Чотири ночі й один ранок

Ніч перша: прогулянка містом

Я повільно гуляю вулицями палаючого міста, мого рідного міста. Голод вогню неможливо втамувати, як і мій біль. Мені болить від скроні до п’ят, неначе то мене охоплює пекельне полум’я, а не тіла зухвалих містян…
Я повертаю у чортів знайомий провулок, в кінці якого чекає на вогняну розплату величезна стара верба. Попри солоні сльози на губах, одразу відчуваю солодкий смак нашого першого поцілунку. В цей день багато років назад на тобі була червона сукня, яка наче свята вода вигнала з тебе усю бісову сором’язливість. Коли ти тоді цілувала мене, ми були вільними, як ніколи. Саме після цього поцілунку я усвідомила, – щоб у нашого кохання з’явився шанс, треба забиратися геть з цього проклятого міста. Тепер воно щезне, кохана.
Від будинку, де я народилася та виросла, залишився лише попіл. Холод, яким він завжди був сповнений зсередини, не врятував його стін від жару полум’яних обіймів. Йой, мені б зараз не завадила цеглинка тієї льодяної байдужості, щоб хоч трохи знеболити опіки від втрати. Та марно, все згоріло…
Звідусіль лунають крики, постріли та плач, а я волію почути тільки твій голос, кохана. О, чому, чому ціна завжди така висока?
Я йду на сусідню вулицю, до твого будинку. Можливо, постукаю в обшиті цупкою сірою тканиною дерев’яні двері старого льоху і ти відчиниш? До біса, твій дім також згорів, а з ним і… Хоча, ні, кохано, стривай, двері залишилися! Тільки уяви, вогонь не зачепив льоху. Можливо, через те, що там завжди було так сиро? Та ми не відчували тієї прохолоди за жаром наших тіл. Тож схоже, полум’я не насмілилося проникнути у наше місце. Воно злякалося, що гаряча пристрасть двох юних дів поглине його, як пекельний вогонь вбирає в себе грішні душі.
На яку б вулицю я не звернула, усюди полум’я і ти! Зізнайся, ти злилася з ним воєдино, щоб покарати мене?
Вже скоро ранок, якщо я не плутаю перші промені сонця з язиками нічного полум’я, а я все ще блукаю в пошуках тебе.
Нарешті знайомий силует біля головної брами міста. Як вихор підлітаю, міцно стискаю в обіймах витончене жіноче тіло. Треба так багато сказати.
— Ево, кохана, пробач! — шепочу собі під носа. — Я…
Постріл… Я прокидаюся.

Ніч друга: тріумф

— От бачиш, зовсім не обов’язково руйнувати наше рідне місто! — ти ніжно посміхаєшся до мене й торкаєшся мого правого зап’ястка. — Прибери руку від зброї, ми вдома! Ну ж бо, порадій!
Перед нами повільно відчинялася величезна залізна брама. Механізми натужно скрипіли, що свідчило про унікальність сьогоднішньої події. До цього часу в місто пускали виключно через три невеличкі двері в міських стінах. Одна з них виходила на базарну площу для бідняків, друга – на алею з крамничок для заможних, а третя, чорна, – відчинялася тільки вночі й тільки для місцевих шпигунів. Саме через неї 13 років назад пройшли 12 підлітків і я була ватажком того кодла гормонів, яке вирвалося на волю.
Тепер я, Іроїда, їхній генерал. Тепер за мною стоять не тільки 12 моїх найвірніших друзів, але й 12 завойованих великих міст. Тепер я не тікаю через чорні двері, а з почестями заходжу через головну браму!
Здається, зустрічати нас зібралося все місто. Вздовж головної вулиці у перших рядах розташувалися заможні містяни. Вони, як і 13 років тому, віддавали перевагу одягу світлих пастельних кольорів. Все яскраве та нетипове в моєму рідному місті вважалося пошестю. Ну нічого, скоро все зміниться й червоний запанує на цих вулицях. Позаду, наче щури, у сірих одежах снували бідняки. Від жаданих гаманців їх відділяла людська стіна з міської варти – безжальних церберів, що тримали голоту у страху.
Колись, на моїх очах вони покалічили руде дівчисько – викололи їй око, бо вона мала необережність побачити те, повз чого всі інші проходили мовчки, й зухвалість, щоб повідомити про скоєне їхнього головнокомандувача. Чула, що тієї ночі, коли ми втекли, він втратив свої дорогі чоловічі дзвіночкі через влучний постріл неспійманого снайпера. Руда завжди відмінно цілила по мішенях з рогатки, коли ми грали на вулиці.
— Іроїдо, нумо, посміхнися!
Ти сьогодні, наче та причепа зі своєю усмішкою, наче та щаслива причепа. Не розумію, ти так радієш, бо ми не понівечили це місто? Воно для тебе таке дороге? Якби я вирішила зруйнувати його, ти б зарізала мене вчора вночі? Єво! Єво, що я собі думаю…, що я думала…, треба все скасувати, Єво!
— Іроїдо! — ти кладеш свою ніжну руку мені на плече й перериваєш мої важкі думки. — Мій брат стурбований, що ти можеш скористатися гостинністю та зруйнувати довірене йому місто. Як новообраний головнокомандувач, він несе відповідальність за безпеку людей. Іроїдо, чуєш?
Я мовчу й далі дивлюся перед собою. Я не знаю, що відповісти, та й не хочу. Єво, мені треба зараз зосередитися на чомусь більш вагомому, ніж дурні гарантії, а ти заважаєш. Мені потрібно зрозуміти, як захистити тебе, розумієш? На мить закриваю очі, щоб знайти слабке місце в нашому плані. О, ні! Єво, що ти робиш? Нащо ти стала навпроти мене? Це мав бути знак для неї.
— Єво, кохана, пробач! — шепочу собі під носа. — Я…
Постріл… Я прокидаюся.

