Енліли

Я просто розповім те, з чим мені довелося зіткнутися. А далі вже вам вирішувати чи правдива ця історія. Яка, ймовірно, стане останнім цвяхом в труну моєї професійної репутації. Хоча колеги давно вже поставили мене на один рівень з криптозоологами, уфологами, палеоконтактологами, конспірологами та іншими представниками псевдонаук.
Однак, можливо саме криптозоологія все ж має певну істину. Або ж це мій атеїзм та скептицизм, а також упереджене ставлення до моїх слів та висміювання колег, не дозволяють мені наважитись визнати, що певно я вже давно перетворилася з кваліфікованої палеонтологині у криптозоологиню. Можливо я трохи схибнулась? Сумніваюсь, хоча чула, що чимало божевільних не розуміють і не визнають себе хворими. І саме цього я боюсь найбільше — нерозуміння і невизнання власного божевілля перед самою собою.
Мене звати Положій Ганна. На цей час моє ім’я ви можете зустріти у згадках на всіляких інтернет-платформах, присвячених різним містичним та паранауковим явищам. Я стала вигнанницею серед дипломованих вчених, й мене прирівняли до тих несвідомих, неосвічених невігласів, яких я зневажаю усім своїм скептичним та раціональним розумом. Після прочитання, імовірно, ви сприймете цей текст, або як художній твір, або як вигадку схибленої людини, й також припишете мене до тих ненормальних любителів теорій змов і тому подібного.
В усякому випадку, я усвідомлюю на який ризик іду, висвітлюючи дану історію. І мені вже байдуже, які це матиме наслідки.
Жодних імен, окрім власного, у даній історії я не згадуватиму, аби не підставити когось з колег і не нашкодити їхній кар’єрі.
Отож, почалося все з розкопок біля села Купище, Коростенського району, Житомирської області, у серпні 2013 року. Наша команда кілька тижнів, у спеку, під палючим сонцем, акуратно, сантиметр за сантиметром розкопувала кістки, як тоді ми ще гадали, одного з найстаріших видів коней. З того, що нам вже відкрилось, ми припустили, що це один з підвидів тарпана — дикого коня виду Equus caballus. Але класифікувати до якого конкретно підвиду він належав, можна було довідатися лише коли ми дістанемося черепа.
Коли ж це врешті сталося, спочатку я помилково припустила, що у лобову частину черепа був увігнутий спис, або якась інша первісна мисливська зброя, зроблена з кістки. За невеликими розмірами скелета, можна було сміливо припустити, що це був все ж тарпан, якби не одна деталь, яка ошелешила нас усіх — посеред черепа з лобової частини стирчав довгий прямий ріг.
— Схоже ми віднайшли представника невідомого роду з родини Коневих. Який, імовірно, став прототипом казкового єдинорога, — промовила тоді одна з моїх колег.
Це була приголомшлива і радісна мить. Відкрити новий вид, ще й не десь закордоном, а тут, у рідній Україні.
Ми повідомили про знахідку Інституту, а за кілька днів керівництво прислало до нас на розкопки телебачення. Журналісти взяли інтерв’ю, зняли ролик.
Після того ми продовжили розкопки, й розпочали копати ще на кількох ділянках.
Однієї ночі я вийшла з намету по потребі, і помітила, що з ями, у якій лежав скелет «єдинорога», лине ледь помітне сяйво. Наблизившись, здивувалась — ріг, що стирчав з лоба, сяяв білим з блакитним світлом, немов фосфорний. Було надто темно, я оступилась, і впала у яму, прямо на ті кістки. Коли інші прибігли на шум і мій крик, я помітила, що кінчик рога відколовся.
Коли мені допомогли вибратись з ями, ми стали розглядати ріг.
Спочатку я подумала, що це чийсь розіграш. Але жоден з колег не зізнався у цій витівці, й усі були теж здивовані цьому явищу.
— Можливо ріг вкритий якимось грибком чи бактеріями, що світяться вночі, — почали ми висловлювати припущення.
— А чому тільки ріг, а не всі кістки?
