Моя черчелівська утопія

Це той випадок, коли прочитаний твір, книжка, оповідання так вразили тебе, що творять твої нічні картинки. Не сон, який ти побачив минулого місяця чи тижня, лягає у основу твого майбутнього твору, а навпаки… Але ж потім все рівно може вийти пречудова історія, яка, напевне, варта того, щоб залишитися на папері.
На мені довга спідниця в клітинку та зелена, більш смарагдового відтінку, блузка. Я відчуваю сильну спеку, бо на вулиці розпал літа, а мій діловий імідж, ще правда не сформований, а більш награний, не розрізняє високу позначку температурного режиму. Тому я нервую, відчуваю це надто сильно і мене це бісить. Та може не в цьому справа? Адже чи не я зараз заходжу до Бленхеймського палацу, де народилася та мешкала найвидатніша людина Англії? То не мене, часом, дворецький просить почекати у розкішній залі внизу, поки чинний прем’єр-міністр Великобританії закінчить приймати ванну, та я зможу наважитися попросити в нього аудієнції? І саме в такий відповідальний момент моя психіка ніби захищає мене, і я думаю не про майбутню важливу зустріч, а жалкую, що не одягла отого коштовного перстня від прабабусі. Він, на мою думку, дуже підходив би під мій сьогодняшній образ і міг би змінити хід історії – моєї, правда.
Ось нарешті мене запрошують до кабінету сера. Я піднімаюсь сходами, які ніби крутим завитком ведуть наверх до неба, бо стіни навколо блакитні, та навіть й підлога, увесь простір блакитний. Мене заводять до кімнати, де знизу до стелі лише полиці з книгами, здається, їх тут мільйон нарахується. Одразу стає спокійніше, бо це точно моє середовище. Спокійніше лише до того моменту, коли до кабінету заходить чоловік невеличкого зросту у бордовій велюровій піжамі. Переді мною постає сер Уінстон Черчиль, а я прийша, щоб спробувати себе на роль його секретаря. Він швидко переходить до справи, без довгих прелюдій, а тим більше нікому непотрібних сантиментів:
– Записуйте у блокнот, потім передрукуєте на машинці. Від вас головне швидкість, все інше – то не ваша справа. Кожна думка буде моя, за це не хвилюйтесь, – одразу розтавив усі крапки над “і” Черчиль.
– Звісно, сер, – все, що могла я вимовити на той момент.
Далі був довгий текст від видатного журналіста, гарного оратора та лауреата Нобелівської премії з літератури. Його думки складалися у речення таким чином, що їх можна було одразу куштувати та ласувати їми. Це якби у середині яйця вже була яєчня – повністю готова до вживання, без попередньої обробки. Все у його речах було ідеально, і я не могла не відмітити це. Не було зайвих слів, слів-паразитів тощо. Я, яка у свої тридцять два хизувалася, що написала дві казки для найменьших, дуже хотіла дати їх йому на вичитку та оцінку. Але вчасно себе зупинила. Бо це точно був би крах моєї кар’єри секретаря прем’єр-міністра Великобританії, яка знаходилася лише у зародку.
Я ледь встигала все занотовувати, щоб вже потім за більш спокійних обставин надрукувати текст на машинці. До кабінету зайшов той самий дворецький та повідомив, що зараз з візитом прибуде дружина сера. В той момент я відмітила дві речі: чому такий важливий працівник палацу має таку неприродню худорлявість, та чому про звичайну появу дружини господаря повідомляють з таким офіціозом? Але я тут же згадала, що король з королевою, наприклад, могли тижнями не бачитись, знаходячись у одному маєтку, бо в кожного були свої власні, величезні апартаменти. Вмить мої думки перервалися, коли до кімнати увійшла статна жінка з рудим волоссям. Я не можу описати свої почуття, що виникли тоді – ніби й дуже гарна особа, а ніби й було щось бридке у ній.
– Вітаю, Клементіна. Я вже майже закінчив і зможу виділити годину на чаювання у парку з тобою, – голосом господаря маєтку, та вже ніяк не держави, повідомив Уінстон.
Хочу окремо зауважити, що мені в той момент стало трохи огидно, адже сигара Черчиля, яку він жував вже досить довгий час, просто розмокла у його роті та перетворилася на незрозумілу субстанцію. Видовище не з приємних, але в цьому, мабуть, є якісь прояви характеру прем’єр-міністра – впертий, незалежний від чужих думок та своєрідний чоловік.
Клементіна лиш мовчки сіла у крісло напроти та чекала, поки ми закінчемо наші канцелярські справи.
Потрібно виразити захоплення собою, що я втрималася від дурного кихкотіння в той момент, коли почула її цікаве ім’я. Справа в тому, що мій улюблений фрукт – мандарин сорту Клементин, такий маленький, з товстою шкіркою. І звісно, це була найперша асоціація, яка виникла у моїй голові.
