Не в цьому житті

Вона йшла босоніж підгнилим листям. У повітрі стояв прілий, затхлий, сирий запах. Немов вона потрапила у замкнений підвал, а не сновигала лісом.
Дестіна напевно знала, що бачить сон, як і знала, що буде далі, але прокинутися не могла. І не могла зупинитися. Ноги все одно несли її вперед, до неминучого.
Вона обійшла дерево, товстий стовбур якого вкривали нарости нездорового вигляду, і побачила те, чого чекала і чого боялася.
Точніше, не те, а того.
Величезний, вищий за дерева, олень брудно-бурого кольору стояв перед Дестіною, погойдуючи рогатою головою, він кліпав не в такт чотирма парами очей. Дестінв відступила на крок, потім ще на один. Але втекти не могла: страх і щось іще, схоже на захват, але немов би вивернутий навиворіт, тримали її. Вона заплющила очі, і, коли розплющила їх знов, ліс змінився порожнім приміщенням, що нагадувало старий склад.
Тільки олень нікуди не подівся. Тепер його роги дряпали високу стелю, і йому довелося опустити голову і ледь не нахилитися носом до Дестіни.
Вона відчула його дихання на своєму обличчі, і тремтіння прошило все тіло.
А потім Дестіна прокинулася.
Груди перетягував пасок безпеки, шия затекла від сну в сидячому положенні. Але розбудило її те, що автівка зупинилася.
— Патрульні, — пояснив Кірос, барабанячи по керму, у відповідь на запитальний погляд Дестіни. — Не спиться їм посеред ночі. Вирішили нас зупинити.
Він не приховував свого роздратування від Дестіни, але, коли за вікном з’явилося світло ліхтарика і Кірос опустив скло, він уже випромінював привітність. Професійно змішану зі здивуванням і деякою часткою збентеження перед владою.
Дестін посміхнулася.
Коли Кірос Галір хотів, він чудово вмів здаватися звичайним. Такого собі чоловіка із посередньою посадою, жінкою-домогосподаркою, парочкою дітей і планами на третього, якщо вдасться переробити зі старої майстерні ще одну дитячу. А коли хотів справити інше враження — перетворювався на безжального голову корпорації. Або одного з ватажків кривавого культу. Хоча особливої різниці між останніми образами Дестіна не бачила. І саме вміння правильно подати себе виконувало половину роботи, а недорогий седан допомагав в іншому. «Ніхто не запідозрить у тобі тебе самого, якщо звик вважати, що ти роз’їжджаєш тільки на лімузинах», — сказав якось Кірос.
Дестіна не звертала особливої уваги на його розмову з патрульним, пропускала її, як білий шум, тільки вихопила останню фразу:
— …Розумієте, доня у мене наполягає, щоб ми не зупинялися в хостелі. Ви ж знаєте, дівчата — всі як принцеси… І ніби не хочеться балувати, але думаєш: а хто, якщо не я?
— Бог милував, — відповів патрульний жартівливо, — у мене два сина.
— Малечо, привітайся, — сказав Кірос.
— Я тобі не малеча, — наїжачилася Дестіна, якій набрид цей балаган. — І так. Добрий вечір.
— Звісно, ти вже доросла, у коледж ходиш, — погодився Кірос, — але для мене ти завжди будеш моїм маленьким сонечком.
Дестіна потерла шию і ледь не послала Кіроса вголос. Фредерік теж іноді називав її своєю донькою, це робило те, що відбувалося, огиднішим. І тоді, і зараз.
— Їдьте обережно, — сказав патрульний, — тут чортівня якась останнім часом коїться, тож не підбирайте нікого, просто їдьте собі. І таке, я нічого не говорив.
— Так-так, звісно, дякую вам!
Кірос підняв скло і рушив із місця. Дестіна зітхнула і запитала:
— Ось це все було обов’язково? Обов’язково поводитися так, ніби я маленька татова принцеса?
— А краще, щоб той добрий чолов’яга заглянув у багажник і виявив там повну сумку ритуальних інструментів, свічок і банок з очима тритонів і живими павуками?
Маска усміхненого простака злетіла з Кіроса в одну мить. Дестінп теж хотіла би так перевтілюватися. Чи ні. Ставати як Кірос зовсім не тягнуло.