Ніч третя: пестощі

— Іроїдо, — обожнюю, коли так шепочеш мені на вушко й пасма твого волосся лоскочуть мою шию, — ти більше не воїтелька, тепер ти – богиня війни.
Яка ти гарна, Єво! Наче троянда розквітла в моєму ліжку і я не можу перестати милуватися тобою. Твої темні кучері благають, щоб я торкнулася їх. Як стриматися, як не відповісти на їх поклик?
Ні, я пообіцяла собі, що ця ніч буде такою ж цнотливою, як ти до нашого першого поцілунку. Я не запрошу тебе під ковдру, красуне, навіть не мрій!
— Тепер ти їхня богиня! — не дочекавшись моєї відповіді, ти продовжуєш мені лестити.
Ти знаєш, як я люблю лестощі. Майже так само, як твої тоненькі пальчики. Ти знаєш і це. Тому чіпляєш одним з них край ковдри й повільно оголюєш моє плече та благословляєш його ніжним цілунком. Я ледь стримую солодкий стогін. Не встигаю оговтатися, як ти вже скидаєш ковдру з мого стегна.
— Тобі не подобається? — ти оминаєш його ззовні й починаєш пестити зсередини.
Кожен мій подих стає важчим. Я з останніх сил мовчу до болю стискаючи губи від насолоди. Я не підкорюся тобі, не сьогодні!
— А якщо так? — блискавично повертаєш мене на спину та вмощуєшся внизу живота. Я з нетерпінням чекаю, коли твої пальці зануряться в мене, але не хочу зізнаватися собі в цій слабкості. Бо моя єдина слабкість – це ти, моя мила!
Твої широкі стегна міцно утримують моє тіло в заручниках. Однією рукою ти полонила мої зап’ястки, а другою – пестиш набряклі від бажання груди. Тепер я абсолютно беззахисна перед тобою, перед твоєю пристрастю. Я здаюся, я підіймаю білий прапор, любове моя, кохай мене!
Стомлені та щасливі. Нашій пристрасті б позаздрили боги, якби вони існували. Чорт, через тебе, Єво, мій досконалий план стає вразливим. Як зберегти його? Чи врешті решт обрати тебе?
— Вже завтра на тебе чекає тріумф, моє кохання! — ти ніжно притуляєш голову до моїх оголених грудей. — Пам’ятаєш, як ми мріяли про це кожної ночі всі 13 років поспіль? Як хотіли повернутися додому? Невже ти не щаслива?
Я міцно обіймаю тебе та цілую у чоло. Ти ж не знаєш, що всі ці роки кожна згасаюча зірка несла за обрій єдине моє бажання – розплату. На відміну від тебе, моя красуне, я не мрію повернутися додому, я просто хочу віддячити містянам за їх любов.
— Єво, невже ти справді вважаєш, що вони так просто впустять нас у місто?
— А чому б ні? Мій брат – розумна й шляхетна людина! — ти повертаєшся до мене обличчям й наші погляди зустрічаються.
Єво, які гарні в тебе очі. Від цього стає ще огидніше на душі. Я знаю, що я маю зробити, але не уявляю, як переживу це. Я відвертаюся від тебе.
