Потаєне коріння

Світло заледь пробивалося крізь густе переплетіння гілок старого лісу. Листя згори здавались непроникною стіною, занурюючи все в темряву. Земля тут була вкрита м’яким шаром моху, скрізь кишіли слимаки та дрібна комашня.
Кожен крок у цій вогкій місцині давався Аркенольту не скільки зі страхом невідомого, скільки через відразу до старих хащів. Молодий ельф звик до білосніжного особняка, успадкованого від його батька Алемнегуса – покійного графа березових гаїв, з його великими теплими залами, осяяними світлом сонця та численної обслуги.
– Це місце змушує мої вуха скручуватись від гиді, – жалівся юний ельф, натякаючи на своє невдоволення двом фігурам накидках з каптурами позаду.
Загадковість гостя та мовчання матері ельфа зводили з розуму. Неочікуваний гість одним тільки голосом змусив її швидко зібратися і йти з дому не відомо куди. Він почувався пішаком у грі, правила якої йому не пояснили. Та щось всередині Аркенольта довіряло діям матері – якщо вона зберігає спокій, може дійсно немає чого боятись, або вона демонструє не аби яку витримку.
– Ти тепер частина нашої справи, після смерті свого батька… – відгукнувся грубий але достатньо мелодійний голос з–під одного з каптурів. Цей голос дійсно неначе змушував підкоритися його власнику.
– Так, я знаю, – перебив його Аркенольт, – тепер я володар березових гаїв і успадковую батьківський титул і обов’язки, та для чого, в ім’я СвітлоБога…
– Мова не про графство, синку, – лунав тоненький голос матері з–під іншого каптура, в якому відчулася тривога, – потерпи трохи і ми все зможемо тобі розповісти.
– Мені не до вподоби цей маскарад із загадками, – зібравшись, зупинився Аркенольт і з силою ступнув ногою в бруд, який тут же розлетівся на всю трійцю, заляпавши їхні вбрання.
– Ви нічого мені не кажете. Цей Хто–Зна–Хто, якому ти чомусь коришся, являється в мої покої, кличе нас з дому, наказує одягти ці мішки. Тепер…
– Менше слів, юний графе, – мовив незмінно твердо голос з–під каптура, в якому тепер загорілись два блакитних ока–вогники.
Цей блиск блакиті неначе проникав у саму душу, Аркенольта. Щось всередині зтиснулось, спроба протесту вже не здавалась такою гарною.
– Зараз прочини двері і ввійдімо всередину. – перервав мовчання незнайомець.
– Де ви тут бачили двері… – встиг промовити, Аркенольт та після цього отетерів від подиву, коли земля під його ногами заворушилась.
Ні з того, ні з сього, посеред лісу виріс камінь, заввишки до трьох метрів та метр завширшки. Нагадувала каменюка більше закам’янілий стовбур, з якого опало все гілля. На рівні очей Аркенольта каменем пронеслась тріщина, пропускаючи з нього блакитне світло, таке ж, як очі невідомого супутника ельфа та його матері. Вимальовувався невеликого розміру символ, що нагадував перегорнуте догори дриґом дерево. Стовбур згори огортав корінням якусь кулю, знизу же – стовбур перетікав у гілля з листвою, що формували ще одну кулю.
Ельфу не вірилось у те, що він зараз побачив. За повір’ями, магії цей світ не бачив вже сотні років. Самі Боги підземель, змовившись з небесними сусідами, забрали всі чари з цього світу, аби ніхто більше не мав здібностей творити закляття. Народи давнини, що ділили цей світ з ельфами, вели постійні війни, намагаючись підкорити собі все живе і захопити всі його багатства.
– Це що, – скрикнув юнак, – це… Це чари! Як… Е–е–е, звідки?
– Ларкелю, я казала, що він гідний продовжити справу мого любого Алемнегуса, – лилось піснею задоволення графині Елізер, яка тут же вхопила руку сина і, приклонившись перед ним, приклала руку до свого лоба, на якому засяяв такий же знак.
