Підводний вівтар

Радісні крики, метушливий натовп ходив по вулицях у костюмах та співав пісні. Сьогодні святкувався день заснування села Моргонського. Увесь народ зібрався для святкування. Один лиш хлопчик не встигав до головної площі, про нього й буде ця розповідь.
– Назарчику, синку, куди ж ти так поспішаєш? – занепокоєно питала жінка у хлопчини.
– Мамо, та як тут не поспішати? Я ж усе свято пропускаю! Там і друзі мої будуть, і всі-всі! – радісно сказав хлопець, вдягаючи черевики.
– Будь обережним, довго там не будь! Я переживатиму, – казала жінка, знаходячись у кімнаті.
– Я не менше буду за тебе переживати, не забудь випити відвар через годину, не сумуй! – з турботою сказав Назар своїй матінці, та, попрощавшись, пішов до площі.
Жив хлопчина на краю села, а шлях його проходив через невелику гірку поруч з річкою. З гори тієї було видно що коїться на околицях, тож хлопчина й забрався на неї. Здалеку виднілося як люди палять багаття, ходять в костюмах по селу, а ще було чутно, як дівчата співають пісні.
Гарним той спів був, хлопчина так заслухався, що й забув про поспіх. Мелодія була настільки приємною, що хлопець почав танцювати, уявляючи себе з Меланкою, найгарнішою дівчиною села. За нею усі хлопці бігали, однак дружила вона тільки з Назаром.

“Стань моєю лелекою, ангеле мій,
Я ж навіщо прийшла, як мене й не любив?
Шукай мене ти між гір, між річок,
Як знайдеш – поведи ти мене у танок…”

Тільки хотів хлопець завершити свій танець, як почав втрачати рівновагу. Не помітив він, як опинився на краю гори, та й почав падати.
– Йо-о-й, – тільки й встиг вигукнути хлопець перед падінням. Два рази він перевернувся та впав у річку. Очі його заплющилися, а дихання припинилося.
“Виходить такою дурною буде твоя смерть?” – пронеслося у голові хлопця, як він розплющив очі.
Ногою Назар дістав до дна річки та почав спливати, як міг. Він забув про біль та піднявся до невеличкої печери у горі. Не раз він був у ній з друзями, тікав від батьків та й просто відпочивав.
Хлопець жадібно вдихав повітря, кашляючи водою та тремтячи від холоду. Спина з рукою у нього боліли пекельно, однак кров не йшла. Тільки він трохи заспокоївся, як побачив яскравий червоний вогник у річці. Був він на місці, де хлопчина ногою відбивався від дна. Його це сильно зацікавило й він дістав гілку з печери, якою вони з хлопцями лякали рибу. Тикав він довго по дну, після цього з’явився ще один вогник, на цей раз вже жовтий та був він трошки нижче за червоний. Після цього хлопчина попав ще по одному вогнику, тепер засяяв синій колір поруч з жовтим. Дуже він здивувався й продовжив бити по дну гілкою, поки не почув вдалині крики друзів:
– Назаре-е-е! Ти де там?
– Назаре! Майже усе ж пропустив…
Хлопці були на гірці та Назарчик почав кричати: “Я тут! У печері!”. Хлопці одразу зраділи що знайшли друга та почали потроху спускатися до нього.
– Ого, Назаре, ти чого? Скупатися вирішив? Ну ти й божевільний… – сказав один з друзів
– Та ку… Пчих, – чхнув Назар, – куди? Я впав… – хлопці одразу роздивилися Назара.
– Ти що, з дуба впав? Та у тебе весь одяг мокрий, руки сині… Треба тебе додому відвести… – сказав один з друзів.
– Та ні… Не тре… Пчих, – ще раз чхнув Назар, та хлопці взяли його за руки.
– Бо… боляче! – закричав хлопець, на що хлопці одразу зупинилися.
– Тоді сиди тут та чекай, ми дорослих покличемо! – на що Назар одразу завертів головою.
– Так з мене усі сміятися будуть… Ще й матінка дізнається про це… – занепокоєно казав хлопець.
– Ти думаєш, що по мокрому одягу та синцях вона не зрозуміє нічого? – сказав один з друзів. На це Назар не знав що відповісти та просто промовчав.
