Запал

Прадавні ліси зеленим серпанком простяглись до стрімкої ріки Дністер. Вони були єдиними хранителями природи на цій заселеній людьми території. Найстаріші дуби пралісу на власні очі бачили подвиги великого гетьмана Богдана Хмельницького та досі пам’ятають страх великої війни.
Не дивно, що ще із прадавніх часів ліс заселило багато істот, яких людське око помітити не може. Це духи, охоронці природи: лісовик, мавка, русалка лісова та інші. Вони довго не чули людського духу, тож не могли його переносити. Як являлась людина в ці ліси – одразу ставала ціллю плеяди захисників столітніх дубів. Та чи могла людська свідомість осягнути цю небезпеку?
Петро Короленко працював фінансовим директором компанії з виробництва вікон “Погляд” в Тернополі. Компанія користувалась неабияким попитом не лише серед місцевих споживачів, а й жителів сусідніх областей. Процвітання фірми приносило великі гроші, а тому і велике задоволення Петру, як начальнику по фінансам, тож недивно, що чоловік відчував у своїх руках владу. Від нього залежать всі грошові перекази і операції в компанії, а гроші для нього були найбільшим змінотворцем. Хоча були й проблеми, одну з яких звали Ярослав Андрійович, що непохитно стояв на посаді генерального директора “Погляду” і не збирався здавати місце комусь іншому.
Петро завжди тяжко працював на благо сім’ї. Зрештою, сім’я його ніколи й не цікавила, бо цифри на його рахунку в банку завжди були цінніші, проте справжній галицький сільський чолов’яга був зобов’язаний подбати і про сім’ю. Родина невелика, проте дуже галасна – цілих дві жінки. Оскільки дружина директора мала дистанційну роботу, а донька часто влаштовувала сімейні сварки, Петро лише вичікував моменту втікти подалі від дому. І така нагода сталась.
Його колега Іван запропонував поїхати до мальовничого прибережжя Дністра, що знаходилось недалеко від Заліщик, в яких зростав чоловік. Іван казав, що часто з бабусею ходили до того бережку та лісу, що був коло нього та вивчали види рослин і тварин. А за легендою, саме це місце так і кишіло різноманітними мавками, русалками та іншою нечистю, що не надто й цікавило співробітників компанії. Що дійсно всіх захопило, так це можливість провести день без роботи і без сім’ї далеко за містом. Петро без зайвих описів погодився на пропозицію, а після красивої оповіді Івана на мандрівку зголосились ще три працівники “Погляду”.
Придбавши все необхідне в магазині для розпалювання вогнища та захопивши мариноване м’ясо, чоловіки сіли до пікапу Петра, який був припаркований коло одного з магазинів “Погляд” і вирушили у путь. Шлях був довгий, але вартував свого результату. Вже через дві години відкрились надзвичайні краєвиди жовтих полів та мальовничих сіл. А ще за кілька хвилин колеги побачили Його Величність Дністер. Той змією линув крізь долини та відслонення. Порівняно з маловодним тернопільським Серетом Дністер виглядав як озеро, витягнуте в криву.
– Ми на місці – по-дитячому радісно сказав Іван, кивнувши при цьому Петру. Чоловіки вийшли з пікапу і розстелили покривала та каремати на зеленому килимі трави.
Вигляд на ріку тут був надзвичайний, проте, на думку Петра атмосфера тут була недоброзичливою. Все виглядало так, ніби навіть дерева скоса дивились на відпочивальників та намагались прогнати їх подалі. Ріка, ніби попереджуючи, яскравіла червоним відтінком, а вітер дмухав і зносив чоловіків назад до міста. Та справжні галицькі чолов’яги не здаються навіть перед сотнями лісових примар. Що вже говорити про погодні умови.
За тим як співробітники розводили вогнище та підкидали в нього завчасно куплені дрова споглядала блакитна Дністрова русалка. Її очі були темно-синього кольору, що зливались з рікою, а погляд був підступний, як у цариці. Вона була неймовірної краси дівчиною, та за цією красою стояло бажання потопити чужинців та все їх майно. Позаяк, русалка була недурна і поки лише спостерігала, аби зрозуміти ситуацію повністю. Вона побачила, що люди розводять вогнище прямо коло лісу, дуже близько до дерев, і вже планувала свій коронний вихід. За довгий час проживання в лісах Заліщицького Придністров’я вона навчилась не довіряти людям та розрізняти коли хороший момент на них напасти.
Тим часом атмосфера на березі ставала веселішою, оскільки Петро тільки-но відкоркував пляшку дорогого п’ятизіркового коньяку. Хоч чоловік і був за кермом, та вирішив за компанію хильнути трохи і самому. Чоловік знав міру і тому не переймався, що вип’є забагато. Його ж колеги взагалі не зважали на кількість вжитого алкоголю, тому швидко втратили розум.