«А тобі й не пропонують, ти — дрібна сошка і навіть не дитина когось із очільників культу Керна», — нагадала собі Дестіна.
— Ти б міг відвести йому очі, — сказала вона вголос.
— Міг би, — погодився Кірос, — але в цьому місці і без того витрачено забагато сил. Частина наших людей мертва, частина в лікарні, і нам треба знайти пролом і залатати. Брати ще енергію — небезпечно. Тож краще не використовувати здібності без особливої потреби. Як і завжди.
Дестіна зіщулилася. У Кіроса було дуже своєрідне розуміння потреби. Наприклад, він міг використовувати силу, яку давало йому його божество (Дестіна уперто опиралася приймати Керна як їхнє спільне божество), щоб укласти успішну оборудку. Або під час купівлі квартири. Або щоб вичистити з організму одного дівчиська наркотики, які та прийняла у надії, що так стане простіше. Кірос не запитав у Дестіни, нащо вона це зробила, просто сказав, що це — поганий спосіб накласти на себе руки, і сказав більше нічого не приймати. І, мабуть, зробив щось іще, тому що Дестіну не тягнуло більше ні до таблеток, ні до порошку, ні навіть до травички. Навіть які-небудь знеболювальні було важко проковтувати. І їй простіше було думати, що це якесь магічне навіювання, а не її власні проблеми з головою.
— А Імрана ти теж назвав би своїм сином? — запитала Дестіна, просто, щоб не мовчати.
До того ж чорні стовпи і дерева, що виринали за вікном, нагадували про побачений сон, від чого по спині линув холодок.
— Ні, зазвичай я називаю його своїм коханцем, — відповів Кірос.
Дестіна пирхнула.
— Напевно, він у захваті.
— Це ж Імран, — сказав Кірос, ніби це щось пояснювало, і усміхнувся, як дуже гарному жарту.
Імран був сиротою, як і сама Дестіна, вуличним хлопчиськом, що заробляє чим доведеться. Це в нього вона купила ті наркотики кілька років тому. Коли Кірос відкачав Дестіну — вона більше з переляку та шоку здала свого дилера.
І трохи здивувався, коли побачив його наступного разу під час щомісячного жертвопринесення, і зовсім не на вівтарі, як іноді траплялося з кимось, хто невчасно потрапляв під руку комусь з культу, а серед першого кола посвячених і з чашею для крові в руках.
Потім Імран перебрався в гуртожиток Фонду Керна і став поводитися так, ніби вони з Дестіною нерозлучні друзі. Взагалі, він був непоганим малим, і вони справді подружилися, і це трохи додавало радості в її життя. Бо ж виродок Фредерік ще топтав землю і вважав, що Фонд Керна існує для його задоволення, нехай офіційно той і був створений, щоб допомагати безхатченкам, сиротам, багатодітним, бідним та іншим знедоленим (а неофіційно — щоб легше було знайти тих, кому нема чого втрачати, і вербувати їх до культу).
А потім рогате божество відвернулося від Фредеріка, мабуть, поспівчувавши його жінці та всім дівчатам, яким він вже стояв поперек горла, він вбився на трасі, і нестерпне життя стало ще трішки кращим.
У живих із очільників культу на той момент залишилися тільки Кірос, та сама жінка Фредеріка, якій на молодь, не рахуючи її власних дітей, було глибоко начхати. Кіросу зазвичай теж було начхати, але в Імрані він щось знайшов. До цього Дестіна вважала, що бути в улюбленцях у когось із керівників їхнього культу — означає секс. У випадку Фредеріка було саме так: спочатку одна дівчина-сирота з гуртожитку Фонду, потім інша, потім дійшла черга і до Дестіни. Куди поділися дві попередні дівчина, вона не знала і вважала за краще не замислюватися.
Вона вважала, що Кірос спить з Імраном. Навряд чи взагалі хоч хтось міг думати інакше, коли бачив, як Імран висне в Кіроса на шиї, і той, сміючись, ляскає його по носі.
