Нічний калейдоскоп

Нічний калейдоскоп

“Ну, ви й гуморист!” Такими були перші слова Марії Степанівни після прочитання моєї книги.
Скажімо – не дуже приємно слухати такі відгуки. Але я намагався посміхнутися, очікуючи подальшої розшифровки цієї неприємної оцінки. Марія Іванівна, мабуть, зрозуміла, що я не очікував від неї таких висновків слів. Тому вона поспішала додати, що здивована, чому всі мої історії так погано закінчуються.
А як вони можуть закінчитися інакше? Будь-яка подія закінчується кінцем. Напевно, у цьому й полягає мій головний гумор, який побачила Марія Іванівна. Звичайно, було б непогано вірити в втілення. Зрештою, Висоцький співав про те, що після першого життя ви зможете прожити друге, наприклад, у вигляді баобаба, а потім “жити баобабом тисячі років”. Мабуть, я такий «гуморист» тому, що не вірю в ці втілення. Майже завжди мої герої у фіналі історії помирають. Але що я можу зробити? Як кажуть французи: «Се ля ви».
Дратівливі думки лізуть з усіх сторін та не дозволяють заснути. Ось Свєта нарешті засопіла, упершись своїми теплими колінами в мою спину. І я не можу спати. Мій звичайний стан. Правда, останні 2-3 роки довге безсоння рідко приходить до мене. Якщо я раптом відчуваю, що не можу заснути, то зазвичай беру гліцесед або валідол. Вони завжди лежать на торшері біля ліжка. Але сьогодні їх немає. Гліцесед раптом закінчився , я валідол я забув у барсетці.
Для того, щоб його узяти треба встати. В принципі, ще не дуже пізно – тільки початок першого. А ми лягли спати близько одинадцяти.
У халаті я зайшов на кухню та знайшов пластинку з валідолом. Знову вклався. Свєта на мить прокинулася та, пробурмотів щось на кшталт “Ти що?”, знову заснула. Щаслива.
Коли ми познайомилися, вона здавалася мені з зовсім іншого світу, світу дурних та красивих дівчат. Пізніше я зрозумів, що в будь-якому випадку вона вже тоді була не безголовою.
І все-таки я пам’ятаю з посмішкою, коли ми з нею обіймалися на кухні під час цієї страшенно віддаленої від сучасності передноворічній зустрічі. Це звучить якось дуже банально, але коли я вперше побачив Свєтку, яка сиділа навпротимене за тісним, заповненим тарілками та пляшками столом, то ніби мене вдарило. Правда, дотепер не зовсім ясно чим мене тоді вдарило – блискавкою або цеглою. Неможливо було відвести погляд від її блідого овального обличчя, величезних опуклих очей та високої зачіски. До речі, як раз зачіска мені просто не сподобалася.

І моєму  батькові Свєтіна, зачіска теж прийшлась не до смаку. Ну, з ним то все зрозуміло. Батько з села. Його ідеал дівчини – широколиця товстушка з гладкою прилизаною зачіскою та з яскравими рум’яними щоками. Йому з моїх студентських подруг більше за всіх сподобалася Люда. Саме вона наближалася до його уявлень  сільської красуні. Так саме підходив до його уявлень моєї майбутньої дружини батько Люди. Він був головою колгоспу.

 Так що, як би мрії батька здійснилися, то зараз я був би сином голови колгоспу, радянським власником сільського підприємства. Жив би я в триповерховому особняку. Але, до речі, що це я таке верзу, якусь нісенітницю. Колективних підприємств типу радгоспів та колгоспів вже дуже давно не існує. І мій батько давно помер, як, і батько Люди, якого мені так і не довелося побачити.

Цікаво, хто міг би подумати, що батько Свєтки був колишнім військовим, як мій тато, і навіть заступником полку по технічній частині, як мій батько. Чудеса!

Але так вже судилося нам зустрітися зі Светкою. Так було написано на небі або у далекому-далекому космосі. Щоправда, бувають ще більш дивовижні збіги. Наприклад, у мого співробітника обидва його зятя мають теж саме ім’я та по батькові. Уявіть! Він Валерій Анатольович, а обидва його зяті теж Валерії Анатольовичі. 

Так що, як співає одна моя колишня улюблена співачка: Доля нас звела не випадково». Що казати, якщо чудо вже те, що родини її та мого батька оселилися в одному місті.

