Тіні провини

Підлога сирого підвального приміщення ще не встигла повністю просохнути від попередніх “злив”, але вже вкрилася сухими плямами, що нагадували сліди багаторічних страждань. Слабке світло від масивного каганця на стіні ледве пробивалося у морок кам’яної кімнати, де відбувалося дійство, яке не побажаєш навіть найзапеклішому ворогу.
— Скажи вже хоч щось, — попросив тихо юнак на ім’я Еліан.
У центрі кімнати, спираючись на кам’яну колону, стояв чоловік у темному каптурі, його босі ноги стискали холодну підлогу. Він зберігав мовчання, дивився кудись крізь Еліана, ніби той був простою фігурою з тіні.
Хлопець усвідомлював, що це вже далеко не перший такий “гість”, якого затримали в стінах замку Роденхол. Король, втікши сюди від розповсюдженої по всій Аурестії загрози, сподівався знайти спокій. Та з кожним днем похмурий спокій перетворювався на нестримну параною: король не спав три ночі й тремтів навіть у захищених коридорах фортеці. Усі ці люди — чи то безталанні, чи то слухняні фанатики — приходили одні за одним, готові віддати життя задля виконання темного наказу свого покровителя. Але про все це юнак лише чув від дворецьких, аніж бачив сам.
— Ти розумієш, навіщо прийшов сюди? — Еліан спробував говорити спокійніше, проте груди все ще стискалися від хвилювання. Чоловік у чорній робі досі мовчав, здаючись водночас піддатливим і неймовірно небезпечним.
У кімнату тихо ввійшла жінка з коротким темним волоссям, яке ледь торкалося її гострих вилиць. У погляді читалася втомлена байдужість, наче вона ось-ось могла позіхнути, настільки призвичаїлася до таких сцен. Вона кинула короткий погляд на Еліана, а тоді спокійно вийшла наперед, спинившись перед бранцем. Здавалося, їй навіть не потрібно було дивитися в очі, щоб зрозуміти, хто стоїть перед нею.
— Впізнаю цей вираз, — мовила вона так, наче говорила про повсякденну річ. — Навряд чи ти заговориш перший, правда ж?
Здавалося, в’язень навіть не дихав. Кайла Верінсейт звела брови, чекаючи бодай найменшого руху з його боку. Вона, певно, знала, що цієї відповіді не буде, і водночас виглядала зовсім не розчарованою. Безрадісна рутинна впевненість у її голосі та рухах свідчила: їй уже випадало бачити таких відсторонених поглядів більше, ніж вона могла б пригадати.
Еліан не наважувався ні заперечити їй, ні розпитати про подальший план дій. Він чекав — і серце у нього йокнуло, коли жінка озирнулася до нього:
— Відпусти його, — сказала Кайла без жодної емоції в голосі.
Ці слова прогриміли по кімнаті, як розбитий глек. Еліан розгублено втупився в неї, не розуміючи, для чого відпускати того, за ким нібито влаштована справжня полювання, хто має одну єдину мету — відшукати короля. Навіть в очах в’язня проглянула слабка іскра… чи то подиву, чи то полегшення.
Кайла піднялася кам’яними сходами й вийшла на маленький двір, залитий сутінковим небом. Назустріч їй рушила група зі столиці — п’ятеро зморених лиць, які з гнітючою тишею очікували новин. Здавалося, у повітрі висіло невимовне розчарування, яке проростало в кожному з них, щойно вони згадували про навалу чергових гостей з культу.
— Знову один із них? — перепитав широкоплечий чоловік із темною бородою, ледве Кайла встигла до них дійти.
Вона коротко кивнула:
— Третій за цей тиждень. І, як завжди, німий.
Висока дівчина з волоссям, зачесаним у тугий хвіст, видихнула: — Невже король знову без сну?
Кайла, обережно окинувши поглядом навколишні мури, тихо відповіла: — Він утратив будь-який спокій: не спить уже третю ніч і відмовляється когось бачити. Нещодавно один з цих фанатиків докрався аж до дверей його спальні й стукав, ніби чекав дозволу ввійти.
