Тіні, що приходять у снах

В кругу знайомих її ще з дитинства вважали дивакуватою. В школі вона ще приховувала свої здібності, а от в університеті вона списувала на свою дивакуватість на все, що не бажала пояснювати. Одногрупники, звісно, пальцем біля скроні не крутили, але що вони думали насправді — вона не знала. Ну й до дідька, її це не стосується.
Коли близька подруга дізналася, про її здібності, то зовсім стала своєю. Вони намагалися прикривати її перед викладачами, і кожного разу, коли вона проспала перші пари, вигадували поважні причини. Але це було давно, дуже давно.

Будильник був поставлен на потрібну годину, вікно відкрите.

Кімната. Вона добре пам’ятала ЧИЯ то була кімната. Біля кохання всього свого життя (на той час їй так здавалося) вона проходила дуже швидко, як і біля його кімнати. Це було перше кохання і перше розчарування: « Ти гарна та знайдеш для себе іншого». Такі слова вона почула ще в той час, коли була закоханою в нього по вуха. А тепер все минуло. Будучі у справах у їхній квартирі вона проходила повз завжди відчинені двері дуже швидко. Вона пройшла б так і зараз, але зупинив знайомий голос.
Чоловік побачив її та кивнув, показуючи на мати
Я чекала на тебе. Помий мене та вигуляй.
Голос жінки був слабкий, як і завжди останнім часом під час їхнього спілкування.
Дівчина підійшла до літньої жінки, та стала поправляти їй волосся. Цей ритуал вона виконувала раз на тиждень, але сьогодні щось пішло не за планом. Вони чомусь розмовляли в кімнаті сина.
Він не помічає мене. Я прийшла до нього, гукаю, а він тільки дивиться і каже, щоб я тебе почекала. Добре, що ти прийшла. Я так рада, що ти навідуєшся до мене.
Ну що ви таке кажете? Звісно, син вас любить. Ви проживете ще багато часу. Зараз ми вас причешемо, і ви будете гарною, як завжди, – казала дівчина, розчісуючи сиве волосся.
Вони ще довго розмовляли. Деякі історії були розказані по кілька раз, але вона не перебивала, уважно слухала. Ці розмови були обов’язковим ритуалом після купання.
Ні, він не буде. Та і я вже дуже втомилась, мабуть мені час, – сумно промовила жінка і похитала головою.

Відповісти в дівчини вже не встигла. Вона і сама не знала, чому прокинулась серед ночі.
«Ви маєте рацію, Надіє Петрівно, вибачте», – подумала вона, повернулась на інший бік і знову заснула.

Цей ліс і місцевість вона знала добре. Дуже добре. У реальності це була база відпочинку, куди вони з батьками їздили кожного літа, поки ця місцевість не перетворилась на дорогий курорт.
Зараз для неї це було місце, де вона зустрічалася з тими, кого вже давно не було.
Я не хочу його бачити. Розумієш, я не бачила його багато років і зараз не хочу. Все, мене немає.
Вона це говорила, маленькій дівчинці, що стояла поруч. Уникнути зустрічі не вийшло. Двері їхнього будинку відчинилися і на порозі вона зустріла колишнього чоловіка. Вона не спілкувалась з ним наживо з часу їхнього розлучення, хоча все знала про нього через теперішню дружину. Знала, де він і в якому стані.
Він майже не змінився. Ті самі очі, які вона дуже любила, майже нічого не змінилось, крім одягу, він був у військовій формі. Вона ніколи не бачила його таким – серйозним, зібраним.
Чого ти так надовго пропав? Ми ж турбувались дуже за тебе.
Дівчина ледве стримувала сльози.
Незважаючи на недавні протести і небажання бачити, вона кинулась до нього на шию. Він був таким рідним і близьким, незважаючи ні на що. Вона досі його дуже кохала. Тільки тут можна було не стримувати своїх почуттів.
Все добре, тепер все добре, я з вами. Я повернувся.
Він обіймав її так ніжно, як міг тільки він.
Потім вони розмовляли так, як робили саме вони з першої їхньої зустрічі. Точніше, розповідав він, а дівчина тільки усміхалась, сидячі поруч случаючи.
Він живий! Він вижив!

Чомусь від цього сну та спогадів стало сумно і боляче.
Я не витримаю цього! Не зможу! Я не така, як вони всі!
Кому вона це промовила, дівчина і сама не знала.
Темно. Стежка, а за нею — дуже вузький місток. Навіть не так, просто дошка з дерева, по якій требо пройти.
Їй конче потрібно було перейти на інший бік, дуже потрібно. Але страх, на межі жаху, не дозволяв зробити цей крок.
Її вели двоє: Тала, жінка, яка вперше розповіла їй про її дар, тримали під руки .
Жінка в білому посміхалася.
Я дуже рада тебе бачити, ти прийшла.
Обидві раділи цій зустрічі. Як же довго дівчина не бачила свою наставницю. У них була велика різниця у віці, різни погляди, але яке це має значення? Їй допоможуть!
Іди за мною, я тобі допоможу.
Взявшись її за руку, жінка повела її через місток. І зникла.