— Роги тварин відрізняються від решти кісток. В деяких тваринах, наприклад у носорогів, ріг являє собою потовщення ороговілого епідермісу.
Врешті, надивившись і начудувавшись, всі повернулись до наметів. Я ж нарешті пішла зробити потреби, але коли поверталась, дістала з ями відколотий шматок рогу.
А вранці, коли надворі розвиднилося, але сонце ще не зійшло, нас розбудив важкий гул автомобілів.
До нашого табору під’їхав джип, з якого вийшов чоловік у костюмі. З інших автомобілів — фургонів та вантажівок, — вийшли люди в захисних темно-зелених комбінезонах та з незрозумілими приладами у руках. Вони почали ходити довкола і вивчати місцевість.
— Добрий ранок! Ви хто? Що відбувається? — звернулись ми до чоловіка у костюмі.
— Санепідем служба, — промовив він з дивним незрозумілим акцентом. Він немов виспівував слова. — Ми дізналися, що в місцеву річку скидали токсичні відходи, і ґрунт може бути заражений у цьому районі.
— Але ж тут ніби немає річки, — струснула я головою, пригадуючи мапу.
— Є невелика річка, вона протікає лісом, ось там. Річкою її важко назвати, вона розливається широко і скоріше болото нагадує.
— Але ж ми проводимо тут розкопки.
— Більше ні. Вам бажано негайно покинути територію, і пройти обстеження.
Чоловік пред’явив нам якісь папери, постанови, накази й поспіхом пояснив, що тут і як.
Я спостерігала, як люди у темно-зелених комбінезонах, з респіраторами на обличчях, ходять довкола з різними вимірювальними приладами. Все виглядало солідно і серйозно. Але воно мене непокоїло, і виглядало дуже підозріло.
Один з тих людей підійшов, тримаючи у руці якийсь апарат і грудку землі у колбі.
— Тут все заражено, — сповістив він таким самим співочою вимовою. — Зараза ця дісталась верхнього шару ґрунту.
— А хто тут скидав ті відходи? — запитав колега.
— Один чоловік купив на околиці села кілька ділянок зі старими напіврозваленими хатами, і складав там з відходами бочки. Він відкрив начебто станцію з переробки, а насправді збирав бочки тут і потрохи випорожняв у річку. Скоріше всього, місцеві залишаться без питної води, ми взяли зразки у колодязях, всюди вода заражена.
Врешті нам довелося поспішно згорнутися і поїхати. Та все ж за кілька днів ми повернулися туди, аби забрати останки древнього однорогого тарпана. Але прибувши на місце розкопок, виявили там лише порожню яму. Кістки зникли.
В першу чергу ми подумали, що їх вкрав хтось з місцевих, і звернулись до сільської ради.
— Але ж ті кості забрали представники вашого Інституту, — відповів нам сільський голова.
— Хто вам це сказав?
— Приходив чоловік, в такому дорогому солідному костюмі. Не пам’ятаю, як його звати. Він ще мав акцент такий якийсь незрозумілий… чи може то був не акцент, а просто така в нього вимова.
— Чекайте, ні, то була епідемстанція, — і ми переповіли історію з токсичними відходами.
Голова посміхнувся, дивлячись на нас, як на якихось навіжених.
— Нічого подібного у нас ніколи не відбувалося. Ніде ніяких бочок з відходами, та й річки поблизу ніякої немає.
— Послухайте, ми не знаємо тих людей, вони не від Інституту.
— Вибачте, але нічим не можу вам допомогти. Розбирайтеся самі зі своїм керівництвом. Може вас просто не повідомили про них?
Ми так і зробили, але Інститут нікого по кістки не посилав. Що то були за люди, нащо влаштували той спектакль, і навіщо забрали кістки «єдинорога», ми так і не змогли довідатися.
Розкопки у тому місці ми продовжили, але більше не знайшли нічого, окрім всілякого сміття.
За кілька днів, порадившись, ми вирішили звернутись до того каналу, який раніше знімав з нами репортаж. Вони погодились, але чомусь не приїздили. Коли ми їм перетелефонували, той, хто сидів по той бік трубки, наговорив нам повно нісенітниць, обматюкав нас і звинуватив у підриві авторитету і довіри глядачів до їхнього каналу.