Присутні заніміли, уявляючи всі можливі наслідки. Нарешті заговорив невисокий чолов’яга з посрібленою перев’яззю через плече:
— Якщо ці люди знаходять шлях до королівської спальні… Можливо, у них тут є спільник? Інакше як би вони дізналися, де король?
Кайла скривилася, наче скуштувала щось гірке: — Про прибуття монарха до Роденхолу знало лише вузьке коло осіб при дворі й ми. Тому я підозрюю, що вони мають власний спосіб відстежувати короля… І, можливо, знають більше, ніж нам хотілося б думати.
На цих словах двоє воїнів кивнули один одному, даючи зрозуміти, що готові повернутися вниз і видобути з в’язня хоч краплю інформації. Однак Кайла різко підняла руку в застережливому жесті:
— Спокійно. Вже немає потреби в тортурах чи допитах. Він сам покаже нам дорогу.
Усі перезирнулися здивовано. Наймолодший із групи, тендітного вигляду лучник, прошепотів:
— Як… як це?
Кайла повела рукою, запрошуючи всіх ступати за нею. Вона обережно, але впевнено рушила до сходів, що вели в підвальне приміщення. Невдовзі вони зупинилися біля дверей, де ще декілька хвилин тому велися спроби “розговорити” тихого бранця.
Чоловік у темній робі й досі стояв посеред кімнати, спершись на холодну кам’яну колону. Помітивши, що повернулася Кайла з п’ятьма супутниками, він неквапливо підняв погляд. У його очах не палала ані лють, ані розгубленість — тільки глибока порожнеча.
— Ти знаєш місце, де збираються ваші… — Кайла навмисно уникла слова “браття”, — …інші такі, як ти?
В’язень лишився мовчазним, але, здавалось, уперше її почув: трохи нахилив голову й склав босі ноги, готові рушити в дорогу. Ніби чекав сигналу.
— Прекрасно, — Верінсейт стиснула губи. Вона озирнулася до своїх. — Ми пройдемо за ним. Якщо він заявився сюди пішки за лічені години, значить, сховок зовсім поруч. Треба зрозуміти, як вони виходять на короля.
Небагато слів — та всі зрозуміли, що альтернативи немає. Охороняти параноїчного монарха в стінах Роденхолу без відома, звідки до нього вряди-годи приходять незнайомці, було б нерозважливо. Люди з групи переглянулись: кожен був готовий у разі небезпеки схопити зброю, перехопити стрілу чи підступний кинджал.
— Ходімо, — тихо мовила Кайла, відпираючи важкі двері й пропускаючи в’язня, який ніби й не потребував наказу. Його босі ступні стали на кам’яну підлогу двору, і він, здавалось, одразу вловив правильний напрям.
Фанатик ішов попереду, неквапливо наспівуючи мелодію, що нагадувала церковний псалом, тільки з ледь уловимим, моторошним відтінком. Час від часу хтось із супутників питав:
– Куди ми йдемо?
– Чому саме ти, бовдур?
– Хто твій покровитель?
Але всі ці питання розбивалися об холодну стіну його мовчання і примарних півтонів у голосі. Він ніби не чув їх узагалі.
– Ніколи не зустрічала настільки… відстороненого, – пробурмотіла висока дівчина з тугим хвостом, намагаючись йти якомога безшумніше й роззиратися довкола.
– Можливо, у них є особливі ритуали, що знищують усяку волю, – підхопив здоровань, дивлячись у бік фанатика. – Бачив подібне в одному борделі, що на півночі Аурестії.
– Слухай, Гартоне, – почав худорлявий лучник, – якщо навіть жінки з борделю не подають тобі знаків уваги, це ще не означає, що вони піддалися якимсь темним ритуалам.
Сказавши це, він зіграв безневинну посмішку, поправляючи ремінь через плече, хоча той і так сидів ідеально. Гартон зупинився, втиснувши підборіддя у великий кулак. Очі його примружилися, але скоріше від задуму, ніж від злості. Кілька секунд він дивився на Ліонеля, наче обмірковував можливість перекинути його через найближчий пень.
