Янголи-охоронці, або таємниця Кенріаха

Вісім постатей сиділи за круглим столом. Поряд з кожним стояв залізний келих з червоною рідиною, бриньчала тиша. Здавалось постаті знудились і їх тіла були розслаблені, та напругу видавали нерухомі погляди, що прикипіли до магічного дзеркала. Вони чекали. Кожне обличчя ховав каптур чорної мантії, але цей маскарад був виключним фарсом. Їх видавали крила.
*
Ігні сидів на березі замерзлої річки, його руки лагідно гладили батьківський лук, те єдине, що лишилось йому від батька. За свої шістнадцять років, він не знав теплої батьківської любові, та горя від того не відчував. Смерть матінки не пройшла безслідно і для самого Ігні, що казати про того, хто любив її більше життя?
Десять років тому в їх місто завітала невідома хвороба, котра забрала по життю, майже в кожній родині, той не оминула і їх. Він не любив згадувати ті часи, але досі пам’ятав несамовите горе в очах батька, так само він на нього дивився вчора, коли ім’я сина виголосили в жеребкуванні для обряду.
Вже пів сторіччя вісім найбільших міст Когерата платили данину. Кожного зимового сонцестояння, вони віддавали по одній неповнолітній дитині, що мала пройти невідоме випробування в лісі Мар. Церква святих янголів проводила жеребкування та обирала цьогорічного обранця.
Деякі казали, що це плата за процвітання їх земель, деякі, що задобрювання духів, щоб ті не показились та не стали нападати на людей, хтось казав, що то жертва в ім’я восьми охоронців Когерата, а старші мовчали, тільки торочили про священні правила тай всього. Кожній дитині давали суворий наказ, виконати обов’язок та найти джерело магії, щоб прославити своє місто і країну, проте деталей ні хто не казав. Страшним було і те, що жодна дитина так і не повернулась з тих, направду лихих, міст.
Тож хлопчину довезли до околиць лісу та й кинули, торочачи про побажання удачі і чогось там ще. Направду Ігні не слухав їх, ще на площі, як його проводжали в дорогу, наслухався всякого. Десь ходив шепіт, що він муситиме вбивати інших дітей, бо то частина обов’язку обраного. Хтось казав, що то білет в один кінець, що він буде неначе худоба для нав’ї братії. Власне страшних здогадок було достатньо.
Словом, думки були не веселі. Хлопець, дякувати батькові мисливцю, вправно володів зброєю та своїм тілом, але завдавати комусь шкоди йому не хотілось. Він був сміливим, та не по роках, дорослим, але все ж лишався дитиною, тож хлопцю страшенно хотілось плакати. Починало темнішати, треба було іти шукати прихисток. Несподівано роздався крик. Ліс завмер, наче спостерігаючи.
«Плювати мені на все це», — подумав собі хлопчина і рушив на крик. Що найменше, він спробує допомогти, а далі буде видно.
*
Біле хутро було вимазано кров’ю, де-не-де стирчали кістяні нарости, а очі були чорні, наче сама ніч. Неймовірний за розмірами вовк повільно підходив до неї. Натлана тремтячими руками тримала кинджал. То була та єдина зброя, котру їй дали з собою містяни, коли проводжали на обряд. Але ж вона не вміла їм користуватись!
Тендітне дівчисько, років п’ятнадцяти, вголос прощалась з життям і сильно, дуже сильно сварилась. Якщоб її слухали боги, в них би вуха відвалитись від тої брудної лайки. Та Натлану було не зупинити. За той час, поки дівчина намагалась втекти від цієї потвори та тепер задкувала до міцного дерева, бо бігти сил вже не лишалось,вона встигла проклясти та обкласти найміцнішими словами все, включаючи обряд, містян, ліс і цю примару.
Вовк приготувався до стрибку, та несподівано дівчина почула свист. Тонка стріла влучила прямо в око потворі. Мара завила та все ж понеслась прямо на неї. Але друга стріла обпекла лапу чудовиську і воно помчало в хащу.