Після того, як увесь текст був наговорений, мені повідомили, що я вільна до завтра. Я не розуміла, чи прийнята я на роботу особистим секретарем прем’єр-міністра Великобританії? Спитати, звісно, я не наважувалася, тому просто почала спускатися блакитними сходами вниз, вже з неба на землю. У вітальні той самий худорлявий дворецький сказав, що я маю бути тут завтра о десятій ранку. А до завтра я маю надрукувати все щойно записане на машинці. Чесно кажучи, коли я занотовувала речі Черчиля у блокнот, я так нервувалася, що ні краплі не вловила зміст сказаного сером. А там, напевне, надважлива інформація, можливо навіть якась державна таємниця. А раптом саме зараз я стала свідком, як народжується план захоплення частини Німеччини, чи висадки десантної групи у берегів Африки. Тому чисто з людської цікавості я вирішила, що спробую все зрозуміти, коли буду передруковувати.
Я вже йду назад до воріт доріжкою, що всипана гравієм, по території Бленхеймського палацу. Як я сюди потрапила, та чи не сон це взагалі? Так, я була одна з найкращих учениць на курсах зі стенографії. Та все одно всередині блукають тривожні думки, які час від часу іннервують м’язи так, що я починаю заточуватись прямо посеред вулиці. Але я спробувала взяти себе в руки та прийняла той факт, що я дійсно найкраща і заслуговую, щоб бути довіреною особою прем’єр-міністра Сполученого Королівства Великобританії.
Вже рівно рік, як я працюю із сером Уінстоном Черчилем. Чи потрібно уточнювати, що в нас склалися не тільки ділові відносини, а ще й дружні? Я навіть мріяла, щоб ця людина була моїм батьком, бо рідній змотався на інший край світу, щойно лише дізнався про мій зародок тридцять три роки тому. Я захоплювалася своїм керівником, мене вражали його ділові та особисті якості. Я багато чого бачила й знала, але в більшості випадків ця людина залишалася Людиною в першу чергу, а вже потім політиком. Я бачила багато милосердя з його сторони до інших людей, навіть до тих, кому б я особисто й краплини не відвалила.
З Клеменетіною, його дружиною, відверто кажучи, відносини не склалися. Вона була надто холодною до мене, немов ревнувала до чоловіка та хвилювалася, що він подарує всю свою увагу мені, а не їй та донькам. Спочатку мене це дуже хвилювало, а потім я прийняла наші рівні, спокійні з нею відносини.
Я неабияк професійно зросла за цей рік, мала особистий стиль не тільки в одязі, а й у роботі. Саме за це, я думаю, мій роботодавець цінував мене. Навіть не віриться, що зовсім нещодавно мене могло просто насмішити ім’я людини, яке я порівняла з фруктом, наскільки необізнаною я була. Самій цікаво спостерігати та оцінювати щаблини та кроки свого особистого розвитку. Якщо згадати той перший текст, який я потім всю ніч ретельно вичитувала та нервово відстрочувала на машинці, там не було тої інформації, яку я так хотіла побачити: по типу якоїсь над, зверх таємної угоди між державами, тощо. Там був лише сценарій виступу Черчиля на конференції у Вестмінстерському коледжі перед молоддю. Піднімалися такі питання, як важливість створення профсоюзів, область єдиної торгівлі між країнами, майбутній демократичний світ.
В нас було багато, просто багатецько поїздок по країні, та за її межами, і Клементіна, як вірна дружина, завжди була поруч. Тут я б зняла шляпу перед нею, якби жінки носили ці аксесуари для голови, адже такій відданості можна тільки тихенько позаздрити.
Того звичайного літнього ранку я мала вихідний, тому ще ніжилася у ліжку, сама. Задзеленчав противний звук телефону, і я довго не підходила до нього. Потрібно було ближче ставити його до спального місця, вже вкотре впевнююся в цьому. Не знаю, займаючи таку серйозну посаду, чи мала я право так нехтувати дзвінками?
– Вітаю, Аббі (саме час, щоб всі нарешті дізналися моє ім’я), ти мені потрібна. Сталося щось дуже неприємне, – схвильовано повідомила пані Клементіна.
Не пам’ятаю жодного разу, щоб вона особисто телефонувала мені, мабуть, дійсно, відбувається щось незвичне. Тому швидко збираюсь, і вже за годину я у палаці. У вітальні одразу бачу Клементіну, яка сидить з опущеними вниз очима. Щоб там не сталося, вона завжди виглядала бездоганно, цього разу без винятку.
– Серу Уінстону цієї ночі стало зле. Наш лікар оглянув його, та новини невтішні, – отак одразу перейшла ця вольова жінка до суті, – в нього стався інсульт. Прогнози поки не добрі. Та найголовніше, його очі самі за все говорять – вони перестали світитися та зник отой вогник, що всіх нас вів за собою.
– Мені прикро, – тільки й можу вимовити я, хай це і не дуже ввічливо з мого боку. Та я дійсно в той момент боролася з собою, щоб моя мова не була зіпсована шмиганням носу, коли сльози неможливо стримати…
– Дівчино, давай почекаємо до завтра. Якщо не буде позитивної динаміки, я маю до тебе серйозну розмову, – якось навіть лагідно промовила Клементіна.
