Жасминові ночі

Нічну тишу селища В. порушив писк електрички. Не забарилося торохтіння залізних колес. Усе це стихло на хвильку, потім зашуміло знов – і зникло вдалині. Лише цвіркуни переспівувались.
Від перону крокувала дівчина. Щось тішило її молоду душу: вона йшла пританцьовуючи й іноді плескаючи в долоні. Випадковий перехожий, якби з’явився, почув би, як вона мугикає під ніс модний мотив. Дівчину не лякала ні темрява, ні прохолода серпневої ночі, як не лякало ніщо на світі. Кожен, хто її знав, сказав би, що вона має в собі невгасимий вогонь, який освітить найтемніший шлях і зігріє найхолоднішу пору.
Ноги несли її самі, а вона не помічала дороги. Так само вона не помітила, як, тільки-но вона вийшла з електрички, із тіні виокремилась самотня постать і пішла за нею, прискорюючи крок. Дівчина пританцьовувала, а постать ішла за нею. Дівчина вигиналася молодим тілом, а постать наздоганяла її. Аж раптом постать оступилась – хруснула гілочка, чи тріснув камінець. Дівчина озирнулась.
– Ху-у-ух, це ти! Давно ти за мною йдеш?
– Ти мене впізнала… – Відповів їй ніжний чоловічий голос.
Вона засміялася.
– Я впізнала? Що ти! Не знаю, хто ти такий. От зараз на допомогу покличу! – І вона набрала повні груди повітря, та в цю ж мить опинилася в його обіймах.
– Навіть якщо обійму, будеш кричати?
– Так я ще гучніше закричу, – засміялася знов. – Люди добрі, мене обіймає Сашко Стецюк!
– Тоді я крикну, що мені всміхалася красуня Анаіт, – прошепотів він.
Анаіт вибралася з його обіймів, війнула кучерями-хвилями, що пахли жасмином, і пішла далі. Сашко поплентався за нею. Ішли недовго: хвилини зо дві. Для них співав хор цвіркунів. Раптом Анаіт спинилась і глянула на Сашка. Вони майже не бачили облич одне одного, але ніжність поглядів і легке тремтіння тіл відчувалися навіть у повітрі.
– А що ти робив біля станції? – Веселим голосом спитала вона.
– А ти чому сама повертаєшся? – Парирував він.
– Мене зустріли б брати.
– А зустрів я.
Знову рушили. Вона йшла попереду, пританцьовуючи й співаючи модний мотив. Він ішов за нею, не зводячи очей з хвиль її волосся. Мовчали. Раптом вона знову спинилась.
– Брати вже точно йдуть мені назустріч.
– Вони на танцях. Музику ще не вимикали.
– Ти теж міг там бути.
– Я й був. Але тебе там не було.
Анаіт знову засміялась і закружляла навколо нього.
– А ми з дівчатами влаштували свої танці!
– Я й подумав, що ти в Янченко…
– І тому ти чатував біля станції?
– Ти ж знаєш, що я чекав тебе.
Рушили далі. Анаіт – знову попереду. Сашко – позаду, як справжній охоронець. Він не хотів іти за нею. Йому хотілося тримати її за руку і йти поряд як цієї ночі, так і будь-якої іншої. Він хотів іти поряд із нею навіть при світлі сонця.
Анаіт спинилася знов.
– А як брати тебе побачать, куди сховаєшся?
– Хіба я маю ховатись? Я їм усе скажу.
– Що скажеш? – Боязко перепитала вона.
– Що люблю.
Ніч приховала, як щоки Анаіт почервоніли. А щоб цього не розгадав Сашко, дівчина рушила далі. Та тут уже він перегородив їй шлях.
– А що тоді скажеш ти? – Спитав він тремтячим голосом.
Якусь мить вона помовчала, а потім відповіла:
– Я закричу: «Люди добрі, мене любить Сашко Стецюк!», – і вона знову засміялась і пострибала далі. Та тут же вернулася, почувши зітхання Сашка, взяла його за руку і прошепотіла:
– А може, скажу щось інше, тільки тихо-тихо, щоб чув тільки Сашко Стецюк.
І вони пішли. Поряд. Тримаючись за руки. І жоден звук не порушував мирного хору цвіркунів. Лише кілька разів до них долинули вигуки молоді, що тільки-но вийшла з танців. Та на щастя, парі ніхто не траплявся на шляху. І кожен із них мріяв, щоб дорога розтягнулася і стала довгою-довгою – тоді вони могли б отак іти аж до світанку. Чи ще довше.
Першою спинилась Анаіт. Сашко збентежено роззирався.
– Ха-ха-ха, ми прийшли вже! – Вона засміялася розкотистим сміхом.
– Я й не помітив. Може, ти живеш не тут?
– Тут, тут! Та якщо захочеш походити зі мною довше, то клич на прогулянку!
Анаіт висмикнула свою руку та скочила у хвіртку. Не попрощавшись, зникла у дворі. Сашко постояв кілька хвилин, бо чекав, коли вона зі сміхом вийде до нього, а потім зітхнув і подався додому. Він ніс із собою тепло її руки й аромат жасмину й усміхався темряві.
– Ти припинив би за нею ходити, – пролунав різкий голос йому навздогін. – Не пара ти їй.
Сашко озирнувся й упізнав силует Геворга – старшого брата Анаіт.
– Може, вона здатна обрати, хто їй до пари, а хто ні? – Відрубав хлопець і рушив далі.
Геворг скрикнув йому в спину:
– Твоє щастя, що вас бачив я, а не Армен. Та все одно не ходи за Анаіт.