Натлана озирнулась. Неподалік стояв юнак. Червоне від напруги обличчя, налякані, проте рішучі, сині очі і руде волосся. В руках він тримав лук. Такий от рятівник. Якщо б ситуація була інакшою, першою думкою дівчини було б те, що він красень, але окрім того, як вилаятись ще раз, їй в голову ні чого не прийшло.
— Я вмію битися, — додала дівчина і трохи міцніше стисла зброю спітнілими долонями.
— Будь ласка, — без тіні сумніву відповів хлопець. — Я не збираюсь тобі шкодити. Не рятував якби так. Заспокойся. Проте йти звідси треба. Як не мари, то люди прийдуть на твій вереск.
— То тебе й не просила приходити, — відказала вона до незнайомця. Всеж трохи поміркувавши, Наталана вирішила, що померти в пащі чудовиська значно гірше ніж від рук людини, тож сторожко, але пішла на зустріч незнайомцю. — Ти хто такий взагалі?
— Ігні, — хлопець озирався і прислуховувався. — Рухай ногами, панночко. Бо чую я, що скоро тут будем не одні, тож тихо. Лиши питання на потім.
Вона кивнула і попленталась за хлопцем. Вони досить стрімко пересувались, не зважаючи на втому, обом хотілось жити. Він повів її глибше в хащі.
*
Залою пронісся невдоволений шепіт, а дві фігури перезирнулись. Хоч облич видно не було, відчувалось, що вони посміхаються. В залу ввійшов чоловік. Його обличчя було рясно засіяно зморшками, а очі затягла сліпота, але він був кремезнішим за інших, не мав крил та й зовсім не ховав обличчя. За спиною мав великий меч, що майже шкрябав підлогу.
— Тихіше, панове, гра ще триває.
*
Вони знайшли прихисток під корінням великого старого дерева. Чи то тварина, чи то час, створили чудовий прилисток. Вони довго мовчали, поки не почули, як завив вітер, що міг сховати їх голоси.
— Натлана. Так мене звати, — дівчині трохи було ніяково. — Вибач, що я так… ну і дякую.
Ігні посміхнувся, хлопчина щиро був радий, що був не сам:
— Нормально все. Я б теж насторожився. Та потвора була в крові. Ти була з кимось?
Дівчина кивнула. На очі навернулись сльози:
— Мене коли до лісу привезли, то я на галявину вийшла, а там мене найшла Кая. Вона теж в обряд потрапила. Мала така, гарна і усмішка, як сонечко гріло. То ми разом вирішили піти глибше, кого найти може, от і знайшли, — замовчала, нажаханими очима глянула прямо в душу хлопцеві. — Він їй шмат горла вирвав. Я бачила, як лилась кров.
Натлана закрила обличчя руками, по тілу побігли сироти. Дівчина завжди мала войовничий характер та й за словом в кишеню не лізла, але сьогодні вона дійсно була готова померти і це достобіса лякало. Ігні обережно торкнувся її плеча:
— Вибач. Давай все ж спробуємо знайти інших. Якщо ми лишимось по одинці, то не сьогодні-завтра, нас вб’ють. Як зберемося разом то, будемо вирішувати, що робити.
Дівчина кивнула, хоча хотілось сперечатись і клясти весь світ. Вона розуміла, що вижити вдвох вони не зможуть. Сьогодні їм просто повезло, а що буде далі? Треба було діяти.
— Давай спати, сил нема, — сказала вона.
— По черзі, один слухає, що там на вулиці, другий спить, потім міняємось, — твердо заявив хлопець.— Лягай. Я тебе підніму на зміну.
Ігні пересів ближче до виходу з їх укриття. Натлана не стала сперечатись. Вона майже одразу провалилась в сон. Він повнився жахіттями.
