Коло Зникаючого Сонця

“Я що, дійсно божевільний?” — подумав він, та стер піт, що виступив з чола. Донька Найджела казала, що це так, і він почав поступово вірити їй. Ірма — так її звали. Вона жила у великому домі зі своїм чоловіком, а Найджел жив із ними. Його місце було в маленькій бібліотеці.
Зморщена рука тримала листок куща, що ріс далеко від їхнього дому. Листок вже давно втратив свою пружність та колір. Він майже просвічувався на сонці, а гілки усохли та опустилися. Найджел підвів очі на галявину. Зсохлі дерева й осілі рослини тягнулися до землі, хоч довкола мав панувати розпал зелених барв. Чоловік йшов звивистою стежкою, що вела від галявини до лісу, а далі, додому. Світлі дні — єдине, що залишало почуття, що було схожим на те, коли тобі кладуть грілку на груди під час хвороби. Після двадцяти років викладання міфології, ректор університету гуманітарних наук скоротив філософський факультет, і Найджел Рагглз залишився без роботи.
— Я казала тобі, що це негідна професія, — так казала йому Ірма.
Суха гілка тріснула під його ногами, і чоловік повернувся та завмер. Перед його очима розкинулась картина: білка, що сполохалась від стороннього звуку, бігла в сторону галявини, яку він тільки пройшов. Коли вона наблизилась до місцевості, її шубка стала дибки, і професор почув сичання. Вона миттю розвернулась та побігла в інший бік. Щось у тій галявині було неправильним. Від слова зовсім. Вона немов дихала тінями, відганяючи не тільки білок, а й найсміливіші думки про те, щоб наблизитися. Найджел підніс руку до голови й пригладив залисини із залишками світло-русявого волосся. Всю дорогу додому він підозрював щось, але пам’ять грала з ним підступну гру: слово, яке крутилося на язиці, було невимовним, наче його ніколи не існувало.
Чоловік зайшов додому, і в ніс йому вдарив запах цедри лимона та кориці.
— Газети на столі, — відсторонено мовила Ірма.
Найджел мовчки кивнув, та фактура газетного паперу ледь шурхнула під його старечими пальцями. Він схопив газету і напружено ковзнув поглядом по заголовку. Десь угорі скрипнули сходи — Ірма вже піднімалася до себе. Але це його не турбувало. Увагу захопила стаття:
“БАРБАРА СТЕЙЛЗ: “МІЙ БУДИНОК ЗНИК БЕЗВІСТИ, А РАЗОМ ІЗ НИМ САД”. ”
— Що? — сказав до себе професор.
“Це ж неможливо” — про себе додав він та почав бігти очима по тексту:
“Ми з чоловіком живемо у квартирі. Іноді на вихідні ми виїжджаємо до приватного будинку, щоб влаштувати страви на відкритому грилі. Він знаходиться в передмісті Су-Фолс, їхати нам далеко, тож ми буваємо там раз на місяць. Останні рази я помічала, що ліс та дерева навколо поблідніли, а трава пожовкла і впала на землю. Але… Хто ж буде таким перейматися? Я і гадки не мала, що коли ми приїдемо наступного разу, наш дім зникне!!! Це просто нечувано! На місці колишнього дому та саду тепер лише пожовкла трава. Я не знаю, що мені робити та куди звертатись. Юристи з якими ми спілкувались розводять руками. Дорогі співмешканці, якщо ви знаєте, що можна вдіяти, напишіть мені особисто. Контакти залишаю нижче.”
А далі, очі професора прочитали отаке:
“Міс Барбара Стейлз цілковито вірно описала ситуацію. Ми виїхали за вказаною нею адресою — будинок щез. Сусіди запевняють, що помічали як з кожним днем місцевість там прозорішала. Пильнуйте ваші будинки. — Поліція штату Південної Дакоти”.
— Ти бачила це? — Найджел прокричав до неї з першого поверху.
— Тату, годі. Це звичайна сенсація. Навіщо тобі ці дурниці?
— Подивись на це! — тримаючи газету в руках, він біг до неї на другий поверх.
Коліно чоловіка злегка хруснуло від раптового навантаження, а окуляри запітніли. Ірма вийшла з дверей та зачувши як він біжить, підійшла до нього впритул:
— Тату. Це все просто божевілля. Не ведися! Я тебе прошу.