Коли картинка змінилась, вона цього не пам’ятала: може пропищало повідомлення телефону, а може гучно проїхала машина по вулиці (комендантська година зовсім не давала спокою тим, хто мешкав біля траси).
У квартирі, як завжди, було багато людей. Вона стояла біля вікна, в кімнаті щось робила, а у ванній чулася розмова бабусі — мабуть, вона мила лапи своєму улюбленцю, Сему. У двері подзвонили.
Відчинивши, вона побачила Артема, якій сидів у інвалідному візку. Бачити його у себе вдома, та ще в такому вигляді, вона зовсім не чекала. За часів їх знайомства він навіть не знав адреси, а тут прийшов.
Ти знаєш, я тут був поруч, вирішив заїхати.
В голові промайнуло: «Якого дідька, що тобі ще треба від мене?». Але вона тільки мовчки посміхнулася.
Заходь, – заливши свою роздуми при собі, промовила, пропускаючи Артема до квартири.
Я з мамою живу. Вона каже, що мені треба більше гуляти, тож, я і зайшов до тебе.
Він промовив це так буденно, вважалось, що вони бачились вчора і домовлялись про зустріч саме сьогодні.

Артем заїхав візком у кімнату, де в той час, дівчина намагалась постригти ліани, у горщику.
Розмовляти з ним не було бажання, але і виставляти його ніхто не збирався. Він говорив, а вона лише інколи кивала головою, не вслухаючись у його слова. Це була звичайна розмова, де він багато «я» та «моя мама казала».
Я давно хотів тобі зізнатися… я тебе кохаю. Я хочу бути з тобою.
Ці слова були не дивними, а скоріш недоречними в цей час, і радощів не викликали.
Вибач, Артем, – сказала вона, присідаючи біля нього і беручи його за руки. – Ти чудова, хороша людина. У тебе є купа переваг, над іншими, багато хороших якостей, але ні, я не кохаю тебе. Можливо, колись я б зраділа цим словам, але зараз – ні. Вибач. Ти обов’язково знайдеш ту єдину, яка буде гідною тебе, але це не я.
Чоловік засмутився тільки на декілька хвилин.
А, ну гаразд. Звісно жаль. Я тебе любив ще тоді, але моя мати не давала мені зізнатися. – Як би не поради матері, то в нас би був дорослий син, – продовжував свою промову Артем.
Вона нічого не відповіла. Нема було чого відповідати. Так, колись ці зізнання могли б зробити її щасливою, але тепер…
Добре, що вийшло так, як зараз. Вона посміхнулася своїм думкам.
А можна ми ще зустрінемось? Я ще приїду, або наберу в кінці тижня. – наостанку спитав Артем, виїжджаючи з квартири.
Так, звісно можна. Дзвони в будь-який час.

Сьогодні вона прокинулась без будильника. Лежачи під теплою ковдрою до дзвоника, дівчина згадувала сон. Сьогодні прийшли всі ті, кого вже не було в живих. Майже всі.
Вимкнула будильник, встала, закрила вікно, увімкнула «каприз» Паганіні і пройшла на кухню робити свій ранковий ритуал.
Приводячи себе до ладу, готуючи каву і сніданок, вона міркувала про то,тих, хто приходив до неї вночі. Слухаючі саме цього композитора вона все обмірковувала.
«Так, Надіє Петрівно, вибули повністю праві, ваш син не дуже сумує за вами. Навіть спілкуватися відмовляється, хоч і добре бачив Вас. А я не вірила, коли мені про це казали рік тому».
Коли з моменту поховання не проходив рік, такі, здебільшого, приходили до неї в тих місцях де мешкали за часів життя.
Інші, ті, хто пішов давно, можуть з’являтися в різних місцях. Частіше вони приходили до того місця, яке вона для себе називала місцем мертвих і живих. Там, де можна з ними спілкуватися.
Вона давно не лякалася таких снів. Її не бентежило, що мертві приходять до неї, щось розповідають. Вона не була забобонною. Вони приходять тільки до тих, хто здатний їх побачити, почути, зробити те, що вони просять. І вона просто одна з них, тих, хто розуміє сни.
Саме це турбувало її ще з дитинства, коли вона, маленька дівчинка, не розуміла цього. А потім з’явилась Тала, яка і розповіла що з нею все добре, просто така особливість. Але її, Тали, тож не стало. Тепер вона приходить коли трудно або стає сумно. Як і сьогодні.
Дякую, – промовила дівчина вголос, знаючі що її почують. Її завжди чують.
« А Артема вже немає», якось буденно прийшло до неї. І коли настане кінець тижня, вона дізнається про це. Так він сказав. Як що вони з мамою разом, то його точно вже нема серед живих. Сподіваюсь, що вони таки знайшли спільну мову, бо за його життя ладу так і не спостерігалось.

Роздуми перервала дзвінок повідомлення.
« Андрій пришов до тями! Лікарі дають обнадійливі прогнози!» і купа смайликів.
Прочитавши це, вона зрозуміла, що чекала саме цієї звістки. Виявляється, вона не помилилася — колишній просто приходив нагадати про себе.
На вулиці йшов сніг. Ковтунці снігу падали тихо і красиво.
«День повинен бути не таким вже і поганим», посміхнулась дівчина і пішла збиратися на роботу.