– Руки Аркенольта затремтіли. Він вже з острахом дивився на матір і незнайомця, від страху його ніби охопив параліч. Тепер питань було ще більше, та вони літали в думках, перемішуючись. Єдине, молодий ельф тепер знав, що таємничого Хто–Зна–Кого звали Ларкелем і мати з ним у дружніх стосунках. «Надто дружніх», – подумалось йому, чи то з ревнощів, чи то через нерозуміння ситуації.
– Я бачу його хист, та не бачу розуміння. Мене бентежить те, що ви з покійним не вчили його. – Холодно відповів Ларкель.
– Ми навчимо його і коріння стане таке ж міцне, як раніше, – вмовляла Елізер.
– У тебе набагато менше часу, ніж ти гадаєш, – перебив Ларкель, після чого показав руку з–під довгого рукава. Долоня його вказувала на каменюку, яка щойно виросла перед трійцею і показала цей незрозумілий символ:
– Прочини ж двері, Аркенольте – просив грубим голосом пан Ларкель.
– Штовхни камінь, – підказала Елізер, відпустивши сина.
Аркенольт послухав, і обережним тремтливим дотиком уперся пальцями в камінь. Він зажмурив очі в очікуванні, але нічого не відбулось.
– Зніми пальчатку, любий, – просила його матір, не стримуючи радість, – ця місцина має прийняти тебе…
Видно Аркенольт мав у собі якісь здібності, про які не знав і нічні зникнення його батьків під виглядом гулянок місцевої знаті вже не мали правдивого вигляду для хлопця. Він взагалі не був більше впевненим, що він знав свою сім’ю.
Він скинув свою шкіряну пальчатку і потягнувся долонею в холодний камінь. Як тільки його палець торкнувся символу на камені, його світло змінилося та замерехтіло. Та тут його рука, раптом, провалилась в породу по лікоть, ніби то був кисіль. Назад відтягти кінцівку хлопцеві не вдавалося. Каменюка хилилася до землі, потягнувши Аркенольта з собою. Він пручався, намагався відірвати від швидко поглинаючого його тіло каменю, та не виходило. На його крики не відгукувалась ні матір, ні Ларкель. Коли вільною лишилась тільки частина його обличчя, знесилений, Аркенольт заплущив очі.
Прокинувся Аркенольт вже на твердій кам’яній підлозі. Це була невеличка кімната з грубої крупної цегли, оточена факелами з чотирьох сторін. Все, що він пам’ятав, як його затягнула та дивна каменюка посеред вогкої галявини з моху та комашні, далі – пітьма та шалена задуха. Здавалося, що це був страшний сон. Дихалось тут важче, тому він зробив висновок, що зараз знаходиться під землею.
Підвівшись, він зрозумів, що спиною впирається у двері.
– Знову цей знак! – Віджахнувся Аркенольт, потрапивши в руки Ларкеля, котрий з’явився тут ніби нізвідки.
– Вперед, юний хранителю, – допоміг він ельфу рівно стати на ноги та підштовхнув до дверей, яку вже відкривала Елізер. – Заходь, сину, зараз все дізнаєшся.
– Звідки…
Аркенольт неуважно зробив декілька кроків у іншу кімнату, де різке світло засліпило його, викликавши сльози.
Звикнувши до освітлення, він озирнувся навколо. Це була велика і округла сіра зала, по центру якої блакиттю відсвічувала велетенська рослина, що складалась наче з десятків товстих стовбурців лози, які переплітались у один. Верхніми кінцівками були чи то гілля, чи то корені, що розділялися ще на десятки від кожного з дванадцяти стовбурців і впивались в необроблену стелю зали, з якої стирчали тонкі коріння іншого рослиння та груди землі. Кожна лоза була ніби живою – всі вони асинхронно пульсували та рухались, ніби повзучи одна по одній вперед, але лишаючись на місці.