Найджел опустив погляд униз, до підлоги. Ірма розмовляла з ним так, наче він справді був божевільним. Дівчина звернула увагу на поведінку батька ще декілька років тому, тоді коли він почав поринати в конспірологічні теорії по захопленню світу. Розповіді про цивілізації і магічних істот, що живуть серед нас змушували її чоловіка казати їй:
“В больнічку. Йому треба в больнічку, люба. Нічо більше не поможе”.
Двері її кімнати голосно ляснули перед ним. Найджел глибоко вдихнув та видихнув, уривок із газети наштовхнув його на думку, і він спустився до бібліотеки. Більшу площу кімнати займали шафи, що стояли одна навпроти одної. Повітря бібліотеки пахло пилом і старими сторінками. Ряди книг, немов мовчазні фігури, тягнулися вздовж стін, їхні корінці тьмяно сяяли у сутінках. Найджел окинув оком своє найцінніше надбання, та обличчя посвітлішало від усмішки. Його рука потягнулась за кількома книгами, в яких точно мала міститися потрібна йому інформація. Тверда палітурка миттю відчинилася, і запах пожовклого паперу вивільнився назовні. Чоловік перегорнув декілька сторінок, проте вони були порожніми. Брови професора піднялись дороги, а зморшки густим візерунком зібрались на чолі. Пальці гарячково перебирали сторінки, проте ні одна з них не була заповнена текстом. Жодної букви та цифри. За прикладом цієї книги, він узяв до рук інші.
— Як це, взагалі, можливо? — мало не кричав він до себе.
Десятки книг валялись розгорнутими на підлозі. На перевірці останніх можливих книг, де могли міститися будь-які зачіпки, пусті листки почали злітали в повітря. Сидячи на підлозі серед гармидеру, до чоловіка прийшла ще одна думка. І він зробив це.
— Алло. Лестер?
— Привіт. Неочікувано тебе чути, — хрипувато сказав він
— Мені потрібна допомога.
— Яка?
— Ти… Ти помітив… Що коїться з природою? Вона наче… згасає. Але зовсім частинами. Потроху. І будинок зник…
— Будинок? Ні, ти ж знаєш, я не виходжу із дому. Нога.
— Точно, вибач. Прочитай міський вісник. Але після того, як я тебе запитаю.
— Запитаєш що?
Найджел зітхнув, і прокашлявся. Він намагався зробити так, щоб його голос не звучав божевільно.
— Ти пам’ятаєш… Мхг… Той орден, про який нам розповідали на лекціях? Той, що зник століття тому. Там було щось… про сонце.
— Почекай, ти думаєш це правда? — загиготів Лестер.
— Просто скажи мені назву. Прошу.
— Коло Зникаючого Сонця, Найджеле.
— Коло Зникаючого Сонця? — він замислився. Згадка про це таємниче товариство завжди була в підручниках між рядків, немов вони не мали існувати, але залишили сліди. І тепер ці сліди знову проявляються в світі. — Дякую!
— Тільки не кажи мені, що ти думаєш, це вина “загадкового ордену і вони хочуть знищити світ” — язвив він, тоном, що аж капав сарказмом.
— Ні. Дякую. Прощавай, друже.
Чоловік швидко натис кнопку закінчення виклику. Уникаючи зайвих запитань він відправився на ту саму галявину, де був уже сьогодні.
Місячне сяйво освітлювало дорогу до галявини. Тиша, що поселилась у цих місцях діяла на професора як заспокійливий трав’яний чай. Немов у трансі помірними кроками чоловік наближався все ближче до своєї цілі. Стугоніння серця уповільнилося, і Найджел прийняв цей виклик так, наче готувався до цього все своє життя. А він і справді готувався. Хлопець поступив в університет, щоб стати вчителем англійської мови, проте згодом його полонила міфологія. За п’ять років він почав викладати. Книжки зі стародавніми міфами відійшли на задній план, коли він познайомився з архаїчною міфологією. Найджел Рагглз щиро вірив у існування вищих істот, що таємно керують світом. Він вірив у летючі тарілки, магію та десятки різних таємних орденів, і ось настала мить зустрітися з ними. Зустрітися, і запитати: “То як ваші справи, га?”