Це не дивлячись на те, що Свєта народилася в Радянській зоні Німеччини, а я з’явився на світ  у Забайкаллі, за тисячі кілометрів від моїх рідних джерел. Свєту привели до дитячого садка в Латвії, а мене в Нерчінську, місці заслання декабристів. Світлана ходила до початкової школи у Закарпатському Мукачеві, а я у цей час вчився в школі станції Оловянна Бурят-Агінської автономної області.

А тепер ми з нею спимо на широкому ліжку в будинку, що стоїть серед дерев на краю невеликого закарпатського міста. 

Отже, врешті-решт, мій батько був вимушений змиритися з моєю Світланою, з її шиньйоном, яскравою помадою, підведеними віями та модними штанами. Хоча все могло б піти зовсім інакше, тому що протягом декількох років ми з моєю майбутньою супутницею по життю то притягувалися, а то відштовхувались один від одного. Але гадаю, що інші мої потенційні дружини підійшли б моєму батькові ще менше. Без сумніву, особливо він був би не радий одеситці з фіолетовим волоссям. Пам’ятаю, ми з нею непогано проводили час у Київському гідропарку. Чомусь я найбільше пам’ятаю її подряпані коліна, і, звичайно, фіолетове волосся, яке на той час було викликом для суспільної моралі.

Батько, згідно зі старою сільською звичкою, любив усе натуральне. Тільки незрозуміло, як він, зі своїми смаками до пишних жінок Кустодієвського типа, закохався в мою матір, таку струнку, елегантну, з темним волоссям та тонкими рисами обличчя?

Тепер у моїй колишній дитячій кімнаті яка поступово перейменована на комп’ютерну студію, портрети мами й тата висять на стіні. Вони висять плече до плеча, як у житті. Батько красується у військовій формі, з засмаглим червонуватим, “кінським”, обличчям. Нехай мій тато простить мені за таку метафору, але всі наші родичі з боку мого батька мали здорові червоні обличчя, як кажуть, “морди”.

У порівнянні з батьком, мама на портреті виглядає просто наляканою маленькою пташкою. Але їй вистачило достатньо сміливості, щоб втекти від мачухи з смоленського маленького селища на самий край землі, до кордону з Монголією. Там її мій майбутній батько і побачив, маленьку безпорадну вчительку початкових класів. Він розпочав свої залицяння за допомогою рубання їй дров для розпалювання плити. Потім вони кололи дрова разом до кінця свого життя. А зараз залишилися лише їхні портрети.

Батько помер майже на 14 років раніше матері, а він був на вісім років старший за неї. Він легко помер. Сидів вдома на дивані та раптом прошепотів: “Маруся, щось зі мною не так …” – і помер.

Напроти, моя мама вмирала дуже довго та важко. Останні роки маму зовсім зігнули та перетворили зі стрункої та млосної красуні в жахливу горбаню. Як це доволі часто трапляється у старих людей, вона впала та зламала стегно. Мама впала вдома, на дерев’яній підлозі, але крихкі старечі кістки не могли витримати навіть легкого удару. Добре, що вона нічого не розуміла протягом останніх кількох місяців, лише постійно, вдень і вночі, вона щось говорила. Від нескінченної балаканини мама загубила голос. З усіх її монологів тільки й запам’яталося, що «Ну дайте їм хліба, хліба дайте». Це вона згадувала голодні повоєнні роки. Раніше, бувши ще при пам’яті, мама розповідала як вони, вчителі, виступали з художньою самодіяльністю в глухих військових забайкальських гарнізонах за тарілку солдатської перлівки («шрапнелі») та шматок хліба.

Так. Щось марно я вкотре впав у давні спогади. Щоб забути минуле потрібно ще таблетку валідолу розсмоктати – воно й пройде. А може краще води підігріти з медом? Тепла та солодка вода теж заспокоює.

Ого! Вже 2 години. Що там по телевізору? Поклацаю я програми. Суцільні бойовики. Піф-паф, ой, е, їй, застрелився мій герой. А це ще що показують з червоним квадратиком? Якість зображення така ж огидна, як була у 80-х або на початку 90-х років. Але не виглядається вже зараз так званий еротичний фільм, як тоді. Ну, скажіть, будь ласка, що може бути еротичного у таких явно надутих силіконом грудях?

Це у дев’яностих роках таке видовище нас могло напружити.  Пам’ятаю, як я попросив Бориса привезти з Угорщини касету із класним порнофільмом. Але він не впорався із поставленим завданням. Його фільм виявився навчальним відео, в якому більшу частину часу фахівці сексологи, добре одягнені та відгодовані дядечко та тітонька, лякали венеричними захворюваннями. І лише у фіналі у фільмі показали статевий акт. Мало, зате красиво.