Знизу «стовбур» впадав до ями, що була вирита колом вглиб ще на декілька метрів посеред зали. Яма була наповнена такими ж лозами–гілками, які впивались своєю безліччю в землю.
– Що це таке? – питав Аркенольт, та відповіді не отримав.
– Займи своє місце, новий хранителю, – мовив Ларкель, вказуючи на порожній постамент прямо перед Аркенольтом.
На дванадцяти місцях навколо рослини, що були як маленькі постаменти, стояли мовчазні фігури в каптурах. Їхні очі горіли блакитним і розходились якоюсь парою, як у Ларкеля. Позаду цих дивних фігур зібрались ще декілька десятків осіб, але Аркенольт не розгледів нікого. Навпроти одного вільного місця, куди його направляли, вилося декілька крупних лозин і не відсвічували. Декілька ніби пророслих від них потемнілих кінця гілля згори та знизу літали у повітрі, ніби шмати, пущені по вітру.
Ельф повільно крокуючи до місця шукав очима матір, вигукував її ім`я, та відповіді не отримував. Обережно ставши на місце, він, з–під лоба, зиркнув по сторонам і спробував було запитати у тих фігур, що стовбичили поруч «Що ж, в ім’я Світло-Бога, тут відбувається?», та у відповідь отримував лиш набридливе мовчання.
Хотілося закричати, штовхнути когось в ту прірву з корінням, що світиться, пробудити хоча б якусь емоцію у навколишніх – мовчазна атмосфера, незрозумілі дійства і відсутність відповідей на десятки запитань зводили з розуму.
Позаду почувся рух декількох фігур, котрі шурхали до нього кам’яною підлогою, майже не відриваючи від неї стоп. Його взяли за руки, які одразу спробували підняти, та наполоханий Аркенольт тут же відштовхнув одного та замахнувся вдарити іншого.
– Накидка та мантія новому хранителю, – почув ельф голос одного з тих, хто підійшов, зупинений якимось закляттям – його руки ніби тримали мотузки зі різних сторін і відтягували одне від одного.
– Чому ви називаєте мене хранителем?! – прокричав Аркенольт на скільки вистачило його сили. Нерви здавали.
– Сину, дай цим панам тебе одягти. Як тільки ти перестанеш пручатися, у нас все вийде тобі пояснити. – Почув ельф матір, потім і побачив її позаду тих фігур, які тримали купу якогось лахміття. Її руки були наставлені на нього і світились тою самою блакиттю, що і очі всіх навколо, що і ця рослина.
Він зрозумів, що це вона наклала закляття на нього. Вона душить його просто зараз, розриває руки невидимими вузлами. Він не вірив в це, та і не знав, що робити, тому вирішив підкоритись.
«Опиратися марно, принаймні, поки що», – промовив сам собі подумки Аркенольт і видавив «Добре», після чого пекуча біль по рукам пролилася голками від розслаблених вузлів. Його одягли у довгу темну мантію, яка ще й була досить вогкою. Зверху мантії йому надягли каптур та зав’язали шнурів’я на грудях, аби той не спав.
Окрім мантії, Аркенольту вручили сталевий меч Братства. Його клинок виблискував холодною сталлю, а рукоятка була майстерно прикрашена срібними візерунками, що нагадували сплетене коріння. На наверші меча, під тонким шаром прозорого каменю, виднівся знак братства Потаємного Кореня – перевернуте дерево догори дриґом.
Закінчивши свою справу, двоє фігур розвернули хлопця обличчям до урвища з рослиною, та позадкували назад, до натовпу.
– Починайте ініціацію, нехай його прийме Дерево, – прогудів голос Ларкеля вже десь з–за рослини.
– Хранителю Аркенольте, – продовжив він, – зараз ти маєш покликати до себе те гілля, яке не наповнене світлом Дерева. Століттями наше братство тримає цей світ у спокої та мирі жертвою наших життів і життів наших предків. До тебе саме твій батько ніс на собі цей тягар відповідальності. Його трагічна погибель залишила це гілля без поживи, та не це найгірше. Якщо гілля вмре, може вмерти і Дерево. Помре Дерево, тоді зло, що ми стримуємо, вирветься на волю і цей світ знову порине у нескінченну війну…
