це ж зробили й інші дівчата. Усі думки покинули Панаса, опиратись цій молодій вроді він не мав сил і подав руку у відповідь.
Враз оголені дівочі постаті закрутили його у свій дивний стрімкий танок. І тільки тепер Панас почув ту музику яка панувала тут біля вогнища, блаженний спів молодиць, виляння стегнами та тупіт ніг у їх дивному танці-хороводі, ритм якого підхоплював вже й він, завивання якихось істот яких він почав бачити обабіч дівчат, їх було небагато, цих істот, але вони вили так, що гасили жар душі розпалений біля вогнища у цім танку, так наче після трудового дня раптово виливали діжку крижаної води за пазуху. Вони були схожі на довготелесих напіввидимих, страшних, блідих жінок з білим волоссям. Вдягнені в напівпрозорий одяг, ці почвари причаїлися у високому соломʼяному покриву, наче вичікуючи, коли Панас, хоч раз, оступиться в танку, а поки, вили в такт мелодії, яка панувала біля вогнища. Проте все це не було для Панаса важливими, жар полумʼя, холод завивань, незрозуміле потороччя, танок що чимдуж пришвидшувався, навіть оголені дівочі тіла не могли відірвати його погляду від обличчя тієї першої хто глянув на нього.
Темп все пришвидшувався і пришвидшувався і в якийсь момент Панас уже зовсім не мав наснаги та безсилий впав на землю. Усі відійшли, але свою пісню вели далі, блаженно зітхаючи. Тоді вона, чий погляд Панас відчував навіть не дивлячись, подала йому руку знову. Підняла, та повела за собою кудись в жита. І коли його ноги вже не в змозі були йти, вони лягли удвох на примятеє колосся.
Він дивився в бездонні сині очі й досі не розуміючи, що відбувалось і відбувається до нині. А далі вона поцілувала його. Поцілунок той був холодний і пустий, як поцілунок крижаної брили, що студить саму душу, але для Панаса він здався п’янкішим от меду. Панас відчув як стрімко й швидко провалюється в соні, все крутиться, тікає й нічого вже нема.
Коли сонце підіймалося зранку чийсь комбайн цілеспрямовано курсував збираючи врожай. Він майже добравсь, точно до того місця де заснув Панас. Але він того не чув та не відчував, він міцно спав, й бачив у цьому сні – дивний нічний танок.