5914 людей покінчили життя самогубством в Україні в 2021 році.
Шестеро із семи померлих це чоловіки.
Більш ніж 5100 чоловіків за рік.
З 2022 року дані не розголошують
Нескінченна сіра ніч знову промайнула як одна мить. Штефан марно намагався заснути. Важкі ролети на вікнах не пропускали жодного променя. Повітря зволожене та приємно холодне. Ніякий шум не заважав засинати. Темрява, прохолода, тиша. А в цій тиші нескінченне коло думок. Одна за одною, продумані тисячу разів, проговорені на десятках сеансів терапії. Образи, забуті надії, розтоптані мрії. Сама здатність мріяти здавалася дивною. Як можна мріяти в такому світі?
Штефан підійшов до стіни, уперся в неї головою. Якщо не можеш заснути протягом п’ятнадцяти хвилин, треба встати, провітрити голову і тільки потім лягати знову. Удесяте? Снодійне, доведеться його випити. Штефан не любив таблетки. Це прояв слабкості, останній аргумент. Таблетки означають, що ти не маєш більше вибору. Не маєш волі. А значить і тебе немає.
Зі злості ковтнув одразу кілька пігулок снодійного. Це принесло полегшення, але ненадовго. Далі був ступор, а за ним те саме нескінченне коло думок. Як він міг бути таким дурним? Як вони могли вчинити так несправедливо? Чому відвернулися? Стільки зусиль, і кожного разу марно. Кожного разу за мить від щастя все закінчувалося та летіло в нікуди. Для чого далі старатися, коли ніщо не має сенсу?
Самотність. Самотність і відчай котилися важкою невідворотною хвилею. І він знав, що за кілька секунд хвиля наздожене його, і не залишиться нічого більше. Самотній відчай. Від цієї хвилі хотілося забитися у стіну, стати цеглиною в ній, летіти в безодню, горіти в пеклі. Зробити що завгодно, аби хвиля відчаю не нависала над тобою.
У шафі стояла пляшка. Для гостей. Улюблене віскі сестри. Три роки до нього ніхто не заходив? Раніше трохи міцного алкоголю давало полегшення, тривожні думки тікали, тіло розслаблялося, навіть сон приходив легше. Раніше. Тепер алкоголь робив тільки гірше, розкриваючи нові безодні. Але тіло пам’ятає, що колись це рятувало його. Штефан відкрив пляшку та випив трохи з горла. Потім ще ковток. Пекучий біль у голові злився з пекучим спиртом у горлі.
Рожевий туман нескінченно довго розглядав Штефана тисячами незримих байдужих очей. Клуби рожевого небуття торкалися його обличчя, рук, проходили крізь нього. Минула вічність, потім ще одна.
А потім туман розступився тонким коридором. Тисячоокий невидимий монстр відчутно зітхнув.
Заросла пожовклою травою стежка вивела Штефана до плетеного тинка з прочиненою хвірткою, яка дивом трималася на одній завісі. За хвірткою стояла низенька хата, вкрита запрілою соломою, із димаря ледь помітно підіймався білий дим. З цього боку в хати не було видно ні вікна, ні дверей. Штефан обійшов хату — протилежна сторона була так само глуха. Він обійшов хату ще раз та зрозумів, що вже немає навіть паркана та хвіртки, через яку зайшов сюди. Наступне коло теж не дало нічого, тільки сутінки згустилися сильніше. Штефан підійшов упритул до хати та почав обмацувати кожен сантиметр вибіленої стіни. Обережно глянув з-за краю і нарешті побачив маленьке вікно на рівні голови. Він підкрався та зазирнув у те віконце, а звідти на нього дивилася… дивилися… Штефан зніяковів. Із вікна стирчали оголені чоловічі сідниці. Від переляку він рефлекторно вхопив рукою продовгуватий твердий предмет. Це були звичайні вила. Кілька секунд розмірковував, як звернутися до сідниць, перебуваючи в такому дурному положенні. Постукати по ним? Штрикнути вилами?
— Вибачте, ви не знаєте, що це за місце? — наважився спитати.
Сідниці у вікні зникли, потім звідти визирнуло похмуре чоловіче обличчя. Він прискіпливо оглянув зайду, хоча найбільшу увагу звернув на вила в руці. Потім запитав хриплим голосом.
— Чоботи цілувати будеш?
— Ні. А нащо?
— Тоді заходь.
— А як?
— Та через двері, як іще, — похмурий чоловік харкнув через віконце на землю та шморгнув носом. — якщо хочеш, можеш хоч через димар лізти, мені до того нема діла. Головне людям не заважай.