Ельф не чув майже всього що йому говорив Ларкель, який видно, що був тут за головного. «Ініціація, Дерево, це якась секта», думав собі Аркенольт. В ньому намішувалися страх, зневіра та гнів від безсилля.
– Як я маю його покликати? – Вирвалось у нього з рук, та раптом його правицею повела та ж сила, яку до цього наслала на нього Елізер, тільки завдаючи на цей раз більше болю.
– Я зрозумів, я сам, я сам! – Прокричав Аркенольт від болю і руку тут же відпустили.
Тихо всхлипнувши, він підтер сльози з обличчя широким рукавом мантії. Біль не вщухала після першого разу, друге закляття лише подвоїло біль. Зібравшись з силами, Аркенольт простягнув ліву руку до одного з потемнілого гілля, що левітувало над головою. Впродовж перших митей нічого не відбувалось, що лякало ельфа, адже йому знову могли завдати болю.
– Будь ласка, – прошепотів хлопець і ще раз потягнувся долонею, але руку вже навів на стовбур.
Потік блакиті від Дерева вмить вдарив у долоню Аркенольта, пролившись рукою. Біль зникла, тілом пронеслося тепло, очистилися думки, кудись відступив і страх. Він поєднав долоні і тепла блакить залилася сяйвом в його руках. Він відчував силу, що лилася ним, але поки не розумів, як нею керувати. Розвівши руками в сторони він подумки попросив гілля знизу та згори піддатися йому, ніби до живих.
Сталося диво – чорні лози повільно потягнулися до ельфа. Як тільки він зміг, він заплущив очі, потім рвацько ухопив спочатку верхні гілля, потім ті, що плелися з ями. Сила з його рук і все тепло з тіла раптом пішли, що змусило його підглянути. Блакить виходила з його долонь, що стискали почорніле гілля, наповнюючи їх життям.
– Корені Алемнегуса ожили! – скандував натовп, десь серед якого пробивався радісний скрик Елізер.
– Ти молодець, синку! – додала ельфійка, та Аркенольт не зважав на неї, образа за завдану біль не полишала його.
Вартувало Аркенольту відволіктися, як гілля заметушилося та замерехтіло. Його руки вже не тримали їх і ельф намагався вхопити хоча б щось ще раз.
– Не треба. – зупинив його голос Ларкеля. – вони повертаються на своє місце. Ти впорався, Аркенольте. Аркенольт – хранитель Потаєного коріння.
Зала наповнилась аплодисментами та вітальними вигуками. Навіть інші 11 фігур повернулись до Аркенольта та поклонились новому побратиму, скинувши відлоги своїх накидок. Аркенольт тепер побачив усіх в залі – близько трьох десятків ельфів вітали його, деяких він навіть знав, це були і родичі його покійного батька, і друзі обох батьків з місцевої знаті.
Підживлене Аркенольтом гілля потягнулося глибоко в урвище, підсвітивши його. Ельф побачив, що на декілька метрів вглиб ніби повзли до ґрунту сотні малих лозин, формуючи кулю, неначе це була верхівка дерева, яке було перевернутим догори корінням. Верхні гілля, які були корінням, простягалися далеко вгору і один за одним впивалися у породу з такою силою, що на навколишніх посипалась земля. Та тут декілька корінців знову замерехтіли, переставши рухатись.
То підсвічувавшись, то згодом знову мерехтіли або стухали, вони почали здригатись, б’ючи по стовбуру та по іншим лозам. Раптом, одна гілка знизу пустила дим та почала тліти, піднімаючись попелом догори. хранителі, котрі були поруч з Аркенольтом завмерли від жаху – було ясно, що такого раніше не було.