– Отож, або терпи як ми тебе тягти будемо, або дорослих кличемо. Обирай!
Назар не хотів болю, однак, і щоб усі про це дізналися – не хотів. Хвилини дві він думав, та й протягнув руки хлопцям.
– Тягніть… – сказав Назар, зібравши усю волю.
– Ну що ж, потягнули! – біль була настільки сильною, що хлопець втратив свідомість, не вимовив і слова.
Йому чудилося, як він малим спускався до печери та натискав на усі вогники, після чого з води починада виходити найгарніша жінка з усіх, кого хлопець тільки бачив. Вона широко посміхнулася хлопцю, погладила його по голові й почала щось шепотіти на вухо. Тільки він почув: “Як знайдеш – поведи ти мене у танок…”. Одразу після цього хлопець підірвався та почав кричати від бою.
– Ай-й, – уся спина з руками у нього боліли. Він лежав на своєму ліжку, а поруч із ним сиділа його хвора мати, гладячи його чоло.
– Спокійно, спокійно… Синку, ну і як тобі так пощастило? Моє ж ти лихо, – казала мати спокійним голосом без гніву.
– Та я… То випадково вийшло! – почав хлопець, як мати його зупинила.
– Я вже все почула від Яремчика з Мишком, не напружуйся так сильно… Скоро прийде наша знахарка, вона подивиться на тебе, та й скаже що нам робити тепер… – все ще спокійно казала мати, підіймаючись з підлоги.
– Ох… Кхак.. Хай Господь захистить мого синочка, – казала мати, кашляючи, та й пішла до своєї кімнати.
І от Назар залишився сам на сам зі своїми думками. Перше про що він думав – ті самі вогники на дні річки, які відкривають якийсь люк… Він пам’ятав усю комбінацію для цього, однак зрозумів, що зможе підтвердити усе не скоро. У такому стані йому лікуватися декілька місяців прийдеться.
З приходу лікарки пройшло 2 місяці. Лікування хлопця проходило довго, ночами він не спав, все ще думаючи про голос у його голові у той самий день. Декілька разів до нього приходили його друзі, а одного разу прийшла й Меланка…
– Назаре, як то сталося? Як ти почуваєшся? – турботливо питала дівчинка у хлопця.
– Та… Сталося і сталося, усе добре, – сказав хлопець, відводячи погляд від неї.
– Це добре… Ти б знав як без тебе сумно у школі усім.
– Та, чого там. Ви там нормально без мене справляєтеся, я впевнений, – без цікавості відповів хлопець.
Дівчинка ще декілька разів намагалася поговорити з хлопцем, але усе було марно. Відповіді його були короткі та зневажливі. Попрощавшись, вона пішла до дверей, а хлопець тільки почав думати про те, що він наробив. Його думки змішалися, язик ніс нісенітницю, та не те, що він хотів би сказати. Хлопчина ліг обличчям у подушку, і проклинав себе через таку ситуацію.
Тож, хлопчина одужав та був повним сил з енергією. Матінка не пускала його з дому поки він не одужає, тож вихід з дому для нього був ковтком свіжого повітря за стільки часу. Вулиця зустріла його теплом сонця та яскравими квітами, які росли на вулиці. Хлопчина трохи розім’яв своє тіло та пішов до річки, про яку думав увесь час.
Обережно спустившись до печери, хлопець почав натискати на кнопки, які одразу почали яскраво сяяти. Тільки він натиснув на останню кнопку, як у річці він побачив віддзеркалення з дівчиною, яка йому посміхалася. Трохи згодом вівтар на дні річці почав рухатися, і з нього вийшла та сама дівчина.
На вигляд їй було років 25, чарівний погляд з чіткими рисами обличчя. Світло-зелене довге волосся, рожеві губи та ясні блакитні очі. Один тільки погляд на неї змусив би усякого закохатися.
– А-а, як тебе зв.. – тільки й встиг промовити хлопець, як його почали гукати.
– ..ре! Назаре! Назаре-е-е! Біда-а-а! – тільки озирнувся хлопчина на голос друга, як дівчина зникла без усілякого сліду.
– Тут я! Що таке?! – з обуренням почав відповідати хлопець.