*
Сонечко вже освітлювало небо, та до світанку, ще був час. Тільки тоді хлопець розбудив дівчину і влігся поспати, попросив розбудити, як зійде сонце. Всю ніч десь поряд пробігали всілякі мари, але жодна їх не знайшла. Ранок не сильно відрізнявся та коли вже зі сховку було видно залите сонцем небо, Натлана почула ґвалт зовсім поряд з їх сховком. Дівчина почала штурхати Ігні в бік:
— На вулиці хтось є, — самими губами сказала вона. Він схопив лук та стріли, присунувся до виходу. Дівчина схопилась за кинджал. Поки Ігні наклав спершу стрілу та обережно визирнув, повисла тиша. Тільки роздався хрускіт та й по всьому. Вони нарешті тихо вийшли зі сховку Спиною до нього стояла невеличка постать, хлопчина його комплекції штрухався великою гіллякою в того самого вовка, що поранив вчора Ігні.
— Виходьте, я знаю,що ви там. До смаку стала моя схованка? — хлопчина все ще не повертався до гостей, та здавалось бачив їх спиною. Ігні уважно дивився на незнайомця, щось в ньому було не так, але що саме, хлопець не розумів. — Брязкальця свої відклади і дівчиську скажи. Нормально на добродія свого зі зброєю виходити?
Натлана пожала плечима та відклала кинджал. Ігні поклав свою зброю на підлогу та далеко відсувати не став. Вони стояли біля схованки, незнайомець знову заговорив.
— Я не заподію вам шкоди. Я теж був привезений на ритуал, — та тихо додав, — колись…
Він нарешті повернувся обличчям. Тепер Ігні розумів, що саме було не так з співрозмовником — він теж був марою. Вони кинулись до зброї, але хлопчина просто підійняв руки. Його тіло та обличчя були понівечені. За подертим одягом виглядали криваві рани, а на обличчі частково була відсутня шкіра та м’яз, що оголювало кістку щелепи і зуби з лівої сторони. Просто з грудей стирчав кинджал, схожий на той, що тримала Натлана.
— Кажу ж Вам, не ображу я вас, покладіть зброю, або хоча б в мене не направляйте, мені ось вистачає, — доволі весело хлопчина та не побачивши усмішок на обличчі співрозмовників трохи засмутився і додав, — я взагалі-то цей жарт досить довго придумував.
Нарешті він просто всівся на землю і чекав поки смертні, щось вже надумують. Ігні розумів, що марі зашкодити важко та й якщоб незнайомець хотів, то вбив би їх, а не вовка. Він опустив лук:
— Хто ти? І чому нам допомагаєш?
— Я ж вже сказав вам. Мене теж привели сюди на обряд, я теж людина. Ну що найменше був нею. Звати мене Кіт. А допомагаю чому… Можливо на зло цим потворам, можливо маю надію звільнитись від всього цього. Давайте зайдемо в схованку, бо вам небезпечно просто посеред лісу стояти, як жити хочете звісно. Я буду на проході сидіти, щоб примар відлякувати. Вони бояться мене, тож не підійдуть, як будуть відчувати десь поряд.
Так і зробили, розмістившись в сховку, знову продовжили розмову.
— Хто ці потвори, котрим на зло ти це все робиш? — Ігні був дуже кмітливим хлопцем і вмів уважно слухати, тож і питання в нього були влучні.
— Тут я вам дещо розповім, — Кіт зітхнув. — Вам доведеться мені повірити, бо частково, то моя власна історія. П’ятдесят зим тому до нашого міста прийшов посланець янгола-охоронця нашого міста. Він запевнив людей, що наш святий самотужки стримує навалу мар, але для захисту міста ми маємо відправляти одну неповнолітню дитину до лісу, щоб цей обранець найшов стародавні руни і поміг герою.
Чому дитину? Бо чудовиська не могли зачепити чисте створіння. Зовсім малі звісно не підходили, але ось підлітки, кому не виповнилось вісімнадцять літ, були ідеальними обранцями. А інакше мари вийдуть з лісу та винищать весь Кенріах.
