Глімпчик

Я втикаю навушники у ноутбук.
– Привіт, Гліпчику, – вітаюсь.
– Привіт, – весело відповідає той.
Глімпчик – мій друг. Я не знаю його реального імені. Та й навіщо? Це онлайн гра. Тут можна бути, ким захочеш. Тож для мене той хлопчик був Глімпчиком.
– Чим будемо сьогодні займатись? – поцікавився він. Ми стояли посеред ігрової столиці, кружляючи на своїх “маунтах” – звірях, що слугували нам за транспорт.
– Не знаю, – я стенула плечима, хоча він цього і не бачив. Нас розділяло декілька сотень кілометрів. Ми вже довго знали одне одного, але ніколи не вмикали камери. Та й звук був рідкістю – надавали перевагу ігровому чату.
Наступного разу я пограю з Глімпчіком ще не скоро – у мене

зламався комп’ютер.
“Напередодні доповнення?” – написав мені друг. Я надіслала сумного котика у відповідь. Проте вже через пару хвилин телефон завібрував знову.
“Попроси батьків комп на Новий Рік” – запропонував Глімпчік.
“Нє” – відписала я, – “не куплять”.
Та і просити таку дорогу річ у батьків мені не хотілося, хоча ми цілком могли собі це дозволити. Я могла користуватися татовим комп’ютером, хоча тоді б довелося ховати наш чат. Глімпчік, як і личило хлопцю-підлітку не дуже уважно підбирав слова.
Тоді до Нового 2022 року залишався місяць. Ми не багато переписувались, та і я не пам’ятаю всіх подробиць. Мені закарбувалось лише його повідомлення із відео падаючої ялинки. Глімпчік знову нарікав, що у

їхньому місті нічого зробити нормально не можуть, і як він заздрить нашій ялинці.
“Ну це ж Київ” – відписала я.
“Я б теж переїхав” – швидко відповів Глімпчик, – “та з моїми оцінками мені тільки в цій дирі і стирчати”.
“В тебе хоча б море є” – я постаралась втішити друга, хоча сама купатись не любила.
“У вас теж” – знайшовся той.
“Ну Чорне і Київське порівняв” – написала.
Я була з Києва. Глімпчік був із Маріуполю.
На Новий Рік я все ж отримала комп’ютер, що стало для мене приємною несподіванкою. Та і не тільки комп’ютер – ще гроші та смаколики.
Проте хизуватись всім отриманим я

посоромилась. Все ж, це було дуже багато, а з оповідей Глімпчика виникало, що його родина була далеко не заможною. Проте фото комп’ютера я все ж його потішило. Він швидко відписав, що дістав нові кросівки та навушники, і з нетерпнням буде чекати мене в новому доповненні.
Воно мало вийти 24 лютого.
Проте до цієї дати ми не дотягнули – теснування нового обладнання припало на наступний же день.
Оскільки ми з Глімпчиком були великими шанувальниками Варкрафту, до “свята” почали готуватись завчасно. Він сказав, що замовить піццу і буде весь вечір грати, я ж сходила в Ашан за “ромашкою” та “рачками” по акції, хоча ще було зарано. Обожнювала ці цукерки та дозволити собі впустити таку вигідну можливість їх покупки ну

ніяк не могла. Так вони і лежали весь цей час.
Востаннє я чула Глімпчіка 12-го лютого. Ми не робили нічого не звичайного, але я пам’ятаю той день до деталей. Він жалівся на невимовну кількість контрольних, а я мусила з’їсти салатну миску яблучного пюре, що залишилось після приготування зефіру та яке нікуди було діти.
“Мене нудить” – пожалілась я, та воно й не дивно, – “піду татові віддам”.
“Я знаю, де ти будеш сьогодні ночувати”, – швидко відписав Глімпчик, – “біля туалету”.
Коли я повернулась із кухні, то виявила, що мій друг зник.
“Ти де?” – написала я йому.
“Пошукай” – відповів той.
Відкривши мапу, виявилось, що Глімпчик висів прямо наді мною високо

