Клуб Морвалекса

1
Екзамен
Ройланд сидів на уроці історії. Це його улюблений предмет. Завтра починається літо і сьогодні останній шкільний день перед початком канікул. Але щоб вони розпочались потрібно скласти останній екзамен – історія.
– Ройланде, до дошки! – Сказав грізно вчитель.
Хлопець віком чотирнадцяти років впевнено але хвилюючись виконав вказівку.
– Як звали головного злодія-мага всіх часів?
– Морвалекс! – чітко відповів хлопець.
– Коротко про його діяльність.
– Морвалекс був зловісним магом який майже знищив всіх людей на землі. Його нечисельні спільники допомагали йому, але через велич Морвалекса яку мав, як кажуть деякі науковці, він міг це зробити і самостійно!
– Коли люди добра перемогли Морвалекса?
– Сімсот сім років тому.
– Що сталося із його прихильниками? – Вчитель задав останнє четверте запитання від якого залежала оцінка Ройланда.
– Вони безслідно зникли, але деякі науковці вважають що їх вбив сам Морвалекс, інші думають що вони втекли за межі планети використавши всю силу своєї магії, а менша частина дослідників та істориків вважають що вони заховалися у лісах, а потім через десятки років поступово переселялися у міста та села та асимілювалися з місцевим населенням. Хоча існують думки зазвичай серед літніх людей довгожителів – що люди зла живуть і досі серед нас, наслідники Морвалекс, який перед своєю смертю заповів, що через багато років він повернеться, а вони мають чекати цього моменту аби повстати і допомогти йому. Також існує гіпотеза у наявність «таємничого клубу Морвалекса», але дослідники цього напрямку ніяк не можуть довести що такий клуб взагалі існує.
– Можливо, ти ще щось можеш нам розповісти про цей клуб, якщо звісно знаєш?
– Єдине що знаю, що ходять думки, що вони шукають наслідника серед людей, які володіють здібностями до магії гідного Морвалекса і коли його знайдуть вони на ввесь світ розголосять про його повернення і закінчать незавершену ним справу.

2
Викрадення
Ройланд повертався додому отримавши відмінно. У нього почалися канікули. Книжки, річка, поле, тепле сонце — яка ж це насолода! Його будинок знаходився за чотири кілометри від школи і шлях його пролягав через поле. «Яка ж прекрасна погода», — подумав він.
Тепле сонечко освітлювало все навколо. Він ішов не поспішаючи, насолоджуючись променями та затишним вітром. За п’ятнадцять метрів від нього на дорогу вискочив кролик, який встав на задні лапки й піднявши вушка, здивовано поглянув на нього. Ройланд зі сміхом погнався за ним, але ніяк не міг його наздогнати. Кролик був дуже прудкий і, наче насміхаючись, вдало тікав від рук хлопця.
Ройланд вирішив використати таємну навичку, про яку ніхто не знав, навіть його батьки. Він зупинився, звів руки і напружив мозок. Кролик несподівано застиг у повітрі. Ройланд озирнувся, йому було лячно. «Аби тільки ніхто цього не побачив», — подумав він. Нікого навколо не було.
Магія — це річ, якою наразі з усього населення планети володіють одиниці. Це спадок від людей з минулого. У сучасному суспільстві володіти магією було небезпечно, адже як тільки про це дізнається влада, тебе відберуть у батьків або вирвуть із звичайного життя, якщо ти доросла людина, і відправлять у державний інтернат на службу державі. Про цих людей ніхто ніколи не чув, що з ними було далі, тому навіть якщо хтось і мав магію — намагалися максимально її приховати або ніколи у своєму житті не використовували.
Ройланд надзвичайно рідко використовував магію. У нього це виходило думкою. Він чув, що інші, щоб використовувати магію, мали накласти цю здібність на якусь річ, яку дуже сильно любиш. Але щоб думкою — такого він ніколи не чув.
