Випробування душі

Силуети людей мляво переступали з боку на бік порожніми похмурими вулицями вікторіанської Англії. Сірі, неживі обличчя складали основну сутність цього місця. Дощ тут безперервно лив, то вщухаючи, то знову починаючи йти. Наскрізь промоклі дороги зустріли незнайомця, який брів по хлюпаючій грязюці.
«Де я?», — це питання мучило чоловіка з того моменту, як він прокинувся серед п’янчуг в одному із закутків поруч зі сміттєвими баками. Як я тут опинився? Який зараз рік? Чим більше виникало питань, тим сильніше здавалося, що голова ось-ось вибухне. Коли він намагався звернутися до одного з перехожих, щоб з’ясувати, що відбувається, ті різко відверталися і зникали у густому тумані. Озирнувшись навколо, чоловік зупинив погляд на занедбаній вітрині колишнього антикварного магазину. На заплямованому, брудному склі висів плакат із перекресленим оголошенням про театральну виставу. Поверх усього було нанесено дві червоні написи великими літерами: «ПРИЙМИ СВІЙ БІЛЬ» і трохи нижче — «ЛАСКАВО ПРОСИМО В ПЕКЛО». Не звернувши на це особливої уваги, чоловік підняв голову і побачив своє відображення у вітрині: карі, позбавлені життя очі, худорлява статура, високий зріст, чорний джемпер, як і весь інший одяг. Сильний вітер ледь не зірвав фетровий капелюх, який прикривав його розпатлане коротке, темне волосся.
— Та що, чорт забирай, тут відбувається? — тихо вилаявся чоловік. — Куди я потрапив?
Відійшовши від вітрини, він ступив на бруковану дорогу і відчайдушно звів голову догори. Перед його очима, серед сотень інших вікторіанських будівель, що не поєднувалися з сучасними висотками в окрузі, височіла масивна вежа. Вона лякала своєю величчю і гострими шпилями, що тягнулися до безпросвітної чорноти, яка заміняла небеса. Ні зірок, ні місяця – лише непроглядна темрява, від якої ставало моторошно. Нічого. Лише пітьма і безперервний, мрячний дощ, який не припинявся. Нервово ковтнувши, чоловік ще хвилину дивився на вежу і намагався усвідомити те, що відбувалося.
«Це зовсім не схоже на мій дім. Судячи з вітрин, це точно не двадцять перше століття. Але як? Ні, це не може бути правдою. Повна маячня! Так, у мене галюцинації», — він торкнувся чола, щоб перевірити свій стан, але голова була холодною. Залишений в невідомому місці й, можливо, навіть в іншому столітті, чоловік тремтів від холоду й обурення серед алкоголіків і волоцюг, чиї тіла й обличчя нагадували сірі, неживі примари.
— Загубився, любий? — здригнувшись, чоловік обернувся і побачив перед собою жінку в темно-малиновому костюмі, що облягав її фігуру. Її несподівана поява змусила його серце стиснутися від тривоги. Ця леді явно не була схожа на інших мешканців міста.
— Ви не підкажете, що це за місце? Я зовсім не впізнаю його. Воно дуже відрізняється від…
— Вашого? — підхопила жінка. Вона усміхнулася. — Звісно. Адже це далеко не Лондон, — у її карих очах промайнуло співчуття. — Давайте, слідуйте за мною. Дорогою я вам все поясню, — вона розвернулася спиною до чоловіка і впевнено попрямувала вперед.
— Дорогою куди? — запитав він, але жінка не відповіла. — Гей! Чому я маю вам вірити? Куди ви мене ведете? — Знову тиша. — Прокляття, — пробурчав він і, неохоче, все ж таки поплентався за незнайомкою.
Крокуючи вулицями невідомого міста, чоловік відчував, як з кожним кроком вода і бруд просочувалися крізь підмоклі черевики, залишаючи важкий, в’язкий слід. Його погляд ковзав по похмурих фасадах будівель, чиї стіни та високі пожежні сходи здавалися свідками всіх можливих нещасть цього світу. Попереду, як і навколо, стелився густий туман, поглинаючи все на своєму шляху. Небо, якщо це взагалі можна було так назвати, давило чорною порожнечею. Повітря тут здавалося густим і в’язким, ніби намагалося втримати кожного, хто наважувався дихати. Чоловік мимоволі зіщулився, відчуваючи, як його думки розчиняються в цьому густому просторі, втрачаючи чіткість і форму.