Проте, Коло Зникаючого Сонця таке не можна було запитати. І Найджел підозрював, що ці істоти, які можливо трапляться йому на шляху, зітруть його подобу. Саме в ту мить, як він зрозуміє, що вони існують.
Гілчасті голі дерева хиталися із боку в бік від легких подихів вітру, а засохлі кущі майже перетворилися на попіл під його ногами. Фігура чоловіка в темряві нагадувала високий моторошний скелет, що виліз із гробниці та шукає пригод. Тінь розпливалась позаду нього, як вірна служниця, закриваючи жовтіючу поросль галявини. Він озирнувся та почав шукати. “Має бути щось. Ознаки діяльності. Все, що коїться, вказує на них” — майнуло в голові. Трава зминалася під впливом його ніг, а ледь чутне шурхотіння доносилось здалеку лісу. Найджел обійшов повз всієї галявини, та не знайшов нічого, що бодай трохи б нагадувало товариство. Чоловік сів навчіпочки, і відчув знизу гаряче тепло. Від несподіванки він раптово обернувся. Тепло линуло з невеликого каменю, розміром з середній пеньок. Він підставив долоню зверху нього, достоту так, як піднімають руку над вогнем. Всередині каменю немов розжарювалось палахке ядро, що ледь освітлювало його руку. Чоловік злегка примружив очі. І нарешті… Він побачив…
Символ Кола Зникаючого Сонця, що був вигравіюваний на камені. Хай би там яким гарячим він не був, бажання торкнутися чорного кола переважало. Палець професора опустився на гравіювання і простір та час завмерли. Лише на мить. Руку наче притягнуло магнітом, він був не в змозі її відірвати, і тут… Найджел побачив проблиски бузкового світіння, що промінцями виходили з каменю. В ньому з високою швидкістю почала утворюватися діра, а рука професора потягнулась всередину. Невдовзі все його тіло почало засмоктувати у величезний отвір. Бузкове світіння переливалося темно-фіалковими відтінками всередині тунелю, що вів углиб землі. Чи то за велінням істот, що панували десь там далеко, то чи за молитвами Найджела, летів він донизу з помірною швидкістю. Тіло пливло немов у густому відварі киселю, так наче закони гравітації більше не існували. Із жахом та одночасним зачудуванням чоловік спостерігав куди він направляється.
Минуло більше півгодини, і раптом професор почав летіти крізь тунель набагато швидше. Фіолетове світіння вдалині переходило в темно-сині кольори, та незабаром тіло чоловіка недолуго гепнулось об бруківку посеред незнайомого міста.
Найджел Рагглз був би великим брехуном, якби сказав в той момент, що його голова не боліла, а овочеве рагу не просилося назад. Із сум’яттям у душі чоловік невпевнено став на ноги прямо посеред широкої вулиці та подумав: “А непогано, хоч Ірмі докучати не буду” і гиготнув про себе. Вимощена дорога вела до центру невеличкого міста, а обабіч доріг вишикувались маленькі кам’яні будинки. В напівтемряві, що нагадувала одночасно глибокий синій та болотяний зелений він розгледів низьку фігуру, що стояла прямо навпроти нього. Вона підійшла.
— Звідки ти взявся? — настороженим тоном запитала вона.
— Геть не знаю як вам пояснити… Просто взявся, — він намагався усміхатись. — А де це я?
Фігура підійшла до нього ближче. Вона не відповіла. Йому здалося, що вона прошепотіла собі щось під носа, і нарешті зняла з себе каптура. Ні, вона виглядала абсолютно звичайно, як для жінки похилого віку. Те, що було абсолютно незвичайним, так це її шкіра синього відтінку. Вона поглянула на нього своїми чорними очима та сказала:
— Не знаю, як ти тут опинився… Але пішли зі мною, — вона розвернулась та майнула рукою. Найджел рушив за нею. Щось підказувало йому, що потрібно йти за незнайомкою. Неподалік від них стояла крамничка з книгами, жінка жестом запросила його всередину. Вона підійшла до нього впритул, і він відчув запах троянди та смаженого хлібу з часником. Жінка стишила голос:
— Ти інший. Ти не такий як усі ми, і можеш нас врятувати.
— Що? Чому?
— Ти бачиш мою шкіру? Це вони зробили. Витягнули із мене всі кольори та змусили працювати на них.