– Гілля згорає! – Заволав Аркенольт, злякавшись.
Рослиння почало випускати якесь гудіння, ніби стогін. Якщо нижнє гілля просто тліло, то верхні корінці, що не знайшли притулку в земній товщі, почали надуватись, і врешті, луснули. Всі учасники процесії заціпеніли, ніби перед лицем своєї загибелі. Гілля вибухало одне за одним, хмари диму охопили все приміщення. Ларкель різко змахнув рукою, викликаючи потік вітру, що розігнав його. Всі побачили, що Дерево втрачало своє сяйво.
– Ні, ні! – Вигукнув він, голос був сповнений розпачу. – Цього не мало статися… Тепер всі ми в небезпеці. Якщо Дерево помре, а контроль за бар’єрами буде втрачено, весь світ охопить хаос! Магія знову неконтрольовано пошириться цими землями.
Інші хранителі, що відійшли подалі від своїх постаментів, з тривогою дивилися на зранене Дерево. Їхні очі горіли блакитним, та це світло поступово тьмяніло, разом із блакиттю Дерева.
– Хлопець має все виправити, це через нього! – Почулося з натовпу.
– Елізер нас підставила! Схопити її та хлопця, це все навмисно! Зрадники!
У натовпі почувся крик матері. Аркенольт, захеканий і ще не до кінця оговтаний, з жахом дивився на все, що відбувалося. Ларкель враз опинився серед натовпу, відкинув нападників на матір Аркенольта та потягнув її за руку, тягнувши її непритомну підлогою.
– Негайно ставайте до Дерева! – Встиг закликати Ларкель перед тим, як Дерево знову залило сильним блакитним сяйвом. Всі відвернулись, або закривали очі руками, та світло нагрівало одяг, обпікаючи шкіру. Наростаючий гул, що закладав вуха перетворився на приголомшивий сплеск – прогримів сильний вибух, що накрив усіх.
Аркенольт заледве відкрив очі, які тут же налились сльозами, від диму. Він лежав серед уламків і попелу. Пронизливий біль розливався спиною. Зала була наполовину зруйнованою від сили вибуху. Під уламками каміння лежали спотворені тіла хранителів, котрі не пережили вибуху.
Він розгледів Дерево – в ньому зіяла тріщина, випускаючи блакитні згустки, що просочувались в землю. Частину паростків розірвало, лише деякі досі пульсували, впившись у земну товщу згори та знизу. Серед завалів стояли деякі хранителі разом із Ларкелем заганяли згустки блакиті назад в рослину у супроводі дивних маніпуляцій руками та закляття–пісні. Саме цей спів і пробудив Аркенольта.
– Ми не маємо більше часу, – тихо промовив Ларкель, припинивши пісню. Тріщина в дереві гоїлась, рослина вигиналась та гуділа тим самим стогоном, як до вибуху, ніби жива.
– Чи цілі досі бар’єри? – Запитав хтось поруч з ним.
– Дерево тримає частину, та рівновагу точно порушено. Якщо на поверхні досі є хтось, хто може відчувати магічні потоки та використовувати їх – стара війна відродиться. Треба якомога швидше все виправити. Знайдіть всіх, хто вижив, відкинути всі звинувачення в сторону сім’ї Алемнегуса. Елізер довела свою вірність, на відміну від покійних чоловіка т старшого сина. Молодший нічого не знає і не розуміє свого призначення.
Аркенольта накрило виром змішаних відчуттів. Він боявся подати голос, сказати, що живий. Почуте з розмови Ларкеля та вцілілих хранителів додало ще більше питань до пережитого. Він точно знав, що його сім’я замішана в якісь таємниці, і нещодавня смерть батька з братом не були випадковістю. Виявлялось, що легенди про Древніх, котрі розділили цей світ щоб зупинити війни були лиш частиною правди. Ці Древні – це насправді ельфи, котрі створили братство і спромоглися забрати сили цього світу собі у спробі вгамувати воюючі народи. Тепер і він був частиною таємниці.

