– Що є ми? — запитую себе я вже вкотре. — І не знаходжу відповіді.
– Може… Це я — невірний? — щораз вагаюся в собі. У своїй “побожності”. — Усі ж інші… Начебто курсують у добре відомому напрямку — за Господарем.
– Ми були створені ним і для нього. Напівкровком, що вважав себе вищим за Богів і відчайдушно намагався всім це довести.
– Певне, я не мав би говорити таке про свого Творця, але якщо інші обирають імена та живуть людським життям, то чому я мушу забороняти собі мислити?..
Потік одних міркувань відразу впадає в інший, ширший та глибший:
– Чи мав би я думати взагалі? — кожна моя хвилина на цій проклятій землі сповнена подібними роздумами. Виснажливими й беззмістовними.
Мене все ще долають сумніви…
– Може… Він нам збрехав?
“Він бреше. Бреше. Бреше”, — лунає в моїй голові. Хто це міг бути? Якщо це інші, то чому сповіщають про свої занепокоєння так? Навіщо нашіптувати, коли ми здатні на значно більше?
– Ні, це не вони. Та й хіба може плескатися сумнів у казані суцільної чорної рідини?
– Я знову заплутався.
– Треба почати спочатку. Не з Господаря… З неї.
– Матір.
– Мені пощастило. Я був останнім серед народжених, хто застав її живою. Сто сорок восьмим. Але це тривало лише мить. А потім, з її останнім подихом, на світ з’явився сто сорок дев’ятий.
– Матір — неймовірно вродлива жінка, чиє обличчя було перекошене невимовним горем…
“Гарна, бліда, мертва”.
– Такою я її запам’ятав. Цей образ я беріг у пам’яті протягом двох своїх життів, а потім…
– Ні, знову плутаюся. Спочатку.
І. Матір. Народила й померла.
ІІ. Господар. Він був поряд із матір’ю. Саме з його милості ми народилися. Він хотів дати нам життя. І тепер ми служимо йому.
ІІІ. Господар — наша єдина мета.
– Чого хотів Господар? Його волю нікому не збагнути до кінця. Але відомо мені, що хаос приніс він на благословенні Богами землі. Тепер вони прокляті.
– Кажуть, він диявол. Але хіба зв’язок НЕ з Богинею та плід від нього — це гріх? Таких випадків була купа! Чим тоді вирізняється мій Господар?
– До того ж… Він знищив породження Гиді з пророцтва — те, проти чого виступав майже ввесь пантеон….
– Не розумію.
– Та зараз не про це. Моїй здатності міркувати розважливо цілком може заважати служіння Творцю…
– Збився. Не хочу починати знову. Стомився, на диво. І час мій добігає кінця.
ІV. Нас потопили в Гиді.
– Це був той скажений бузувір. Той, хто дав життя напівкровці. Я точно знаю. Відмічене трьома цятками око вони ділили на двох.
– У ті рідкісні миті, коли маску скидав Господар свою, я бачив невимовну красу й око, що було йому чуже та ненависне.
– Батько відрікся від сина. Та син, як не старався, усе ж не зміг розірвати кровний зв’язок — продовжував сплітати їх рок.
– І, зрештою, у поєдинку вони зійшлися сам на сам, коли вже не до снаги було нам.
“Мені шкода, Господарю. На прощення я не заслужив”.
V. Минали дні й ночі. Місяці, роки… Може, і століття перш ніж розплющив я очі.
– Стільки питань мав я, коли вдруге на ноги ступив…
“Де Господар, чи вберегли ми життя його швидкоплинне?”
“Породження Гиді вбито, та силу цю так і не змито?”
“Чи Матір жива, якщо “гурт” наш на світ знов вирина?”
– То жінка була. Господар у жіночому тілі? — такою моя перша думка була. А потім розгледів. Упізнав те обличчя з портретів, зелені очі, що пильнували з кожного кутка дому.
– Але як підняти змогла? Не Матір вона… Не наша, точніш.
– Не Матір, і не Творець, та наказ віддала чітко — від призначення свого не відступати й за Господаря життя віддати.
– Однак не відчули ми наш одвічний зв’язок, тож розбрелися хто куди долю шукати. На поклик Господаря чекати.
– Долинала до мене радість своїх: імена обирали й життя проживали.
– Дурні. Нащо хапатися за те, що їм не належить?..
VI. Цей день настав — Господар помер.
– Зібралися ми знову всі разом, щоб справі нашій покласти край.