Він підійшов до кролика, присів і погладив його за вушком. В очах кролика Ройланд відчував страх, а згодом — поступове заспокоєння та довіру. Ройланд зняв закляття, але кролик нікуди не побіг. Несподівано навколо стало темніти. Він підвів погляд угору і побачив…
3
Дід Борус
Навколо панувала густа темрява, просочена запахом горілого дерева і землистим смородом. У повітрі кружляв попіл, а далекий тріск гілок створював ілюзію, що саме небо розламується над головою. Чоловік високого зросту, не дивлячись на серйозну сутулість все рівно вселяв страх. Чорний плащ, величезний посох, вирізьблений зі старого, обвугленого дерева, з гострим кінчиком леза, вкритого візерунками, які ніби тремтіли в світлі місяця. З його леза повільно стікала густа, темно-червона кров. Перед ним лежав молодий чоловік, років двадцяти. Дід Борус важко видихнув.
– Як і попередній, слабак. – Плюнувши на нього дід забрався геть. – Це вже який за рахунком нездара-учень?
Він прийшов до себе додому. Це маленька, напів-розвалена халупка. Темна, волога, сира з тяжким повітрям будівля. Ліжко та стіл із каменю, збоку занедбана пічка та і це все чим міг похвалитись господар цього приміщення. Дід підійшов до столу де лежав пергамент і взявши перо та зануривши його в чорнило записав – 799.
– 799 нездар нінащо не здатних.
Він поволі підійшов до кам’яного ліжка і важко ліг на нього. Зранку має бути новий учень. Ну що ж, побачимо…
Як і кожну ніч Дід Борус проводив у роздумах. Спати він не міг, а якщо і спав це було тільки декілька годин. Хто він? Звідки взявся? Яка його тут місія? Для чого це все? Можливо, відповідь захована в тих загадкових пергаментах що у замку, куди вхід йому заборонений, або у відгомонах голосів, що іноді здаються йому такими реальними, як тріскіт дров у пічці. Навіщо він тут і для чого до нього кожні пів року упродовж чотирьохсот років хтось невідомий присилає нового хлопчиська, щоб вони закінчували як і всі – смертю. Ще потрібно перемогти одного нездару і піде 401 рік мого діяння.
4
Новий учень
Ройланд тяжко розплющив очі. Йому було холодно. Все тіло тремтіло. Він лежав на твердій кам’яній поверхні, одягнений лише в нижню білизну, посеред безкрайньої чорної пустки. Ледве підвівшись на ноги, хлопець озирнувся навколо, повен жаху. У голові лунала лише одна думка: “Де я?”
Він намагався дихати глибоко й повільно, щоб заспокоїтися та зібратися з думками. Декілька разів ущипнув себе, сподіваючись, що це просто страшний сон, і зараз він прокинеться у своєму ліжку. Але цього не сталося.
Десь у далекій темряві Ройланд помітив обриси чогось, схожого на будинок. Його ноги, попри страх і зусилля розуму, ніби самі понесли його в той бік. Голова паморочилась, нудота підступала до горла, і з кожним кроком він відчував, як сили покидають його.
Коли хлопець наблизився до будинку, двері раптово розчахнулися. Гучний звук від удару об стіну змусив його здригнутися. Із темряви вийшла висока постать у чорному плащі з каптуром, який приховував обличчя.
“Чому ж стало так холодно?” – запитав він себе подумки.
– Назви себе! – Прогримів низький баритон постаті.
Ройланд застиг, але, зібравшись із силами, відповів:
– Ройланд Бенд.
Незнайомець мовчав. Його погляд затримався на хлопцеві. У грудях відчувалося дивне й незрозуміле почуття, яке він, здавалося, ніколи раніше не переживав. Що воно означало, він не знав, але, подолавши його, заговорив знову, звичним тоном, як і до всіх новачків:
– Ройланд Бенд, я даю тобі шість місяців на підготовку. Тут, неподалік, за десять кілометрів на захід, ти знайдеш замок. Його важко не помітити. Там на тебе чекають їжа, вода й одяг. Тренуйся, учися, удосконалюй бойові навички, бо через шість місяців я прийду до тебе на бій. Переможе один. Інший загине.
– Чому я маю з тобою битися? – запитав Ройланд, намагаючись зрозуміти, що відбувається.
– Я й сам цього не знаю, – відповів незнайомець.
Він потягнувся до дверної ручки, щоб зачинити важкі дерев’яні двері, але хлопчик крикнув:
– А тепер назвися ти!