12 відповідей

  1. Дякую автору за роботу)
    Дозволю виказати думку, про яку мене ніхто не питав, та все ж… Це більш як поверхові нотатки, зроблені під час читання, і думка моя цілком суб’єктивна: автор може як погоджуватись з нею, так і відверто заперечувати)

    1. Слово «особняк» особисто мені різануло очі. Я знаю, що воно існує в українській мові, проте для милозвучності речення (якщо це не несе особливого значення) можна погратися з синонімами.
    2. Часом зустрічались взайве навантаженні словосполучення, як-то «довіряло діям матері». Як на мене, тут ситуація та сама, що й «я взяв свою торбину своїми руками» (приклад, не стосується Вашої роботи). Тобто, якщо написати «довіряло матері», смислове навантаження лишилось тим самим, але сприймалося б легше.
    3. Історія з pov «я йду не знаю куди, бо моя мати мене веде, оскільки підкорюється бозна кому» нагадала сцену з «Дюни», коли юного Атріда матір вперше повела до бабці з Бене Ґессерит  Це не прискіпка і не звинувачення, просто настрій схожий) А взагалі клішована (в хорошому сенсі слова «кліше») сцена, тож не дивно, що вона час від часу зустрічається у фентезі)
    4. Тавтології. «Ні з того, ні з сього, посеред лісу виріс камінь, заввишки до трьох метрів та метр завширшки. Нагадувала каменюка більше закам’янілий стовбур, з якого опало все гілля. На рівні очей Аркенольта каменем пронеслась тріщина». Камінь, каменюка, закам’янілий, каменем – конкретно тут ці всі речі можна було б чудово обіграти без зайвих повторень, як-то «каменем» = «його поверхнею» (оскільки до цього мова в оповіді йшла про камінь, то читач зрозуміє, де там тріщини йдуть), «нагадувала каменюка» = «він нагадував», «камінь» = «брила» (тоді можна спокійнесенько лишити «закам’янілий стовбур»). «Стовбур згори огортав корінням якусь кулю, знизу же – стовбур перетікав у гілля з листвою, що формували ще одну кулю.» = тут теж, після тире можна було просто «перетікав», оскільки тире в цьому випадку виконає функцію іменника «стовбур», але речення виглядало б охайніше. У наступному абзаці у нас знову «світ» у кубі) , потім «острах» й «страх». Ну і далі так само, розписувати не буду.
    5. Якби момент з «на якому засяяв такий же знак» був одразу ж після опису брили зі знаком – питань нема, але після абзацу про зникнення магії та дві фрази коректніше було б написати «такий самий знак, що і на камені». Тоді позбуваємось кульгавості тексту.
    6. Зайві слова, що навантажують текст, але не несуть великої цінності: «Мене бентежить те, що ви з покійним не вчили його» = «Мене бентежить, що ви з покійним не вчили його».
    7. Місцями можна було перекроїти речення задля кращої милозвучності. Наприклад, « Здавалося, що це був страшний сон. Дихалось тут важче, тому він зробив висновок, що зараз знаходиться під землею.» = «Це все здавалось страшним сном», тоді не доведеться у двох реченнях поспіль використовувати оце «що». Знову таки, тавтології «він» у цьому шматочку. Якщо трохи переробити речення, виглядало б більш гармонійно. «Почув ельф матір, потім і побачив її позаду тих фігур, які тримали купу якогось лахміття.» = «Почув ельф матір і нарешті побачив її позаду фігур, що/які тримали купу якогось лахміття». Взагалі забагато по тексту усілякого роду займенників, використання яких необов’язкове. «Його одягли у довгу темну мантію, яка ще й була досить вогкою.» також можна було спростити до не менш описового «довгу темну, а до того ж й досить вогку мантію», наприклад.
    8. Знову ж таки, неочевидна тавтологія «промовив сам собі подумки». «Сам собі» у цьому контексті те саме, що й «подумки», оскільки далі ніде не прописується, що промовляв він собі, а почув його думки хтось інший. До того ж, все це можна було скоротити простим «подумав».
    9. На хибкодруки й пунктуацію не звертаю увагу, у нас у всіх очі замилюються, це можна виправити)