– Твоя.. твоя мати… – тільки й встиг промовити Мишко, як Назар побіг додому. У голові його був туман, тіло рухалося саме, а очі не дивилися по сторонах. Думав він тільки одне: “Матінко… Я зараз… Я зараз буду!”.
– Іванно, ще трохи… Ти впораєшся із цим… – почув хлопець, відкривши двері дому. Перед ним була його мати з сільською знахаркою, яка лікувала й самого хлопчика. Було видно, як мати корчилася від болю, вже близько шести років вона боролась з невідомою хворобою. Вічне безсоння з кивалою ходьбою та випадінням волосся змушувало її забути про спокійне життя. Їй було заборонено покидати дім, а знахарка готувала для неї відвар, який готувала кожного тижня для старої подруги. Було ледь чутно її стогін через біль та як вона кличе когось.
– Ма… матінко! Я тут! Я, твій Назар! – підбіг хлопець до жінки, схопивши її за руку. Його сльози лились по щоці, падаючи на її крихке тіло.
– На.. наз… – через біль відповідала мати, відкриваючи очі, як знахарка зупинила її.
– Циц, хлопче! – вигукнула жінка Назару, та продовжила міняти пов’язку для лоба жінки. – Краще подай мені мою сумку біля входу!
Назар бігом пішов за сумкою з травами та подав її знахарці. Вона дістала ступку та декілька трав, після чого протягнула усе це хлопцю, ніби просячи допомоги. Хлопчина взяв з її рук висушену м’яту, листя липи та якісь жовті квіти. Очі його дивились тільки на мати, яка переживає страшний біль, а руки перебивали квіти у порошок, який знахарка одразу змішала з водою, та лагідно натирала по голові Іванни.
– Що робити тепер? Усе буде добре?- тихо запитав хлопець у жінки.
– Нічого… – сказала знахарка, тримаючи руку Іванни. Вона більше не відчувала її пульсу.
– Як?! Як нічого?! Матінко! Матінко-о! – кричав хлопець своїй матері, впавши на коліна поруч з її ліжком.
– Ми лише зробили їй легше. З самого початку я не знала чим лікувати твою матір… Лише облегшити біль, – промовила знахарка, забираючи свою сумку.
– А… А.. що ж мені.. робити? – крізь сльози говорив хлопець, тримаючи руку своєї матері.
– Зараз ти можеш тільки помолитися господу, щоб він прийняв її душу на небо… – промовила жінка, опустивши погляд, після чого вона вийшла з дому.
Хлопець не міг зупинити свої сльози, він все дивився на свою матір, проклинаючи себе.
– Я міг бути з нею… Нащо я пішов до річки… Нащо мені та дівчина… – тільки про це й думав хлопчина, як двері до його дому відчинилися. З кімнати хлопець бачив, як прийшла та сама дівчина з ріки. Вона підбігла до хлопця та почала його гладити по голові.
– Стій! Нащо ти це робиш!? – з гнівом кричав хлопець до дівчини. Однією рукою вона притягнула його голову до себе, а другою взялась за голову матінки хлопця.
– Що ти робиш!? Відпусти! Я тобі каж… – перед очима хлопця з’явилося яскраве зелене сяйво. Воно осліпило хлопчину, після чого він протер очі, а відкривши їх, дівчина зникла.
– Кх.. Кхек, – почало кашляти тіло Іванни.
– Ма.. Матінко? – він підійшов до неї та почав шукати її пульс.
– Є… Він є, – вже через сльози радості говорив хлопець, обіймаючи матір.
– Що… що сталося? – питала наново оживша жінка, дивлячись на повне сліз, обличчя сина.
– Ма-а-а… – хлопець хутчіш пірнув до матері в обійми. Та лише погладжувала його голову, заспокоюючи.
– Тихше, тихше, золотце моє, усе добре. – мовила вона до хлопця. – З твого дозволу я трошки посплю… – продовжила жінка, після чого одразу заснула. Хлопець у цей час дивився на неї, тримав її пульсуючу руку та пошепки казав у пустоту всього одне слово: “Дякую”.
Пройшло близько години, хлопець повністю впевнився у тому, що його мати знов жива. Він хотів сидіти з нею до того моменту, поки та не прокинеться, проте його тіло тягнуло до вівтаря. Поцілувавши мати у чоло, хлопчина хутчіше побіг до річки, натиснув все ту ж комбінацію та чекав.