в повітрі. Я задрала ігрову голову щоб розгледіти де саме подівся мій друг. За моєї відсутності він натягнув на себе якесь заклинання і тепер світився на всю ігрову столицю.
“Злізай” – наказала я йому.
“А ще що?” – отримала у відповідь, – “я зірка. Не заважай”.
І справді. Той був схожий на велику зірку.
Безцільно побродивши ще хвилин тридцять, ми попрямували до якогось рейду, де так само безцільно попродили, та розійшлись, домовившись зустрітись на виході доповнення. Проте ми так і не зустрілись.
24 лютого замість свята перетворилось на пекло. Про ніяку гру речі йти не могло.
Не буду вдаватись в подробиці того

ранку. Це зайве. Та і я майже нічого не пам’ятаю. Ніби цей день просто витерли з моєї голови. Проте чітко згадую, що першим ділом схопилась за телефон, що був аж теплим від кількості повідомлень, та відкрила наш з Глімпчиком чат.
Він написав мені перший.
“Глаша, це жесть. Потвори”.
“Іди ховайся” – відписала я йому, – “це скоро закінчиться”.
Це все, що я спромоглась придумати.
У сховище ми не спускались. Від звуків вибухів тіло сковувало, а від страху хотілось плакати, та перспектива провести цілий день у сирому підземеллі без туалету та інтернету теж була не сильно привабливою. Поки мої батьки та дідусь їздили по місту у пошуках палива, їжі та банкоматів, я залишилась

із бабусею. Ми сиділи, притулившись одна до одної та скляними очами втупились в телевізор. Я іноді ще й зазирала в телефон, чекаючи відповіді від Глімпчика. Той все ніяк не відповідав, що лякало мене. Що він міг робити в цей час, окрім як теж безцільно гортати телефон чи дивитись новини? А може, він з родиною спустився у сховище, і у нього просто нема інтернету?
Маріуполь тоді не сильно обстрілювали. Та і під кінець дня повідомили, що місто повернули під контроль ЗСУ. Я зраділа. Значить, все буде добре, і це був лиш незрозумілий ворожий випад. А під вечір мені відписав Глімпчик.
“Це просто жесть”, – писав він, – “тут навіть ніде сісти. Стола нема елементарного”.

“Все скоро закінчиться”, – відповідала я і вірила в те, що кажу, – “але плани нам зіпсували по повній”.
“Мати каже, нічо так просто не закінчится. У нас стріляють сильно”.
“Тоді ви мусите виїхати”.
“Фіра, на чому? У нас машини нема”.
“Але хтось же мусить вас вивозити. Ви ж цивільні”.
“З тваринами не беруть. Лізку нема на кого залишити”.
Лізкою звали плямисту кішку Гліпмчика.
“Ти зараз у сховищі?” – через якийсь час знову написав мені друг.
“Ні” – відповіла я, і щось всередині мене штиркнуло. Щось схоже на провину. За те, що я в безпеці, а Гліпчик – ні.
“Повезло. А копм поруч?”
“Ну поруч”.
“Ти грала в вов?”

“Яка гра?” -відписала я, – “все ок? Війна на дворі типу??”
“Так ти ж все одно не ховаєшся”, – мого друга це не обходило, – “іди пограй, там же доповнення. Я хотів катсцени подивитись, але в цій вигрібній ямі ютуб не грузить”.
Навіть в такій ситуації Гліпчик писав мені про гру. Згадуючи всі наші розмови, я розумію, що Варкрафт був єдиною річчю, яка нас справді об’єднувала. Глімпчик любив аніме, я – ні. Розумів математику, а я плакала над нею кожного вечора. Надсилав мені вкрай непристойні наліпки та жарти, коли я старалась бути чемною. Не знав, ким хоче бути, і що йому подобається. Розбирався в комп’ютерах. Мало розповідав про свою сім’ю. У мене все було навпаки. Як ми потоваришували? Я не знаю.