Наступної ночі Анаіт знову поверталася від подруги. Сашко так само зустрів її біля перону й провів додому. Через ніс – ще раз. І ще, і ще. Вони бачились і вдень: Анаіт із братами торгували яблуками на ринку, а Сашко проходив повз них, спинявся, вітаючись, кидав на Анаіт боязкий ніжний погляд, і рушав далі. Щодня йшов повз ринок ніби випадково, хоча для цього йому доводилося робити добрячий гак. Тільки тоді вони й могли як слід надивитись одне на одного. Були трохи схожі між собою, та очі Анаіт, порівняно з карими очима Сашка, були аж чорні, кучері її, порівняно з його темним волоссям, були ще темніші й аж виблискували чарівними переливами. Вона була смуглява, він – блідий. Вона – з викликом в погляді, він – дивився боязко, трохи з-під лоба. Та проте були схожі тим, як брови ламалися в мить задуми, як губи складалися в смужку. Й усміхалися подібно: спочатку стримано, а потім – з усією щирістю, хизуючись ямочками на правих щоках.
Сашко підходив до них щодня, іноді купляв яблуко, яке йому обов’язково подавала Анаіт, щоб мимохіть торкнутись його руки. Та за ними стежило пильне око Геворга, тому молоді стримувалися в очікуванні ночі. Ніч – був їхній час. Він проводжав її від електрички, вбирав у себе тепло її руки й жасминовий аромат її волосся.

Якось Сашко заговорив про неї з матір’ю.
– Покинь ти це! – Вигукувала жінка. – У них сім’я, у них свої традиції, а ми що?
– Та й у нас є традиції.
– Та що ти? І які ж ти традиції знаєш, крім Купала? Забули наші люди про наше.
– Мамо, це учням своїм розповідайте. Чого це я маю її покинути? Не буде цього ні за що!
– А часто ти бачив, щоб вірменка за нашого виходила?
– Це все дурниці. Якщо любиш, ніяких стін нема.
На тому й розходились. Він – мрійливо всміхаючись, матір – хитаючи головою.

Знову зустрів її біля перону. Але вона не сміялась.
– Армен дізнався про тебе, – мовила стурбовано. – Забороняє з тобою бачитись, бо я маю вийти за свого.
– Це ще що? А я хіба не свій?
– Армен не хоче, щоб мішалася кров.
– Та ми ж не в середніх віках! Уже почалося нове тисячоліття! Та й ти… Хіба ти мене не любиш?
– Це зовсім інше.
Пішли мовчки. Він задумливо дивився під ноги, вона – на нього. Хоч і не бачила його обличчя, але виразно уявляла зламані брови й губи смужкою. Узяла його за руку.
– Не хвилюйся. Я не буду мовчати. Поговорю з ним. Або покричу. Якщо треба буде – покричу сотню разів! Хай він і найстарший у сім’ї, та не йому вирішувать, із ким мені ходити і кого любити.
Він усміхнувся: вона вимовила слово «любити».