Штефан зазирнув за кут хати, звідки щойно вийшов. Там у стіні вже були двері. Звичайні двері, як у будинку батьків. Штефан зайшов у них.
У хаті пахло свіжим хлібом та мишами. Посередині великої кімнати стояв довгий стіл. Лавки були довкола всього стола, але кілька людей сиділи лише з однієї сторони, вздовж стіни. Похмурий чоловік, що говорив із вікна, сердито зав’язував на поясі резинки штанів.
— Вітаю тебе, хлопче! — з-за столу підскочив жвавий юнак із тонким підборіддям та повними губами. — Ти як до нас забрів? І для чого тобі вила?
— Я не знаю… — Штефан знову зніяковів. — А чому цей чоловік висовував у вікно… те саме?
— Ти хіба не знаєш, чого батько Махно висунув жопу в вікно? — хлопець театрально сплеснув руками та округлив губи. Чоловіки за столом зареготали.
— Для чого вживати це слово, якщо є купа автентичних відповідників? — озвалась сумна жінка з пофарбованим волоссям. Вона самотньо сиділа на високому пеньку біля печі. — Огузка, паністара, чи принаймні срака можна було сказати.
— Не звертай уваги, то її миші сьогодні заганяли, ніяк не звикне, от і буркоче, — заспокоїв хлопець. — Дай їй владу, вона навіть вищу небесну мову зуніфікує, або ще гірше — рецепт борщу один для всіх, тільки уяви! Чи навіть кулішу єдиний рецепт? — хлопець підморгнув чоловіку зі стрижкою під горщик, і вони засміялися. — А Нестор… він у карти програв нам бажання. — хлопець розвів руками.
За спиною Штефана із грюкотом розкрилися важкі двері. Він обернувся та побачив красиву жінку з високим чолом та твердим поглядом. Обидві її руки були зайняті сумками, тож двері вона відчинила та зачинила ногою. На плечах у неї лежав тонкий шар свіжого снігу.
— Чого розсілися, ледарі? Ви при своєму розумі топити піч по світлому? А як ворог дим побачить? — струшуючи сніг вона почала діставати з сумок банки з варенням та виставляти їх на стіл. — Хто обороною зараз керує? Що зі спостережних пунктів кажуть?
— Лесю, не галасуй, будь ласка, — взяв на себе удар поважний чоловік в окулярах. Він поправив велику сиву бороду, закрив підручник з історії України та відклав його у сторону. — Ми чекаємо на Степана, він має прийти з планом дій та інструментами. На спостережному пункті зараз Дід із Бабою, тож усе в порядку. А піч уже майже згасла.
— Зрозуміло, — Леся закінчила виставляти на стіл закрутки та накинулась на стриженого під горщик чоловіка. — А ти чого ледарюєш? Вареників хоч наліпили, чи знов за вас усе робити?
— Тоді лиш пізнається цінність вареників, коли їх нема, — щиро посміхнувся чоловік.
— Як же ти набрид, Савичу, ти б знав. Ти добрий і працьовитий, але оце нудіння… без нього тобі краще!
— Вареники ми вже наліпили, з вишнями! Зварили та з’їли, — підхопив жвавий хлопець. — але тобі, звісно, залишили, тож сідай, зараз принесу все, — він нахилився до вуха Штефана та зашепотів. — Теж не зважай, давно звістки від Ольги немає, вона переживає, — і вже голосно додав. — Сідай також до столу, познайомишся з усіма нарешті нормально. І облиш уже ті свої вила, обіпри їх на стіну.
Але поїсти вареників не судилося. Як тільки Штефан поставив вила, у тому самому місці знову виникли двері. Вила впали, по ним у хату в’їхала дитяча коляска. Її штовхав старезний дід, що пихтів трубкою наче іграшковий паровозик. За дідом увійшла грізного вигляду жінка похилого віку. За пояс у неї був заткнутий середньовічний пістоль, інкрустований дорогоцінним камінням, скажені очі жінки вдивлялися в кожну шпаринку хати. Плече її лівої руки було трансформоване у великий бластер. Дід відкотив коляску в куток та зацікавлено підняв вила. Леся хазяйновито підійшла до коляски, відкинула покривало та розчаровано скривилася. У ній лежала купа великих перезрілих кабачків.
— Нас замінила Ольга, — Заскрипів дід. Леся відчутно зітхнула на цих словах. — Але справи кепські, треба терміново окопуватись, бо ворог суне. Якщо не закріпимось, рознесуть нам хату, а далі все село. Лопати принесли?