Та відтоді Глімпчик переслідував мене у кожному закутку гри, в яку ми колись грали разом.
25 лютого він знову написав мені першим. І 26. І 27. І 28. Я спала у відносно безпечному ліжку, а він тулився у сховищі. Я питала його, чому ж не можна повернутись до квартири. Як в будинок влучать, то і підвалу перепаде. Яка вже різниця?
“У сусідній дім так прилетіло. Поверхи знесло. Сховище привалило трохи, але наче всі вилізли”, – а потім додав, – “так гахнуло, що у мене серце стало. Думав, у наш будинок”.
“Чому ви не втікаєте?” – питала я.
“Куди і на чому?” – відповідав він, і я чула, з якою інтонацією він би це сказав у реальному житті, – “мама шукає, як. Але тут їжу неможливо знайти, транспорт ну сама розумієш. І

черги нереальні на евакуацію”.
“Ви кудись будете втікати?” – втім, допитується Глімпчик.
“Ні” – коротко відповідаю.
“А сильно в Києві стріляють?”
“Не дуже” – відписую.
“Везунчики”.
Я ніяковію.
“Може, ми виїдемо до Києва. Хоч раз столицю побачу”.
“Мусимо зустрітись”.
Наступного разу ми списались аж через тиждень. Глімпчик мене добряче налякав. Я не могла до нього дописатись. Читала новини і все думала за мого друга. Дивилась на будинки, що їх знищували один за одним, слухала нажаханих мешканців, і розуміла, що Гліпчик десь там. Десь серед знищених будинків і змучених людей. По новинах також показували,

що людей вивозять. Я не знаю, чому він не зміг виїхати.
Через неділю мовчання Гліпчик знову вийшов на зв’язок. Проте легше мені не стало.
“Вибач, Фіро” – написав, – “інтернету не було. У наш будинок влучило”.
“Боже” – відповіла я. Єдине, що прийшо до голови.
Глімпчик написав, що вони з родиною ховаються у іншому районі, проте там ситуація не краща. Тривають обстріли, продукти знайти важко. Люди в паніці. Все місто занурене в хаос. Електрики нема, а на вулиці, попри весну, лежить сніг. Що він не розуміє, чому це все відбувається, і він хоче втекти звідси, та не може. Що мені заздрить.
Спитав, як там новий патч.
А потім зник на декілька днів.
Я знову дивилась на те, як Маріуполь

стирають з лиця землі, і як з кожним днем ситуація все важчає. Дивитись на трупи в снігу, саморобні могили чи розгублених людей було нестерпно. Та я змушувала себе, адже знала – десь там Глімпчик. Вірила, що так я з ним. Я ж його бачу. З екрану телевізора.
За березень ми списались ще два чи три рази. Впізнати у повідомленнях мого друга легковажну, задирливу та придуркувату людину було важко. Зникли абияк написані речення, зникли стікери та смайлики, зникла іронія, сарказм чи жарти. Гліпмчик небагато писав. Два-три речення. Але вони були просякнуті невимовним жахом.
“Нам нема чого їсти, Фірусь. Лізку хочуть забрати, Фірусь. Моя мама хоронила якогось дядька з нашого будинку, Фірусь. Ми у пастці, Фірусь”.
Я ходила із телефоном, приклеєним

до руки. Очікувала той момент, коли Глімпчик мені відпише, і я встигну відповісти йому, коли буде інтернет. Та так ні разу і не встигла.
Кінець березня був останній раз, коли я писала Гліпчику. Чи точніше, коли він мені відповідав.
“Привіт, ти як? Тримайся, будь ласка” – написала йому зранку. Той відписав на наступний день.
“Боже, Глаша, забери мене звідси. Я більше не можу”.
“Тримайся. Будь ласка. Скоро все закінчиться”.
Я звикла, що той довго мовчав. Розуміла, як важко у таких умовах знайти хоча б їжу, не те щоб електрику та інтернет. Тому я просто писала “привіт” і чекала, аж поки Глімпчік не вийде на зв’язок. Та пройшов тиждень. Він не відписав. Я знову написала йому.