А ще за кілька днів ми подивились випуск новин у якому нашу групу звинуватили у фальсифікації та афері. З ними, начебто, хтось зв’язався, і розповів, що ми приліпили ріг до скелета коня, і заявили, що знайшли останки справжнього єдинорога.
Це була катастрофа. А найгірше те, що Інституту була завдана неабияка репутаційна шкода, і керівництво нас відчитало. Я не могла повірити, що всі повірили у цю маячню з начебто нашою безглуздою аферою, яка абсолютно нам нічого б не дала. Ми ж не ідіоти, ми любимо свою справу, і витворяти подібне це справжня дурість.
Ми пояснювали, що не вважаємо, що ті останки належать казковому єдинорогу, і що ми не заявляли нічого подібного. Всі ті порівняння та жарти вигадали журналісти для приваблення більшої кількості глядачів. Звісно ж ані ми, ані журналісти всерйоз не казали, що це дійсно скелет єдинорога. Вони лиш спекулювали на цьому задля піару своїх новин.
Я була роздавлена, розлючена. Всі почали на мене дивитись, говорити та ставитись, як до якогось фріка, як на дурну дурисвітку, яку піймали на гарячому. А чому саме на мене? Бо і в першому репортажі, де ми розповіли про останки, і в другому репортажі, де нас звинуватили у фальсифікації, найбільше фігурувало саме мої обличчя та ім’я, оскільки я була старшою групи та всім керувала.
А тоді якогось дня мені написав один чоловік. Це була людина з розвинутою фантазією, яка вірила у всілякі фантастичні штуки, такі, як снігова людина, чупакабра, інопланетяни, лохнеське чудовисько і тому подібне. Йому було цікаво дізнатися про ту ситуацію з останками «єдинорога». А я тоді перебувала в такому пригніченому стані, що взяла і почала все йому розповідати. Спочатку ми переписувались, а потім продовжили розмову по телефону.
Коли я почала розповідати, цей конспіролог мене перебив:
— Той чоловік був одягнутий у класичний чорний костюм і дивно розмовляв, ніби декламував вірша? — запитав він.
— Так, ніби якийсь лірник.
— А комбінезони у них були темно-зелені?
— Саме так.
— А збоку на плечі вони мали ось такий знак?
І він надіслав мені наступне повідомлення: (о).
Я почала пригадувати. Дійсно, я тоді геть не звернула на це увагу, але так…
— Ті люди мали таке зображення. Два півкола, а посередині білий кружечок. Ви знаєте хто вони?
— Я про них багато чув.
Тієї миті я була така приголомшена, що забула з ким маю справу, та й перебувала я тоді у невеликій депресії, яку намагалась притупити пляшкою напівсолодкого.
А той чоловік продовжив:
— Я хочу вам розповісти про одних рибалок з Філіппін. У 1997 році у їхні сіті потрапило дещо дивне. Людиноподібна істота з риб’ячим хвостом, з перетинками між пальцями та зябрами на грудині. Істота намагалась втекти, але моряки її зв’язали й сповістили про незвичайний улов по рації до берегової охорони. Через кілька годин прилетів вертоліт. З нього вийшли люди в темно-зелених комбінезонах і чоловік у костюмі, вони сказали, що їх направила сюди берегова охорона. Вони забрали те створіння, і полетіли. А через кілька хвилин припливла берегова охорона, яка ні сном ні духом про те, хто прилітав до моряків і забрав істоту… Ще один випадок. У Франції якісь дітлахи почали розповідати, що бачили у лісі фей. Вони часто там гралися, то був заповідник, історична місцевість, де не водилося нічого небезпечного. Дорослі сприймали ті розповіді за фантазії, поки дітлахи не показали їм відео з маленькими людиноподібними крилатими істотками. Відео було опубліковане в інтернеті, але згодом безслідно зникло, як з інтернету, так і з телефону дітей. А коли дітлахи знову прийшли на те місце, де бавилися з тими істотами, то помітили, як по лісі бігають люди в темно-зелених комбінезонах і відловлюють фей… Іще… ви тут? Вам цікаво?
