Краще промовчи

КРАЩЕ ПОМОВЧИ

Жінка з великим гачкуватим носом дивиться на мене з полотна. Екскурсовод каже, що цю картину привезли позавчора. Однокласниці дивуються, хлопцям байдуже.

Я підійшов до полотна, роздивляюсь. Така мені ця жінка дурна, незграбна. Художник явно переборщив з носом. Чорняве волосся красиве, погляд хитрий.І все це спаплюжено.
Оцей ніс, як картопля – викрикнув я. Оце я насмішу зараз однокласників! Але замість сміху, тиша. Аж скрутило від незручності.

Нас ведуть в наступний зал. Тут і старі праски, ще 19 століття, рушники, побутові речі. Картин було небагато, серед них і та загадкова носата жінка. “ Цей маєток було побудовано у 18 столітті графами….” Я вже засинаю. Настільки нудно що хочеться як можна скоріше піти додому, та засісти в доту.

“Жінка на картині, Мирослава, була сестрою графа і її боялись як чорта!” – залякує нас гід.

– Чуєш, Женю, може втечемо зараз тихенько? – шепоче мій друг Андрій.
– Та я боюся. Наталія Іванівна ще батькам подзвонить.
– А що, ти хочеш цю нудоту ще годину слухати?

Звісно ні, відповів я про себе. Кивнув йому і ми задкуємо на крайні ряди відвідувачів, а потім через аркові двері у перший зал. Знову пробігаємо повз Мирослави. Аж холодок по тілу йде. Її погляд впивається в тіло.

Біжимо аж пилюка за нами хвостом. У двір, за ворота і ми на волі!

– Може тоді вип’ємо кока-коли та пограємо в мене у КС?
– Ну го до тебе!
Я такий щасливий що цей нудний похід у музей закінчився.
У друга я сиджу вже години зо дві. І відчуваю, що чиїсь очі з дверей дивляться мені в спину. Ніби маленькі голки лізуть в саму душу.

Я закляк. Страшно навіть піднятись.
Андрій, тобі не здається що на нас хтось дивиться?
Та ти що? Ми одні вдома. Батьки на роботі
Я не про те. Хтось невидимий дивиться з дверей.
Та ні, нічого такого.
Я трохи заспокоївся. Фантазія пішла в розпал, мабуть. Дивлюсь на екран телефону.
О, вже пора додому.
Розтягую руки, спину. Усе затекло, важко встати.
Добре, давай до дверей виведу.

Махнув рукою другові та й спокійно йду додому. О другій годині я вдома. Далі обід, і дота. Там завжди цікавіше ніж в житті. Всього лиш пів годинки пограю і все.
Повертаю голову у вікно, а там вже й сутінки. Давно за шосту. Я трохи залип в одну точку. Якась підозріла тиша. Навіть не чути машин за вікном. Мертво.
ГУП! Відкрились двері й розлючена мати зайшла в кімнату. Наталія Іванівна скаржилась як я втік з музею, і як до цього ображав дівчат.
Я не знаю що з тебе виросте! Тільки в комп’ютері і сидиш! Тобі 14, а ти досі нічого не вмієш! – вона кричала так, що я хотів сховатися під ліжко, аби не чути це.
Після розмови я ліг і заплющив очі. Повіки тяжіють, думки про сьогодні, потроху розчиняються десь далеко у темряві. Свідомість засинає. Великий крючкуватий ніс, хитрі пронизливі очі дивиться на мене. Уста перекошені від посмішки. Зуби скаляться. Я аж підскочив. Холодом морозним віє. Гусяча шкіра пішла по тілу.

Туууп, тууууп, туууп. Ходить по колу біля ліжка. То в правому, то в лівому вусі чую кроки і шарудіння.

Це миша, це миша! – тихо проговорюю я.

БАХ! Склянки летять в різні сторони. Це статуетка придворної дами у платті. Бо нічого фарфорового крім неї на полиці нема.

Моє серце – камінь. Гупає всередині, як наче його хтось кидає по всьому тілу.

– МАМО! ПРИЙДИ, МЕНІ СТРАШНО! МАААМ!

Я кричу, а голосу немає. Ворушаться тільки губи. Руки приклеїлись до ліжка. На ногах кайданки. Не можу нічого зробити.