Я був хлопчиськом кмітливим та мав багато планів на життя, але не так сталося, як хотілося. Мене привезли сюди і я зустрівся ще з парою хлопців, та на нас почали полювання. Ми скоро зрозуміли, що шляху звідси не існує, а потворам занадто все одно скільки нам років. Ми намагались повернутись, та цей клятий ліс не випускав назад.
Ще до ночі мої нові знайомі померли, а я вирішив, що не хочу бути харчем для цих чудовиськ, тож наклав на себе руки, а щоб моє тіло ні кому не дісталось, встромив собі ножа в серце та й зробив крок в ріку. Боляче було, що аж досі ниє, але я не очікував, що станеться зі мною це, — він розвів руками. — Та саме жахливе почалось пізніше.
Коли я відкрив очі, то стояв біля великого дерева з сотнями символів на стовбурі. Поряд горіла ватра, а поряд з нею пів колом стояли вони. Ті кого в Кенріаху назвали героями, янголами-охорнцями міст. І вони не боролися з потворами, ні! Вони були їм за господарів!
Натлана зблідла, Ігні теж затамував подих. Невже історія, котру з дитинства знає кожна дитина в цьому краї — брехня? Невже це велике шахрайство? В голові паморочилось. Наталана зробила глибокий вдих і зібрала таку лайку, що хлопці почали в голос сміятись. Стало легше. Та тепер треба було зрозуміти, що робити далі.
*
В залі стояв галас, не залишилось тих не вимушених поз. Кожна з постатей, так голосно кричала та жестикулювала, хіба не зривала каптура з голови. Крила тривожно рухались під мантіями.
« Чого він лізе?!» «Треба було одразу його знищити!» «Ми маємо втрутитись!» Гомін наростав. Чоловік з мечем, одним рухом витяг його за спини та встромив в стіл.
— Шановні, припиніть цей галас! Ми не можемо втрутитись, така угода з лісом і ви знаєте це. Чи хтось хоче порушити домовленість? — він обвів страшним сліпим поглядом вісім постатей. Всі завмерли. — Вони не покинуть цього лісу, ніхто не покине. Тож заспокойтесь, та дивіться виставу!
*
Коли дихати стало легше, Натлана задала наступне питання:
— Що сталося далі, Кіте? Чому ти став таким?
— О, то виявилась моя перемога, — Кіт посміхнувся, від чого зуби крізь рану на обличчі стало видно сильніше. — Кожна примара, служить одному з янголів. Коли вона вбиває людину, то приносить її душу своєму власникові. А я, я сам вбив себе, тож ні як не міг бути чиїмось.
Вони ледь не погризлися за мене, уявляєте? Але старий сліпець, вирішив, що я лишусь тут, як привид, бо, власне, ні кому не належу.
Ці потвори назвали його Ареєм, в мене від нього мороз шкірою ходить. Як я зрозумів, він є господарем цього лісу і всі ці янголи його страшенно бояться, бо слова ні хто проти не сказав.
Тоді декілька янголів лишились без душ, та почали нити, що так перестануть бути безсмертними, але їх швидко заспокоїли і сказали, що на наступний рік буде краще та й взагалі своїх мар треба робити сильнішими, а це взагалі-то чесні ігри. Уявляєте? Це для них гра, з нашими життями.
Я не бачив, що було далі мене наче вітром віднесли до ріки, де я наклав на себе руки. Та через рік, я прокрався до того дерева знов і побачив, як вони поглинали душі тих, хто знову вмер. Тож з року в рік я намагаюсь знайти когось, хто зможе щось зробити.
Запанувала тиша. Було зрозуміло, що Кіту за п’ятдесят зим, цього жодного разу не вдалося. Таємне товариство, що панувало в Кенріаху, мало владу і магічну силу. Чи були в цієї трійці хоч якісь шанси?