В цьому контексті та у теперішньому часі звертання “дівчина” з її вуст сприймалося по-доброму, як буває, коли старше покоління з турботою говорить про молодше. До того “завтра” я ледь дожила, дуже хвилювалася за сера Черчиля та за те, що такого важливого мала повідомити мені його дружина. Пропрацювавши рік на такій посаді, мене мало вже що могло здивувати, та все ж…
14 серпня моєму вчителю, наставнику, роботодавцю, керівнику стало тільки гірше. Дива не трапилося, бо фізіологія та час все ж є вирішальними факторами та переможцями у даній ситуації. Пані Клемеентіна того дня вперше не одягнула свій комплект з перлин, що складався з намиста та браслета. Мабуть, це були якісь пам’ятні коштовності для неї і зараз їй було боляче. Вона покликала мене з нею на сніданок, таке теж було уперше. Ця родина була затятими поціновувачами класичних англійських сніданків, тому нам подали яйця, сосиски та фасоль, без зайвого пафосу. Прямо тут, за столом, дружина Уінстона Черчиля почала розмову, що переверне усе моє наступне життя.
– Я хочу, щоб ти знала дещо, – одразу взяла інтригу ця легендарна жінка, – на протязі багатьох років своєї громадської діяльності мій чоловік був легендарною особистістю, який прагнув та змінював цей світ. Він робив усе можливе для соціального забезпечення британців: боровся за появу центрів зайнятості, щоб робітники мали свій законний час на обідню перерву, отримували страхування по безробіттю. Саме він створив Королівські військово-повітряні Сили. Уінстон навіть брав участь при створенні цілих держав, які, він вважав, мають у майбутньому змінити світ накраще. За його плечима багато кампаній, направлених на об’єднання Європи. Найголовніше – він об’єднував нашу націю, вселяв надію та вів за собою перед звірем, що мав обличчя нацизму.
Я помітила, як розмова дається їй все важче й важче. Ця жінка завжди вражала мене своєю стриманістю та врівноваженістю. Ці риси її характеру я списувала на холодність душі, що була, на мою думку, притаманна їй. Чому люди так часто помиляються у своїх судженнях?
– Аббі, ти маєш знати, аби краще розуміти його основну сутність, що не існувало нічого в цьому світі, що було йому не під силу. Навчитися керувати літаком, наприклад, за декілька днів, то дійсно вражає та буде предметом для вивчення його особистості ще багато років, а то й століть, я в цьому впевнена.
Я побачила вологу крапельку на лівому оці пані Клементіни. Ось тут вже і я втратила усіляку надію. Та вона продовжувала:
– Єдине, що він не встиг, це зробити так, щоб на цій прекрасній землі більше не було жодної війни: світової, континентальної, громадянської та навіть локальної. Його антивоєнні доктрини, над якими він працював майже все своє свідоме життя, так і не реалізовані. Я зізнаюся тобі, що в нас із ним було багато суперечок стосовно твоєї кандидатури. Та ти мабуть помічала й відчувала моє відношення до тебе. Але я хочу, щоб саме ти продовжувала його справу, бо маєш той потенціал, і довела цю справу його життя до кінця. Уінстон вірив, що колись настане ера жінок, коли вони будуть мати стільки прав, щоб змінювати цей світ накраще. Ось, мабуть, і прийшов той час…
Далі вона просто встала зі столу та вийшла. Я ще довго сиділа з роздумами в голові, а потім знайшла її у вітальні.
– Пані Клементіна, можна одне прохання? Будь ласка, покажіть мені ось ту кімнату, де так багато часу проводив сер Уінстон Черчиль. Я мала багато приводів, щоб зайти туди, та ніколи не наважувалася, – сором’язливо попросила я, дівчина Аббі, яка має вершити світову історію, що здається якоюсь утопією.
Ми мовчки піднялися на другий поверх та пройшли до кінця довгого коридору. Ось та таємнича кімната, що так манила мене. Пані відчинила двері, які були не замкнені на ключ, та я переступила поріг. Переді мною предстали картини, звичайні картини, можливо, навіть без якоїсь особливої естетики та професійності, щоб викликати захват у пересічних людей. Тут були полотнища, які відображали флаги різних країн, починаючи з африканських, закінчуючи європейськими. В кутку стояла картина, що не була закінчена. На ній я побачила людей різних рас, які стояли навколо земного шару та трималися за руки. Про себе я подумала, що це виглядало дуже символічно і була здивована, що мій наставник мав таку тягу до прекрасного.
Я вже йду назад до воріт доріжкою, що всипана гравієм, по території Бленхеймського палацу. Як я сюди потрапила, та чи не сон це взагалі? В руках я несу невеличку картину у коричневій рамці, подаровану пані Клементіною. На ній зображені маленькі мандаринки, і їх колись давно намалював її чоловік. Цікаво, адже наші думки з Черчилем виявляється були схожі. Далі маю купу невирішених державних справ, якими буду займатися усе своє життя, що мені залишилося.