– Ніколи б у таке не повірив — життя дарували ми, а не нам!
– Та досконалості Матері нам не сягнути, як і те тепле й тріпотливе нам не забути, що розтануло в ній на літа…
– Тож Господар із чужим лик ділив.
– Однак то не біда, певне, була, бо ж відразу маскою обличчя закрив.
– І де тільки взяв її знов?.. І так то природно на вигляд було, немов друга шкіра. Рідніша за першу.
– І сказав нам Господар, що мусимо з часом усі повмирати. А більшість уже мали життя…
“Кажу ж, дурні!”
– Геть про своє призначення позабували. Мене ж непокоїло лиш одне…
– Заплямована світла блакить. Відкрилась вона мені лиш на мить. Але й того було досить, аби збагнути, хто косу смерті за спиною для нас наново носить — батько його.
– Та виявилося згодом, що думками я був близько й далеко водночас…
– Коли над першим занесли клинок, зі злата й божественних мантр…
– Породження Гиді жило, а значить усе діло прахом пішло…
VII. Полювання почалось.
– Як і прорекла зеленоока — час нам життям відплатити.
– Очікуваний кінець, еге ж?
– Однак не для всіх.
– Хто у волі Творця сумнівався — боровся, як міг; тікав туди, де “життя” провів… Та, зрештою, ні тіла, ні натяків глузду не зберіг.
– Господар як дав, так і назад свою власність забрав.
– А я їх попереджав… Та хто буде слухати? Юродивого. Без імені. Без життя. Лише з волею Творця в думках.
– Та що цікавіше, і, власне, декотрих у річище віри навернуло — зміна вражого клинка на кровожерливого “батога”…
– Матір.
“Матір. Матір. Матір”, — шепотілися й волали в наших думках. І кожен сподівався на диво — невже Матір жива?
– Проте Господар твердо відрубав: “ЦЕ НЕ ВОНА”.
“Матір за вас уже давним-давно життя віддала”…
– Без упину нагадував він.
– Та віри цьому насправді ніхто не йняв, хіба що вдавав…
– Чому ж нам брехав? Боявся? Її? То хто ж така матір тоді?
VIII. Я стрів її.
– Спогади. Думки. Чужі слова…
– Усе це пил. Мара. І не варте сил.
– Знання про Творця та його буття — омана одна.
– Хаос приніс він на благословенні Богами землі?
– Брехня.
– Без Матері він не вартує й мідяка.
– Така тут, здається, ходить найменша монета (за це, однак, не ручаюсь, бо життя свого я не мав).
– Тож здогадався не зразу. Лиш, коли віч-на-віч… Не дав відсіч.
– Той хаос Матір насправді несла.
“Сполосана шрамами, рум’яна й жива”.
– Зреклася Творця. І геть іншими барвами грали ті дні, що вона прожила…
– То може і я мав би?
– Усі ми.
Тоді було б справжнє життя.
– Та нині для нас уже все втрачено, бо трійцю любить лише Бог. І тричі зродитися одному йому дано…
– І тим, на кого перст божественний укаже.
— Занотовано 149-м.
Найкраща робота конкурсу, навіть докопатись ні до чого.
Побачила коментар, що це найкраща робота на конкурсі. Не можу погодитись.
Дуже воно цікаво, але нічого не зрозуміло, вочевидь, це не для всіх 🤔
Схоже на реп чи напівбілий вірш, який не вліз в обсяги на конкурс поезії.
Мені субʼєктивно сподобалось не дуже. Не зрозуміла сюжету 😢
🤔Не можу погодитися з коментарем Teos Aner, але це точно не найгірша робота на цьому конкурсі. Прослідковується боротьба язичницького пантеону богів і християнства чи щось таке. Просто важко сприймається. Тут частково погоджуся з коментарем JennyP. Важко віднести до прози, але відчувається, що автор/ка заклав/ла глибокий сенс🤔 Ще б зрозуміти який саме… У будь-якому випадку дякую за твір і зичу успіху👍
Цікаво й непогано, але віє вайбом французької трагедії (французької поетичної п’єси).
Ото думаю то філософія – існування всевишнього,а де товариство, куди воно ділося, з’їв цербер, варіант чиїхось думок.
От якби перетворите це на пʼєсу… Або на класичне за структурою оповідання… Ні, краще на пʼєсу. Тому що не варто робити складним одразу все: зміст, форму та ідею. Тоді було б добре. А зараз дуже цікаво, проте не зрозуміло, як оцінити. Не той формат, не для цього конкурсу.