ЯК КВІТИ ДО ЛАДІЇ ПОДОРОДЖУВАЛИ

ЯК КВІТИ ДО ЛАДІЇ МАНДРУВАЛИ

Фентезі

Вони постійно сварилися між собою за найменшої нагоди: сестрички-квіти, які жили в затишній хатинці на Зеленій поляні, поблизу Синього озерця. Мінлива, зелено-плямиста, Медунка володіла дивовижною особливістю – змінювати колір своїх пелюсток. Просто за виграшки. То вона рожева, то – лілова, а то – небесного відтінку. І це дуже бісило інших сестриць. Круглолиста Росичка з тендітними волосками-війками – надзвичайно манірна, понад усе не любила комарів і різних комах. Тому не охоче ходила на озеро з ними. Вони й дулися на неї усякчас. Розкішна, з темно-фіолетовим ластовинням на пелюстках, Лілія – невиправна чепурушка. Могла від ранку й до вечора прихорошуватись перед єдиним у будиночку люстерком… Струнка Романа, з білосніжними пелюстками та сонячною серединкою, вважала себе ворожкою. Через пелюстки, бо на них будь-хто міг загадати будь-які бажання. Та вони чомусь іноді не збувалися. А найменша на зріст, з віялоподібними пелюстками і листочками у вигляді сердечок, Фіалка була надто говіркою. Проте, розмовляючи, постійно вставляла якісь безглузді словечка. Особливо під час суперечок, що неабияк дратувало сестер…
Одного ранку колотнечу затіяла Романа.
– Ворушіться! Слимаки й ті спритніші! – ні з того ні з сього заходилася підганяти сестриць.
– Що сталося? – підскочила Росичка. – Я навіть не встигла доторкнутися до води…
– Нашій ворожці, мабуть, знову щось примарилося! – покепкувала Лілія.
– Які ж ви недолугі! – розгнівалася Романа – Поспішайте, незабаром злива розпочнеться!
– Звідки знаєш? – поцікавилася Росичка.
– Не бачите, що пелюстки мої нахнюпилися…
– Ото вже ворожка! – пирхнула зневажливо Лілія. – Твої передбачення ніколи не збуваються.
– Це тобі так здається! – випнула жовте сонечко Романа.
– Перестаньте лаятись! – спробувала заспокоїти подруг Фіалка, – Тоді реально встигнете причепуритися.
Раптом Святовит й справді заховався за сірі хмаринки. І за мить усіх злегка зросив лагідний Дощик.
– Не могла нам раніше повідомити про це? – обурилася Медунка.
– Я ж казала! – огризнулася Романа.
– Не сваріться, Дощик вирішив допомогти нам умитися, – гукнув жартівливо Святовит.
А от і ні, – закомизилася Лілія. – Мої пелюстки внівець намокли.
І пішло-поїхало!.. Невдовзі зчинився неймовірний галас. Такий, що навіть співочі жабки, які жили під бережком, серед жовтих Глечиків, принишкли. А Дощик набрав повне відерце води з озерця, і вихлюпнув його прямісінько на голівки дівчаток. Це ошелешило їх і вони перестали галасувати. Як змоклі кури, подалися додому.
Наступного ранку усе повторилося. Норовисті сестри безпідставно звинувачували одна одну через якісь дрібниці. Штовхаючись, ганьбилися на бережку озерця. Подібні перепалки відбувалися з ранку й до пізнього вечора, як мовиться, на очах у чуйної білосніжної Яснотки, яка самотньо жила у невеличкій хижці з очерету на березі того озерця. Але вона нічого могла вдіяти. Адже заїдливі сестри навіть не віталися з нею.
На краю Зеленої поляни мали свої будиночки ще й метелик з великими яскраво-жовтими тендітними крилами – Веселик. Працьовита смугаста жовто-чорна бджілка Жужу з кумедними вусиками на голівці. Співучо-ранній жайвір Дзвінкий з привабливим коричнево-жовтим забарвленням пір’ячка. Сіро-голкастий їжачок Колючик. До чого тільки не вдавалися, щоб примирити сварливих сестер.
Невідомо, скільки б тривали тріскучі баталії, і як жили б далі дівчатка-квіти, якби не жайвір Дзвінкий. Довідався від друзів-птахів, що в далекій і чарівній Ладії відбудеться грандіозний Фестиваль квітів з усіх усюд того казкового краю.
– Чому б вам не податися туди? – запропонував дівчаткам. – Візьмете участь у цікавих змаганнях. Побачите, як живуть інші… мирно й дружно.