— Хто це? — голос чоловіка затремтів, коли він побачив високих, худих і безликих істот, що безцільно блукали серед покинутих будинків і мотлоху.
— Точніше «що це»? — у голосі жінки чувся сум. — Це мракліди. Не підходь до них занадто близько, — коротко пояснила вона й продовжила йти вперед.
Чоловік бачив, як сірі, безликі постаті мраклідів ковзали між висотками. Їхні рухи здавалися безцільними. Занедбані будинки, що вишикувалися вздовж вулиць, викликали в нього тривожне дежавю. Тьмяне світло з рідкісних вікон ледве пробивалося крізь туман, забарвлюючи сірі кам’яні стіни у болючі відтінки. Але найбільше його увагу привертала висока вежа вдалині. Вона тяглася шпилями до чорного неба, наче пронизуючи темряву. Червоні вікна вежі мерехтіли, як диявольські очі, що стежили за кожним, хто опинився в цьому забутому місці.
— Малинко! — почувся юнацький голос через один із високих валунів. Жінка сердито вилаялась собі під ніс. — А що це я бачу? — з-за валуна вийшла висока, бліда й худорлява постать з аристократичними рисами обличчя. — А! То це ж моя душа, яку ти так безсоромно вкрала прямо з-під мого носа, — він нещиро став аплодувати.
— Демони не знаються на совісті, Мефісто, — крізь зуби прошипіла Малина.
— Так, так, — з удаваною нудьгою промовив демон, змахнувши довгим чорним волоссям, що спадало каскадом з його плечей. Його яскраво-червоні очі, з вертикальними зіницями, як у рептилії, примружилися. — То як вирішимо? Мирно чи, як завжди? — він струснув невидиму порошинку з вишуканого темного костюма з високим коміром.
— Назви мені хоч одну причину, з якої я маю тобі віддавати цю душу? — насупилася Малина, стиснув долоні, одягнені в чорні шкіряні рукавички.
— Малино, люба, — голос Мефісто став м’яким, як тепла ковдра. — Ми хоч і демони, але мусимо допомагати один одному. Чи не так?
— Мені ця альтруїстична хрінь зовсім не до вподоби!
— Вибачте, — втрутився чоловік, піднявши руку. — А чи можна дізнатися, де ми?
— Малино, ну що ж ти так… Забрала мою душу, навіть не поінформувавши його? Яка безвідповідальність, — продовжував знущатися Мефісто. Він обійшов дияволицю, підійшовши до чоловіка. — Ну, привіт, Антоне. І ласкаво просимо до Ангмароса!
— Анго… що? — перепитав Антон.
— Ангмарос! — Мефісто розвів руками.
— Я думав, що в Пеклі… На дзеркалі вітрини було написано «Ласкаво просимо до Пекла».
— Ах, це, — Мефісто коротко засміявся. — Цей напис висить тут ще з часів зародження Землі. Цій назві стільки ж років, як і нам. До речі, я – Мефісто, — він простягнув Антону руку для рукостискання. — І відтепер твій демон-провідник. Я випробовуватиму твою душу.
— У якому сенсі «випробовуватиму»? — Антон не поспішав тиснути руку, чекаючи, коли демон її прибере.
— Проводитиму так зване «Випробування душі», — Мефісто наполегливо продовжував простягати руку.
— І… Випробування вже почалося? — Мефісто та Антон обмінялися поглядами.
— Кхм…
— Так, Маліно? — з нервозністю промовив Мефісто, обернувшись до неї обличчям.
— Я б на вашому місці поспішила, бо мракліди йдуть у наш бік, — сказала Малино, і з-під її рукавичок визирнули пазурі.
— Що ж, — нудним голосом промовив Мефісто. — Тоді треба якнайшвидше продовжити шлях до вежі Зеніту. Ходімо, — і він подався вперед, став йти попереду всіх. 