Вогонь стрибками шкварчав і все ближче підступав до лісу. Зненацька, усіх охопила паніка. Навіть найтовстіші дуби затряслись від Повелителя долей. Одинокий клен трясся найдужче – саме його листочок піддався безстрашному вогню. Здавалось, в цей момент світ зупинився. Навіть блакитноока русалка забула про свій план. А потім потемнівший листок самотнього клена впав на суху траву. Там його й похоронив марш із сотні мурах. А вогонь був прогнаний назад мудрістю тисячолітніх дубів.
Тим часом співробітники Петра дістали мариноване м’ясо та почали смажити його. Цей вечір не міг бути зіпсований нічим. М’ясо соковито потріскувало на вогні, коньяк лився стрімким потоком у склянки, а приємний бриз доносив вологу прадавнього Дністра.
Русалка страх як боялась вогнищ, бо колись її сестра потрапила у одне, розтопилась і розлилась у ріку Стрипу, притоку Дністра. Тож, наважитись підступити до людей вона так і не змогла. Розчарована, істота хотіла побігти до лісу і заснути під столітньою березою, аж раптом прямо над її головою пронеслась повітруля – чи то птах, чи то дівчина, яка похилила додолу навіть найміцніші верби. Блакить русалчиних очей зненацька зайнялась червоною завісою, а бліді уста розплились в єхидній усмішці.
Розморені палючим сонцем чоловіки лежали на сірих карематах на траві і думали лише про смак та аромат підсмаженого м’яса. Алкоголь діяв добряче, і всі, окрім Петра, не відчували нічого більше, як блаженства. А от начальник віконної компанії з фінансів почув щось неприйнятне для даної композиції. Аромат підсмаженого м’яса враз підмінився на запах тлілого дерева. Трохи піднявши голову, Короленко побачив як ліс здійнявся жовтогарячим полум’ям. Лиш через якусь мить Петро прокинувся і побіг будити всіх колег. Встаючи, чоловіки не відчували ні страху, ні паніки, а скоріше роздратованість, що їх змусили відмовитись від солодкого сну. Аж раптом всі як один прозріли і побігли до пікапу Петра шукати порятунку.

На щастя, там без діла лежав пустий бутель з-під води. Чоловіки побігли до ріки, аби хоч якось зарадити пожежі, що вже пожирала сірі каремати, на яких так солодко спали колеги. Петро подзвонив у пожежну та молився аби до них приїхали рятівники. Зрештою, він був впевнений, що ті приїдуть, але чи зроблять вони це вчасно, залежало лише від фортуни.
Русалка дивилась на тліючий ліс з величезним острахом, хоч ще мить тому раділа помсті людям. Водночас їй було шкода усіх своїх товаришів і приятелів дубів та буків, подруг березок і верб, і, звичайно ж, свого батька – розлогого граба. Вона сховалась у намул та вирішила перечекати катастрофу там.
Повітруля, розгнівана свавіллям людей, пролетіла знов над бережком Дністра і знову похилила всі трави до землі. Примара винила в цьому стихійному лисі аж ніяк не себе. Тож тепер вже чоловіки були на місці дерев, знаходячись у вогневому кільці. Води з бутеля було надто мало аби погасити цю величезну пожежу. Єдине, що залишалось колегам – це молитися про спасіння. Вони молились. Іван ніколи не вірив у Бога та і взагалі по життю крокував з доволі прагматичними думками, але навіть він не знехтував можливістю помолитись. Та в Бога для кожного заготована своя доля і молитви цьому не зарадять.
Приїзд рятівників відвернув, здавалось, неминучу смерть лісу. Навіть старенький батечко русалоньки граб стояв на місці і лиш трохи підгинав корінці від страху. Русалонька в той момент відчувала себе найщасливішою за все своє буття. Вона навіть відчула вдячність Петрові за те, що він, хоч і не напряму, врятував її батечка. Та ліс вічний, на відміну для людини, і для співробітників віконного виробництва цей вечір став останнім. Для всіх, окрім Петра, що до кінця життя не забував свою фатальну помилку.
Прийшовши на Старослов’янське кладовище, що знаходилось на виїзді з Тернополя в бік Великої Дубовиці, Короленко Петро Олексійович одразу знав свій шлях. Три кроки вперед, два ліворуч, три праворуч і ще чотири вперед – і ось чотири гробки, що стояли поряд. Для кожного з них чоловік приніс по одній квітці, які поклав на землю коло імен: Олександр, Михайло, Семен та Іван. На подив Короленка, усі квітки одночасно засмоктало в грунт, ніби у вихір, і гробки залишились непоміченими. Тут перед ним з’явилась вона – блакитноока, струнка і вродлива лицем. Дівчина поцілувала у вуста чоловіка та краплинками сплила на грунт. А на місці тих краплинок знову одночасно постало три паростки, які пізніше розпустились в розкішні тюльпани, що своїм цвітом приваблювали всіх бджіл з лісу.