– Ви чули, що він каже! – обурилася Росичка. – Наче ми не дружні?
– Чого ви там галасуєте? – запитала сердито Лілія. – Не бачили, де мій гребінець?
– Кому треба твій гребінець! – штурхонула її роздратовано Росичка. – Краще б почула, що жайвір каже про нас.
– Хто, хто? – озвалася Медунка.
– Що поглухли? – уїдливо запитала Росичка вже голосніше. – Жайвір каже, ми не можемо жити, як інші.
– А як інші живуть? – здивувалася Медунка.
– Мирно й дружно, – відповіла їй Фіалка. – Дзвінкий теє, просто запропонував нам…
– Вирушити до якоїсь… – обірвала її на півслові Росичка. – Ладії.
– Може, теє-то… пошукаємо. Це ж, як його… свято квітів, – несміливо проказала Фіалка. – Справді покажемо себе й інших побачимо.
– Не городи дурниць! – зупинила її Медунка. – Нам і тут добре. А ту… Ладію ще невідомо, чи знайдемо…
Просперечавшись майже увесь день, квіти все ж погодилися вирядитися до Ладії. Ранком, зібравшись в незвідану путь, Роман, Фіалка, Медунка, Росичка та Лілія, вдягнули найкращі сукні. Зробили вигадливі зачіски. Й знову пересварилися до хрипоти. І все через те, що ніяк не могли визначитися, хто ж покличе Дзвінкого, щоб розпитати, як дістатися до Ладії.
Метелик Веселик, бджілка Жужу, Колючик ледве втихомирили їх. І самі покликали Дзвінкого, щоб він повідав, куди йти. Відтак квіти зрештою змовилися вирушити в подорож уже наступного ранку. Бо Святовит знову не на жарт розгнівався і добряче заходився припікати, змусивши всіх мешканців галявини заховатися у своїх оселях. Тож ніч була темною й задушливою, що трохи вгамувало гамірливих подруг.
Однак світанок видався нівроку. Темряву поволі розсіяв кволий промінчик ще сонного Святовита, який на мить виглянув з-за шмаття блідо-золотистих хмар. І враз сховалася жовтувата зоря, а небо засіріло, неквапно вкриваючись блакиттю. Десь високо під нею защебетав жайворонок Дзвінкий, пробуджуючи квіти зі скандального просоння. Вітерець-пустун шмигонув між травами і заховався в заростях рогозу на березі Синього озерця, вітаючи лілово-рожевий ранок. Пірнув донизу й Дзвінкий, примостившись на верхівці деревця біля квіткової хатинки.
– Прокидайтеся, соньки! – щебетнув їй жайвір. – Давно час у дорогу далеку.
Сяк-так, зібравшись, вийшли невдовзі квіти до друзів.
– То що ви надумали? – запитав Дзвінкий.
– Ми не знаємо, як туди добиратися, – промимрила Медунка.
– Дзвінкий вам усе розкаже, – підбадьорила її Жужу.
– Візьміть із собою Яснотку, – запропонував несподівано Дзвінкий – Веселіше буде.
– Треба нам ця негарна самітниця! – насупилась Лілія.
– Так, – підтримала її Медунка. – Стежить постійно за нами, підслуховує.
– Ще й боляче жалить, – вставила свої п’ять копійок Романа.
– Цеє… мабуть, не варто ганити дівчинку при всіх! – Подобрішала раптом Фіалка. – Ти, Романо, того. праведне з грішним не плутай. Вона прямо – симпатична, і ніколи не підслуховувала, бо ми так галасували завжди, що нас і жаби під водою, чесно кажучи, чули. Взагалі-то, вона й не жалить, бо просто схожа на кропиву.
– Ми вже зібралися, а чи встигне вона?.. – попустило трохи Лілію.
– Не турбуйтесь за мене! – зраділа Яснотка. – Не встигнете й оком змигнути, а я вже тут.
– То біжи, не стій, бо мухи закусають! – глузливо кинула Росичка.
Яснотка поспішила до своєї хижки і через мить повернулася, вбравшись у свою єдину пурпурову сукню.
Це ж треба так вирядитися! – в’їдливо буркнула Лілія.
Інші квіти теж скептично глянули на дівчинку. Тільки Фіалка, подавши руку Яснотці, вигукнула:
– Ну… рушаймо, нарешті!
Квіти більш-менш швидко добралися туди, бо всю дорогу не розмовляли між собою. Мовчки наблизилися й до високих дерев з розкішними кронами. І стали думати й гадати, як рухатися далі. Бо до Лісу треба було пробратися через густі й високі зарослі Болиголову та Амброзії.