Чорна постать завмерла. Знову це дивне почуття – якесь незвідане хвилювання. Повільно, майже неохоче, він поглянув на худого, невисокого хлопця перед собою.
– Дід Борус, – відповів він.
І, грюкнувши дверима, залишив Ройланда на самоті.
5
Замок
Ройланд Бенд рухався на захід, як наказав йому незнайомець. Скільки часу він уже провів у дорозі, не знав. Йому також було невідомо, чи не збився він із курсу. Повітря тут було пронизливо холодним і вологим. Тіло тремтіло, а ноги дедалі більше переставали слухатися.
У далечині почав вимальовуватись великий замок. Серце хлопця забилося швидше, кров помчала жилами, додаючи йому сил дістатися до мети.
Замки, подібні до цього, Ройланд бачив лише у казках. Наближаючись, здавалося, що він ступає в інший світ. Збудувати таке не могли людські руки, а хіба що магія або диво. Гострі шпилі замку, немов пера, простромлювали чорні хмари. Балкони звисали над урвищами, а вхідна брама, оздоблена чорним золотом і дорогоцінним камінням, нагадувала портал у інший вимір.
Тронна зала зустріла його Чорним троном. На вершині трону сяяв зелено-чорний камінь, який ніби палав зсередини. Холод пронизував замок наскрізь. Досліджуючи його, Ройланд натрапив на затишну спальню з теплою ковдрою та зручним ліжком. Він упав у нього й відразу заснув. Прокинувся він згодом. Очі залишалися заплющеними, і хлопець благав, щоб усе це було лише сном, а він зараз удома. Але, розплющивши їх, побачив, що все ще перебуває у королівській спальні. Тут було тепло й затишно, але його охопив страх.
“Через шість місяців він прийде сюди, щоб убити мене,” – думка крутилася в голові безупинно. Ройланд заплакав. Сльози котилися щоками, і він заридав, накрившись ковдрою. Зрештою, виснажений емоціями, знову заснув. Прокинувся він через пронизливий холод, який пробирався навіть крізь ковдри, та сильний біль у животі.
“Дід казав, що тут є їжа та одяг. Треба це знайти!” – подумав він.
Ройланд підвівся з ліжка, але одразу впав, забивши коліно. Ноги не тримали його, наче відмовляли служити. Подолавши слабкість, він дістався до шафи, що стояла в кутку кімнати. Там хлопець знайшов одяг із м’якого, теплого матеріалу. Швидко одягнувшись, він залишив спальню та вирушив на пошуки кухні.
Після кількох хвилин блукань замком він натрапив на величезну кухню. Її стіни прикрашала мозаїка з візерунками. Пройшовши далі, він увійшов до їдальні з довгим столом, заставленим їжею, яка ще парувала.
– Тут хтось є? – крикнув Ройланд.
Його голос відгукнувся луною по всьому замку, але відповіді не було.
Обережно підійшовши до столу, хлопець оглянув їжу. Вона виглядала неймовірно апетитною. Не стримуючи себе, Ройланд накинувся на страви. Вони були гарячими, соковитими й надзвичайно смачними – такої їжі він ще ніколи не куштував. Наситившись, вирішив дослідити замок. Він знайшов залу зі зброєю, де вздовж стін стояли лицарські обладунки й різноманітна зброя. Після огляду вирушив далі.
Зрештою, він натрапив на вузькі сходи, що вели вниз. Освітлюючи шлях факелом, Ройланд спустився й увійшов до величезної бібліотеки. Повітря тут було насичене запахом старого пергаменту й воску. Стіни були вкриті дерев’яними панелями, вирізьбленими так майстерно, що нагадували казковий ліс. Полички, що тяглися аж до стелі, були заповнені старовинними книгами у шкіряних обкладинках із золотим тисненням. Деякі з них, безсумнівно, зберігали таємниці давніх легенд. Ця бібліотека не була просто кімнатою. Вона була місцем, де знання та мрії перепліталися в дивовижний калейдоскоп.