Пройшла ще неділя. А відповіді не було.
Отут я і почала щось підозрювати.
Під кінець березня Маріуполь перетворився на руїни. Більшість будинків було зруйновано. По новинах постійно показували сюжети з оборони Азовсталі та змарнілих, нажаханих жителів, що таки змогли втекти. Вони розповідали речі, у які важко було повірити. Як таке може відбуватись за якихось 600 кілометрів від мене? Це всього-навсього 600 кілометрів. Так мало.
Тоді я перестала дивитись новини. Бо під час кожного сюжету думала лише про Глімпчика. Що він там живе, поки я продовжую відносно нормальне довоєнне життя. Поки у мене є дім, тепле ліжко, уроки в школі та інтернет. А чи залишився у нього будинок? Їжа? Тепле ліжко?

Була середина квітня. Глімпчик так і не відповів.
Що я могла зробити? Нічого. Я була безсила. Все, що я могла – це писати йому повідомлення, яких він не читав. Окрім простих запитань, тепер старалась писати і про щось позитивне. Скоріш за все, у Глімпчіка не було зв’язку взагалі, тож я зробила все, щоб коли той все ж знайде інтернет, то хоч трохи втішиться. Спочатку я багато писала. Про все, що вважала хорошим. У тому числі і про Варкрафт. Я продовжила грати в гру тільки через Глімпчика. Чекала на його повернення, а можливо, і виїзд у Київ, тож дбала не тільки про себе. Збирала всякі важливі штуки, трансмоги та ігрові гроші, потроху відкладаючи і для мого друга. Він же мусить буде швидко мене наздогнати.

20 травня захисники Азовсталі здались. Не витримали. Глімпчик не відписав. Це була п’ятниця. Я сиділа у себе в кімнаті за онлайн уроками і плакала. Від страху і від несправедливості.
Чому я мушу це все переживати? Чому інші мусять це переживати? Чому я мушу плакати? Чому я мушу намагатись дописатись до Гліпчика? Чому він мусив втратити все? Чому він прокинувся від звуків вибухів? Чому мусив тинятись зруйнованим містом, бо його дім знищили?
Чому??
Тоді щось всередині мене тріснуло. Я пропустила той день та нічого не написала. А потім ще один. І ще. І ще.
Та все одно продовжила збирати речі в грі для Глімпчика. На той момент це вже була не просто комп’ютерна гра, у

яку я грала більше п’яти років та була затятою фанаткою. Це була ниточка, що нагадувала мені про мого друга. Кожного разу, як я туди заходила, думала про нього. Сама блукала місцями, де ми ходили разом. Відчувала якусь пустку. Без Гліпмчика все було не так.
Так проминуло літо. Маріуполь окупували. Глімпчік так і не вийшов на зв’язок. Та я не хотіла сприймати того факту, що, скоріш за все, він на зв’язок вже не вийде. Не часто, раз на місяць, але продовжувала йому писати.
Але я відчувала себе такою одинокою. Звичайно, в мене були друзі та знайомі, із якими я регулярно спілкувалась. У школі, онлайн, через різні чат-боти. Та це було не те. Я лишилась без найближчої людини, що була зі мною на протязі декількох

років. Я сумувала за Глімпчіком. Грати без нього було інакше. Пусто. Тихо. Ніхто не закричить у навушник чи не напише дурний жарт в чат, не вилає за пришелепкувату смерть.
Надійшла зима 2022 року. Замість Нового Року ми святкували Різдво, а Святий Миколай замість 19-го припав на 6. Мені не подобались такі зміни, хоча я і розуміла, що це правильно. Вони відривали мене від мого колишнього життя. Я хотіла жити так, як і жила до цього – святкувати за старими датами, не думати про мій дім, не думати про війну, не думати про Глімпчика.
Навіть після піврічного мовчання я сподівалась, що з ним все добре. Проте це було занадто довго. Я втомилась чекати. Щось мусило статись. Символом мого очікування стали

нагромаджені речі в грі. Це було єдине, що я могла зробити. Коли Глімпчик повернеться, він мусить буде швидко надолужити втрачені дні.
Ми ж ще пограємо разом, чи не так?
Мені так боліло. Я хотіла заповнити Глімпчикову пустку.
Катамі та її гільдія налічувала близько 470 учасників. Я перебувала в ній доволі довго – два роки, проте ніколи нічого туди навіть не писала.
Я вдячна Катамі за все, що вона для мене зробила. Вона допомогла мені зрозуміти, що я маю проблеми.
12 січня я пішла у свій перший рейд, що складався із 25 людей. На що я сподівалась? Не знаю. Проте я так сумувала за Гліпчиком, що не зрозуміла, як несвідомо почала шукати йому заміну. Мені потрібен був такий самий веселий, придуркуватий хлопець-