Першою порушила мовчанку чепурушка Лілія, забідкавшись:
– Ой-ой! Не переберемося ми через ці хащі?
– Звідки знаєш? – запитала Романа.
– Я ж народилася в Лісі…
– То й скажи, що нам робити? – безпорадно присіла Романа.
– Ти ж у нас ворожка, – цвікнула Росичка. – Повинна знати.
– Не потрібна нікому та Ладія, повертатися треба! – проканючила Медунка.
– Це – звичайний Ліс, дівчата! – просокотала Яснотка.
– Казала, що не варто брати з собою цю… – обурено прокоментувала сказане Лілія.
– Та ну, припиніть! – обірвала її Фіалка. – Щось вигадаємо…
– О! Ти у нас на вигадки справна! – гиркнула Росичка. – Ще й комарів тут сила-силенна.
– То не сперечайся, а відганяй їх, – порадила Яснотка.
– Чуєте, у нашої мовчунки командний дух прорізався! – в’їдливо відповіла на те Росичка.
Невідомо, скільки б тривала сварка, аби з трави не виповзла дивна істота з прудким тілом і гострим хвостиком. Вона мала світло-коричневе забарвлення і темні вузькі смуги на спинці та світлі уздовж тільця. Незнайомка крутнулася на місці, на мить показавши смарагдове черевце й лапки з тоненькими пальчиками. Підвела плескату гостроносу голівку й завмерла. Її маленькі мигальні очиці вп’ялися в Фіалку.
– Жесть! Ти хто? – незворушно поцікавилася дівчинка.
– Ящірка лісова.
– Привіт, значить, Ящірко! Дивна ти…
– Кажуть, я схожа на маленького крокодильчика. Проте я зроду-віку його не бачила.
– Ящірко, як нам пробратися до Лісу?
– Навіщо вам туди?
– Поспішаємо до Ладії на Фестиваль.
– Не одні ви туди намагалися вже дістатися…
– І що?
– Через ці отруйні терни справді важко продертися, але можна, якщо дуже захотіти. Залюбки підкажу, як подолати їх, тільки не сваріться. Коли Святовит піде спати, ці хащі розступляться. Та знайте, що в Лісі панує ще й лютий Зірвидуб зі своїми посіпаками. Проте, якщо вам пощастить зустріти Хуків, то вони допоможуть оминути їх.
– Як же ми дізнаємось, коли Святовит піде спати? – нахнюпилася Росичка. – Хмарно ж. Його зовсім не видно…
Засумували подружки.
– Не переймайтесь, – заспокоїла їх Ящірка. – Йдіть за мною.
Невдовзі вони опинилися біля розкішного куща Шипшини з дугоподібними обвислими зеленувато-червоними пагонами, вкритими шилоподібними шипиками й щетинками. Вони були густо всіяні неймовірно красивими поодинокими рожевими квітками.
– Ми любимо її, – сказала Ящірка. – Тут завжди можна сховатися від спеки, дощу чи вітру.
– Хм…то як вона, цейво, нам допоможе? – запитала спантеличено Фіалка.
– Дуже просто. Чекаємо, доки її квіти не згорнуться й не опустять пелюстки. Це час, коли Святовит йде спати, а Болиголов та Амброзія розкриють свої хащі. Тоді, не гайте часу, тихенько й непомітно мерщій біжіть крізь прохід до Лісу..
– Це саме… довго чекати? – доторкнулася до однієї з квіточок Фіалка.
– Майте терпіння. Щоб не нудилися, розкажу вам історію про Шипшину, яка колись була гарненькою білявкою, і той Мак, що росте неподалік за нею. Полюбив він її з першого погляду Мак. Примітив красуню й Вурколак, син Зірвидуба. Як не оберігав Мак свою наречену, слуги лиходія однієї непроглядної ночі викрали дівчину. Тримали її біля непролазного болота. Томилася красуня в сирому й темному підземеллі але не зламалася. І коли рідня Вурколака призначила весілля, дівчина вирвалася з лабет харцизяк. Бігла вона стежками, що їх вказували добрі лісові духи Хуки. Здавалося, що майже вибралася на край Лісу, де на неї очікував Мак. Та, дізнавшись про втечу, наздогнала її болотяна почвара Омутниця, мати Вурколака. Обернула Шипшину на пишний кущ з ніжно-рожевими запашними квітами. Зачарувала й Мак. Відтоді, коли минає літо, на гілках Шипшини з’являються яскраво-червоні, схожі на краплі крові, плоди.