Дестіна сама не помітила, як знову почала засинати, заколисана рівним ходом автівки і чорнотою за вікном. Це певно що діяла кава. Чомусь Дестіна від неї навпаки засинала, а не прокидалася, не треба було пити, коли Кірос сунув їй стаканчик в руки на заправці.
Цього разу уві сні вона опинився не в лісі, а на тому самому складі, що й минулого разу. Тільки за кілька кроків перед нею стояла її власна постать й Імран. Вони повторювали розмову, яка сталася між ними десь півроку тому. Сталася вона в коридорі гуртожитку, тепер декорації були іншими. Слова тільки не змінилися.
— Скажи, невже секс із Кіросом настільки приємний? — запитала Дестін. — Це ж… огидно. Він тобою користується
Імран сторопів, а потім розреготався.
— Ти що несеш? Пан Галір мені як батько! Не мій батя, який мене кинув, а справжній.
Це звучало смішно, Дестіна тоді засумнівалася, але відтоді уважніше приглядалася до них обох… і з певною часткою здивування зрозуміла, що вони справді схожі на батька і сина. Божевільного батька і психопата-сина, які ріжуть горлянки курам, козам і людям й вимащують одне одному обличчя кров’ю. Але все ж таки. І якась неясна образа, спробуй зрозумій на що саме, раз у раз відтоді дряпала Дестіну зсередини. Ніби життя Імрана було менш жахливим, і вони обидва не були бранцями цього проклятого культу.
Вона й не помітила, як постаті їх з Імраном зникли, залишивши тільки порожній склад.
Ні. Не порожній.
Восьмиокий олень стояв перед Дестіною, і вона відчувала його злість, роздратування і бажання розтоптати крихітну людину, що копирсалася біля його копит.
Тепер зі сну її вирвав гудок фури, що мчала повз.

Дестіна судомно видихнула і вилаявся впівголосу.
— Що наснилося? — запитав Кірос.
— А? — не зрозуміла Дестіна.
— Ти заснула. Уже вдруге, — пояснив Кірос терпляче. — Тобі щось наснилося. Що саме?
Під ложечкою засмоктало.
— Це був просто сон, — відповіла Дестіна, не надто собі вірячи. — Нічого незвичайного.
Авжеж, адже це абсолютно нормально, коли тобі сниться злісне стародавнє божество, якому ти допомагаєш приносити жертви.
— Ні. Не просто сон. Розповідай.
— Мені снився Керн, — Дестіна заплющила очі, бо їй на мить привидівся олень на дорозі перед ними, — посеред лісу. А потім він же був на якомусь складі. Це в першому сні. І вдруге теж.
— Зрозуміло, — відповів Кірос. — Я дещо зробив, щоб ми не блукали по всьому містечку в пошуках пролому. Постарайся пригадати щось іще про склад.
Від спогадів про сон слова стали клубком в горлі.
— Ти навіяв мені віщий сон і не попередив? — запитала Дестіна за кілька митей.
— Ну я ж за кермом і не зміг би його дивитися, — спокійно відповів Кірос. — Згадуй, ми скоро будемо на місці. Хочу швидко закінчити зі справами і повернутися, згодна?
Дестіна зітхнула. Вона могла погодитися з чимось з його слів, а методи… Що ж, сперечатися з ким-небудь із вищого керівництва культу не мало сенсу.
— Вдруге мені снився Імран. Одна наша з ним розмова. Думаю, тому, що я про нього згадала в розмові і задумалася про нього.
— Невелика порада: не думай, коли тебе не просять, — знизав плечима Кірос і додав, бо, вірогідно, якісь небесні тіла вдало стали: — Може це не твої думки завадили, а мої. Хтозна. Сьогодні я хотів узяти Імрана, але він не підійде для ритуалу і ми не змогли б залатати пролом.
Дестіна подумки закінчила за ним: «Тож мені довелося возитися з тобою». Їй загалом не подобалися ритуали, а особливо ті, для яких критично, щоб їх проводили саме чоловік і жінка.
— Зрозуміло, — сказала вона уголос. — Отже, шукаємо склад.