– Та хай вдарить громом того, хто кличе ме… – перед очима хлопця був старий дід, його борода була уся в водоростях, очі кристально зелені, а одягнутий він був у лахміття.
– Верене? – з цікавістю почав питати дід. – Хоча ні, він вже давно помер. Хто ти?
– Я-я… Назар! А ти хто? – через страх питав хлопчина у невідомого.
– Я? Я – Чугайстер! – з гордістю відповів він. У Назара в голові одразу з’явився не десяток питань, знаючи ким є чугайстри.
– Не дивись на те, що я вийшов з річки. До цього я жив у лісах цього селища… Однак, повернемося до тебе. Чого ти так схожий на Верена? – спитав той, підходячи до хлопця з оцінювальним поглядом.
– Ну… Так звали мого дідуся, ви його знали? – запитав Назар.
– Оно воно як! А я думав! Звісно я пам’ятаю цього парубка! Років зо сорок тому він наробив стільки діл, що увесь край гудів! – з неабияким задоволенням почав розповідати Чугайстер.
– Стій…те… Що він такого зробив?
– А, точно, ти напевно взагалі й не знаєш про нього. Ну, часу у мене вдосталь, тому слухай уважно цю історію. Як я вже казав, 40 років тому розпочалася ця історія… Одного разу біля річки проходив священик з іменем Верен, знало його, певно, що усе селище! Був він з себе доброю людиною, праведною, жодного гріха в житті не вчиняв. Так от, дивився він того дня на річку, насолоджувався сонячним літнім днем. Яскраве сонечко, чиста ріка, десь навіть було видно рибу, настільки прозора вода була… І впав погляд його на цей вівтар. Спочатку він здивувався, а потім цікавість змусила його спуститись нижче, та роздивитись повністю свою знахідку. Нахилившись повністю, він схопився за вівтар та потягнув його до себе. У нього вдалось його дістати, та й почав він вертіти його в руках. Не знаю що було у нього на розумі, але одразу він почав тиснути на все що бачив. Дивились ми усі на цього дивака, усе не могли зрозуміти, що ж з ним робити. Першою вийшла наша Мавочка, та й вигнала нас, а як не слухати її – тільки гірше буде… Одним оком я дивився на цих… молодят… Дід твій одразу впав, почервонів увесь. Звісно ж, нашу красуню побачив! Після того приходив він до вівтаря ще декілька разів, а як приходив – Мавка одразу йшла зустрічати його. Один раз, другий, третій… цілий рік він ходив до неї! Ми вже підшучували, що вийде вона за Верена, та й заживуть вони разом. Вони ще тоді думали про дитину… Однак… Усе не так було, як хотілося б. Тоді наш головний малий – Моргон, слідкував за цим дійством. Дід твій не спав йому до душі, от він й наклав на нього прокляття за торкання до вівтаря та залицяння до Мавки… – хлопець дивувався історією свого діда, якого у житті не бачив. Але на цьому не закінчувалась історія Чугайстра.
– Прокляття це… Як тобі сказати… Псує воно людину. Усе село бачило перед собою нового Верена. Сварливого, негідного пияку. Одного разу Мавка приходила, щоб якось зберегти свого коханого від цієї кари… Однак той схопив її, та майже вдарив. Тоді я хотів було вже вгомонити його, однак зупинили мене… А наступного дня прийшов Верен з лопатою до річки, бив він вівтар з усіх сил, поки не попав нею собі по нозі. Багато крові полилося до річки, а після цього Моргон вийшов з вівтаря, та й потягнув Верена на самісеньке дно… Більше його не бачив ні я, ні Мавка, ні Перун…
– То… тобто мого дідуся вбив цей Моргон? А як же моя мати? А що робили інші у селі? Чому ніхто не почав його шукати?! – багато питань з’явилося у хлопця, однак Чугайстер лише махнув головою вбік, та видав слова, після яких зник, як попіл по вітру.
– Спитай у Мавки.
Після цього хлопець ще декілька разів натиснув на вівтар, однак не було ніякого ефекту. Подивився він у річку наостанок, та й побіг додому. Сильно до матінки він хотів повернутися та спитати усе. По дорозі він побачив натовп та прискорив крок до матінки.