Ящірка на мить замовкла. Потім стиха продовжила:
– Мак і досі відлякує відьом і чортів. Поки нечиста сила не перелічить усі мачинки у його коробочках, ніякими злими справами займатися не зможе. От і все! І хоча хмаринки не розступилися, я точно знаю, Святовит вже спочиває, тож обережно вирушайте до Лісу. І тихо будьте, бо потрапите в біду. Щасти вам!
Вечірня прохолода дещо збадьорила дівчаток і вони, штовхаючись, кинулися до проходу між Болиголовом та Амброзією. Тендітна Фіалка спіткнулась об камінець й упала.
– Блін! Поверніться! – закричала навздогін подружкам.
Проте ніхто з них навіть не озирнувся. Тільки Яснотка, яка відстала від усіх, допомогла Фіалці підвестися. І вони ледве встигли непомітно прошмигнути до Лісу. Враз розступилися хмари і небо стало ніжно-рожевим з подекуди помаранчевим відтінком. Усе навколо забарвилося в яскраві кольори від вогняно-червоного до ледь фіолетового. Дерева й трави набули тепліших відтінків. Стих вітерець й замовкли птахи. Зате зашурхотіли у травах полівки. Ухнула десь далеко Сова. Галасливі Цвіркуни розпочали свій концерт. Лісове царство готувалося до ночі.
– Де ви вештаєтесь? – розчервонілася Медунка, запримітивши Яснотку, яка підтримувала Фіалку.
Та ви ж її покинули, – відповіла Яснотка.
Жвавішою якоюсь треба бути, сестро – дорікнула Романа.
Мені чомусь лячно, – пронюняла Лілія.
– Починається! – гримнула Росичка. – Ти ж запевняла, що народилася в Лісі.
– Відчепися! Коли то було!..
– Цсс… – цикнула Фіалка на них. – Тихіше, значить. Треба, так би мовити, думати, і тих Хуків знайти.
– От і думай! – огризнулася Лілія.
– Так, так, знову гиркаємось, – присікла її Романа.
– Гаразд, пішли далі, – запропонувала Яснотка. – Можливо, когось знайдемо дорогою.
– Де ти тут бачиш дорогу? – штурхонула її Росичка.
– Цейво, тихо, кажу вам! – зупинилася Фіалка й прислухалася.
Та було вже пізно. З-за дерев вискочили Бузили, слуги Зірвидуба. Жахливі чудовиська з головою крокодила, очима жаби, з роздвоєними хоботками замість носа, що пихкали жаром. За лускатими спинами у них були крила, як у кажанів. Єдине око посеред драконячого лоба теж жевріло вуглиною. Там, де вони ступали, одразу в’янули трави, никнули дерева й раптово зникало кудись усе живе.
Дівчата зойкнути не встигли, а лиходії уже міцно обплутали їх цупкою, як дріт, павутиною. Тендітна Яснотка перечепилася об пеньок й непомітно скотилася в ярок. Страхітливі Бузили поспішали, тому й не шукали її. Коли Зірвидубові посіпаки зникли, з трави, чмихаючи як паровик, до неї висунувся їжак:
– Хто це тут нюняє?
– Ой! Звідки ти взявся, Колючику? Тікати треба мерщій!..
– Мене, між іншим, звати Кирпатий, – чмихнув невдоволено їжак. – Живу я тут. І зовсім не боюся цих монстрів.
– Привіт, Кирпатий! Вибач, ти схожий на нашого Колючика.
– Привіт, привіт. Бачу, пощастило тобі. А твої галасливі подруги в полоні…
– Думаю, після такої пригоди вони ніколи вже не сваритимуться, – відповіла сумно Яснотка. – Можливо, ти знаєш, як знайти Хуків?
– Авжеж. Хуки – добрі Лісові духи. Вони неодмінно допоможуть. Рушай за мною.
Невдовзі Кирпатий привів Яснотку до кількох величезних пеньків.
– Під ними й живуть наші маленькі сміливці, – пояснив Кирпатий, постукав лапкою об один із пеньків і гукнув: – Агов, друзі!
Через мить звідти показалися Хуки, за своїм зовнішнім виглядом схожі на дивних рудих пухнастих звірків. Вони мали жваві чорні оченята, усміхнений ротик, а на голові – вушка, як у їжачка. І хвостик у вигляді кумедного куцика.