Уіііть крррр. Повільно відчиняються двері. Туууп,туууп… кроки віддаляються. Я вдихнув щосили і прокинувся.
Ранок, очі ріже білий промінь сонця. На екрані телефону 7:34. Уже йде мама будити. З кухні пахнуть ванільні млинці.

***

На уроці я заснув. Здається що я і не спав сьогодні зовсім. Сон був такий реалістичний…Моторошно це все.
В якийсь момент я подумав може ще раз сходити в музей і просити вибачення перед полотном?
Що за дурня? Як перед неживою картиною можна вибачитися! Думка викинулась сама собою. Я вже згадую як вчора на пуджах з друзями бились. От би і сьогодні повторити!

Останній дзвінок, 14:00. Пора додому! Весело стрибаю, приспівую все що лізе в голову.
“Я такий молодець, краще за пуджа чи ассасіна, за метеликів і математику. Я поплачусь за сказане…” Зупиняють і думаю що я зараз проспівав. В голові закрутилось і знудило трохи. Випив водички, полегшало. Не знаю звідки в голові такі слова взялись.

Мама зустрічає мене на порозі. Хапається долонями за щоки.
Як ти себе почуваєш? Голова не болить?
Зовсім трохи, а що сталось? – Дивно, чого вона питає..
У тебе кров із носа пішла.

Я торкаюсь носа, пальці скользять по чомусь рідкому. Тепер все червоне.
Схоже починається фільм жахів.
Мати поклала мене на ліжко. Міряє тиск. А в моїй голові малюється кіно як мене вбивають. Її силует прийде і з’їсть, або придушить! Або залякає так, що серце зупиниться.

Труситься усе тіло. Треба піти в музей і вибачитись. Подумки я вже це зробив. Але я ж тоді привселюдно образив її. Треба привселюдно перепрошувати.
Повертаюсь на бік. А коли знову повертаюсь на спину то бачу що вже глибока ніч. Схоже я добряче задрімав. Йти у музей пізно.
Тиша, ні звуку.

Риииип. Туууп, туууп. Знову холод. Кроки йшли до мене. Все гучніше “Туууп”. Господи… знову!
У вікно світив повний місяць, але чиясь тінь закрила світло на декілька секунд. Достатньо, щоб роздивитись силует. Це вона.

Я кидаюсь у відкрите вікно. У трусах і футболці біжу через двір на вулицю. У МУЗЕЙ! ПРЯМО ЗАРАЗ! Молода пара що гуляла на Садовій вулиці, побачила мене і відсахнулась.

Я зупиняюсь в кінці Садової.
Світло місяця заповнювало увесь двір музею і вікна. Під воротами чуються швидкі кроки. Звук важкий як від чобіт. Охоронець обходить територію.
Перечекав коли кроки стихнуть, і лізу через паркан-сітку. Падаю на тротуар.
Мерщій, скоріше до входу! Казав собі через зуби я. Відчиняю двері і переді мною постає Мирослава. Її погляд пронизував до кісток. Сьогодні він був ще страшніший! Наче сам диявол сидів у тій картині!
Виба….- бах! З дзенькотом щось прилетіло по голові. Паморочиться, темніє в очах і я падаю. Скільки я так пролежав?

Крізь темряву чую сміх. Всі кричать, сміються і обговорюють…мене? Отямився, бачу вхід в музей, але там так багато народу…Уже день настав. Діти і дорослі тикають на мене пальцем, сміються.

Ти бачив що в нього з носом? Як картопля! Хто цього хлопчака малював? – викрикнула русява дівчинка в білій сукенці.

Дійсно, що то за художник так його спаплюжив! Сором! – крикнув чоловік позаду дівчинки.
Не можу рухатись наче я причеплений до стіни.
У мене немає великого носа! Що ви таке кричите!!! – ніхто не реагує. Вони не чують мене..

-Боже, це ж треба! Не пощастило з таким носом народитись
– Ні, стійте, тут щось не так!!! Ви чуєте? АГОВ!
Я кричав їм, але все марно. Ще ніколи я не шкодував так, про сказані тоді слова. Боже, хто мене чує, скажіть… Я ТУТ НАДОВГО!?