– Та пали! – пів села зібралося біля дому хлопця, серце йому підказувало лихе.
– Паліть! – почув хлопець від гнівних людей з натовпу.
– Туди ту відьму! – кричали чоловіки біля входу у дім. Хлопець у цей час продовжував пролазити між людьми. А як дійшов – побачив, як над матінкою стоять люди з вилами та смолоскипами.
– Що… Що тут коїться?! – закричав хлопець на увесь дім, та всі обернулися на нього.
– Та то ж син відьми!
– Та вбити його! – кричали все ті ж люди.
– Зачекайте, як вбити?! Він же нічого не наробив! – почала кричати дівчинка з натовпу. То була маленька Меланка.
– Доню! Помовч! – схопила дівчинку її мати та повела з хати на вулицю.
– Так що робити будемо?
– Що робити?
– А що? Не будемо гріх на душу брати, не вб’ємо. Погнати його з села до чорта! – вигукнула якась жінка.
– Так!
– Правильно! А відьму у вогнище! – підтримували односельчани.
Хлопець намагався пройти до матері та захистити її, однак один чоловік з натовпу вдарив його по спині з усієї сили. Назар впав, після чого на нього наступив той самий чоловік.
– Та пусти його! Краще відьму тримай! – все та ж жінка кричала чоловіку.
Той схопив хлопця, та, тримаючись за його одяг, кинув Назара на вулицю. Він корчився від болю, однак намагався піднятися.
– На… назаре! – підбігла до хлопця Меланка. – Я.. я… Біжи, поки тебе не вбили! Будь ласка, біжи! – через сльози казала дівчинка до хлопця, намагаючись прикрити його очі рукою.
У голові хлопця усе змішалося. На його очах проткнули вилами його мати, вона волала від болю та кашляла кров’ю. В один момент її очі зупинились на хлопці, після чого її вирвало кров’ю.
Хлопець безсильно намагався піднятись на ноги, з чим йому допомогла Меланка. Він посновигав до гірки, озираючись у бік дому, який почав горіти. Дійшовши, він через сльози вигукнув одну фразу: “Ма-мавко!”.
Нічого не трапилося, він ще декілька разів кликав її, однак вона не з’явилась перед ним. Знесилено він спустився до печери у гірці, де одразу почав тиснути комбінацію на вівтарі. Цього разу біля вівтаря вода почала зникати, а з нього вийшов статний чоловік сорока років, з охайною бородою, довгим волоссям та весь в обладунках.
– Що таке, малий? Наче про тебе Мавка кожен день думала, що ж у тобі такого? – оцінливо спитав він хлопця, на що той сказав лише фразу.
– Поможи… – в очах хлопцях не виднілося надії, лише розпач та страх.
– Моя поміч буде коштувати багато… – сказав чоловік, дивлячись в очі Назару. – Чого ж ти хочеш?
– В… Вбий усіх хто зараз знаходиться біля мого дому… Врятуй мою матінку… – мовив хлопець.
– Усіх… Буде зроблено, ха-ха! Зви мене Перуном, малий, – почав реготати чоловік та стукнув ногою по річці.
У цю ж мить з води вибігли білі, як зорі, коні з каретою, а в руку чоловіка вдарила блискавка, після чого там опинився меч. Карета з кіньми злетіла у небо, а поруч з ними бився грім з блискавками.
– А… Там Меланка! Стій! Не всі… – кричав на все горло хлопець, починаючи підійматись на гірку, як його схопила рука.
– Хлопче! – це була рука Чугайстра, яка тягнула його у ріку.
– Пу.. пусти! – почав гукати хлопець, та в якийсь момент його руку також схопили. Меланка допомогла хлопцю піднятись, а Чугайстер в слід почав щось кричати.
– …гон! – лише почув хлопець вслід.
– Меланко! Як я радий, що ти жива… Твоя мати… – хотів сказати Назар, як Меланка його зупинила та повела у ліс.
– Та… Так… Нумо тікати звідси! – хлопець намагався бігти, тримаючи її за руку, поки в один момент не задумався про її мовчазність. Зазвичай дівчинка була вкрай говіркою, однак зараз вона ані слова не вимовила.