— Хто вони?
— Ті, хто хочуть знищити Сонце.
Враз Найджел все зрозумів. Він хутко кивнув, та на обличчя жінки натягнулась усмішка. Крамницю освітлювала одна єдина свічка, і тінь жінки танцювала поки та йшла в кінець кімнати. Вона знову щось пробурмотіла собі під носа та почала шукати щось між полиць. “Ось…ось” — почув Найджел, в ту мить як фігура верталась до нього. В руках вона тримала фоліант, її обкладинка була чорною, як і зріз.
— Це Книга Згасання, — пояснила вона шепітом.
Найджелу не потрібні були подальші пояснення, він знав, що таке Книга Згасання. Однак, він не став на заваді старенькій.
— Вони шукають її дуже давно, — її очі пробігли палітуркою. — Тут знання про магію Згасання та історія світів, які вони вже поглинули. Вона і досі працює… Знищує книги, що мають відомості про їхню магію.
— Звідки вона тут?
— Не питай мене, бо це довга історія. Я не знаю хто ти, але тепер ти мусиш нас врятувати. Усіх. Місто охороняють вартові. Вночі вони не помітять тебе, але вдень… Твоя світла шкіра вмить приверне увагу, і вони заберуть твої фарби! — її обличчя злегка трусилося від страху. — Вийдеш із крамниці, та звернеш на вулицю де я тебе побачила. Наліво буде болото. Іди туди. Обмажся ним з голови до ніг, — вона поглянула на його світлу маківку. — І волосся теж. Вони не повинні тебе впізнати.
“Обмазатися чим? Ще чого! Але цей синій колір… Її очі… Лади, Рагглз, тепер ти в книзі казок. Тільки б не зустріти Джека з бобовим стеблом” — подумав він.
— І що ж мені робити? — Найджел був просто приголомшений.
Поки стара ворушила губами, він думав, що його тут насправді немає. Найджел Рагглз лежить у психіатричній лікарні, куди його запроторила донька, а лікар вколов чоловіку чогось міцного. Немає ніякого товариства. Немає ніякої загрози людству.
— Ти мене слухаєш? — з докором запитала вона, а тоді її вираз обличчя скривився від жаху. — Ховайся!
— Що?
Вона хутко схопила його за комір та штовхнула з-за прилавок. Найджел голосно бабахнувся об дерев’яну підлогу, вуста від раптового удару зімкнулись в трубочку. Дзвоник задзеленчав, сповіщаючи про гостя. Істота пригнула голову, ледве пролазячи у двері. Її гострі плечі та мерехтливі обладунки здавалися ще більшими під місячним світлом. Над старою нависла яструбина голова з пильними очима, що неначе вишукували найменший обман. Важке дихання наповнило кімнату запахом ціаніду, а з клюва виходила пара. Він принюхувався.
— Хто тут іще? — прогуркотів він.
— Пане вартовий, я сама самісінька.
— Що це за запах? Я чую щось… Щось підозріле, — ноги тварини голосно загупали до неї.
Клювом він опустився до старої та обнюхав її.
— Гмрх…гмрх… Це не від тебе, — сказав він та озирнувся.
Професор, затамувавши дихання, хукав у кулак, покриваючи окуляри запотіванням. Він зіщулився на підлозі, молячись, щоб істота пішла. Але кроки наближалися в його сторону.
Гучне пихкання істоти наближалось з кожним кроком, старенька силкувалася зупинити його:
— Стійте! Пане вартовий! Чекайте! — бігла вона за ним.
Яструб минув ріг прилавку та побачив скрюченого чоловіка, його голова нахилилась до нього і Найджел відчув хрипке дихання істоти. Зіниці тварини-людини розширилися, і вона запитала зловісним тоном:
— Хто ти, що насмілився ховатися?
Професор позадкував, а яструб йшов до нього розважливими кроками. Підлога тріщала під його лапами, а велетенське тіло зачепило стос книг, вони полетіли догори дригом униз. Обличчя істоти якомога ближче присунулось до чоловіка, який вже майже задихався від запаху ціаніду. Ще мить, і та істота схопить його. Схопить та віднесе до свого правителя. Людські руки підкралися до професора, що вже втратив будь-яку надію на порятунок. Найджел примружив очі та кліпнув. Гомінке ляскання змусило його очі відчинитись. Істота летіла всередину підлоги.