6
Знахідка
Минуло вже достатньо часу, щоб Ройланд змирився з думкою, що час битви невпинно наближається. Проте ця ситуація все ще залишалася для нього загадковою. Для чого потрібна ця бійка? Як хлопець може перемогти дорослого чоловіка, навіть якщо це старий дід? Адже він, імовірно, досі має достатньо сили, щоб завдати нищівного удару. При яких умовах відбудеться битва? Що можна буде використовувати? І головне — чому він?
Минув перший місяць перебування Ройланда в замку. За цей час він вибрав зброю, яка найбільше пасувала йому за зростом і силою. Хлопець розумів, що для успішного бою потрібно досконало опанувати її. У зброярні замку була величезна кількість зброї: мечі, списи, сокири, арбалети, булави, кинджали, молоти, щити, обладунки та інші знаряддя для бою. Але в самому кінці кімнати він помітив ще одні двері. Вони вели до прихованої кімнати, наповненої зброєю, що колись належала магам. Ці знаряддя викликали у Ройланда особливе зацікавлення. З дитинства він любив вивчати історію, а відкривши у собі здібності до магії, почав ще більше заглиблюватися в знання про минулі епохи.
Світ, у якому він жив, колись був населений різними народами. Більшість із них становили звичайні люди, позбавлені магічних здібностей. Проте існували й інші — маги, наділені незвичайною силою.
Ройланд упізнав багато знарядь у цій кімнаті, адже читав про них у стародавніх книгах. Тут були посохи, здатні вивільняти стихії, магічні клинки, що світилися дивним світлом, і навіть артефакти, про які ходили легенди.
Здавалось, ця кімната була пам’ятником епосі, коли маги й звичайні люди ще співіснували на одній планеті. Вона нагадувала про те, якими величними були ті часи, і водночас викликала трепет перед прийдешнім боєм, у якому Ройланду доведеться використати все, чого він навчиться.
У ті дні, коли Ройланд відчував безмежну втому, він знаходив спокій у бібліотеці, поринаючи в історичні книги.
“Якщо мені судилося загинути від руки Діда Бора, то хоча б прочитаю щось цікаве,” – думав він, перебираючи старовинні фоліанти.
Бібліотека виявилася справжнім скарбом знань. Тут були книги про варіння зілля — для лікування ран і хвороб, для любові чи забуття; праці з державотворення та описи різноманітних людських рас. Але найбільше його зацікавила одна книга, що містила історію планети. Її назва не згадувалася у рядках, але читання викликало дивне відчуття знайомства. Здавалося, він уже знав усе це, але чомусь забув.
Ройланд заглиблювався в цікавий розділ, перечитував його кілька разів, потім шукав інші книги та сувої, які могли доповнити знання. З часом він почав розуміти, що ці книги розповідають про втрачену історію— його власну планету.
Відповідно до того, що вивчали в школі, історія його народу починалася з Королівства Ардаліон. Першим правителем був король Ардаліон, а далі трон перейшов до його нащадків: Ардаліона Войовничого, Ардаліона Зрадника, Ардаліона Щедрого. Особливістю історії було те, що до імен правителів додавали синоніми, які відображали їхні діяння. Ці епітети з’являлися лише після смерті королів чи падіння їхньої влади, коли давати такі прізвиська стало безпечним для істориків.
Ройланд дізнався, що весь народ, який нині проживає на материку Райла, є нащадками великого королівства, об’єднаного Ардаліоном, Володарем усіх держав. Королівство процвітало понад століття, поки не почало розпадатися.
Причини розколу були численні. Ройланд дізнався, що материк Райла колись складався з багатьох дрібних і великих королівств, які прагнули незалежності навіть після об’єднання. Утім, Ардаліон утримував їх силою своєї військової потуги. Його прибуття на материк стало легендою.
Ардаліон висадився на материк припливши з моря маючи величезний флот, який налічував десятки тисяч воїнів і ще більше простих людей. Звідки вони прийшли — залишилося загадкою. Проте їхня дисципліна, майстерність у бою та відмінне озброєння стали відомі всім після першої битви.
Перемога Ардаліона була приголомшливою й поклала початок його домінуванню. Проте, замість заглиблення у подробиці ранньої історії, Ройланд більше цікавився причинами розпаду королівства Ардаліон. Чому така потужна держава зрештою не змогла утримати єдність?