— Дуже, — відказала я усміхнено.
Слухати було дійсно цікаво, хоча я не вірила жодному слову.
— У Китаї, в невеличкому селі, до місцевих жителів прибули дивні хлопці та дівчата. Їх було шестеро. Вони мали білу як крейда шкіру, що трохи сяяла. Обличчя в них не були подібними до жодної раси. Тонкі та високі. З довгим шовковистим волоссям. Неймовірно вродливі. Вони розмовляли незрозумілою мовою. І мали загострені вуха.
— Як у ельфів? — я вмостилася зручніше, слухаючи з неабияким зацікавленням.
— Саме так, як у ельфів.
— Тобто вони виглядали саме так, як ті ельфи, яких вигадав Толкін?
— Він опирався на легенди, казки і саги, створюючи цей образ, — я почула у слухавці розчароване зітхання. — Схоже, ви мені не вірите.
— Вибачте, не вірю, але вас дуже цікаво слухати. Розкажіть, будь ласка, що було далі з тими ельфами.
— Вони так сяк змогли пояснити місцевим, що прибули на поверхню землі з внутрішнього світу, того, що існує всередині планети. Вони здійснили подорож за допомогою якоїсь кулі, яка незрозуміло як дозволяє подорожувати куди завгодно. Вони сказали, що порушили заборону, й хотіли побачити зовнішній світ…
— А потім, дайте вгадаю, прибули люди в комбінезонах і той чоловік у костюмі, й забрали ельфів?
— Так. Вони сказали місцевим, що це звичайні люди, які влаштували розіграш, які лише прикидалися прибульцями підземного світу, аби зняти кумедне відео для інтернету.
— Такі собі «Люди в чорному», тільки вони приховують існування не прибульців, а чарівних істот?
— Так, дійсно дуже схоже на це.
— Чесно, ви мене дуже потішили. Дякую за цікаві казки на ніч.
У трубці пролунав сумний сміх.
— На здоров’я. Радий, що хоч так зміг вас потішити. Ви не подумайте, що я якийсь навіжений, який хоче вірити у всіляку фантастичну всячину. Я хочу вірити в усі ці історії, але сумніваюсь, що вони дійсні. Та все ж мені здається, що реальність не зовсім така, якою ми її знаємо. І можливо існують люди, які стараються, аби ми й надалі бачили світ таким, яким він для нас є.
— І яка їм вигода з нього?
— Можу лише припускати, але справжньої причини я не знаю.
Розпрощавшись з тим чоловіком, я дістала уламок рогу й почала його розглядати. Я вимкнула світло в кімнаті, аби подивитись чи буде він світитися у темряві, як і тоді. Але коли поверталась до столу, де лежав уламок, в темряві перечепилась. А коли падала, схопилася за стіл, на краю якого лежав ніж, і я порізала пальці.
Трохи хмільна, зі сльозами на очах та істеричним сміхом, я обробляла порізи. Перемотала пальці бинтами й повернулась до недопитої пляшки з напівсолодким.
Репутація моя у дупі, з мене насміхаються, керівництво тепер ставиться, ніби я, вибачте, наклала їм на голови, тепер ще й пальці болять і печуть.
Я знову сіла за стіл, взяла той уламок. Почала крутити його у здоровій руці, потім поклала на долоню з порізаними пальцями. І врешті отак заснула.
Вранці очікувала, що прокинусь з сильним головним болем, але на диво, прекрасно себе почувала. А про те, що в мене порізані пальці, і те що вони мають боліти, я пригадала лише в душі, коли почала митись. Дивно, але я рухала пальцями, і геть не відчувала болю. Знявши бинти, не повірила у те що побачила. Пальці в засохлій крові, але жодного порізу. Змивши кров, я ретельно оглянула руки. Жодного сліду, жодного натяку на порізи. Як так? Учора ж кров ледь не лилася. Он і краплі на підлозі лишились. І бинти закривавлені.