***
Фредерік казав, що спочатку їх, засновників культу, було троє, як і богів. Він узагалі любив побалакати, вдаючи, що володіє якимись особливо таємними і грандіозними знаннями. Тож, Фредерік вважав, що спочатку богів було троє: той, якого зараз і шанувало півсвіту як єдиного Бога, той, кого зараз вважали Дияволом і Керн, якому поклонялися він, його дружина та друг сім’ї, а також весь організований ними культ. За словами Фредеріка: той, хто став Богом, і той, хто став Дияволом, настільки загубилися в суперечностях і різних трактуваннях, що вже сили своїм послідовникам не давали. А ось Керн влаштувався краще за всіх.
Ця картинка дуже відрізнялася від того, що розповідав Дестіні в дитинстві побожний сусід, у якого вона ховалася від батька, але сперечатися з Фредеріком було марною справою. Батькові Дестіна змогла дати відсіч, коли підросла. Дати відсіч Фредеріку не виходило з безлічі причин. Щоправда, померли обидвоє чоловіків в автомобільних аваріях, розбилися через власну дурість. У цьому була якась вища справедливість.
Фредерік говорив, що з трьох засновників залишаться тільки двоє. Але чомусь вирішив, що одним із них виявиться саме він.
Єдине, про що шкодувала Дестіна: її не було поруч, щоб побачити смерть Фредеріка. Це зробило би її щасливою хоч ненадовго.
Фредерік був тим, хто привів Дестіну до Фонду Керна. Після смерті батька Дестіна абсолютно не знала, куди податися. Мати вона не бачила роками, а інші родичі, якщо і були, могли навіть не знати про її існування. На відміну від того ж Імрана, Дестіна не встигла залишитися сама по собі і не навчилася виживати на вулиці. Фредерік з’явився занадто вчасно. Спочатку це здавалося благословенням. Потім… вже ні.
Фредерік вважав, що Дестіна зобов’язаний розплачуватися за його допомогу всім, що він побажає взяти. Через нього руки Дестіни були в крові, нехай і не за її власним вибором.
Вона ненавиділа Фредеріка. Вона ненавиділа Кіроса. І ненавиділа дружину Фредеріка. І всіх їхніх дітей, якщо вже начистоту.
Просто зараз вона ненавиділа Кіроса особливо гостро за те, що вони з ним тягалися серед складів посеред ночі.
Охороні він все-таки відвів очі. Тепер тут можна було хоч дискотеку влаштовувати — ніхто не помітив би.
— Навіщо в маленькому містечку стільки складів? — запитала Дестіна.
— Це дешево, — відповів Кірос, — тож компенсує вартість доставки. Багато хто з радістю винайма склади тут, а до більших міст товари вже привезе.
— І який із них нам потрібен? — запитала Дестіна, піднімаючи комір куртки: ніч була прохолодною.
— А до якого тебе тягне? — запитав Кірос і поправив на плечі ту саму сумку, яку не варто було бачити патрульному.
Дестіна хотіла відповісти, що її не тягне нікуди, але зрозуміла, що це не так.
— Туди, — вона вказала на потрібний склад. — Скажи, ти щось зі мною зробив?
— Ти приймаєш якісь препарати? — запитав в свою чергу Кірос.
Дестіні це запитання не подобалося, але потрібно було відповісти:
— Ні. Не приймаю. З… тих пір. А що?
Кірос знизав плечима.
— Думав, що приймаєш хоч іноді. Ти завжди надто піддаєшся впливу, я вже давно помітив.
— Мабуть, мені пощастило, — сухо відповіла Дестіна.
Вони з Кіросом були майже одного зросту. Один не був надто огрядним чоловіком, інша — була доволі рослою для дівчини. Це майже втішало.
— Ось ще одна причина взяти тебе, а не Імрана, — зауважив Кірос, прямуючи в бік складу. — З ним ми блукали би тут до ранку. А ти сприятлива до сили Керна.
Дестіна видихнула, зрадівши, що її найгірші припущення не справдилися: це ж вона припустила, що Імран не підійшов, бо хлопець. А Кірос… Як завжди мав на увазі інше. Вона квапливо пішла за ним.