— Антон усе влаштував. Він домовився з управителем міста й поручився за твою порядність. — не перестаєш вихваляти свого брата. — Знаєш, одного разу я навіть приревнувала його до тебе.
Клубок зневаги підступив до мого горла. Я нічого не хочу чути про твого брата.
— Якось, я ненароком розповіла йому про наші палкі зустрічі у старому льосі. На відміну від наших батьків, він вважав тебе гарною, Іроїдо!
Відчуття, що мене зараз знудить. Не повертаючись до тебе обличчям, я рукою намацую ковдру й накриваюся з головою. Вирішивши, що я хочу продовження, ти проникаєш під мій тканинний щит та починаєш покривати моє тіло дрібними поцілунками. Ти повільно рухаєшся від стегна вздовж спини до самої шиї.
— Знаєш, в той день він мені зізнався, що якби опинився на моєму місці, кохав би тебе так само палко… — ти пристрасно шепочеш мені на вухо й починаєш сміятися.
О, цей сміх! Вперше він пролунав після поцілунку під старою вербою, а потім він супроводжував кожний наш похід до твого льоху. За останній з них я дорого поплатилася, Єво. Я замріяно бігла додому, коли мене спіймали вартові на чолі з твоїм братом, бо мала необережність виглядати щасливою. Вони затягли мене в мій будинок, жбурнули на моє ліжко й шляхетно ґвалтували по черзі. Рута побачила це у шпаринку та привела їхнього головнокомандувача. Він забрав своїх псів від замазаного кров’ю зляканого цуценяти, а разом з ними й око рудого дівчиська, яке наважилося звинуватити вартових у злочині. Це мало стати їй наукою, щоб більше не лізла не у своє діло.
Моє тіло обіймає холодом. Я відчуваю той самий біль внизу живота й скручуюся. Але через мить усвідомлюю, що в усьому була винна ти, любове моя, і починає по-справжньому боліти. На декілька хвилин великий генерал Іроїда перетворюється на спантеличеного безпорадного підлітка. Почуття розривають мене зсередини. Я не в змозі думати, та що там, я не в змозі дихати! А ти продовжуєш пестити моє тіло.
— Вибач, Єво, сьогодні продовження не буде, — я намагаюся виправдатися втомою. — Мені треба виспатися… Завтра я маю бути у формі!
Геть від мого тіла, Єво, геть! Тільки не зараз, ні! Не торкайся мене, просто облиш! Все чого, я наразі бажаю – бачити їхні обличчя в момент розплати. Генерал Іроїда повернулася і завтра я змушу заплатити всіх і кожного. Навіть тебе, чуєш, навіть тебе!
Сльоза мимоволі покотилася по моїй щоці. Єво, залиш мене! Залиш моє тіло та думки! Якщо я зараз капітулюю, то все полетить шкереберть. Як же тільки боляче, любове моя…
Дарма, дарма я гніваюся на тебе, ти не винна.
— Єво, кохана, пробач! — шепочу собі під носа. — Я…
Постріл… Я прокидаюся.