Отже, мені це не наснилося. Я роздумувала, як так сталося, й врешті згадала про уламок рогу. Абсурд, спочатку сказала собі. І щоб довго не мучитись у суперечливих думках, взяла ножа й порізала собі пальця. Знаєте, ніколи не думала, що так важко свідомо й навмисно завдати собі навіть незначної шкоди, що це вартує такої сили волі. Але я це зробила і поклала на долоню уламок.
Чекала хвилин сім, спостерігаючи за кров’ю, що встигла вже трохи запектися, а коли витерла кров, не побачила жодного натяку на поріз.
Ошелешено втупившись у палець, ніяк не могла прийняти те, що відбулося, й намагалася віднайти якесь просте раціональне пояснення. Я перебрала в голові безліч варіантів. Від найлогічнішого — у мене проблеми з головою через стрес і депресію і це в мене галюцинації, до найабсурднішого — уламок рогу чарівний і він зцілив мої порізи.
Після того я почала пригадувати розмову з тим конспірологом, і його розповіді.
Подумала, що гірше я вже не зашкоджу своїй репутації, з мене і так всі сміються. І зробила наступне. Знову порізала собі палець і зцілила його уламком, але зробила це на відео, яке виклала у всі свої соцмережі.
Якою ж дурепою я виглядала на тому відео, і як соромно мені було його дивитись. Я буквально прямим текстом розповідала, що у мене є уламок рогу справжнього єдинорога, і він зцілює рани та знімає симптоми похмілля. І підтверджувала свої слова порізом, який зник за кілька хвилин, як я приклала до нього уламок.
Я очікувала безліч висміювань та кепкувань. Але забула, що у світі існує чимало довірливих та не надто розумних людей, тому здивувалась, коли під моїми постами у тік-ток, фейсбук, інстаграм, твітер, телеграм, ютуб, почали з’являтися вподобайки та схвальні коментарі, у яких люди запитували за скільки можна придбати такий уламок, чи приносить він удачу, гроші, кохання, де і за скільки його можна придбати.
На жоден коментар я не відповідала. Лиш сміялася з них. Поки не натрапила на коментар дівчини, яка написала, що у неї остання стадія раку, на лікування якого її родина потратила всі гроші й влізла у великі борги.
Коли людина зробила все можливе і воно не помогло, вона впадає у відчай і починає шукати спасіння у вірі та чуді.
Я перейшла на сторінку цієї дівчини, і побачила, що вона з мого міста. Написала їй, аби вона не мала марну надію, і дане відео вигадка. А загоєння порізу всього лиш фокус. Бо й сама досі частково так гадала. Надто вже я така скептична реалістка.
Але дівчина відписала і наполягала на зустрічі. Пообіцяла, що заплатить. Врешті, після довгих вагань я погодилась, і ми домовились зустрітися.
ЇЇ безброве обличчя мало хворобливу бліду шкіру. Безбарвні губи майже не вирізнялися. Безволоса голова обв’язана хусткою. Я дала їй той уламок. Мені було дуже її шкода. Дівчина сказала, що бачила мене в новинах, де розповідалося, як я знайшла скелет єдинорога. Я заперечила і пояснила існування знахідки з власної точки зору, точки зору науковиці, дослідниці, палеонтологині. Вона прийшла не сама, а з батьком. Посивілим, небритим, змореним, з глибокими зморшками на лобі та темними мішками під очима.
Ми сиділи в парку кілька годин. У тіні лип. Батько ледь розбірливо пробурмотів скільки вони мені винні. Я посміялася і пожартувала: «З вас мільйон фунтів стерлінгів. Чек надішлете поштою».
Дівчина віддала мені камінь, і ми розпрощались. Того дня я плакала. Мене огорнув ще більший сум і депресія. А тоді, десь за тиждень, вона мені зателефонувала.
— Він зник. Просто зник. Пухлини розсмокталися самі по собі. Це чудо! Дякую вам!