    У будь-якому випадку, я бажаю Вам успіхів, натхнення та віри в себе) Нехай з кожною роботою Ваші вміння лише покращуються, а Муза завжди буде поруч, коли це необхідно)

    1. Вітаю, дякую вам за такий розлогий фідбек 🙂
      Бачу всі недоліки й промахи, зверну увагу, аби було ліпше.
      Якби не довелось скорочувати роботу, думаю, читалось би краще і легше – працюватиму з цим.

  2. Ох ти ж, все крутиться навколо ельфів,крім них -немає нікого. Ельф що не знає,свого призначення,показав слабкі результати. Тут,не відчувається глибина, можливо,ви самі думали про деякі описи які б могли бути інакшими більш ефектними. Напрямок товариства це підримка рівноваги але,все завершилось -фіаском.

  3. Мені читати було не просто. Часом зупинявся, щоб зрозуміти прочитане. Як наприклад це:

    “… Ельф побачив, що на декілька метрів вглиб ніби повзли до ґрунту сотні малих лозин, формуючи кулю, неначе це була верхівка дерева, яке було перевернутим догори корінням. Верхні гілля, які були корінням, простягалися далеко вгору і один за одним впивалися у породу з такою силою, що на навколишніх посипалась земля. Та тут декілька корінців знову замерехтіли, переставши рухатись…”

    Авторе, я розумію, що в цьому моменті очами протагоніста ми бачимо диво! Але ж пожалійте істот молодших рас, що не мають хиста до тлумачення вищої ельфйіської. Більш зрозумілі описи порадують Ваших читачів.

    Дякую за фентезі!

  4. Вам вже вказали на деякі недопрацювання в тексті, я ще згадаю узгодженість частин речень.
    > лунав тоненький голос матері з–під іншого каптура, в якому відчулася тривога
    > ельф звик до білосніжного особняка, успадкованого від його батька Алемнегуса – покійного графа березових гаїв, з його великими теплими залами, осяяними світлом
    Виходить, ніби в каптура є тривога, а в графа – зали.

    Загалом сюжет доволі наївний, персонажі не мають глибини, а реагують на події перебільшено-яскраво, від чого події відчуваються не живими, а якоюсь театральною постановкою. Хотілося би більше “показувати, не розказувати”.
    Разом з тим, у твору цікавий задум. Є інтрига, відчувається, що продумані як світ та система магії, так і родина головного героя. Якщо попрацювати над стилем, думаю, вам вдасться розкрити вашу історію належним чином 🙂

    1. Так, ви праві, дякую!
      Те, що показав на конкурсі – лише скорочена частина першого розділу всього того, що хотів розказати у творі. Вже бачу викривлення, які не пофіксив вчасно 🙁

  5. Цікаво й непогано. Ваш твір дійсно схожий на занадто скорочений уривок чогось більшого, бо купа всього намішано, що ускладнює можливість легко розібратись у цьому хаосі подій. Щодо помилок та недоліків, то на ті, які я помітив, вже інші автори Вам сказали.

    P.S.: Я раджу всім авторам, які кидають уривки та синопсиси на конкурси оповідань, шукати відповідні конкурси для більших за обсягом творів, а не кидати їх уривки на перший ліпший.

    1. Дуже дякую за відгук, якщо хоча б комусь сподобалось, тоді я це роблю не дарма і буду розвиватись. 😇
      Стосовно розміру, то тут зіграла моя неуважність – сприйняв обмеження у 30000 символів як 30000 слів, тому вже як вийшло. 🤣🤣🤣

Залишити відповідь

0
    0
    Ваш кошик
    Ваш кошик порожнійПовернутись до книжок