«Хотілося б мені сприймати хоч щось інше, а не вашого кровожерливого бога», — подумала Дестіна, але не сказала вголос. Навряд чи Кірос оцінив би подібну відвертість. Він здавався доброзичливим. І ключове слово — здавався. Дестіна бачила, як він карав тих, хто намагався видати культ або нашкодити йому. Вона не сумнівався, що з тими, хто влаштував пролом, який висмикнув Кіроса сюди сьогодні, теж розберуться доволі жорстко. Тому що спочатку сила від усіх ритуалів і жертв йшла тим, хто стояв вище в ієрархії. І будь-який енергетичний прорив, який відкачує її в зовнішній світ як от зараз — неприємний для тих очільників культу, що залишилися в живих. Тож навряд чи вони пробачать помилку.
— Чудово, — сказав Кірос, коли Дестіна штовхнув двері, і вони увійшли до складу. — Зараз визначимо, наскільки все погано.
Він знайшов вимикач, щоб запалити поодинокі лампи під високою стелею, опустив сумку на підлогу і звернувся до Дестіни:
— Походи, послухай, а я накреслю пару фігур і порівняємо відчуття.
Ходити і слухати хотілося найменше, але, знову ж таки, її думки не питали. Тож Дестінп відвернулася від Кіроса, який уже дістав крейду і вугілля, і, заплющивши очі, зробила кілька кроків углиб складу.

***

— Банкою павуків не обійтися, — сказала Дестіна, повертаючись до Кіроса.
— Боюся, не обійтися навіть кошиком кошенят і собачим притулком, — відповів той, підводячись із підлоги й обтрушуючи штани та плащ. — На що було схоже?
— Ніби з мене шкіру живцем знімають, — відповіла Дестіна і здригнулася.
Роль живого вимірювача магічного пролому їй не припадала до душі. Ні, звісно, бувають ролі й гірші, але все ж таки.
Насправді Дестіні хотілося, щоб цей самий пролом розширився і звів нанівець вплив майже забутого Керна… Забутого до того, як Кірос і Фредерік із дружиною розкопали його і кілька десятків років дбайливо нарощували вплив. От зараз хтось зі служителів помилився. Шкода, що не так, щоб стерти з лиця землі весь культ і Фонд Керна разом.
Дестіна розуміла, що, якби вона уперлась і відмовилася допомагати прямо тут і зараз, — це не змінило б геть нічого. Кірос все одно розібрався би і вжив заходів, щоб залатати пролом.
— Доведеться шукати людину, — сказав Кірос. — І швидко. Принесемо жертву і додому до ранку. Я зніму морок з одного з охоронців, а ти приведеш його сюди.
Дестіна швидко похитала головою.
— Ні!
Звісно, Кірос зрозумів її панічну відповідь по-своєму.
— Не треба майже нічого робити, просто ти побіжиш, він поженеться, і на нього чекатиму я.
— Ні, ти не зрозумів. Не треба вбивати людей, — Дестіна підійшла до нього і невпевнено додала: — Будь ласка?
Кірос закотив очі.
— Які, на твою думку, є варіанти?
Дестіна їх і шукала, відчайдушно перебираючи в голові все, що знала і про що здогадувалася. Це був саме той випадок. Той рідкісний випадок, коли в неї був шанс щось змінити, захистити світ від непотрібного насильства.
— Керн — бог природи, так? — сказала вона, усе ще намагаючись вчепитися хоч за якусь думку.
— Бог природи, що хворіє та помирає, — кивнув Кірос. — І що з того? Це й означає, що найпростіший спосіб вшанувати його — вбити живу істоту.
— Але будь-якого бога природи можна вшанувати і сексом, так? — Дестіна сама не відстежила момент, коли вчепилася в руку Кіроса. — Культ іноді так робить, коли потрібна якась дрібниця для підтримки енергії, так?
Кірос скривився неначе в нього розболілися всі зуби.
— Почекай, давай з’ясуємо, — почав він. — Ти пропонуєш мені посеред ночі шукати в цій дірі якусь проститутку, яка невідомо на що хвора, і трахати її просто тут, на складі, поки ти стоїш зі свічкою і співаєш ритуальні слова? І потім стирати тій пам’ять?
Дестіна знову похитала головою.
— Ні, є я.
— Тобто ти пропонуєш знайти проститутку вже тобі? — підняв брову Кірос. — Вибач, але для отримання хоч якоїсь енергії має збудитися хоч один зі служителів Керна. Мені щось здається ти зможеш це зробити хіба що якимось магічним чином. І знову ж таки, хочеш переспати незрозуміло з ким?