Я намагалась переконати себе, що це лише збіг. Подібні дива трапляються у медицині. І все це можна якось пояснити. Зцілення моїх порізів, до прикладу. Можливо на уламкові були якісь бактерії чи грибок, ота сама штука, що світилася, і вона якось повпливала на загоєння.
А потім та дівчина виклала відео про своє зцілення чарівним уламком рогу єдинорога.
Мій телефон розривався від дзвінків з невідомих номерів та повідомлень з усіх можливих мереж, в яких я була зареєстрована.
Хто і звідки взяв мій номер, гадки не мала, але телефон не замовкав. Це зводило мене з розуму — всі просили у мене той клятий уламок. І я просто вимкнула телефон.
А за кілька днів сталося те, заради чого я зняла те відео, у якому порізала палець і зцілила уламком.
Я подумала, чисто припустила, що казки того конспіролога дійсні. Що насправді існує якась там таємна організація. І що, коли я розповім публічно про цей уламок «єдинорога» і його зцілення, то до мене прийдуть ті люди в темно-зелених комбінезонах і той чоловік у костюмі з дивним акцентом? Я в це не вірила, але хотіла перевірити.
Я саме вийшла з душу і залізла у шафу, в якій панував хаос, віднайти в що одягнутись. На мені був лиш халат, капці та рушник на голові, коли я почула, що у моїй квартирі хтось ходить. Я заховалась у шафі, й принишкла, спостерігаючи з-за причинених дверей, як хтось ходить по кімнаті.
Це був він, той чоловік у костюмі. Він тихо щось шукав, зазирав у кожну шухляду й полицю… Я, налякана, старалася не видати жодного звуку, й мочки спостерігала, як він перевертає все догори дном.
Як і коли він увійшов до квартири я не чула. В одній руці він тримав невелику кришталеву кулю, яку не випускав ні на мить. Тоді, коли йому легше було щось узяти, або відкрити, обома руками, він мучився, і використовував лиш одну. Врешті, намагаючись дістати одну з шухляд старого комоду, який лишився мені від бабусі, він поклав кулю на крісло, і взявся за ручки шухляди обома руками.
Ви мене запитаєте чим я думала? Нічим. Я була налякала, а під час страху і паніки люди не зовсім себе тямлять і можуть скоїти якусь дурницю. Як я, коли вискочила з шафи і схопила ту кулю.
Чоловік перелякано озирнувся і витріщився на мене.
— Хто ви і… — почала була я, тримаючи у руці кулю.
Я хотіла його про все розпитати, погрожуючи розбити кулю, яка, помітно, була йому доволі цінною. Але не встигла договорити питання, як чоловік зник. Зникла і кімната й моя квартира. Й натомість я побачила геть інше місце.
Це було куполоподібне приміщення, заставлене шафами з книгами. Я не зрозуміла, що відбулося. Навіть не знаю, як описати, що я тоді відчула. Уявіть собі, що ви кліпнули — і все довкола змінилося. Ви невідомо як опинилися в невідомому місці.
— Гаразд, і що це таке сталося? Де я?.. Агов, хто не будь! — гукала я переляканим голосом. — Що це за місце?
Не розповідатиму, що робилося тієї миті у моїй голові, бо не пам’ятаю. Я геть не тямила себе тієї миті.
Трохи оговтавшись, почала ходити і все розглядати. Помітивши двері, поспішила їх відчинити, але не квапилася виходити. Я їх привідкрила і обережно визирнула.
Спочатку мені здалося, що я побачила простору оранжерею з дивними екзотичними рослинами, яких ніколи не бачила. Все довкола барвисте і зелене. Обачно ступаючи по м’якій траві кімнатними капцями, я рушила вперед. А коли рослинності стало менше, мені відкрився неймовірний, фантастичний краєвид. Я побачила горизонт, який не закінчувався, а безкінечно продовжувався. Він вигинався вверх, все далі й далі, аж до неба, якого по суті не було. Угорі пливли туманні хмари, серед яких світило сонце, крізь них я ледве розрізняла нескінченний горизонт.