– Ме… Меланко? – спитав він дівчинку.
Та лиш обернулась до нього та почала видавати дивні звуки. Дивний скрегіт зубами, хрускіт кісток. В якийсь момент вона почала сміятися та зжимати його руку все сильніше.
– Зупин-нися! Мені б-боляче! – кричав від болю хлопець, однак біль був все більше. Через мить він вже бачив перед собою не свою першу любов, а болотяне чудовисько, яке віяло страшною енергією, а очі його горіли усіма кольорами з вівтаря. Від одного погляду у ці очі хлопець не міг дихати та почав кашляти на все горло.
– Кх-хак… Кх, – воля його підходила до кінця, сили покидали його. Очі заплющились. Темрява. Писк у вухах та пустота.
– Пус… мо.. нука! – почув хлопець та розплющив очі.
Перед хлопцем стояв дух, який вигороджував малого від монстра. То був його дід з опису Чугайстра, він трохи усміхнувся до онука та обернувся до свого вбивці.
– Моргоне… Як смієш ти чіпати хлопчину?! Одного мене тобі мало було?!
– Бр.. бух, бр-р, – було чутно від чудовиська. – БР-А-А-РХ, МРБ! – болото на Моргоні почало плавитися, відкриваючи його рот.
Верен закрив очі хлопця рукою, та спостерігав за Моргоном, потроху відводячи хлопця.
– Вмри! Вмри-и! Нащо ти прийшов як я тебе вбив?! Помри-и-и! – кричало чудисько до Верена, на що той схопився за свій хрест. Та почав бурмотіти щось собі під ніс.
– Превеликий, врятуй душу заблукалу… Прими покаяння її, дай їй своє прощення… Втоми біль її, відклич страх її, дай силу боротися з собою… Хай нам буде благодать… Амінь! – молився старий священик, підходячи до монстра. Той кричав прокляття, погрожував смертю кожного, однак Верен підійшов максимально близько до монстра, та обійняв його.
Болотяні частки почали відпадати від Моргона, страшний крик його було чутно скрізь. Через цей крик хлопець закрив вуха та заплющив очі, відходячи від монстра.
Через час звук пройшов, та, розплющивши очі, хлопець помітив, що вони були вже в іншому місці, а перед ними стояв хлопчик, брудний, неохайний, дивився він у даль та мовчав. Дід стояв поряд з хлопчиком, тримаючись за хрест.
У цей час на їх очах почали ходити діти, які ніби не бачили хлопців зі священником. Там було четверо хлопчиків, які бігли за одним, що не дуже походило на ігри у квача.
– Лови його, фас! Фас! – кричав один з хлопців своїй собаці, яка в той час побігла до хлопця, який нагадував Моргона.
– А… Ай! П.. пусти! А-Ай! – верещав від болю хлопчик, якого почала кусати собака.
– Ото смішний! Та ти ж нікому не треба, хто тобі допоможе? – казав хлопець, який був господарем собаки.
– Ніл йде! Тікаймо! – крикнув інший хлопець до своїх друзів.
Розбишаки покликали пса та побігли геть, поки не прийшов місцевий священик Ніл. Церква була єдиним прихистком малого, а священик Ніл – його опікуном.
Занепокоєний бородатий дідусь побачив малого та пришвидшив ходу.
– Божа матір! Що з тобою сталося, Моргоне? Знов ті розбишаки?! Я знайду спосіб поговорити з їх батьками! Залазь скоріше… – сказав він малому, беручи його собі на спину. Хлопчик тицьнувся обличчям у плече священика та тихо плакав.
– Єпископ Ніл… – промовив Верен, уважно дивлячись на священика, ніби це був його знайомий.
Після цього час прискорився, поки Назар з Вереном не побачили Моргона, який знову тікав з усіх сил від хлопців. Цього разу вони були з саморобними луками та намагались влучити у малого.
– Будеш знати що буде, якщо ще раз пожалієшся на нас! – кричав один з хлопців.
Розбишаки сміялися, заганяли хлопця до гірки, після чого був останній постріл стрілою. Наточена палиця влучила у шию Моргона, яка пробила її. Хлопець почав кашляти, кров з горла потекла рікою. Розбишаки у цей час перестали сміятися, підбігли до малого, який від болю впав на бік, пускаючи сльози та кров.