Одного разу, у тиху й світлу вечірню пору, на небі з’явилася яскрава зірка. Спочатку вона була маленькою, але з кожною хвилиною збільшувалася, стаючи все яскравішою.
Вчені дому Ардаліон почали метушитися, намагаючись зрозуміти, що це означає. Одні вважали, що це добрий знак, адже зірки іноді падають. Інші ж припускали, що це покарання за дії колишніх королів, за кровопролиття, яке приніс на ці землі войовничий народ з-за моря.
Наступного дня метеорит вдарив у вершину найвищої гори материка, спричинивши потужний землетрус, який розколов материк на п’ять частин. Ця гора, що розташовувалася в самому центрі материка, стала місцем паломництва дослідників із різних куточків світу.
На вершину гори вирушили представники великих і малих домів. Шлях був важким, каміння завалило старі стежки, і багато людей загинуло, намагаючись дістатися до місця падіння метеорита. Тільки одиницям вдалося досягти успіху.
Один із цих дослідників, Вальдрімар, уже на початку сходження знайшов яскравий брунатний камінь. Поклавши його до своєї торби, він продовжив шлях. Проте минуло три ночі, і, зазирнувши у віддзеркалення води, Вальдрімар помітив зміни у своєму тілі. Воно стало більшим і сильнішим, м’язи — масивнішими, а спина — ширшою. Зрозумівши, що це вплив каменя, він поспіхом повернувся додому, щоб уникнути зустрічей із іншими дослідниками, які могли б забрати камінь.
Другий дослідник, Кайнтор, подорожував на своєму вірному конику, підіймаючись вздовж хребтів гірського масиву. Одного разу він натрапив на срібний камінець і поклав його в кишеню. Наступного ранку він почув голос, який промовляв до нього. Озирнувшись, Кайнтор нікого не побачив, крім свого коника. І тоді зрозумів, що тепер може розмовляти з ним. Після цього його кінь набув надзвичайної сили та швидкості. Осідлавши його, Кайнтор поспішив залишити гору.
Третій дослідник, Зорнавіон, був невеликим і худим, тому пересувався вночі, щоб уникнути нападу інших. Однієї ночі він натрапив на яскравий білий камінь, який світився, мов зірка. Він узяв його й пішов далі. Під час своєї подорожі Зорнавіон намагався викрасти їжу в інших дослідників, але його помітили й почали переслідувати. Камінь у його руці почав нагріватися, ніби направляючи його у безпечний шлях. Він урятувався, сховавшись у печері, де перечекав ніч, а потім повернувся додому.
Четвертий дослідник, Айвенсіл, знайшов маленький зеленуватий камінь неподалік від вершини гори. Він вирішив перепочити й заснув. Наступного ранку його розбудило шепотіння, яке лунало звідусіль. Переляканий, він почав тікати, але, зупинившись біля дерева, зрозумів, що це дерево говорить із ним. Камінь надав йому здатність чути голоси природи. Після розмови з деревом Айвенсіл вирішив повернутися додому.
П’ятий дослідник, Аркаліон, був невисоким чоловіком із кошлатою бородою. Близько до вершини він знайшов ще один брунатний-білий камінь, але продовжив шлях. Виснажений і без їжі, він вирішив повернутися. Дорогою назад його перестріли інші дослідники, які хотіли забрати його речі. Аркаліон відмовився віддати камінь, почалася бійка. У розпалі сутички камінь випав із його рук, але, потягнувшись до нього, Аркаліон промовив:
“Якби я був сильнішим, то переміг би їх!”
Тієї ж миті його тіло почало перетворюватися на кам’яного велетня. Він легко здолав ворогів, а потім повернувся до людського вигляду та вирушив додому.
Шостий дослідник, Цезар, єдиний досяг вершини гори. У центрі великого кратера він побачив яскравий зелений камінь. Узявши його до рук, Цезар відчув потужну силу, яка перетворила його на справжнього гіганта серед людей.
***
Сьогодні остання ніч перед зустріччю із Дідом Бором. Ройланду абсолютно не хотілося спати. За ці шість місяців він неабияк підтягнув свої бойові навички. Зранку відбудеться бій, тому він вирішив приділити час собі та знову зайти востаннє до бібліотеки, щоб почитати історію, яку він постійно вивчав у вільний час у глибинах бібліотеки.