– Які ж вони милі! – вигукнула захоплено Яснотка. – І мініатюрні…
– Що правда, то правда, – загадково усміхнувся колючий. – Проте дуже боїться їх Зірвидуб зі своїми посіпаками. Це добре, що Бузили не схопили тебе. Тепер ці безстрашні Хуки знайдуть і звільнять твоїх подруг. Потім проведуть потаємними стежками до річки, на протилежному березі котрої й знаходиться прекрасна Ладія. А мені час прощатися. Бувай!
Хуки виявилися ще й надзвичайно чемними істотами. Пригостили дівчинку запашними суницями, розпитали про подруг і дали їй відпочити. Ранком довірили охороняти смугастому Барсуку.
– Це – наш друг і єдиний Барсук, який не боїться денного світла. Тому він охоронятиме тебе, – сказав Хук з білим куциком. Він був, мабуть, старшим. Шепнувши щось на вухо смугастому, махнув лапкою своїм родичам.
Це був знак. Усі Хуки вистроїлися ланцюжком і за мить зникли серед дерев.
– Пішли чимскоріше розшукувати лісових лиходіїв, – заспокоїв Яснотку Барсук. – Ранком ті мляві й не дуже обачні.
Загін Хуків і справді досить швидко натрапив на слід Зірвидубових полигачів, які ще не встигли доправити полонянок на гидкі болота і прив’язали їх міцними мотузками з павутиння до напівзасохлих вільх. Самі теж безпечно примостилися під ними, дрімаючи. Хуки непомітно підкралися до них і тихо, без зайвих зусиль, перегризли своїми гострими зубками ті пута. Не вагаючись, поспішили, тільки їм відомими стежками, до своїх пеньків-домівок, ведучи за собою наляканих і стомлених дівчаток. Там їх радо зустріла Яснотка з добрим смугастим Барсуком.
Коли мандрівниці оговталися, відпочили й причепурилися, Хуки пригостили їх теж суницями. Барсук ще й смачних райських яблучок приніс зі своїх запасів. Посмакувавши лісовими гостинцями, Фіалка подякувала Яснотці й новим друзям за порятунок.
– Ти бач, як вони подружили, – глузливо усміхнулася Медунка.
– Та облиш прискіпуватися, – зупинила її Романа. – Яснотка й справді допомогла нас врятувати. Ліпше теж подякуй.
Медунка лишень хмикнула у відповідь.
Ввечері Хуки залишили мандрівниць наодинці в затишній печерці під одним величезним пнем. Дівчатка заснули вмить. На світанку хоробрі охоронці Лісу розповіли їм, як надалі уникнути різної нечисті та почвар:
– Дивіться завжди уважно під ноги. Особливо на лісових галявинах. Там вони водять свої чаклунські танці. І залишають після себе витоптані кола, оточені дрібненькими отруйними грибами. Трава на тих галявинах блякла, ніби вигоріла. Оминайте ті місця десятою дорогою.
Повідавши ще немало корисних премудростей, пухнасто-руді лісові сміливці провели дівчаток тільки їм відомими стежками, аж до берега річки Вуж. Довго не прощалися. Теж поспішали. Адже добрих справ у них сила-силенна. Тож, на жаль, навіть не поцікавилися, чи вміють подружки плавати. Окрім того, забули сказати й про те, що на березі річки їх може підстерегти жахливо отруйна Цикута.
Відтак, коли мандрівниці дісталися річки, зловісниця – як уродилася:
– Ось і попалися нарешті! Все! Тікати нікуди. Стійте на місці, а я тим часом повідомлю своїм поганцям про таку вдачу.
– Це ж треба так вляпатися, – розплакалася Яснотка. – Через зарослі Болиголова й Амброзії прослизнути. Від Зірвидуба визволитися, і… втрапити в лабети цій потворі. Річка, он яка широка. А я плавати не вмію.
– Тільки не треба розводити зараз нюні! – закричала на неї Росичка. – Я теж не вмію!
– Це саме… не зачіпай її! – наказала Фіалка.
– Заспокойся, миротворцю наш! – підійшла рішуче впритул Романа.
– Через тебе ми в цій халепі, – обступили їх Медунка й Росичка. – Треба тумаків їй надавати!
– Годі вам! – стала між ними Лілія. – Вона тут ні до чого. Досить сперечатися. Набридло вже.
– Та ви ще й поб’єтесь з доброго дива! – почулося раптом з-за рогозів.
– Хто тут? – запитала злякано Яснотка.
– Я – Чортополох! В лиху пригоду ви втрапили, чарівні незнайомки.. Поводьтеся тихіше, бо ще й Борщівника розбудите.
– Ой! – заголосила Лілія. – Бережіться!