підліток, що буде безцільно лазити зі мною по різним закамаркам та надсилати смішні картинки. Мені потрібен був мій Гліпчик. Я хотіла знову почути його голос, знову побачити нову дурнувату наліпку у нашому чаті, знову пограти з ним. Мені не потрібні були інші, мені потрібен був мій Глімпчик, який зник півроку тому.
Коли я не знайшла того, чого шукала, я почала злитись. Я виплюснула весь свій гнів та лють, що накопичувався впродовж року. Я заздрила. Переважно всі в гільдії були британці, тож кожного разу я ловила себе на думці, чому на їхньому місці не можу бути я. Чому я змушена дивитись, як мою країну руйнують, а вони – ні? Чому коли я здригалась від кожного шуму, вона весело ляскала рукою по столу? Коли під час рейду вкотре щось вибухнуло,

всі були зайняті обговоренням нового нового улюбленця? Коли я мусила по декілька годин ховатись у сирому підвалі, вони жили своє краще життя? Коли я плакала через чергові новини, вони їх навіть не читали? Я не бачила своїх друзів вже стільки часу, а вони зустрічались одне з одним у барах?
Я заздрила. По-злому. Чи я робила щось погане? Але я ненавмисне. Мені треба було діти кудись всі емоції. Я не спеціально це робила. Я просто хотіла повернути те життя, яке мала до 24 лютого. Просто нормально жити, як решта. Чи це погано?
Після переїзду у Польщу першим ділом я записалась до психолога. Через декілька сеансів він скерував мене до психотерапевтки. Вона мала допомогти, та чи можливо позбутися тої злості, яку я носила в собі? Тої болі?

Того гніву?
Мені так боліло. Я просто хотіла, щоб ця біль вгамувалась.
Можливо, із сеансами до мене прийшло розуміння, що так більше не можна. Я повинна перестати шкодити собі та іншим. Хай вони навіть не підозрювали про мене. Варкрафт давно перестав бути просто грою. Це було місце, де жив Глімпчик. Вона більше не приносила радості. Я грала автоматично. Лише тому, що так було колись. Все, що я робила, було для нього. Всюди, де я ходила, нагадувало про нього. Всіх порівнювала з ним.
Десь підсвідомо я це розуміла, бо вірила, що Глімпчик ще повернеться. Ми знову будемо грати разом, як грали колись. Я не буду шукати розради у тих, хто мене не розуміє, хто має інше життя, інші наміри та мрії. Я буду грати з

моїм другом, що мене розуміє, що переживає те саме, що і я.
Проте тоді ж все скінчилось. Я перестала вірити в чудо. Я змирилась із тим, що Глімпчик більше мені ніколи не відповість.
Бо вночі з 26 на 28 червня він мені наснився. Мій друг.
Я пам’ятаю той сон дуже добре, але все одно мушу заглядати до блокноту, де він записаний. Проте, як це часто буває, після пробудження ми пам’ятаємо лише частину з того, що нам наснилось. Лише клаптики та уривки. Сни рідко коли мають логічний зміст, майже завжди це щось дивне і незрозуміле. Так було і зі мною. Все, що відбувалось, я бачила немов через викривлену призму. Моя квартира, моя кімната були до болі мені знайомі, та все одно виглядали… пожмакано?