Антон намагався зібрати думки, але відчував, як вогкість і розпач Ангмароса стискають його в лещатах. Кожен крок був важким, наче земля під ногами намагалася втримати його, не дозволяючи рухатися далі. Це місце було позбавлене життя і світла, лише нескінченний морок тиснув на його свідомість, поступово поглинаючи її. Антон зрозумів тільки одне – він помер і опинився в Пеклі, тепер званому Ангмаросом. У нього не залишалося іншого вибору, окрім як мовчазно слідувати за двома демонами-провідниками.
Підійшовши до вежі Зеніту, Антон відчув, як гаряче червоне світло з вікон опалює його шкіру, мокру й змерзлу до кісток. Він зупинився, вагаючись перед входом.
— Чому зупинився? — Мефісто глянув на Антона з неприхованим неспокоєм.
— Гаряче, — ледве видавив з себе він. — Мені справді варто туди заходити?
Мефісто посміхнувся, червоне світло відбивалося на його обличчі, додаючи ще більше зловісного вигляду.
— З тобою нічого не станеться. Можеш мені вірити, — запевнив він, але Антон недовірливо насупився. — Твоя душа захищена ефіром, що не дозволяє ні мені, ні іншим демонам заподіяти тобі шкоду. Вежа Зеніту не виняток. Тож не хвилюйся, — Мефісто вказав рукою на вхід, запрошуючи всередину.
Зайшовши слідом за Малиною, Антон одразу відчув жар від яскравого світла і шуму, який луною розносився по всій вежі. Здавалося, стіни та стелі тягнуться у нескінченність, холодно спостерігаючи за всіма смертними душами, що проходили тут, і демонами. Оглушливі звуки ковадла й іскри змушували його тіло здригатися від жару. Проходячи крізь натовп, Антон швидко помітив високу, вузьку клітку, з якої долинали благальні вигуки смертного чоловіка, оточеного зграєю собак.
— Що… Не до вподоби таке видовище, смертний? — почувся у вухах голос Мефісто.
— Це жахливо… — Антон прикрив очі рукою. — За що йому такі муки? Що він зробив?
— За життя цей чоловік організовував собачі бої, змушуючи тварин вбивати одне одного заради грошей, — спокійно пояснив Мефісто.
— Догфайтер, — сухо підсумував Антон, прибираючи руку з обличчя. Його початковий жах змінився байдужістю.
— Саме так, — підтвердив Мефісто, кивнувши головою. — Продовжимо? — він жестом запросив Антона пройти далі, вийшовши з вежі іншим виходом.
— Думаю, тут ми й розійдемося, — несподівано сказала Малина, наблизившись до них. — Мені знайшлася робота. Кажуть, одна душа губиться у кварталах Сходового Лабіринту. Я йду туди.
— Уф… — пирхнув Мефісто. —  І чому смертних так часто тягне туди. 
— А що це за місце? — запитав Антон, з цікавістю вдивляючись в обличчя демона.
— Ми його проходили. Може, ти пригадуєш ті високі будинки з пожежними сходами назовні. Там переважно мешкають демони. Як ми з Малиною. Але таким душам, як ти, Антоне, там вкрай небезпечно через мох.
— Моха? — Антон підняв брову, здивований.
— Гаразд, я залишаю вас. Мефісто, він тепер весь твій, — байдуже махнула рукою Малина і, не гаючи часу, розвернулася до виходу.
— Я дуже вдячний вам, міс Малино! Знайте, що він у вдалих руках!
— Іди ти! — відрізала вона, навіть не повертаючи голову. Мефісто засміявся і, заспокоївшись, продовжив.
— Так, моха… — він повільно попрямував до іншого виходу, і Антон, відчуваючи безвихідь, пішов за ним. — Стіни та стелі будинків Сходового Лабіринту вкриті густим, темно-зеленим мохом, що випромінює смердючий запах гнилі. Цей мох – активна загроза, він повільно роз’їдає захисний шар ефіру смертних, залишаючи їхні душі вразливими.
— Я зрозумів, — сказав Антон, опинившись знову під дощем. Краплі води барабанили по краях його капелюха. — А що буде, якщо душа залишиться там?
— Ти ж бачив мраклідів?
— Так, я їх бачив… Стривай. Тобто ти хочеш сказати, що то були люди?