– Не бійся, – заспокоїв її Чортополох і вийшов із-за очерету. – Мене тільки так називають…
– А й справді, дивіться, який він рожевенький! – вже радісно вигукнула Лілія.
– Вгамуйтесь! – продовжив Чортополох. – Підемо швиденько до Очерету. Правда кажуть, він з нечистою силою водиться. Хоча й не підступний. Можливо, й допоможе. Попросимо у нього трохи пагонів і змайструємо човен. І чим швидше, тим краще. Щоб дістатися Ладії треба переплисти цю широченну річку, не зволікаючи жодної хвилини. Незабаром тут з’явиться ціла армада різних лиходіїв разом з Цикутою. Тоді усім мало не здасться. Беріться дружно за справу.
Сумлінно зносили до купи очеретяні пагони дівчатка, з яких Чортополох вправно майстрував човен. Щойно спустив його на воду, і мандрівниці встигли заскочити в нього, як прокинувся Борщівник на чолі з Цикутою. Проте Чортополох встигнув з усієї сили відштовхнути подалі від берега човник й, розпустивши цупкі колючки, посунув назустріч ворожій навалі:
– Вперед! Я їх затримаю! Дів-о-о-нів остерігай-те-еся, вони-и човни-и пере-ки-и-даю-ють!!!
Загорювали дівчатка, опинившись у хиткому човнику з Очеретових пагонів серед невідомої річки, зовсім розгубилися. Дивом врятувалися від хижої Цикути з її поплічниками. Ще й від якихось Дівонів треба берегтися.
– Як же ми плистимемо? – вигукнула раптом розпачливо Романа. – Гребти немає чим…
Ніхто їй не відповів. У тій метушні на березі Чортополох зовсім забув про весла для човна.
– І нікого покликати на допомогу, – безнадійно розвела руками Медунка.
– Нікого не треба кликати, – випірнув біля човна велетенський річковий жовтоокий Окунь.
Дівчата з несподіванки мало не перевернули човен.
– Сидіть тихенько. Я ще ніколи не бачив таких полохливих…
– Егеж… Тут – Дівони водяться, – вигукнула Лілія.
– Знаю, але ми, риби, їх зовсім не боїмося.
– Чому ж у тебе хвіст пощерблений? – підмітила Яснотка.
– То – Щука зубаста! Страшніша набагато за тих Дівонів. Бачу, у вас весел немає. Тримайтеся міцніше! – Окунь великим потужним ротом уперся в корму човна й енергійно запрацював дрібно лускатим хвостом і червонястими плавцями. Човен враз набрав ходу й прудко пішов до протилежного берега.
– Взагалі-то звідки знаєш, куди нам треба? – запитала Фіалка.
– Я тут майже сотню років живу і все знаю, – прогугнявив Окунь. – На Фестиваль до чарівної Ладії поспішаєте. Наша прекрасна Купава вже не один рік туди мандрує. Вона з тими розкішними білявками, які вже майже біля протилежного берега.
– Схожі на тебе, Ліліє, – підмітила Медунка.
– Де там! – випнула бундючно губки Лілія.
– Ось і все, мої лякливі мандрівниці! – Окунь підштовхнув човен під самісенький берег.
Вибралися Росичка, Медунка, Романа, Лілія, Фіалка і Яснотка на берег, зарослий довгокосими красунями-вербами. Виснажені. Стомлені. Та й засумували. Не видно ні дороги, ні стежок. Ніхто й не зустрічав їх.
– Мабуть, це й не Ладія зовсім, – мовила знесилено Романа.
– Не встигли ми на свято і все вже відбулося, – підсумувала згорьовано Яснотка.
Та це було зовсім не так. Поспішав уже до них Чорнобривець – головний розпорядник Свята квітів чарівної Ладії.
– Вітаю вас, дорогі гості! – вигулькнув з-за верб. – Здаля побачив, що притомилися. Не волів турбувати. А свято ще не розпочиналося. Зберіться з силами й поволі йдіть за мною. За дубовим лісом – наша Ладія. Чуєте, музики вже грають?..
Чорнобривець відійшов убік і комусь гукнув у напрямку лісу. Невдовзі звідти виїхала карета, прикрашена різноманітними квітами, срібними й золотими візерунками. Запряжена кониками-стрибунцями. Їх довжелезні вуса діставали аж до кучера, за якого був симпатичний пацючок у класичному чорному капелюсі-циліндрі й такому ж камзольчику, розшитому сріблястими нитками. Все це виглядало надто кумедно.