Дестіна відкрила рот, думаючи, як пояснити свою думку ще чіткіше, але Кірос і сам зрозумів.
– А… тобто ти пропонуєш мені трахнути тебе? На цьому ж складі?
Дестіна закивала.
— Ні, — відповів Кірос, все-таки струшуючи її пальці зі своєї руки. — Просто ні. Якби на твоєму місці був Імран — усе вирішилося б набагато простіше, ми уже принесли б жертву і їхали додому.
— Якби на твоєму місці був Фредерік — усе теж вирішилося би набагато простіше! — випалила Дестіна.
Це був удар нижче пояса. Ніхто, знав певно, що саме у взаємній помсті, суперечках і зрадах трійці засновників було відправною точкою. Може, все це просто накопичувалося з часом. Але одне достеменно відомо: Кірос і Фредерік в останні роки життя Фредеріка ненавиділи одне одного цілком відкрито.
— У мене не встає на зґвалтування, — відповів Кірос холодно. — І що ти пропонуєш, а? Залишити пролом, бо тебе раптово почали хвилювати смерті?
— Завжди можна вбити мене, — гримнула Дестіна.
Кірос нахилив голову, розглядаючи її, а потім кивнув.
— Гарна ідея, до речі.
Дестіна кліпнула кілька разів. У роті пересохло.
— В сенсі?
— Якщо жертва буде чітко знати, що відбувається, ще й буде добровільною, — Кірос розвів руками, — це навіть краще. Тож — так. Згоден.
І, сказавши це, він присів біля сумки, розстебнув її і почав діловито витягувати з неї все необхідне для ритуалу. А Дестіна завмерла на місці, її думки знову метушилися. «Він же жартує, — з надією подумала вона, — жартує, чи не так? У нього погане почуття гумору». Але, водночас, вона розуміла: коли справа стосувалася культу — Кірос був безжальним. Дестіна сама це бачила. Бачила, як легко Кірос убиває. І людей теж. Але зазвичай вона нічого не могла із цим зробити. А тепер — може.
Інша думка раптово розгорілася цілою пожежею в її розумі: бігти. Вдарити Кіроса чимось і бігти щодуху. Але Дестіна швидко відкинула цю ідею. Навіть якщо їй вдасться вискочити за межі цього складу — піти нікуди. Для всього світу вона — сирота з вулиці, яку вісім років тому підібрав Фонд Керна і відтоді про неї піклувався. Навіть якщо вона розповідатиме про культ і жертвопринесення, це нічого не дасть. Вона звинувачуватиме щедрих меценатів; ті, хто не знають про таємні справи Фонду, неповірять і заперечуватимуть, ті, хто знають, — заперечуватимуть іще сильніше. Зрештою сьогодні Кірос уб’є когось іншого, а саму Дестіну спіймають і принесуть у жертву через якийсь час.
Вона важко видихнула. Вибору немає. Або допомогти вбити іншу людину, або померти самій. Дестіна помітила, що, поки вона сумнівається, Кірос уже розставив свічки.
— Я можу допомогти, — із запізненням сказала Дестіна і додала, коли Кірос глянув на неї: — Ну… підготувати ритуал.
Кірос коротко усміхнувся.
— Це буде вже занадто, — і додав: — Куртку зніми.
Він сам залишився в одній сорочці та штанах, свій плащ він скинув на підлогу так недбало, ніби це була непотрібна ганчірка, а не дорога фірмова річ. Дестіна стягнула куртку і, згорнувши її, поклала на сумку. Навіть якщо вона буде непотрібна, все одно щось усередині вимагало дбайливо ставитися до речей. Кірос не коментував, він уже запалив свічки: розставлені вони були просто кругом. Жодних надмірностей. Дестіна зглитнула, помітивши в руках Кіроса ритуальний ніж.
— Не передумала? — запитав Кірос, коли Дестіна підійшла до нього, здригаючись від холоду: під курткою в неї була тільки тонка футболка, а порожнім простором складу гуляли протяги.
— Ні. Що потрібно робити?