— Гр-гра… А-а-а!!!! — кричав яструб, падаючи униз.
Трохи хитаючись він підвівся на свої дві, та поглянув у величезний отвір, що наче утворився нізвідки. Позаду діри стояла старенька. Вона іронічно посміхалася. За мить, дерев’яна підлога в отворі почала відновлюватись малими частками.
— Це ви зробили?! Як? — запитав він та поправив оправу.
— Синку, йди на болото. Потім повертайся. Я розкажу тобі про магію, — вона тицьнула по фоліанту, що теж з’явився наче з повітря. — Ти мусиш врятувати нас від товариства.
Найджел так і зробив. За маршрутом, що йому вказала старенька, дістався болота. Поверхня вкрита хрусткою кіркою притягувала до себе, здавалось один рух — і ти в безодні тягучих вод. Сірі дерева й підгнилі корені огортали місцевість, а повітря просочувала гниль. Ноги ступили на тверду землю перед брудом, і тулуб напів зігнувся. Чоловік підвів очі до місяця та сказав собі: “Те, в що я вірив все життя — правда. Все справжнє” — він усміхнувся, навіть попри те, що геть не знав, як рухатись далі. Речі хутко опинились на підлозі, а долоні почали зачерпувати багнюку. Він втирав бруд тонким шаром у шкіру, при засиханні той ставав мов глина, що де-не-де тріскалась. Тепер його тіло мало потрібний колір, і він легко знайшов дорогу назад до крамниці. Очі старої блистіли жовто-гарячим полум’ям, вона притисла фоліант до себе.
— Тепер ти синій як і я, — усміхнулась вона, — Хоча б, можемо не боятись, що вони тебе впізнають.
— Я досі не розумію. Що від мене вимагається? — професор потер скроню.
— Це — ключ, — показала вона на книгу. Жінка почала читати вголос:
“Циклічність — наша філософія. Колись світ поверне до свого першого, правильного порядку. І ми, допоможемо прискорити цей природний процес. Люди самі добре працюють над самознищенням. Війни, хвороби, геноциди… Хіба… це той світ, у якому гідні жити душі? Першою була магія, яка має повернутись. Століття тому, Ахроманти зникли з книжок та пам’яті. Люди не розуміли наших праведних намірів, та всіляко перешкоджали нам. Це наш час. Час коли Ахромантам призначено стерти людство”.
Жінка підняла свої темні очі.
— Вони ж уже це роблять, правда?
— Так. Зникає місцевість. Ви хочете сказати… Вони хочуть “перезапустити планету”, щоб магія “знову” володарювала? — насторожено уточнив він.
— Так. Раніше вони не могли цього зробити. Я підозрюю, стародавній артефакт було віднайдено… — вуста старенької ледь піджалися. Обличчям прокотився сум. — Ми не можемо нічого вдіяти. Ахроманти мають владу над нами. Коли вони забирають барви людини… Часточка душі відходить разом із ними. І це дає змогу контролювати нас.
— Жах… Тоді це означає, що я можу протистояти. Але як? Подивіться на мене: підстаркуватий професор, який геть ні на що не здатен.
— Я знаю як. Щоб вивчити магію, яка міститься у цій книзі тобі знадобиться ні один тиждень. За цей час вони зітруть десятки місць. Але є вихід, — золотий зуб старої зблиснув у темряві.
— Який?
Вона хитро поглянула то на книгу, то на професора.
— Я володію магією, яка тут описана. І передам її часточку тобі.
— Ц-це безпечно? Взагалі… я не дуже готовий.
— Не кожен може протистояти злу, — вона розвернулась в інший бік та затупала до кінця крамниці.
Силует жінки віддалявся, а її тіло почало прозорішати.
Думка вибухнула в голові, як удар громовиці: “Ніхто не вірив мені, що ці істоти існують. Якщо світ загине через їхні руки, то ніхто навіть не дізнається”.
— Стійте! — крикнув він. Стара дійсно зупинилась, проте обличчям не повернулась. — Я спробую. Зараз я єдиний… Хто знає… І можу щось вдіяти.
— Так, — розвертаючись, сказала вона.
— Ви знаєте… Де вони ховаються? І що, саме я маю зробити?