У мене тоді був один із перших відеомагнітофонів у місті. Ах, ні, це було наприкінці вісімдесятих, коли я повернувся із закордонного відрядження з Алжиру. Я приїхав весь у «баблі» та повністю виснажений не так фізично, як психологічно. Витримувати чотири роки нескінченні відрядження в абсолютно чужому мусульманському середовищі та в умовах спекотного клімату було під кінець майже нестерпно. Натомість платили зеленими американськими грошима.

Ось там я надивився цих най еротичних фільмів! Дарма, що Алжир – це мусульманська країна з безліччю забобонів на нормальні людські відносини між молодими людьми, там уже тоді показували те, що в Союзі було під великою забороною. Взяти хоча б «Кетрін та її сім приятелів», у якому молода дівчина з дуже невеликими грудьми та гарною сідничкою організувала собі кожний день тижня по коханцю.

Надивившись подібних фільмів, я наприкінці терміну моїх відряджень буквально фізично страждав без звичного сексу зі Світкою. Їй особливо страждати від відсутності сексу з двома малими дітьми було ніколи.

Дочекавшись поки вони заснуть, ми нарешті були разом, у спекотній та задушливій темряві нашої спальні. Кумедний тоді стався випадок. Правда, на той час він таким смішним як  тепер не здавався. Міг би скінчитися справжнім лихом.

Я кинув палити ще до алжирського відрядження і тому тоді, відчувши після чергового сеансу любові запах тютюну, одразу насторожився. Сигаретний сморід йшов з вікна закритого шторкою із тонких дерев’яних планочок. Недовго думаючи, я різко відчинив двері. І відразу ж побачив Рабаха, що притулився до вікна.

Пам’ятаю гарячу хвилю огиди, що накотила на мене. Рабах і я стояли навпроти один одного. Мені було настільки гидко, що я не знав, що робити. Тут між нами з’явилася Світлана. Вона почала відштовхувати мене назад, у темряву спальні. Тільки тоді я зрозумів, що повільно наступаю на Рабаха та готовий його вбити. Якби він виявив хоч найменшу агресію, то, напевно, я спробував би це зробити. Але Рабах, не дивлячись на свій значний зріст, виглядав просто зляканим хлопчиком та задкував від мене, як від гримучої змії.

На цьому подія практично й скінчилася. Я зробив слабку спробу вдарити його, але Рабах відступив ще далі. Світлана з криками заштовхала мене в кімнату та зачинила двері.

Не знаю, що це було. Потім ми з Рабахом довго уникали один одного. Він був сином господаря вілли, на подвір’ї якої знаходився наш маленький будиночок, що його батько здавав в оренду нашої організації. Зараз навіть не згадаю – просив він вибачення або не просив. Але пам’ятаю, як з його ініціативи ми випили дуже багато чудового німецького пива та він усе намагався мені пояснити, що просто вийшов покурити та випадково опинився біля нашого вікна.

Я гадаю, що так воно й було. Тільки, звичайно, Рабах почув нашу любовну метушню та затримався біля вікна невипадково. Як це не дивно, але ми товаришували з Рабахом. Він був добрим та розумним алжирським хлопцем, з яким ми випили багато пива за душевними бесідами. Саме Рабах допоміг нам зі Світкою мирно та щасливо прожити довгі чотири роки практично в ізоляції від сварливого колективу «советіков», що ненавиділи та пожирали один одного. Йому тоді було, як і мені, лише тридцять п’ять. Коли ми востаннє перед моїм остаточним від’їздом на Батьківщину сиділи з ним за прощальним столом, Рабах з сумом помітив, що ми, мабуть, більше ніколи не побачимось й це так страшно, ніби ми помремо одне для одного.

Так, звісно, ​​і вийшло. Ми майже одразу написали по два листи. Потім через деякий час, напевно, через рік, Рабах надіслав офіційне запрошення. До речі, куди ж я його подів? Ми ще зі Світкою обговорювали можливість поїздки та дійшли висновку, що шанси нульові. А Рабах надіслав посилку з фініками та ще один лист, у якому просив, якщо ми приїдемо, привезти для його приятеля собаку якоїсь рідкісної породи, яка є тільки в нас.

Дурня. Він думав про нас занадто добре. Який там собака! У нас тоді саме розпочиналася епопея з отриманням квартири. Так, знову у серці вкололо. Ось, чорт. Не можна ж дурної ночі думати про цю історію, яка мені точно коштувала кілька років життя. Як я тоді попався! Адже варто було лише трохи почекати, поїхати до Вінниці після отримання довгоочікуваної, 14 років очікуваної в черзі, квартири. Ні, кинув усе, ідіот, та поїхав, повіривши обіцянкам здобуття трикімнатного кооперативу в обласному центрі, поряд із батьками.