— Ага, — Мефісто бадьоро кивнув, на його обличчі не було й тіні емоцій. Він виглядав абсолютно спокійним, як той, хто вже давно прийняв Ангмарос таким, яким він є. — Мракліди – це душі тих, хто втратив надію вибратися з цього місця. Вони перетворюються на сплячих душ, які колись заснули в одному з будинків Сходового Лабіринту. І тепер їм лише залишається нескінченно бродити по всьому Ангмаросу.
Антон відчув, як серце завмерло від жаху.
— Тобто… Я правильно зрозумів? З цього Пекла можна вибратися?
— Або бути врятованим ангелами. Так. Але демони не дуже люблять про це говорити.
— Тоді чому ти мені це сказав?
— Ти мені подобаєшся, — Мефісто, примружившись, прикусив губу, виглядаючи задоволеним, як кіт, що зловив мишу. — Якщо не пройдеш «Випробування душі», нам із тобою ще довго-довго доведеться тусуватися разом.
— Вибачаю?! І що ж я маю зробити, щоб пройти це твоє «випробування»? — Антон зробив пальцями лапки, іронічно підкреслюючи слово.
— Ну, спершу ти повинен потиснути мені руку, — Мефісто знову простягнув долоню вперед. — Після цього випробування розпочнеться, і я, Мефісто Еребус, супроводжуватиму твою чудову душонку аж до його завершення і переродження, — він тихо посміявся, але його очі світилися серйозністю.
— Звідки ти знаєш, як мене звуть? — брови Антона зсунулися в суворій підозрі. — І що це за ефір, про який ти раніше розповідав?
— Та що ж це таке… — Мефісто втомлено видихнув, опустивши голову і прикривши обличчя рукою. — Не погодишся потиснути мені руку, доки все від мене не дізнаєшся? Гаразд, — він схрестив руки на грудях, демонструючи готовність до розмови. — Твоє ім’я, як і стан твого ефіру, видно кожному демону.
— Яким чином?
— Через лінзу, що в нас в оці.
— Отак технології, — Антон здивовано свиснув, задумливо погладжуючи підборіддя. — Добре, а що ж то за ефір?
— Ефір – це захисний шар душі кожного смертного, він оберігає вас, як я й казав, від будь-якого втручання – демона чи ангела. Від будь-кого.
— Добре, і в якому ж стані зараз мій захист?
Мефісто на секунду замовк, ніби перевіряючи щось.
— Ти вже гниєш.
— Що? У сенсі я гнию?!
— Твоя душа вже постраждала. Незважаючи на захисний шар ефіру, твоя душа постраждала на 10%. І це недобре, — голос Мефісто став серйознішим. — Але я бачив і гірше. Головне, що ти зі мною. А тепер… Чи згоден ти…
— Стривай… І що тепер?
— Ти, бляха, потиснеш мені руку сьогодні чи ні?! — Мефісто почав втрачати терпіння, його голос ставав більш різким.
— А як ні, то що? — Антон усміхнувся. Йому починало подобатись нервувати та виводити демона з рівноваги.
— То тоді не дивуйся, якщо твоя душа остаточно постраждає і ти перетворишся на одного з валандаючих тут мраклідів, — відповів Мефісто, скрививши обличчя в напруженому виразі.
— Але… Яка тобі користь з того, що ти зі мною? — Антон зробив крок ближче, поглядаючи на демона з хитрою усмішкою.
— У мене, як у демона-провідника, є завдання допомагати людським душам. Навіть таким, як ти. І я виконую свою роботу. А тепер… Ти даси мені руку? — Мефісто простягнув долоню знову. Антон уважно глянув на Мефісто, потім на його руку, і зрештою здався.
— Гаразд. Добре. Договір, — він потиснув руку демонові, і в ту ж мить їхній договір підтвердився червоними браслетами, що з’явились на їхніх зап’ястях. — Що далі?
— А далі… — Мефісто повернувся, показуючи рукою на похмурий, сірий ринок з порожніми прилавками та понурими людьми, що метушились навколо. — Скажи мені, що ти більше вмієш? Що тебе приваблює? Можливо, тебе цікавить стендап, азартні ігри чи щось інше?
Антон задумався, поглядаючи на свої черевики, що були заляпані багнюкою.
— В цьому плані у мене виникають деякі труднощі, — пробурмотів він, хоча насправді відчував, що єдиною його майстерністю було завдавати комусь болю.
— І нащо це тобі? — несподівано запитав Мефісто, ніби читаючи думки Антона. Той підняв голову, здивований.