Я роззирнулась, абсолютно не віруючи у те, що бачу. Я дивилась вверх і бачила землі, моря, ліси і гори у далекій височині за хмарами, немов дивилася на них високо згори, з самої орбіти. Я продовжила вести поглядом по нескінченному горизонту, який знову визирнув з протилежного краю хмар і опускався гігантським колом донизу.
— Що це за місце?.. — прошепотіла я, ні до кого не звертаючи.
Однак хтось мені відповів:
— Це місце, в якому не повинно вас бути.
Я озирнулась, і побачила того чоловіка з незрозумілим акцентом. Він підбіг до мене, захеканий і розтріпаний.
— Поясніть, що відбувається? — звернулась до нього.
— Віддайте мені кулю і той уламок, й обіцяю, я все розповім.
Я пригорнула кулю до себе, міцніше стиснувши в руках.
— Спочатку пояснення, а тоді куля.
Він вперся руками в коліна, все ще не до кінця віддихавшись.
— Ой, знав же, що творю дурницю. Треба було все ж відправити до вас групу, а не навідуватись самому.
— Це ця куля мене перенесла сюди?
— Так.
Трохи подумавши, я знову запитала:
— А ви як сюди перенеслись?
— Власними силами, — важко видихнув він.
— Хто ви? Поясніть, що це за місце?
— Ви в центрі Землі, — відказав він
— Що за абсурд! В центрі Землі розпечене ядро.
— А нехай, все одно ви все забудете, — пробурмотів він майже не чутно, і почав голосніше: — Планета Земля всередині порожниста. Вона, як і вся Сонячна система — штучна, рукотворна.
Я істерично хихикнула.
— Яке прекрасне марення, — я роззирнулась довкола. Інакше це пояснити неможливо було.
— Як банально. Ви, люди, списуєте на марення все, чого не розумієте і що суперечить вашим скупим, абсолютно нікчемним знанням про світ.
— «Ви, люди»? — перепитала я. — А ви не людина?
— Нехай й надалі вам наше існування лишається казками та міфами, — незрозуміло відповів він. — Інакше ви остаточно згубите всіх нас.
— Про що ви, кого «нас»?
Він обережно пройшов повз мене, і вказав кудись рукою. Я рушила за ним і помітила білосніжного сяючого коня. Принаймні, спочатку я його сприйняла за коня. На лобі в нього, серед довгої білосніжної гриви, стримів прямий ріг, що сяяв рожевуватим відтінком.
— Ходімо, — махнув чоловік до мене рукою. — Мені цікаво за вашою реакцією спостерігати. Хочу насолодитись нею.
Ми рушили далі, і серед незвичної природи, серед чудернацьких дерев, рослин та квітів, я побачила різноманітних казкових істот. Все це неймовірно мене вразило. Але якоїсь миті я зупинилась і голосно розреготалась.
— Це таки марення, або сон.
— Чому ж ви так гадаєте?
Я вказала на кентавра, що гуляв серед хащ, і збирав ягоди.
Мені пригадався один мем.
— Лошата починають бігати того ж дня, що й народилися, а людське дитинча починає самостійно тримати голову в чотири місяці. Такі казкові мутанти просто неможливі. Половина коня, половина людини, який це все-таки абсурд.
Тоді я вказала на пегаса, що ширяв неподалік над лісом на фоні фантастичного нескінченного горизонту.
— Крила у птахів та ссавців, це видозмінені передні кінцівки, пристосовані до польоту. Відповідно, неможливо, щоб кінь мав і задні і передні кінцівки, і заразом ще й крила.
Тоді я обережно глянула на гігантського ящура, що лежав у тіні дерев.
— А он той дракон фізіологічно правильний — має лише одну пару лап і крила. Але він надто важкий і великий, його крила нізащо не зможуть підняти його у повітря.
З кожним таким зауваженням, я все більше переконувалась, що перебуваю у хворобливому маренні, яке видається мені надзвичайно реалістичним. Але це лише поки сплю, а коли прокинусь, одразу збагну, що це був всього лиш сон.