– Це – насправді, – усміхнувся Чорнобривець, Містер Фрос працює вже понад півсотні років кучером. А стрибунці спроможні перескочити перешкоду висотою у два метри.
Коли карета наблизилася, відкрив дверцята й галантним порухом припросив дівчаток до неї. У середині було достатньо просторо. Вони вільно розсілися навпроти Чорнобривця. Запанувала мовчазна павза. Лише Яснотка неспокійно совалася на зручному шкіряному сидінні. З усього видно було, що її найбільше від усіх розпирала цікавість.
– Не так давно я приплив сюди з далекої південної й багатої заокеанської країни, – ніби вгадавши думки Фіалки, порушив мовчанку Чорнобривець. – Припав до душі цей чарівний край. А ще – закохався в дивовижну красуню Червону Руту. Та й залишився назавжди з добрими й щирими жителями Ладії.
Допоки він розповідав про себе й країну, котра влаштовує такі чудові свята, карета прибула на Центральний майдан Віолії – фестивального міста Ладії. В ошатній бірюзовій черепашці грав оркестр.
Кумедний Фрос підвіз дівчаток до рожевого шатра, подарувавши їм на прощання гарненькі віночки, сплетені з польових яскраво-фіолетових дзвіночків – символів Фестивалю квітів. А їх тут було, здається, безліч. Аж очі розбігалися. Різних кольорів. Тоненькі й пухкенькі. Пухнасті й худенькі. Низенькі й високі. Усі – чемні й усміхнені.
Опівдні на головному майдані Віолії розпочалися урочистості з нагоди відкриття Фестивалю квітів. А потім – змагання його учасників. Сестри з Ясноткою й не помітили, звідки взялися у них сили й завзятість. Безперестанку жваво танцювали разом з усіма. Та коли з’явився Чорнобривець, роздав усім бейджі з номерами й оголосив про початок змагань, їх ніби підмінили.
– Чому це тим білявкам дісталися набагато кращі, ніж у нас? – незадоволено запитала Лілія.
– Так, – підтримала її мінлива Медунка. – Наші без вензелів.
– Навіщо ті вензелі, – випнула губки манірна Росичка. – Піду й скажу нехай поміняють на золотисті, як он у тих з дивовижними зачісками.
– То – Орхідеї, – уточнила Яснотка.
– Звідки ти знаєш, малявко? – скоса зиркнула на неї Романа.
На суперечку звернув увагу Чорнобривець і підійшов до них:
– Що не поділили?..
– Ми теж хочемо такі номери! – випалила Росичка. – Як он у тих орхі…
Чорнобривець насупився:
– У кожної команди різні бейджі для того, щоб розрізняти. А Орхідеї мають золотисті, бо вони – переможці минулого року. А ви – новачки. Змагайтесь і перемагайте! Мушу нагадати, що перемога дається тільки тим, у кого міцний командний дух. Відтак не гайте часу на сварки й оберіть капітана. Успіху!
З горем пополам дівчата обрали собі капітана – Росичку. Але програли перший раунд, затіявши колотнечу прямісінько на сцені. Голова журі, величний і привітний Антуріум, хотів спершу навіть відсторонити їх від подальшої участі у змаганнях. На щастя заступився знову Чорнобривець. Після того Фіалка окинула подружок поблажливим поглядом і сказала:
– Якщо й далі так гризтимемося, нічого у нас не вийде. Повернемося додому ні з чим. Підведемо Дзвінкого, наших друзів. Чи не соромно буде, коли знову зустрінемося?
Подружки мовчали, опустивши очі додолу. Першою порушила мовчанку Романа:
– Я… готова змиритися з тим, що ніяка я не ворожка. Знаєте, мені іноді зовсім не хочеться сваритися з вами. Воно якось само собою виходить.
– І в мене теж так, – підхопила Лілія. – Та хіба я не гарніша від усіх вас?..
– Не починайте! – зупинила їх Яснотка. – Усі ми вродливі. І ти, Романо, справді можеш вгадувати. Незабаром твоє вміння нам згодиться. І ти, Медунко, такою веселковою іноді буваєш! А на тебе, Ліліє, он як заглядаються… Фіалочко, ти увесь час марно намагаєшся якось виділитися з-поміж нас дивною манерою розмовляти. Дякую тобі, Росичко, що ти не раз рятувала від набридливих комарів.
– Яснотко, – підійшла до неї Лілія. – Ти – найдобріша за всіх нас. Вибач за те, що не хотіла, щоб ти була з нами.
– І мені пробач! – гукнула Медунка.
– Пусте, дівчата, – усміхнулася доброзичливо Яснотка.