— Як ти… Ти щойно…
— Прочитав твої думки? Так, саме так, — Мефісто махнув рукою, наче це було нічого не вартим. — Вибач, друже, але Верховний Суддя суворий у відборі та проходженні «Випробування душі».
— Але як моя відповідь вплине на майбутнє моєї душі? — Антон саркастично посміхнувся. — Це не має ніякого сенсу.
— Я знаю, ким ти був за життя, Антоне, і знаю, що ти думаєш про все це, але суть відповіді залежить лише від тебе. Тож… У чому ти майстер? Що тебе приваблює? Що ти найбільше любиш робити?
Антон знову занурився в думки, але жодної ідеї не з’являлося в голові. Він озирнувся навколо, спостерігаючи за тьмяними обличчями людей, які навколо кричали та метушилися. І тоді щось у ньому прокинулося.
— Приносити біль та страждання іншим? — він сказав це, не зважаючи на те, як це прозвучить.
— Так! Ось воно! Я й не думав, що ти так одразу впораєшся з першим випробуванням.
— Що? Тобто я його пройшов? Як? Стривай… Я реально цим займався за життя?
— Не хочу тебе лякати, але «так», Антоне. Ти був ґвалтівником, грабував і вбивав людей. У нас таких люблять, — Мефісто підморгнув, але цей жест викликав у Антона тільки відразу.
— Я був жахливою людиною… Тепер не дивно, чому я тут.
— Але не варто зневірятися! — у голосі Мефісто звучали ентузіазм та оптимізм. — Ти тут тому, що тобі дали шанс. Шанс на сповідання та очищення душі. І я тут, щоб пустити тебе на шлях зцілення або ж на шлях нескінченних страждань, — у його руці спалахнуло темне полум’я, а в очах заграла іскра. 
— Тоді нехай тому й бути, — твердо промовив Антон і, не озираючись, продовжив свій шлях через сірі, брудні прилавки.
— Якщо ти так хочеш… Я відведу тебе туди, куди потрібно, але… — Мефісто поник, швидко наздоганяючи Антона. — Але я не розумію, навіщо це тобі, коли твоя душа не повністю заплямована. У тебе є всі шанси прийняти благодать і переродитися на Землі.
— Щоб знову влаштовувати хаос? — вони зупинилися.
— Звідки тобі знати? — Мефісто нервово посміхнувся. — Ніхто з нас, навіть із демонів-провідників, не знає, ким він переродиться на Землі, — Антон здивувався. — Що ти так дивишся на мене? Здивований, так? А ти думаєш, для чого я це все роблю? Переконую тебе та інших душ укладати угоди зі мною? Я також колись був людською душею. Але я провалив свої випробування, і тепер єдине, що мені залишається – це допомагати іншим душам. І лише завдяки їм у мене буде шанс на нове життя. Там – на Землі.
— Я не знав… — Антон ніяково переминався з ноги на ногу. — Ти ще щось знаєш про те життя, яке я жив?
— Як я й казав, ти був злочинцем. Ти став таким через свою слабкість і зрікся правильного шляху. А далі… І так зрозуміло. Ти помер через передозування наркотиків. 
Антонові потрібен був час, щоб усвідомити все почуте від Мефісто. Він замислився над своїм минулим життям, над своїми виборами та слабкостями. Тепер усе здавалося таким далеким, майже нереальним. Вони стояли серед брудного ринку, де хаос Ангмароса панував навколо. Душі людей здавалися лише тінями себе, їхні обличчя приховані під каптурами та ганчірками, а очі, коли вони випадково зустрічалися з його поглядом, були порожні та безжиттєві.
Антон глянув на моторошні товари, що лежали на прилавках, і його погляд зупинився на тому, що колись був свіжим фруктом, а тепер перетворився на гниль і плісняву. Він підняв голову, вдивляючись у темну безодню, яка тиснула на нього своєю нескінченною пусткою. Дощ продовжував лити, і це було як нагадування, що це лише початок. Але десь глибоко в душі він розумів: шанс на вибір є завжди. Можливо, він не вийде звідси, не побачить світла. А можливо, він просто зникне, розчиниться в темряві, як усі ті, хто вже втратив себе тут, ставши безликим мраклідом.