— Увійди в центр кола. Стань на коліна.
Дестіна підкорилася, розуміючи, що трясе її не тільки від холоду. Коліна підкошувалися.
Це відбувалося насправді. Вона тут помре.
— Значить, совість не дає мене трахнути, а вбити — дає? — запитала вона, піднявши голову, коли Кірос теж зробив крок у коло.
— До чого тут совість? — голос Кіроса був абсолютно спокійним. — Справа в ефективності.
Кірос сам опустився на коліна навпроти неї. Дестіна злегка відсахнулася, коли він простягнув руку, але втримала себе на місці. Кірос же накрив долонею її потилицю, немов у швидкоплинній ласці.
— Я вже казав — у мене тут і зараз не встане. Ти теж навряд збудишся. Принести в жертву когось іще ти не даєш. Я б міг замкнути тебе в машині і зробити все сам, але це довго і клопітно. І віддача буде меншою.
Дестіна схлипнула. Вона не збиралася плакати, але груди зводило судомою. Було до жаху прикро розуміти: ось стільки коштує її нікчемне життя. Те саме, за яке вона чіплялася, нехай не так сильно, як могла, але все ж. І вірила, що воно стає краще. А тепер це життя доведеться віддати просто так, за ненависний культ і якусь чужу людину, яку інакше прикінчать замість неї.
— Я бачив п’яницю, що спав під стіною, поки ми йшли сюди, — продовжив Кірос. — Ще не пізно передумати. Навряд чи він зробить для суспільства хоч щось корисне, а так тобі не доведеться вмирати. Що скажеш?
Хотілося погодитися, нехай би Кірос убив якогось п’яницю замість неї… Але Дестіна розуміла, незважаючи на страх і хвилю відчаю, що тоді це буде повністю її вибір і не вдасться відсидітися за думками про те, що вона все одно нічого не вирішувала.
— Це теж буде довго. Тож, я вже відповіла, — сказала Дестіна і заплющила очі.
— Останні бажання? — запитав Кірос. — Передати що-небудь кому-небудь?
Перед смертю Дестіна могла визнати, що їй подобається голос Кіроса. Та й сам Кірос теж. У якомусь іншому житті вона могла б у нього закохатися. Ефектний чоловік, який вміє себе подати, не лідер списку «Десятка завидних женихів країни» і не рок-зірка, але гідний об’єкт для захоплення.
В іншому житті, авжеж.
Дестіна усміхнулася власним дурним думкам.
— Нікому й нічого, — сказала вона.
Імран і так усе дізнається від Кіроса і, звісно, не буде засмучений чи ображений. Його ж захоплює все, що стосується культу. Боляче думати, що єдиний друг і той — навряд чи сумуватиме.
Коли Кірос стиснув пальці на її потилиці й завів гортанний і до тремтіння знайомий ритуальний наспів, Дестіна прикусила губу. Вона пообіцяла собі не кричати. І подумала: переріже він горло чи встромить клинок у серце? Напевно, друге. Інакше кров бризне на самого Кіроса, плямуючи сорочку й обличчя.
Дестіна мала рацію, вона відчула вістря на грудях і все одно здригнулася. А коли Кірос встромив клинок — порушила дане собі слово і закричала.

***

Дестіна чула гул і відчувала тепло. Якщо це була дорога до Раю, то не вистачало співу труб і світла, якщо до Пекла — було надто вже зручно. Тільки ноги затекли.
Вона судомно зітхнула і розплющила очі. Над головою не виявилося ні неба, ні непроглядного мороку безодні, тільки оббивка салону. Дестіна ще кілька секунд полежала без руху, слухаючи гул двигуна, перш ніж спробувати поворухнутися. Зігнутими ногами вона упиралася в дверцята, під головою опинилася її власна згорнута куртка, а ще Кірос дбайливо вкрив Дестіну своїм плащем.
Яка краса.
Вона трохи повернула голову, подивилася на його потилицю над водійським кріслом, знову прикрила очі.
Все нормально. Вона жива. Чомусь.
Дестіна торкнувся рукою грудей і намацала дірку на футболці, але під нею, на шкірі, не було навіть шраму. Вона не повірила, потягнула плащ донизу, скосила очі, щоб побачити пляму крові, яка в слабкому освітленні салону видавалася просто чорною.