Стара мовчки кивнула та підійшла до нього. Вона відклала фоліант у схованку, і її руки доторкнулися його долонь. Пальці хутко переплелись в супроводі легких вібрації.
— Готовий? — обережно запитала вона.
— Та-ак.
— Заплющ очі. І попереджаю: все таки це трохи небезпечно. — Найджел зглитнув.
Повіки зімкнулись і тонкий заряд енергії почав виливатись із кінчиків пальців старої в його руки. Між ними в повітрі почала наростати срібна напівпрозора куля, що стрімко росла та піднімалась вище. Блискавка всередині кулі була, мов лук, що раз за разом випускав свої стріли. Крізь зачинені очі могутнє світло розрізало їм повіки. Імпульс з дужою силою віддавався іншому власнику, і знання магії затоплювали чоловіка з головою. По рукам струмком билась міцна магія, що гучно та раптово ударяла в мозок. Стара трохи ослабила свою руку, а згодом, зовсім відпустила. Жінка глянула на Найджела, і той розплющив очі. Вони блищали жовто-гарячим полум’ям.
Вмить він усвідомив, що повинен робити. Велика частина знань старої передалася йому.
— Мені пора, — сказав Найджел та розвернувся.
— Куди? Ти ще не готовий!
— Немає часу.
Старенька намагалась його затримати, проте чоловік швидко вийшов, озирнувшись на неї востаннє. Очі професора грізно світились в нічній темряві, і всередині жінки розточилося сум’яття.
Бруківка під стопами відчувалася ледь мокрою від нічної вологості. Каміння відзеркалювало світіння місяця, і йдучи вперед він трохи затримався через чорну мальовничість міста. В хатинках горіло світло свічок, а прямо попереду стояла величезна будівля, що була схожа на хмарочос. Гострі шпичаки взлітали вверх неба і багаточисленні балкони споруди були обрамлені опорами із статуями невеликих бісиків. Найджел, либонь на мить вирішив, що він і є частиною цього світу. Тепер він володіє магією. Тою, яку Ахроманти воліли повернути.
“Можливо так і потрібно? Стара може помилятися. Люди ж дійсно знищують самі себе… В дечому я згоден із ними. Але… Навіщо вони поневолюють цих людей і користуються їхніми силами? Ні. Такого не має бути. Все життя я шукав відповідь на запитання: що ховається за сторінками історії? І тепер, коли відповідь переді мною, я не можу стояти осторонь”. Його відволік звук кроків.
— Вам заборонено ходити вночі! — басом один із яструбів звернувся до нього.
Вони стояли впритул до багатоповерхової будівлі, і професор майже не помітив їх у сутінках. Важкі ноги невпинно йшли, яструби почали наближатися ближче. Чоловік силкувався побігти назад, як тут згадав про свої набуті сили.
Він витягнув руки, а в голові з’явився світлий потік думок, який почав витікати із пальців рікою. Яструби завмерли. Перед їхніми тілами виросла висока огорожа з кущів троянди та ліаноподібних дерев. Гілки хитались зі сторони в сторону, не даючи вартовим пройти. Бруківка відчутно завібрувала від різкої ваги рослин. Найджел майже відчував аромат диких квітів, які тягнули підійти ближче. Мозок ще відмовлявся вірити у те, що тільки що сталося, проте він був певний — всі чари тепер йому підвладні. Найджел голосно засміявся та прокричав:
— І що ви тепер зробите? — очі професора ехидно примружились.
Дзвін мечів по дереву задзеленчав прямо перед його носом, і сталеве лезо ледь не торкнулося його щоки. З п’ят прямо до голови прокотився хвилею жар, що випаровувався в холодний піт, і він знову витягнув руки. Жовте світіння виходило з свідомості вченого, направляючи потік перед собою і утворюючи блискавку. Лікті ледь задрижали і пальці рук схибили з напрямом чар. Блискавка гучним ударом влучила в землю правіше від нього та яструбів. Громове звучання пролунало вулицею, і з місця удару піднялась курява. “Чому? Чому не вийшло?” — розлютився він на себе.
— Схопити! Ведіть його до Моркрайта! — кричав командир загону. Один із яструбів нахилив голову, ніби прислухаючись до незримого наказу. Його очі виблискували, як метал, а важкий дзьоб видавав хрускіт, коли він зціпив його, ніби знущаючись.