— Лопати мав принести Степан, ми на нього й чекаємо, він має розпорядок надати, — сказав сивий чоловік в окулярах.
— Дивно, той ваш Степан вже давно має бути тут.
Дід поставив вила біля стіни та підтягнув рукав до ліктя, продовжуючи пихтіти трубкою. На лікті в нього був закріплений пристрій. Після натискання сенсорів пристрій видав яскраву голограму у вигляді сплетіння точок та ліній. Дід трохи подлубався в ній, знову пихнув димом.
— Нічого не розумію. За всіма розрахунками, цей Степан має бути в хаті, — дід втупився в Штефана. — Ти Степан?
— Я Штефан…
— А де Степан?
— Не знаю…
— А план у тебе є, чи лопати хоча б? Вила твої?
—Так, вила я підхопив, коли він, — показав на Нестора — у вікно визирав. Плану немає, я навіть не знаю де я і що взагалі відбувається.
Дід почухав сиве рідке волоссячко. Знову подивився на вила.
— Усе ясно. Це вила не для сіна, бачите, кінчики не гострі, а пласкі та широкі. Це вила щоб копати. Прислали нам, що самим негоже. Замість грізного Степана, який поведе нас бити ворога, маємо Штефана з вилами, який не знає, що він тут робе. Ти хоч звідки, хлопче?
— Я з Тромсе, це в Норвегії.
— Тебе до Одіна мали оформити, малий, а відправили до нас. Може хтось з України був у предках, хто їх розбере ті тисячі очей.
Дід продовжував буркотіти, та всі в хаті понурились. Навіть грізна баба перестала зиркати навколо та втупилась у свій бластер.
— А якщо я спробую знайти лопати? — запитав Штефан.
Після цих слів замовк навіть дід. Усі дивилися на Штефана так, ніби вперше його побачили.
— Це сміливо, — сказала Леся. — Ти хочеш повернутися до тисячоокого туману та знайти там лопати?
— Лопати, зброю, що зможу. Все одно я тут зайвий, — на цих словах у Штефана стисло груди. Ці незнайомі люди (чи люди вони взагалі?) відчувались настільки рідними, наскільки це можливо.
— Я проведу тебе. А потім піду на спостережний пункт, — порушила тишу Леся.
— Візьми з собою вили. І Пантелеймона, — дід вказав на жвавого юнака. — Треба починати облаштовувати позиції тим, що маємо.
І вони втрьох пішли в сутінки.
Пантелеймон залишився на спостережному пункті. Леся повела його далі. Коли туман настільки загус, що на відстані витягнутої руки не виділось нічого, Леся зупинилася.
— Далі сам іди, мені треба обов’язково повернутись до своїх.
Штефан боявся. А що як він заблукає, та буде нескінченно йти один у цьому тумані. Він стиснув Лесину руку.
— Я помер?
— Ні, ти живий. Ми живі. Принаймні, я в це вірю.
І Штефан пішов. Ноги збивали паморозь із сухої трави. Тисячоокий монстр не зважав на нього. Штефан ледь не налетів на тацю. Поряд із нею стояв невисокий чоловік. У таці лежали лопати та зброя.
— Ти Степан?
— Так, а ти звідки знаєш?
Штефан тренованим оком помітив, що Степан напідпитку.
— Там у хаті тебе зачекались.
— Ой, а ти знаєш як пройти? Бо мене до Одіна закинуло чогось, там такий… таке… ну, весело там у них. Я просто дихав повітрям, і вже спирту нахапався, уявляєш? Просто від дихання.
Штефан подивився на землю.
— Бачиш, я паморозь збивав, поки йшов? За цими слідами можна вити.
Вони вдвох взялись за тацю та пішли. Тисячоокий монстр заворушився.
— Ой, погляньте на нього, оклигав, — сіра пляма сформувалася в невдоволене обличчя лікаря на фоні білої стелі — Я думав через годинку вже вдома буду, а ти он як. Доведеться тепер чергувати біля тебе всю ніч.
Штефан самотньо лежав на реанімаційному столі. Лікарі завершили процедури та від’єднали трубки, датчики, залишилась тільки крапельниця.
Ті люди в закинутій хаті ніяк не виходили з голови. Вони були. Вони були справжні та більш реальні, ніж усе життя Штефана.
— Подзвоніть моїй сестрі, номер скажу — сухі губи ледь складали звуки в слова. — якщо вона зможе приїхати завтра, я буду радий її бачити. І скажіть психіатру. Я буду пити антидепресанти. — Штефан подивився на свою бліду руку.
А лопати я знайду. Обіцяю вам.
А ще є дупа.