Я пам’ятаю, як увійшла до себе. Стіни, стіл, ліжко – я все впізнала. Все було саме так, як до лютого – плакати висіли на стінах, комод був хаотично завалений папером, на підвіконні валялись книжки. Світло було увімкнене, проте за вікнами була чи то ніч, чи то день – вони ґвалтовно змінювались, так само як і тканинні жалюзі, що то опускались, що то піднімались на вікнах.
Пам’ятаю, що я сіла за комп’ютер. У моє біле шкіряне крісло, але чомусь дотику шкіри я не відчула. Відчувалось, ніби я сиділа на стільці. Мій стіл не змінився – у кутку стояли олівці та ручки, на поличках стояла коробочка із гумками, припинками та ще бозна чим, недоторканою залишилась моя колекція баночок з-під швепсу, яку я ревно та терпляче збирала. Шафки на

горі були обліплені наліпками із Варкрафту – я пам’ятаю, хто там був, але правильний порядок вже не згадаю.
Під столом стояв комп’ютер, до якого я нахилилась та натиснула кнопку живлення. Блок завібрував та спалахнув.
Запускаю гру, відкриваю діскорд на телефоні – саме так я робила, коли грала з Гліпчиком. Тільки рік потому я перенесла діскорд на комп’ютер. Його аватарка спалахує на екрані, хоча я нічого не натискала. Так само відбувається із грою.
– Привіт, – говорить англійською Глімпчик голосом Катамі, – як ти?
– В порядку, – просто відповідаю. Не пам’ятаю, що робила в цей момент, та і далі провалля. Мабуть, я безцільно блукала, до того моменту, як опинилась у Аберусі, рейді. Автоматично натискаю

клавіші. Я ні про що не думаю, адже це сон, одна велика думка мого змученого мозку. Десь далеко до мене долітають голоси, які він закарбував у себе з минулих рейдів. Вони звучать дивно, немов хтось розмовляє із тканиною у рота. Та поміж двадцяти п’яти фігур я бачу ще одну – двадцять шосту, зайву.
Глімпчіка.
Я не знаю, чому він наснився мені саме тут, адже він ніколи не був у рейді з моєю гільдією. Не знаю, як я здогадалась, що це саме він – здається, я просто знала.
– Привіт, Гліпчіку, – весело вітаюсь я.
– Привіт, – весело відповідає той.
Ми зупиняємось і стоїмо. Голоси – суміш англійської та норвезькою замовкають. Все зупиняється.
Мій друг сідає на коня – кам’яного коня, у котрого із тріщин мерехтить

блакитне сяйво.
– Пішли гуляти, – каже Глімпчик. Я не відповідаю. Чомусь майже всі мої сни такі, де я не розмовляю. Може відбуватися щось радісне, лякаюче, але я все одно буду мовчати. Ось і зараз. Я нічого не говорю, проте Гліпчика чую чітко. Його голос зовсім не змінився. Я впізнала його одразу, хоча не чула вже майже рік.
Це був найпрекрасніший сон. Я не пам’ятаю деталей. Та у ньому я повернулась до свого старого життя. Повному радощів та спокою. Де немає жахів війни. Де є моя маленька кімнатка, мій маленький світ, моя школа.
Мій Гліпчик.
Здається, ми просто ходили. Хоча на початку я була у кімнаті, сиділа на кріслі, та згодом межа між “реальністю”

стерлась. Я бачила все від обличчя своєї ігрової ельфи. Я була нею. Гліпмчик вився поруч. Коли я прокинулась, то зрозуміла – так близько одне до одного ми ніколи не були. Нас завжди розділяло декілька сотень кілометрів. Тепер я могла до нього доторкнутися.
Раптом той злетів. Я задерла голову до неба. Все здавалось таким реальним, хоча світ навколо був викривлений, а люди безликі. Глімпчик був високо в небі, а я не знала, чи сон це чи реальність. Я не думала. Просто дивилась. Не пам’ятаю, чи боялась, що мій друг впаде.
– Я зірка! – чи то закричав, чи то голосно сказав Глімпчик. Не знаю.
Я промовчала. Бо ніколи не розмовляла уві снах. Просто дивилась.
Більше мій друг нічого не говорив. Він

так і залишився висіти у небі, а я – мовчки стояти. Як картинка.
Не одразу зрозуміла, що прокинулась. Просто все стихло, а образ почорнів. Декілька хвилин я просто лежала, навіть не відкриваючи очей, намагаючись вловити сон назад. Та потім тихенько заплакала гарячими сльозами, не розплющуючи очей.
Це не був змістовний сон. Він був хаотичний, нелогічний та короткий. Я б його не запам’ятала, якби там не було Глімпчика. Він не грав там важливої ролі, мало говорив. Але я чула його голос. Була поруч із ним. За стільки місяців. Я так сумувала за нашими старими часами. Я так хочу їх повернути, але це неможливо.
Я не змогла заснути. Просто лежала і плакала. Тихенько, обережно. Чи я плакала від горя чи від пустки? Чи від