— Ти мала повірити, що я тебе вбиваю, це дало сплеск енергії майже як від справжньої смерті, — від голосу Кіроса Дестіна здригнулася, але було вже пізно вдавати, що вона не прийшла до тями.
Вона сіла, зачепивши підошвами кросівок дверцята, притримала плащ на плечах, рефлекторно кутаючись у нього, як у плед.
— То я не померла? — запитала Дестіна, дивуючись тому, як безпорадно звучить її голос.
Кірос хмикнув.
— Не померла. Рана взагалі не була смертельною, і я відразу її залікував. Ти просто втратила свідомість.
Дестіна відчула, як кров прилила до щік. Стало соромно. Скопом за все: і за ситуацію, і за власні думки перед несправжньою смертю. Добре, що вона не попросила ні про що безглузде. Із глухим роздратуванням, що пробивалось крізь сором, вона подумала, що її провини тут ні в чому нема, і це природно — перелякатися до смерті, коли тебе вбивають… Але почуття нікуди не поділися.
— Наступного разу не спрацює, — продовжив Кірос.
— Чому? — запитала Дестіна, не до кінця усвідомивши його слова.
Кірос коротко глянув на неї крізь дзеркало заднього виду і знову перевів погляд на дорогу.
— Тепер ти знатимеш, що я тебе не вб’ю.
— А міг би і вбити, — тихо відповіла Дестіна. — Я просто витратний матеріал.
Вона не чекала відповіді. Зрештою, це ні для кого не було секретом. Але Кірос заговорив:
— Ні, — і після паузи: — Ти — не витратний матеріал, і те, що Фредерік цього не розумів, — проблеми мертвого виродка, а не твої.
— Дякую, — пробурмотіла Дестіна.
— Нема за що. Це не комплімент і не розрада, у тебе занадто багато вкладено, щоб узяти й викинути це на вітер.
Дестіна не знала, що сказати, і не думала, що взагалі має сенс. Залишок дороги вони мовчали, тільки коли вже в’їхали до міста, Кірос сказав:
— Якщо будуть проблеми з комендантом, скажи, я поговорю з ним.
— Не буде, — відповіла Дестіна. — Я ж не дитина. І він точно знає, що я поїхала із тобою.
Вона не стала казати, що комендантові все одно, коли і як вони всі йдуть і приходять, розклад та відбій гуртожитку існували лише на папері. Якщо сказати це Кіросу, то тому могло спасти на думку посилити контроль. Фонд, волонтерський центр та гуртожиток при ньому перейшли свого часу дружині Фредеріка, але та спокійно переписала керування Кіросові, не бажаючи навіть торкатися нічого з цього.
Кірос зупинив автівку на порожній вулиці та вийшов разом із Дестиною. До світанку залишалося небагато, ліхтарі розсіювали сіру напівтемряву.
Дестіна схаменулася, що так само кутається в плащ Кіроса, і квапливо його зняла.
— Здається… залишилася кров, — сказала вона.
— Віддам у хімчистку, — знизав плечима Кірос і нагадав: — Куртку не забудь.
Дестіна чортихнувся і знову полізла у машину, щоб забрати свою куртку, згорнуту на задньому сидінні. Вона одягнула її й застібнула, приховуючи закривавлену футболку із діркою на ній.
— Ми змогли залатати пролом? — запитала Дестіна, засовуючи руки в кишені.
Кірос знизав плечима і відповів:
— На якийсь час. Але справжнє вбивство спрацювало б краще.
— Секс теж, — уперто сказала Дестіна.
— Мене все ще не збуджує таке насильство.
Дестині хотілося відвести погляд, але вона уперто дивилася Кіросу у вічі, повторюючи про себе, як мантру: «Ненавиджу його, ненавиджу-ненавиджу».
— Приємного тобі ранку, Дестіно, — сказав Кірос. — Постарайся виспатися.
Дестині нічого не залишалося окрім як кивнути і попрямувати до гуртожитку.
Краще б Кірос її насправді вбив.
Дурні, не до кінця оформлені думки, підозріло схожі на закоханість, вона загнала подалі. У цьому житті — нізащо.