Ноги професора підкосилися, а лапи, що продирались крізь начаровані джунглі, ставали все ближчими до нього. Шматки ліан з тріском падали на бруківку і пелюстки троянд здіймались в повітря. Вартові розступалися, повільно стискаючи кільце. Його серце калатало, немов молоток по ковалду. “Що, якщо…?” — запитував він сам себе, поки холодні пальці страху не зціпили його волю. В Найджела було два варіанти: спробувати ще одне закляття і можливо провалитися або побігти навтьоки. Він обрав друге.
Найджел рвучко кинувся вперед, пробиваючись крізь клуби куряви. Відчуття вологи бруківки під ногами змінилося різкими ударами черевиків об тверде каміння. Він чув, як за спиною гучно ляскають клюви. Грізні стражі переслідують його крізь ніч. Кілька разів він оглядався, проте в тьмяному світлі важко було розгледіти щось, крім розмитих силуетів яструбів, що надто швидко наближалися.
— Стояти! — пролунав зловісний голос їхнього командира, що здавався ближчим, ніж був. Відчай стискав його груди, але професор знав: якщо сповільниться хоча б на секунду — це кінець. Попереду вузька вулиця розгалужувалась на два напрямки. Найджел різко звернув ліворуч, але його кроки відлунювали так голосно, що здавалось, звук сам веде ворогів до нього. “Я зможу… я зможу…”. Він зупинився на мить, обернувшись назад. Із тіні виступив яструб. Його руки зловісно блищали, немов обтягнуті чорною металевою лускою.
— Спробуй утекти! — глузливо кинув страж і рвонув до нього.
Професор витягнув руки вперед, і жовте світіння знову прорвалося крізь його пальці. Проте замість блискавки, як він задумав, перед ним спалахнула яскрава спіраль, що вирувала і вабила всередину. Яструб заточився, його очі розширились від подиву, і він ступив назад.
“Що це?..” — здивувався Найджел, але не став перевіряти. Користуючись моментом, він знову кинувся вперед. Темний ліс зустрів його в свої обійми і чоловік ховався там решту ночі.
Наступного ранку, він побрів назад до крамниці. Провалитися вдруге з чарами навіть для нього було б занадто. Дзвіночок задзеленчав і стара підняла голову.
— Я знала, що ти повернешся, — усміхнулась вона.
— Вибачте… Я думав, що тепер знаю все… Ледве втік.
Стара підійшла ближче.
— Я маю план.
Жінка розповіла професору свій задум. Спершу він опирався, проте потім подумав, що нічого кращого не лишилось.
— Добре.
— Але пам’ятай. Той артефакт, про який я тобі казала — кристал Імшуна, не бери його голіруч, — жінка дала чорну хустку в руки професора.
У новій подобі Найджел почувався вкрай дивно. Зір став в десятки разів чіткіше, а слух та нюх — в сотні. Важкі ноги з гуркотом підіймались та опускались, а вага обладунків тягла непідготовлене тіло вниз. Професор мало не бахнувся головою об стелю, він швидко опустив клюва донизу, та подивився на стару. Вона сміялась.
— Зніми окуляри, — продовжуючи сміятись, сказала вона.
Він підніс великі лапи до оправи та поклав їх на стіл біля себе. Одна пір’їнка впала з його нової яструбової голови.
— Удачі, синку. Ти маєш нас врятувати.
— Дякую. Сподіваюсь, — прогримів він та вийшов із крамниці.
Могутній хмарочос ріс все вище перед ним. Дорогою до нього чоловік обдумував слова сказані старою: “Кристал Імшуна було віднайдено нещодавно. Він стоїть в кімнаті наповненій іншими кристалами, що підживлюють його. Саме він дає їм можливість стирати будинки та природу. Якщо не викрасти його — нашій планеті кінець. І початок вже покладено”.