Наступного дня знову зустрілися на ринку. Вона простягнула йому яблуко, їхні руки знову торкнулись. На мить вони лишились самі: брати пішли до машини принести ще один ящик.
– А давай підемо разом на танці? – Раптом сказав Сашко.
– Разом? А як же…
– А чому ми взагалі маємо ховатися?
– А й правда! До нас якраз приїхали двоюрідні брати, тому моїх наглядачів сьогодні не буде, – всміхнулась Анаіт.

Потому Анаіт і Сашко танцювали. Програвачі гупали, вогники кружляли навколо них. Дівчата заздрісно поглядали. Хлопці гигикали й ховали за пазухи пиво, щоб не помітив старший. А ці двоє не бачили нічого. Вони кружляли, бралися за руки, сміливо, на очах майже всієї селищної молоді, дивилися одне одному в обличчя. І жартували. І сміялись. Їхні рухи синхронізувалися, ніби до цього доводилося їм довго репетирувати цей дискотечний танець. Та не було ніяких репетицій – лише чітке, до межі загострене відчуття найменшого поруху, найлегшого подиху, найсором’язливішого ритму ще не знаного тіла і рідної душі.
Промайнуло це швидко й настала вічність – повільний танець. Анаіт схилила голову на Сашкові плечі – повіяло жасмином. Він несміливо поклав руки їй на спину, потім – спустив на талію. Мовчали. І не сміялись. І не танцювали – пливли, повагом, як легкі морські хвилі. Хотіли розчинитися в цій миті, де є тільки вони, і ніч, і музика. А якщо вимкнути музику – цвіркуни.
Раптом їх не вивели – висмикнули із цього солодкого заціпеніння. Навколо загомоніли, музика стихла. До пари наближався гурт з Арменом на чолі.
– Додому! Бігом! – Скрикнув Армен, схопивши сестру за руку.
– Не піду! – Відповіла вона різко.
– Ти хоч би лице сховала, сором!
– Що мені, перед тобою голову схиляти? Кланятись? Боятися твого крику?
– Так, ну годі, тихо!
– Ні, я не буду мовчати!
– Щоб я тебе поруч із сестрою більше не бачив, – вишкірився до Сашка.
Селищна молодь завмерла навколо цієї драми. То там, то там лунало перешіптування.
– Я сказав: додому! – Знову до сестри. – Хоч би людей посоромилась!
– Соромитись? Тут кожен когось любить, то що тепер, усі мають ховатись?!
Відповіді ніхто не чекав. Геворг схопив сестру на руки й потяг до авто. Вона лементувала, махала кулаками, та брат був дужчим.
– Анаіт, не хвилюйся, я поговорю! – Тільки й устиг скрикнути Сашко вслід.
– Ну давай поговоримо, – зблиснули очі Армена, і гурт вирушив на пустир за залізницею – подалі від очей і чужих вух.

Пролунав сигнальний рев, колією промчали вантажні вагони: ніч – час товарних поїздів. Запанувала тиша. Лише цвіркуни переспівувались.
А Сашко пишався собою. Нарешті він скаже братові Анаіт про свої почуття! Розкриє свої наміри! Ще трохи, ще трохи! Він же серйозний хлопчина, і, хоч і студент, хапається за будь-яку роботу. Й Анаіт любить. І вона його, здається, теж. Вони будуть щасливі! І вона… Вона буде щаслива! Ще трохи!
Сашко був упевнений, що вони порозуміються. Адже вони так близько зійшлися з Анаіт. О, вона його чула, навіть коли він мовчав! А зараз він усе пояснить, щиро й відверто, і вони зрозуміють. Він почав було готувати промову. Але слова були прості:
– Армен, я кохаю Анаіт.
А там – удар. Другий, третій. По животу, а там – по голові. І, здається, по спині. Після котрогось Сашко вже припинив розбирати, куди його б’ють. Знав, що лежить, що давиться землею. В очах крутилися червоні плями. У вухах дзвеніло. А удар за ударом падав на його тіло. І він не розумів… Може, це сон лише?
Він ще дихав, коли йому дали спокій. А потім узяли й кудись понесли. Чи боліло його тіло, чи вже ні – він не знав. Йому ввижався аромат жасмину.
На ранок селищем В. неслася звістка: молодого хлопчину хтось побив по-звірячому й кинув на колію. Добило колесами товарняка. Ніхто не міг про це мовчати. Не говорила відтоді лише Анаіт.