— То хто ж ви? — запитала я у чоловіка в костюмі. — Керівник якоїсь таємної спільноти, що живе у Центрі землі і збирає різних чарівних істот? — запитала я, побачивши, як нас оточують люди в темно-зелених комбінезонах.
— Все добре, — зупинив він їх рукою, аби вони не підходили ближче, ніби я якийсь дикий звір, якого намагаються вгамувати.
А я, серед всього цього фантастичного антуражу, у халаті, з рушником на голові та кімнатних капцях, таки виглядала чужою та зайвою у цьому місці.
Чоловік зробив незрозумілий жест рукою і враз його волосся подовшало, вуха загострилися, шкіра набула незвичайного білого кольору, й почала сяяти. Риси обличчя змінились. А на грудях в нього з’явився амулет з тим символом — два півкола, а посередині білий кружечок.
Він щось проспівав людям у комбінезонах незрозумілою мовою, і ті скинули респіратори, з-під яких показалися такі ж білі сяючі обличчя із загостреними вухами.
— Ми енліли, і ми жили задовго до появи людини розумної. Колись Внутрішній світ Землі, — він торкнувся свого амулета, — для нас був таким же міфом як зараз для вас, але потім нам вдалося віднайти до нього входи, і заховатись тут. Ми почали переправляти сюди усіх істот з чарівними властивостями, існування яких через руйнівну й жадібну натуру людей, стало під загрозою. Люди використовували тих істот, щоб творити магію задля власної вигоди… Ви, люди, надзвичайно живучі. Ви неодноразово знищували себе і відроджувались. А от нам таке не властиво. Чарівні істоти хоч і лишились у ваші й пам’яті, але лише у вигляді персонажів казок та міфів. Як і сама магія. І це добре.
— Отже, ви рятуєте чарівних істот.
— Не лише чарівних. У екосистемі Внутрішнього світу існують майже всі тварини, які коли-небудь жили на цій планеті… Ми не просто намагаємось їх зберегти. Ви люди, руйнуєте свій Зовнішній світ, і від того страждає наш Внутрішній. Ми, енліли, намагаємося змінити вас, людей, втручаємося у вашу історію, прикидаємося вами, аби викоренити у вас вашу безмежну жадобу до руйнування та влади.
— У вас це виходить не дуже добре, — зітхнула я, дивуючись власній фантазії, що породила все це.
— На превеликий жаль, ви, люди, надто вперті, жадібні та схильні до саморуйнації.
— Згодна.
— Тоді, віддайте кулю і уламок рогу. Гадаю з вас досить. Вам час повертатись.
— Гаразд.
Я вдихнула на повні груди. Повітря тут було легке та приємне. Тіло пестило затишне тепло, і почувалась я тут добре та бадьоро.
Врешті, я віддала кулю і уламок, який весь час лежав у кишені халата. І як тільки це зробила, той чоловік торкнувся мого лоба.
— Мені навіть шкода, що ви всього цього не пам’ятатимете, — мовив він.
Я заплющила очі, а коли розімкнула, то вже стояла у своїй квартирі. Дихати раптом стало важко. Повітря здавалось важким, брудним та липким. Шкіру огорнула неприємна прохолода, а всі барви довкола видалися бляклими.
Після цього випадку я впала у ще більшу депресію та відчай. На душі стало важко.
І я досі не можу до кінця усвідомити — чи відбувалось те все насправді, чи це було всього лиш незвичне сновидіння. Я не вірю в це щиро, але хочу повірити. Я насмілилась припустити, що це могло трапитись наяву.
У те, що це був сон, говорить те, що я все ж таки все пам’ятаю… Але от уламок рогу безслідно зник.
Отож я все ж трохи притупила свій скептицизм й дозволила припустити, що все це могло відбутися насправді. І що можливо у нашому світі, прямо посеред нас, живуть приховані ельфи, чи як вони себе назвали, енліли, які намагаються допомогти нам, людям, стати кращими до себе й до природи.
Однак, якщо ми самі не змінимось, то впевнена, що те, що нас оточує зараз, і те, що ми вважаємо буденним та звичним, колись для наших нащадків перетвориться у казки, міфи та легенди.