Він кивнув іншим вартовим з легким тремтінням у серці, і вони розступилися. Двері хмарочосу відчинились і його зустрів просторий темний коридор. Об’ємні сходи тягнулися до широкої двері у формі арки, що вела кудись углиб. З обох боків її оточували такі ж, трохи менші за розміром двері. У подобі яструба-вартового він підняв голову догори: стеля була всіяна безліччю фресок, що зображували сирен та гарпій. Сцилла з дванадцятьма лапами свердлила професора своїм навіженим поглядом. Найджел почав швидко підніматися сходами. Хоч він знав куди саме вказала йти стара, волів побачити й інші місця. Масивна арка майнула над головою, і чоловік ступив вперед по коридору. Десятки дверей стояли навпроти нього, проте одна відрізнялась. Різблена поверхня по темному ясеню привернула увагу Найджела, і він потягнувся за ручкою. З важким хрипом двері ледь піддалися, і чоловік уздрів вісьмох осіб, що сиділи довкола круглого стола. Ураз вони всі обернулись, та один з них, що сидів по центру заговорив нелюдським голосом:
— Як посмів ти прийти до священної зали, тварино?
Від вібрацій, які йшли глибоко з нутра істоти, Найджел здригнувся та хутко зачинив двері. “Що я зараз побачив? Господи. Можливо мені здалося?”.
Ні. Професору не здалося. Вісім осіб, що сиділи за столом не мали подоби. На їх чорні силуети були одягнені майже прозорі плащі з каптуром, що виблискували при світлі каміну позаду них. Коли головний Ахромант Моркрайт заговорив до нього, Найджелу думалося, що варто йому доторкнутись до його тіла — він поглине його мов жаба муху. Чорне обличчя, мов діра тягнуло й засмоктувало до себе.
Чоловік хутко озирнувся та побіг туди, де мала бути зала з кристалами. Позаду щось рипнуло, і він почув, як істоти попливли за ним у повітрі.
— Стій! Чужинець! Від тебе тхне чужорідним!
— Ми дістанемо тебе. Ти залишишся з нами навіки!
Сім силуетів насувалися, їхні довгі тягучі руки немов оживали, шукаючи щілину в його обладунках. Вони шипіли, стискаючи простір довкола, і кожен їхній рух видавався загрозливим танцем. Моркрайт спостерігав. Професор мало не послизнувся коли повертав за ріг. “Це там. Це має бути там”. Вихором він промчав ліву арку, і чимдуж побіг до дверей, які охороняли двоє вартових. Чорні тіла дмухали йому в спину, незрозумілою мовою вони вигукували прокляття. Руки професора вкотре витягнулися, зі сторони кімнати до нього побігли вартові з мечами в руках. Грізні погляди яструбів засліпило помаранчевим потоком світла, і тварини нерухомо застигли. Двері кімнати відчинилися.
— Він чаклун! Спинити його!
Шматки темряви зупинились, утворюючи сфери, що наростали між їх долонями. Гуркотнява оглушливим басом зайшлася коридорами, стіни тремтіли й осипалися. Важкі ноги Найджела якомога швидше гналися до центру кімнати. Кристал Імшуна був найбільшим у ній. Він левітував над невисокою колоною, огортаючи барви кімнати в синьо-фіолетові кольори. Хустка лежала в кишені, проте рука професора вже тягнулася за кристалом. Часу не було. Сфера грому наздоганяла чоловіка, і його тіло обдало раптовим жаром…
Пальці вхопилися. Чоловік побачив біле світіння, що випромінював кристал. Вся кімната налилася світлими барвами, а обличчя Найджела прикрасила щира усмішка. Він озирнувся, в білий простір по одній всмоктувались вісім фігур. Вони нерухомо стояли над ним та просто дивилися зсередини свого темного нутра. Професор повернувся в бік виходу з кімнати, і врізався в прозору стіну, що стояла перед ним. Його охопив жах. Він знову й знову бив руками об прозору стіну, кричав, але звук лише глухо розливався всередині. Серце невпинно калатало, коли він зрозумів — виходу немає. Рука намацала хустинку, ту, що лежала в кишені. Усвідомлення помилки прийшло надто пізно… Істоти видавали звук, схожий на виття пораненого звіра.
— Ми всередині. Всередині кристалу. Навіки, — заговорив Моркрайт.

Вона зиркнула на сад за вікном — той знову зазеленів. Ірма Рагглз тримала газету в руках. Заголовок кричав:
“БАРБАРА СТЕЙЛЗ: МІЙ БУДИНОК ТА САД ПОЧАЛИ ПОВЕРТАТИСЬ”. ”
Жінка поглянула на напис з презирством, та викинула в смітник пробормотав:
— От вже і дурниці.