Ввечері команда Росички добряче здивувала багатьох учасників Фестивалю мовчазністю. Проте ще більше здивувала Романа, яка розгадала більшість ребусів другого раунду змагань. А ранком над Віолією пролунав гучний постріл гармати і фестивальні команди поспішили виконувати завдання останнього раунду – подолати перегін з різними перешкодами. Навдивовижу Росичка швидко вирвалася далеко вперед. Фіалка лишень встигнула їй гукнути навздогін:
– Ми ж, цейво… команда!..
Набагато випередила своїх подружок і розпашіла Медунка. Намагалася не відставати від неї й Роман. Тільки Лілія не поспішала. Вона боялася розтріпати свою зачіску.
– Дівчата, зберіться! – підбадьорювала подруг Яснотка.
Та вони не звертали на неї ніякої уваги. Забувши про все, кожна прагнула швидше завершити дистанцію. Сама Росичка була вже зовсім недалеко від фінішу. Від неї не відставали білявки з річки Вуж. Наступала їм на п’яти Медунка, за нею – Яснотка. І раптом одна з білявок, перечепившись об загублений кимось фестивальний віночок, полетіла стрімголов прямісінько під ноги Медунці, яка все ж встигла перескочити несподівану перешкоду і, наче й не було нічого, побігла… далі. Яснотка навіть не стала зупиняти її. Допомогла підвестись постраждалій. То була Купава.
– Я не виправдала надій своїх команд, – сумно промовила вона.
– Не переймайся, Купаво.
– Ти знаєш, як мене звати?
– Авжеж. Живеш на річці Вуж.
– Мене Ясноткою називають.
– Шкода, що ти не завершиш цей раунд.
– Та нагорода була б мені не в радість, якби я покинула тебе.
Заговорившись, дівчатка й не помітили, як до них підійшли Медунка, Лілія, Фіалка, Романа й Росичка. У Яснотки аж дух перехопило:
– Чому ви повернулися?..
– Не могли покинути тебе напризволяще.
– І Купаву… Познайомтесь.
– Типу того, подруга наша, – скептично мовила Фіалка. – Через неї ми поїдемо додому ні з чим.
– Ви такі симпатичні, – усміхнулася Купава. – Ми теж, ймовірно, програли.
– У такому плані, це – чудово.
– Чому ти насміхаєшся? І якось кострубато розмовляєш. Можна ж простіше сказати: «Головне не перемога, а участь!»
– То вона так виділитись хоче, – лукаво примружилась Романа.
…Наступного дня, організатори Фестивалю, журі змагань, зваживши на вчинок Яснотки і солідарність її подруг, погодились вручити команді Росички заохочувальний приз – мініатюрне кришталеве сердечко у віночку з польових дзвіночків. Чорнобривець, завершуючи Фестиваль, виголосив таку промову:
– Мені дуже приємно вітати усіх! Бувало прикро спостерігати, як окремі учасники не могли знайти спільну мову між собою. Хіба ж не для усіх нас світить Святовит? Чи не всіх він однаково гріє та любить? Пам’ятайте, якщо ми народилися на цьому світі, то всі маємо і рівні права на життя та власні думки. Живіть дружно, тоді усе під силу буде, – зробив павзу, глянувши у бік парасольки, де у тісному гурті білявок стояли дівчатка із Зеленої поляни.
– Мені неймовірно сподобався Чорнобривець, – захопливо мовила Роман.
Фіалка посміхнулася і додала: – Оксамитець справді незрівнянний.
– Тут так добре нам було, – зауважила Медунка. – Однак я вже скучила за нашою хаткою, озерцем і… сусідами.
– Ой, якими ж нерозумними були ми, – сказала Росичка. – Давайте обнімемось.
– Обов’язково треба подякувати Дзвінкому, – заппропонувала Лілія.
От і все! Насамкінець доречно відзначити, що наші відважні мандрівниці повернулися додому швидко й без пригод. Бо летіли на повітряній кулі, котру їм подарували організатори Фестивалю.
Прибувши на Зелену поляну, дівчатка запросили жити до себе Яснотку. А в її очеретяній хатинці оселилися Купава, яка погодилася навчити Фіалку гарно розмовляти і не вживати безглуздих слів.
Та найголовніше – дівчатка перестали сперечатися. І славилися не тільки своєю вродою, але й чеснотами та гостинністю. Залюбки приймали у себе метелика Веселика, бджілку Жужу, жайвора Дзвінкого, їжачка Колючика. З кожним днем у них ставало все більше й більше друзів.