того, і того? Здавалося б, скільки сліз я вже вилила. Скільки побивалась, скільки переживала спогади. І кожного разу мені здавалось, що все – я нарешті прийму те, що сталось. Я зможу спокійно згадувати Гліпчика. Зможу спокійно про нього говорити. Та за кожним разом я була неправа.
Не знаю, чому саме через цей сон я покинула віру у краще. Можливо, я більше не могла сподіватись. Можливо, я більше не вірила у чудо. Чи може, я втомилась чекати.
Проте я визнала собі, що Глімпчик назавжди залишився в Маріуполі. Він більше ніколи мені не напише і ми більше ніколи не пограємо. Той сон був останній раз, коли я чула голос мого друга.
Глімпчік став останньою ниточкою, що сполучала мене і моє старе життя.

Тепер від нього не залишилось нічого.
Був червень 2023-го року. Я більше ніколи не зайшла в нашу гру. Не змогла. Вона перетворилась на одне болюче нагадування про Глімпчика.
Рік потому я захотіла, щоб про цю історію хтось дізнався. Захотіла, щоб хтось, крім мене, його пам’ятав. Його речі, які я збирала в надії, що колись ми зустрінемось знову, припадали пилом у ігровому банку ігрової столиці. Тож на своє день народження, 24 серпня 2024 року я знову зайшла у гру із попередньо написаним листом. Зняла всі гроші та речі, що належали Глімпчіку, разом із листом склавши їх у ігрову посилку. І надіслала Катамі – моїй гільдлідер. Вибачилась за все.
Маю надію, вона зрозуміє.
Не знаю, чи хотів би Гліпчик, щоб його речі послугували комусь би, чи він би

волів, щоб вони слугували за символічний пам’ятник. Та це вже не має сенсу. У кожній копійці, у кожному сувої є його маленька частинка. Кожен, до кого вона потрапить, буде мати при собі частинку Глімпчика. Можливо, це егоїстично – отак довіряти його пам’ять першому-ліпшому. Та я достатньо намучилась, щоб катувати себе ще й цим. Мені було важко відпускати це все. Я не просто плакала, пишучи листа та назавжди закриваючи сторінку свого життя. Я ридала. Вила.
Ця історія не має щасливого кінця. Я більше не маю Глімпчикового акаунту. Не маю нашої переписки, бо зі зміною сім картки все втратилось. Маю лише його телефон, та що це дасть? Я зможу йому написати. Він мені – ні.
Глімпчик назавжди залишився в Маріуполі. Одного дня він заснув у

теплому, власному ліжку, а наступного ранку прокинувся у іншій реальності. Колись мирне, щасливе, нічим не затьмарене життя змінилось холодом та голодом. У Маріуполі не було їжі. Не було води. Там не залишилось нічого. Глімпчик, хлопчик п’ятнадцяти років, бачив похорони своїх сусідів. Бачив руїни міста, із якого так хотів виїхати. Бачив руїни своєї кімнати, в котрій два місяці тому грав зі мною у улюблену гру.
Я більше немаю нічого на його згадку. Тільки номер. І голос, який я ніколи не зможу забути. Я хочу, щоб Глімпчик прийшов до мене ще. Хай навіть це буде уві сні, але я знову повернусь у старе, спокійне життя, яке більше ніколи не зможу мати. Там буде моя кімната, не припорошена пилом, мої плакати, що не чекали у тривожній

валізці складеними вчетверо, там будуть мої друзі, що ще не роз’їхались по світу, мій сусід, до якого я ходила колядувати та який ще не потрапив у полон.
Там будуть барви. Барви, яких у новому житті нема. Я бачу їх тільки у снах. Буде все те, чого не буде вже ніколи. Уві снах не болить. Я так хочу заснути у одному з них та більше не прокинутись.
Я просто хочу, щоб мені не боліло.