АЛАДА ПРО ДАРЕМНІСТЬ СПОДІВАНЬ

Се ж треба отакої, як насниться…
У темряву дивлюсь, хоч в око стрель.
В очах іще пливуть не наші лиця.
Суцільна чорно-біла карусель.

Неначе все ще чую їхню мову –
Гортанні, піднебінні голоси.
Бундючний гімн луна не випадково.
Не дивно. Розумію – піндоси.

І сам я не даремно там із рання.
З глибин державних, від самої пані
Директорки мені було завдання…
Іллекторна кампанья. Пенсильвання.

На сцені тут дебелий дід в кашкеті.
До неба простягає кулака.
А другий в вашингтонськім кабінеті –
Чекає заповітного дзвінка.

Лапша на вуха, слів гучних полова –
І то вже більше двадцяти хвилин –
Лунає звично. Та останнє слово
Сьогодні, сподіваюсь, не за ним!

І стадо в відповідь реве присутнє,
З фальцету переходячи на бас.
Двадцятилітні! Ваше же майбутнє
В руках тримає він – один із вас!

А піт по спині цибенить потроху.
Бо шансів небагато – баш на баш.
І раптом пах-пах-пах! Ну, слава Богу!
Заговорив нарешті хлопець наш.

Та дідові підвестись вайлувато
Іще й попозувати стало духу.
Невже таки продовжить ряст топтати?
Невже тепер йому кликуха Дране Вухо?

Було лише бейсболку зіпсувати
Червоную, яскраву… та не зміг
У перехрестя літери спіймати.
Всього за двісті кроків – просто сміх!

Хоча б одним із десяти набоїв –
По всьому світі слава б розненслась…
Гей там, на вежі, слухайте обоє:
Валіть того безрукого мазла.