– А… А що робити будемо? – спитав один з хлопців.
– Ну… Не знаю…
– Я-я в цьому не беру участь, я додому! Я нічого не робив та не бачив! – кричав хлопець, який минулого разу був з собакою, та хутчіше втік від товаришів.
– От тюхтій! А ми думали ти найрозумніший з нас! – кричав один з хлопців у слід до друга, після чого обернувся назад.
– Треба позбутися тіла… – сказав він, подумавши трохи. – Ти, забери стрілу, а ми кинемо його у річку! – наказав ватажок.
Хлопець ніяково підійшов до Моргона, подивився на страшний вигляд малого, та його майже не знудило. Він декілька разів подивився на друзів, які очима вказували йому на тіло хлопця. Заплющивши очі, він схопився за стрілу, після чого повільно почав її виймати, чувши схлипи, і ледве чутний хрипкий голос хлопця.
– а… іл… і… – тихо бурмотів хлопець, поки стрілу не витягнули з шиї. Біль був пекельним, кров пішла з величезним натиском з горла. Руки хлопця який діставав стрілу відразу ж стали по лікоть у крові, від цього відчуття він відкрив очі, кинув стрілу, та скоріше відбіг до якогось дерева та його знудило.
– Давай… Ти за руки, я за ноги… – сказав найсміливіший, відводячи погляд від хлопчика, який задихався.
Вони без проблем схопилися за малого, та розкачуючи його, в один момент кинули його з гори у річку. Один тільки кровавий слід було розбризкано по траві, проте це вже не бентежило хлопців.
– Цього не було… Ми нічого не знаємо… – вони подивились одне на одного, кивнули, та побігли геть.
Назар дивився на все це без емоцій, він підійшов до краю тої самої гірки, де внизу лежало бездушне тіло Моргона. Сам Моргон дивився на своє тіло, і плакав. Верен намагався його втішити, погладжуючи по голові, однак все було марним.
– …не! … ргане! Моргане! Маленький, де ж ти є?! – кричав священик Ніл, підходячи до гірки. Ще трохи підійшовши, він побачив кров, калюжі крові та її бризки по усій траві.
– Не.. ні… – він схопився за серце та швидше побіг до цього місця. – Матір божа… Тільки не це… Не Моргон… – Ніл підходив ще ближче до калюж крові, та стріли у ній. Його очі бігли зі сторони в сторону, поки він не дійшов до краю гірки, повільно опускаючи погляд.
– Синку… Господи… – священник спустився до ріки, стоячи по коліна у воді, та повернув голову Моргона до себе, міцно обіймаючи.
– Господи… упокой дитину… – крізь сльози старий священник почав читати молитву за Моргона. – З духами спочилих праведників… душу дитини… твоєї, спаси… упокой і прийми її… до блаженного життя біля тебе, людинолюбче… Господи… – він міцніше обійняв хлопця та гірко плакав.
Моргон теж почав плакати та побіг до священика, стрибнувши з гори, він обійняв його за ногу, та ледь чутно було його.
– Ніле… Ба-атько… – кричав від болю малий, не від фізичного, а від того, що помер він тоді самотньо. Він думав про те, щоб священик скоріше прийшов до нього та врятував, однак так і не побачив його обличчя після смерті.
– Дійсно свята людина… – мовив Верен, дивлячись на єпископа.
– Він же не чує його… – пошепки сказав Назар до свого діда.
– Нічого, онучку, нічого… Це те, чого він так і не відчув після смерті… – з болем Верен подивився в очі хлопця, прибираючи сльозу.
Священик поцілував тіло Моргона у лоба, рукавом ряси витер сльози та піднявся на гору.
– Кожен причетний до цього буде покараний… Як не Богом, то мною. Це вже вийшло за будь-які рамки… Накладу анафему на кожного з них… Дай мені сил, Господи. – люто промовив священик, тримаючи тіло хлопчика. – Кожен буде знати про нещасну долю цієї дитини… Боже, дай місце біля себе цьому хлопчику… – доповнив Ніл та поніс тіло Моргана до церкви.
– Ба-а-атько… – все так же гірко плакав Моргон, дивлячись на Ніла, що відходив все далі, і далі.