Його надзвичайно зацікавила історія про Цезара, його правління та їхню династію, адже він відчував у цих розповідях глибокий зв’язок зі своїм корінням, і відчував що може дізнатись щось дуже важливе, що неодмінно допоможе йому.
Країна Цезаліон утворилась посередині материку. Її влада охоплювала всі гірські межі і слугувала ця держава перехідною точкою між іншими королівствами. Це було королівство добра, де Цезар правив мирно. Правитель Цезар Ліон використовував магію для захисту своїх підданих та чесного управління. Але його нащадки стали жадібними. Останній із династії вирішив отримати неосяжну владу і звернувся до темної магії. Угода з демонічним божеством із надр гори дарувала йому безмежну силу, але руйнувала душу королівства, а жителів — на бездушних слуг темряви. Страх і страждання стали повсякденністю, а надія згасала в очах його підданих.
Тепер столицю Королівства Цезаліона стало місто Морвіар — місто вічної ночі. У центрі височіє Чорний Палац, покритий обсидіаном і оточений магічними вежами, які випромінюють ауру страху. Магічна сила нового Короля став Чорний трон, суть якого полягає в абсолютному домінуванні над життям і смертю. Ця магія живиться від страху та страждань. І завдяки укладеній угоді незабаром із надр гори з’явився новий камінь – зелено-чорного кольору. А звали цього нащадка…
7
Бій
Дід Борус із першим променем світла з’явився перед Чорним палацом. Він був одягнутий в строгі чорні обладунки, що відбивали холодне світло ранку. Масивні пластини латів були виблискуючими, немов обсидіан, і з’єднані між собою міцними заклепками. Візерунки, вирізьблені на металевих поверхнях, зображували давні символи захисту і сили, а плащ із темної тканини, облямований срібною ниткою, додавав його вигляду ще більшої величі. Важкий металевий шолом з масивною формою покривав всю голову, залишаючи лише вузький отвір для зору. Латний нагрудник виготовлений із кількох пластин покривав груди та живіт. Пластинчасті рукавички та латні черевики були товсті та неймовірно тяжкі, що доводило, що у нього ще присутньо багато сили, аби битися. Його посох, з яким він не розлучався ні на мить, височів над ним на цілих три голови. Він підняв його високо і тяжко опустив униз, завдавши удару по землі. Від потужного удару каміння розлетілося в різні боки, повітря заповнилось низьким гуркотом, а вежі палацу, здавалося, на мить захиталися, як від далекого землетрусу.
Двері Палацу відчинились, і перед ним з’явився Ройланд.
Він одягнувся для бою у легкі лати, аби мати більшу гнучкість у своїх діях. Ройланд боявся, що якщо надягне важкі обладунки, у нього не вистачить сил на довготривалий бій.
– Ройланде, ти готовий до бою? – Дід Борус грізно поглянув на хлопчиська. Він стояв за п’ятдесят метрів від нього.
– Так, я цього давно чекав, щоб все це швидше завершити.
– Ну тоді захищайся.
Дід підніс свій посох і спрямував на хлопчиська перший полум’яний удар. Шар полум’я покотився назустріч Ройланду, але завдяки легким обладункам він швидко відскочив убік.
– Де твоя зброя, хлопче? Ти будеш битися проти мене тільки оцим магічним списом, що у тебе за спиною? – Дід Борус голосно засміявся і знову підніс посох для удару.
– Ні, у мене є ще дещо.
Він швидко надів магічну рукавицю, знайдену під час свого останнього візиту до зброярні. Тоді він виявив її серед покинутих речей, але одразу відчув потужну енергію, яку вона випромінювала. Це була «рукавиця руйнування».
Три шари полум’я, але вже менші за попередні, полетіли в Ройланда. Він чкурнув низом і, розвіявши полум’я, опинився ближче на декілька метрів до діда. Їхня дистанція скоротилася.
– Якщо ти знаєш, Діду, ця рукавичка здатна знешкоджувати такі легкі удари. А тепер тримай – ГРОМОВИЙ ШКВАЛ!