Але не зумів вчасно зорієнтуватися, не вийшло, не дав на лапу юристові. Тепер то я розумію, що саме в цьому й була головна проблема. Але тоді я був молодим та дурним. В результаті кооператив мені не дали, а чекати ще рік невідомо, чого я не став. Повернувся в експедицію, як побитий собака. А тут із черги вже поспішили мене зняти. Писали ми зі Світкою у всі інстанції. Хіба що до Комітету ООН з прав людини не зверталися тому, що тоді точно нічого не дали б.

Таким чином, коли я чую, як черговий великий старець урочисто мовить: «Якби мені запропонували прожити ще одне життя, то я його прожив би так само», то це мене просто бісить. Якби можна було повернути час назад, то я багато чого змінив би.

Ні, безперечно сьогодні мені не заснути. Вийду я на балкон. Ух ти! «Відкрилася безодня, зірок сповнена. Зіркам числа немає, безодні дна». Ось таке, усипане незліченними зірками небо, висіло над Сурхандар’єю. Нас тоді з Муратом та Адою висадили гелікоптером біля підніжжя Гісарського хребта, на річковій мілині. Наступного дня ми чекали, послану за нами з Ташкента вахтівку. Машина за нами повинна була прийти негайно,  тому намети не ставили, а заночували просто під вересневим небом. Ми поставили розкладачки, залізли в спальники та всю ніч дивилися, як з неба падають зірки. І так було дивовижно дивитись на цей зорепад небесного океану, що ми майже не спали.

Тоді охопив чудовий настрій, який зовсім ненадовго приходить тільки після завершення складного польового сезону. Прощайте гори, осипи, юрські стіни та химерні звили діоритових дайок! А точніше, до побачення.

Так. Це були мої перші справжні гори. Потім були кавказькі гори: Тіберда, Домбай, Назаликол, Клухор. Студентами ми виходили гори Середнього Уралу. Шукали у копах Ільменського заповідника каміння-самоцвіти. А як важко було дертися з наповненими зразками наплічниками по слизьких скелях Кадарського та Удаканського хребтів північного Забайкалля. Зарослі лісом, з величезними непролазними вирубками, рідні карпатські Піп Іван, Говерла, Прибуй, Довгорунь, Чорна гора після забайкальських трьох тисячників здавались такими невисокими та легкодосяжними. А скільки спекотних кілометрів пройдено Тельським та Сахарським Атласами Алжиру!

Ось візьмемо, наприклад, Сахарський Атлас. Досі страшно уявити покриту пекельною спекою далечінь, яка відкрилася переді мною, коли я з останніх сил піднявся на гребінь вододілу. Я прямо з якимсь забобонним жахом вперся поглядом в Сахару, що простягалася піді мною. Мені тоді так стало страшно, коли я представив усю нескінченність та згубність для всього живого тисяч і тисяч кілометрів чорного і білого каміння, засипаного жовтими пісками найбільшої пустелі світу.

Північні гірські простори Забайкалля теж виглядали по-дикому лячно. Адже з вершин Кадара відкривалася ще більш велична картина: нагромадження чорних скель з льодовиками, звивисті блакитні нитки далеких річок, схили, що заросли темно-зеленим лісом. І над усім цим неймовірне синє небо. Небо не блакитне і ніжне, як в обжитих теплих країнах, а люте, фантастично синє, майже фіолетове.

Багато гір, багато доріг, багато років. Невже це було зі мною. Яке все-таки ти життя довга та різноманітна штука. Ех, були б крила! Піднятися б зараз високо-високо, покрутитися в холодних вихорах нічного неба. Адже в молодості я часто літав уві сні.

Спробую заснути, хоч і ниє щось усередині. Якась незрозуміла туга. Кажуть, що в людей раніше були крила, і вони могли літати. Тому уві сні вони й згадують цей щасливий дар – можливість парити над землею.

Ну, Світлана, напевно, бачить уже десятий сон. Та й мені час. Таке враження, що я вже засинаю – легенько паморочиться в голові, а в заплющених очах спалахують яскраві іскри. Це в голові згасають враження від щойно переглянутого нічного калейдоскопа прожитих років. Добре як. Спокійно.

***

Вітю, Вітю! Ти чого не встаєш? Проспали вже все на світі. Вітя! Ну, чого ти посміхаєшся як ідіот? Вітя. Що мені тепер робити? Як я житиму далі сама?