Ніч четверта: домовленість

— Я не можу так з нею вчинити!
— Ми мусимо! — без вагань шепоче руда. — Ти ж хочеш, щоб місто заплатило?
— Я жадаю цього понад усе на світі! — затримую подих. — Та я кохаю її!
— Іроїдо, невже ти досі не награлася у кохання? Ти ж тільки вилізла з її ліжка. — руда нахабно посміхається й веде кінчиком правої брови вгору. — Все можна замінити, навіть її пальці у твоєму лоні… А хочеш, як все скінчиться, я відріжу їй руку по зап’ясток і подарую тобі? Будеш пхати кохану куди тобі заманеться…
Я підскакую до Рути й хапаю її за горло.
— Як ти, руда шавко, дозволяєш собі так говорити до мене?
— Від цуценяти чую!
Я сильніше стискаю руки на її шиї. Вона не пручається.
— Ти забула, як я втратила око? — хрипить Рута. — Хто врятував тебе від тих покидьків? Якби не я, вони б затрахали тебе до смерті!
— Іди до біса, руде стерво! — я розтискаю пальці й відпускаю її.
Вона має рацію, Єво, я в боргу перед нею. Рута врятувала мене ціною свого ока, а потім не злякалася стати моєю тінню. Вона непохитно слідувала за нами й не ставлячи запитань, робила всю брудну роботу. В ту ніч місто покинуло 13 підлітків, просто останній трохи забарився. Рута прагнула отримати яйце головнокомандувача за дівоче око, але в останню хвилину вирішила, що одного буде замало, тож відстрелила одразу обидва. Нічний хаос допоміг нам вийти непомітними й коли батьки почали нас шукати, пустеля вже схоронила всі сліди.
— Іроїдо, ти можеш брехати їй, ти можеш брехати собі, але я все бачу. Я бачу, як ти змінюєшся з кожним кілометром на шляху до цього клятого міста!
Я мовчки витріщилася на руду, вона мала рацію і я ненавиджу себе за це. За цю слабкість, за втрату рішучості, за цей страх. Я боюся втратити тебе, Єво! Боюся, що не зможу жити без тебе! А це місто, це місто дістає з глибин пам’яті найщасливіші й найболючіші моменти з мого минулого життя.
— Іроїдо, ми не можемо відступити від нашої домовленості… Ти не можеш!
Я схиляю голову й схвально киваю у відповідь.
— Завтра до світанку я проберуся у місто й займу свою позицію, — руда до останнього сподівається, що я не відступлю. — Щоб все виглядало правдиво вона має стати попереду тебе. Чуєш?
Я глибоко вдихаю й знов схвально киваю головою.
— Далі просто не ворушися, я все зроблю сама.
Вона кладе одну руку мені на плече, а іншою підіймає моє підборіддя.
— Іроїдо, більше не існує скривдженого замазаного кров’ю цуценя! Є великий генерал Іроїда, яка приймає ванни з крові ворогів!
В цей момент єдине око рудої заблищало, так що його зелений блиск віддзеркалюється у моїх чорних очах. Кохана Єво, більше немає тієї наївної мрійниці, яку ти колись поцілувала під старою вербою.
Я закриваю очі й уявляю завтрашній день. Ти щаслива стоїш переді мною.
— Єво, кохана, пробач! — шепочу собі під носа. — Я…
Постріл… Я прокидаюся.

Ранок п’ятого дня

Постріл. Як би я хотіла зараз прокинутися! Та я вже не сплю…
Відчуваю щось липке на губах… облизую… схоже я щойно з’їла шматок твого мозку, кохана. О, Єво, я до останнього сподівалася, що ти зненавидиш це місто, як і я. Що ти збудиш мене у ночі пристрасним поцілунком та прошепочеш на вушко: «Спали його, спали їх усіх». Але ти щасливо крокувала поруч зі мною, не підозрюючи, що апогеєм мого тріумфу стане твоя смерть.
— Єво, кохана, пробач! — шепочу собі під носа. — Я буду оплакувати тебе до останнього подиху…, але трохи пізніше. Зараз я маю звинуватити управлінців, вартових, та що там, усіх містян, в замаху на величного генерала Іроїду, в результаті якого загинула її кохана дружина. Твоя смерть, моя люба, – це безапеляційний вирок для міста та його жителів. Дякую, що здійснила мою мрію!
Я схиляюся над твоїм бездиханним тілом, притуляю до себе все, що залишилося від твоєї голови. Талановите руде стерво не попереджала мене, що вистрілить розривним набоєм й розвіє твій мозок за вітром. Вона обожнює влаштовувати криваві шоу, проте це її останній виступ.
Мої кати жбурнули до наших ніг снайперську гвинтівку й голову з сірою пов’язкою на лівому оці. На обличчі рудої застигла посмішка. Вона померла щасливою, як і ти моя люба Єво. Рута була доброю подругою… й кепською підданою. Шкода…
Я насадила рудоволосу голову на дуло гвинтівки, наче на спис. Це була єдина річ, яку Рута по-справжньому любила в цьому житті. Думаю, вона б зраділа, якби дізналася, що отримала одну з головних ролей у моїй тріумфальній виставі.
— Я прийшла до вас! — високо підняла гвинтівку у руці. — Я хотіла принести у своє рідне місто світло й справедливість. Натомість ви зрадили мене, спланували вбивство! До цього замаху причетний кожен з вас, то ж кожен понесе справедливе покарання. А так, як я обіцяла подарувати вам світло, то нехай сяйво мого полум’я охопить це місто!
Єво, нарешті, я можу спопелити тут усе!