Він стиснув кулак і направив його на противника. З рукавички полетіло безліч блискавок, яскравих і сліпучих, мов небесний гнів. Вони розсікали повітря зі стрекотом і запахом озону, залишаючи за собою палаючі шрами на землі та обвуглені уламки каміння. Дід Борус посохом нашвидкоруч створив магічний щит, але блискавку це не спинило, і дід звалився додолу.
Ройланд важко дихав, відчуваючи, як магія виснажує його тіло і розум. Кожен подих здавався боротьбою, а серце стукотіло в грудях, ніби намагаючись вирватися. Дід поволі підводився у своїх важких обладунках. Його посох лежав за кілька метрів від нього.
– А ти перший хлопчина, який зумів звалити мене з ніг. Але не забувай, що не тільки ти маєш не одну зброю! — Дід Борус дістав з-за плаща довжелезний ланцюг, що виблискував магічним сяйвом. Ланцюг здавався надзвичайно важким, його ланки були вкриті вигравіруваними символами, які випромінювали тьмяне, моторошне світло, ніби живе полум’я танцювало всередині металу. — Це ланцюг палаючих душ.
Дід зробив легкий замах, і з ланцюга почало виділятися полум’я.
– Зараз ти відчуєш це на собі. ТРИМАЙ!
Потужний змах, і, як хльост батога, полум’яні хвилі покотилися у бік Ройланда. Навколо залунав писк та зойк, страшний, аж до розпачу, ніби самі душі, зірвані з тіл, скаржилися на свою долю. Звук пронизував усе навколо, змушуючи повітря тремтіти й викликаючи у Ройланда мурашки по шкірі. Трішки завагавшись через ці зойки, Ройланд запізно активував захисне закляття рукавичкою, і його шрамували батоги полум’я. Він упав на землю і голосно застогнав. Швидко торкнувшись кишені, він активував магічний амулет, наповнений древньою енергією відновлення. Його біль та шрами почали поступово стихати й регенерувати, ніби сама тканина часу поверталася назад, загоюючи його рани.
Він підвівся і поглянув на ворога. Ще декілька полум’яних хвиль він відбив списом, який мав магічне поле, здатне нейтралізувати та відхиляти енергетичні удари, створюючи навколо воїна захисний бар’єр.
— У мене довгий спис із наконечником із яскраво-червоним вогнем на кінчику. Він не гасне навіть під дією заклять.
— Це, хлопче, я вже давно зрозумів. Але чи вистачить у тебе духовних сил, щоб протидіяти мені? Адже, як відомо, магія забирає багато сил, і з кожним ударом твої сили слабшатимуть, як і твоя магія. Тримай ще!
Десять полум’яних хвиль покотилися на Ройланда, вигинаючись, ніби живі створіння, що мчать у смертельному танці. Язики полум’я оберталися спіралями, розлітаючись і сплітаючись у химерні візерунки, поки їх жар не заповнив усе навколо. Дід Борус махав ланцюгом у кожному напрямку, в якому рухався його противник, але Ройланд спритно використовував спис, який виблискував відблисками магічного вогню, та рукавичку, що миттєво поглинала магічні хвилі, аби зупинити атаки й поступово наблизитися до ворога. Дід Борус відчув певну тяжкість у руках — його сили спадали, але, дивлячись на хлопця, розумів, що й той виснажується.
— Бачу, ти добре підготувався. Ще ніхто не бився зі мною так довго. Але я знаю, що тебе прикінчить. Ти перший, хто змусив мене дістати цю зброю.
Дід Борус дістав з-за спини довжелезний меч, лезо якого відливало тьмяним чорним сяйвом, що поглинало світло навколо.
– Це меч Тіней. Лезо цього меча виготовлено з темного кристалу, що поглинає світло і робить мої удари невидимими. Ти готовий померти?
– НІ! – Закричав щосили Ройланд і кинувся бігти на ворога.