Верен підійшов до малого, дивлячись на його, повне сліз, обличчя. Він став на коліно та обійняв малого.
– Ви-и-ибач… – схопився Моргон за ногу Верена, просячи пробачення.
– Я тебе пробачив ще давно… Після смерті я міг спостерігати за народженням своєї дочки… Вона народилася хворою, росла без батьків, але добилася кохання… А потім у мене з’явився й онук, дуже енергійний. – з усмішкою подивився він на Назара. – Як зможеш добитися його пробачення – так воно і буде. – мовив Верен під кінець.
Моргон зі сльозами обернувся та подивився на Назара.
– Тві-ій… Дідусь… Я-я вбив його-о… Я майже вбив тебе… Ти-ти пробачиш мені? – вимолював прощення хлопчик.
У Назара в голові відбувався безлад. Він не міг сказати а ні слова, уявляючи перед очима як був вбитий його дідусь, як було вбито його матір, як Моргон прийняв образ його першого кохання і теж хотів убити. Він не хотів прощати хлопця, у нього не було бажання робити цього.
– Я… – почав було Назар, на якого дивився Моргон з Вереном. – Я не можу. – чітко сказав хлопець, після чого погляд Моргона похмурнів, його надія на прощення пропала. У той час погляд Назара перейшов на його дідуся. Обличчя Верена не змінилося, він так само світло дивився на свого онука, не засуджуючи його вибір.
– Я… Один дядько після смерті сказав мені: “Ти можеш робити що захочеш, у тебе буде нова родина, ти більше не будеш самотнім”… Мавка була мені подругою… Перун був мені другом… Чугайстер був мені дядьком… Я кожен день думав про те, як зберегти їх усіх… Коли твій дідусь був з Мавкою, я відчував себе, ніби втратив її. Кожен день вона покидала нас, а ми могли лише стежити, щоб з нею все було добре… А потім твій дідусь… Він роздягну… в-м-в-к… – хотів було сказати Моргон, як дідусь прикрив йому рота.
– Оце можна опустити, – сказав Верен, відпускаючи руку.
– Я хотів зберегти свою родину… Однак сьогодні я зрозумів хто є моєю родиною… – промовив малий, дивлячись у даль. – Я знаю як заслужити пробачення… – сказав він, і вони повернулись у момент, коли Назар тікав з дому до вівтаря, щоб просити допомоги у Мавки. Верен не встиг сказати а ні слова, його усміхнене обличчя було останнім, що побачив хлопець. Після чого його дух розвіявся.
Хлопець обернувся до свого будинку та зрозумів що час завмер. Він пішов туди, дивлячись на рештки людей, та Перуна, який гордо стояв на трупах. Назар пройшов до своєї матері крізь них та обійняв її бездушне тіло, яке було в крові зі шрамами.
Після цього він вийшов з дому та побачив обезголовлене тіло Меланки, поруч з яким лежали тіла його друзів. Він не плакав, він дивився.
– Подивись уверх… – почув голос Моргона хлопець та підняв погляд у небо. Там левітував Моргон, поруч з яким був великий вівтар, на якому горіли усі кольори. – Усе повернеться до того самого дня, коли ти вперше побачив цей вівтар… Сподіваюсь ти пробачиш мені. – промовив малий, позаду якого вівтар почав обертатися з неабиякою швидкістю, а сам Моргон почав потроху тьмяніти.
– Ні… Не треба! Не роби цього! Я не хочу знову! Ні! – почав кричати хлопець, у якого потекли сльози.
Він кричав на все горло, поки не зникло світло смолоскипів, не зникли люди перед його домом, а сам він опинився на горі, де ледь було чутно спів: “Стань моєю лелекою, ангеле мій, я ж навіщо прийшла, як мене й не любив?”. Однак хлопець вже не йшов у танок, лише плач було чутно з гірки.
– Моє бідолашне сонечко… – до нього підбігла Мавка, обійнявши малого, після чого він заплакав ще більше.
– Я ж… А-а воно… У-усе знову… – крізь сльози кричав Назар.
– Все буде добре… Обіцяю, що цього разу усе буде інакше… – міцніше вона схопилась за хлопця, який ще довго плакав, прижимаючись до Мавки.