Дід Борус зробив кілька ударів, і невидимі лезові удари, що здавалися легкими подихами вітру, полетіли в Ройланда. Їх можна було відчути лише через ледь помітний холод у повітрі. Один з них приземлився біля його ніг що змусив змінити напрямок, а інший рубанув по ногах від чого Ройланд заточився на коліна. Хлинула кров, забарвлюючи землю темно-червоною плямою. Невидиме лезо, мов тінь, пройшло різнуло груди. Ройланд звалився на землю, а його дихання стало уривчастим і кволим. Він майже втратив свідомість, його тіло втрачало швидко кров і тільки рука мала силу потягнутись до кишені.
Дід поволі почав підходити до ворога.
– Ти був чудовим бійцем, хлопче. Давно тут таких не було. Більшість я перемагав своїм посохом, а лише одиниці змушували мене використати ланцюг. Дякую тобі за можливість використати меч тіней. Це прекрасна зброя, і я радий, що саме нею вкорочу твоє життя.
Борус підійшов до лежачого Ройланда і став над ним.
– Хочеш сказати останні слова перед смертю?
– Так, – майже прошепотів Ройланд, міцно стискаючи руку на кишені, ніби там ховалася остання надія.
– Кажи.
– Я готувався до цього бою і дізнався те, чого, як я розумію, не дізналися мої попередники.
– І що ж це?
– Я прочитав багато книжок у бібліотеці й натрапив на доволі цікавий том.
Дід підніс меча, готовий встромити його в хлопця.
– Там зазначалося про метеорит і про камінці, які надавали могутню силу власнику та його народові. Так і утворилися п’ять народів, які володіли силою магічного каменю й стали королями на своїх землях, будучи майстрами у певній справі. Але був і шостий народ, власник шостого каменю, який знайшли в кратері метеорита. Це був Цезар, король королівства Цезаліон.
Дід Борус відчув, як його руки стали важкими, ніби сила раптово полишила його. І знову з’явилося те почуття, яке він відчув при першій зустрічі з цим хлопцем. Страх. Почуття страху.
– Цезар був добрим, але не його син, який уклав угоду з демоном надр гори. Разом вони скували новий зелено-чорний камінь! І мені стало відомо, яким чином майже знищили Морвалекса, тобто ТЕБЕ!
Ройланд швидко відкотився вбік. Дід спробував завдати удару, але не встиг, і меч наполовину встромився у тверду землю. Ройланд дістав кинджал Забуття, в руків’ї якого світився зелено-чорний камінь.
– Я викликаю АРМІЮ ТІНЕЙ!
Дід Борус відчайдушно витягнув меча. У гущі темряви почали з’являтися тіні лицарів.
– Це, Морвалексе, душі померлих воїнів Цезаліона, яких ти вбив, аби створити цей камінь і отримати необмежену силу, здатну знищити все живе на материку Ройла.
Тіні лицарів оточили Діда Боруса. Їх було багато. Ціла армія.
– Але вони не здатні мене вбити, хлопче! НЕ ЗДАТНІ!
– Так, це правда. Але я знаю, що тебе вб’є! В атаку, АРМІЯ ТІНЕЙ! – загорлав на всю потужність Ройланд, і лицарі кинулися на Морвалекса.
Це була запекла битва. Душі були безсмертні для звичайної або навіть зачарованої зброї, але подолати їх міг меч, викований із особливої сталі, який зараз знаходився у Морвалекса. Він рубав їх наліво і направо. Душі зникали, пищали, стогнали, але продовжували насипатися під його безжальні удари.
Ройланд із криком кинувся на Морвалекса. Тримаючи кинджал Забуття, він встромив його у виріз для очей – єдине незахищене місце. Тяжкий крик і стогін пролунав навколо. Морвалекс упав на коліна, а потім і долілиць. Лицарі тіней зникли, темрява розсіялася, і світ навколо набув яскравого ранкового забарвлення.
Ройланд сидів на колінах, тримаючи кинджал у руці. Він помітив ту саму тінь, яку бачив перед тим, як опинився на цій землі. Підняв голову. Це була чорна хмара, з якої спускалися люди в чорних плащах. Їх було багато, і всі вони насторожили Ройланда.
Вони вишикувалися перед ним і стали на коліна.
– Ми – таємна організація послідовників Морвалекса! Ти його спадкоємець! Наш король! Він ПОВЕРНУВСЯ! – загукали всі постаті в один голос, а навколо знову все поглинула темрява.