– Дякую за думку, Ліонелю – промовив, підкреслюючи кожний склад імені, що, як усі знали, лучник терпіти не міг. – Ти справді експерт у цьому питанні. Тільки не через досвід, а через уяву, яка в тебе занадто багата, як для звичайного вояки.
Кайла почувала, як від того наспіву у неї стискається серце. Здавалося, темрява, що все густіше огортала їхнє оточення, лише підкреслювала відчуття тривоги. Десь удалині чулось крижане виття вовків; воно то лунко наростало, то згасало серед дерев, але, судячи з усього, вони були досить далеко, щоб поки що не турбувати загін.
Дорога, якою вони йшли, тягнулася рівною смугою, без обривів чи заростей, тож мандрівники швидко тримали темп. Розмова перетворилась на короткий обмін репліками: кілька занепокоєних припущень, уривчасті команди тримати дистанцію й перевіряти фланги. Здавалося, що монотонність цього шляху може тривати вічно, аж поки хтось із групи не зважився перейти на більш особисту тему:
— Пані Верінсейт… — голос пролунав приглушено, й у ньому виразно відчувалося вагання. — Що відбувається з Еліаном? З того моменту, як нашу групу залучили до цієї місії, ви немов тримаєте його якомога далі від основних справ….
Кайла тільки стисла кулаки й легенько хруснула пальцями, перш ніж відповісти:
– Еліан ще занадто молодий, – швидко мовила вона, намагаючись не видати хвилювання в голосі..
Верінсейт на мить зупинилася. Вона зітхнула й обвела очима своїх супутників, не бажаючи вдаватися до подробиць:
— Ця справа занадто небезпечна для нього… І я… не хочу втра… – вона обірвала слово, підібравши спокійніший тон. – Не хочу, аби він повторив чужі помилки.
Нарешті, коли здавалося, що кроки вже починають відбивати одноманітну ходу, з-поміж дерев виступила майже сюрреалістична фігура – кам’яна статуя короля Аулеріона, майстерно вирізьблена з блідо-сіруватого мармуру. Її здавна встановили посеред дороги як символ королівської величі та опори для мандрівних купців і військових загонів. Колись давно, при житті самого Аулеріона, цю статую щодня обступали місцеві жителі, благаючи про захист і процвітання. Тепер вона височіла тут самотньо, освітлена лише примарним місячним світлом, від чого здавалася химерним привидом минулої епохи.
– Ще рік тому пам’ятаю, як до неї приносили дари, – прошепотів один із загону, оглядаючи пошарпану підставку, де виднілися сліди ритуальних приношень.
У цей момент затриманий, що досі рухався з грацією перевертня, раптово зупинився й клацнув пальцями. Той самий піснеспів, який лунав з його вуст, урвався. Він нахилився майже до самої землі, завмираючи в позі людини, яка відчула слід здобичі.
– Тихо, – тільки й вимовила Кайла, ледь піднімаючи руку, щоб зупинити своїх.
Фанатик звівся, глянув на кам’яного монарха, а потім в упевненому, навіть містичному пориві повернув у бік лісу. Там, де дорога заглиблювалася в зарості, змінюючись покрученими гілками та масивними тінями від дерев.
Він не пояснював, куди веде. Та якось у місячному сяйві його нерухоме обличчя виражало певну мету, якій він підкорявся. Не з примусу, а скоріше з якоїсь нездоланної внутрішньої догми, немовби цей шлях мав бути пройдений саме зараз і саме ним.
Верінсейт тихо кивнула товаришам, і вони пішли за бранцем у гущу лісу: ворожу, темну, моторошну. Здавалося, жоден листок там не ворухнувся без таємного наказу, а далекі вовчі завивання тепер бриніли на межі слуху, тримаючи в напрузі кожен нерв.
Із кожним кроком з’являлася тривога, ніби саме повітря дихало чимось потойбічним і невидимим. Але водночас хтось відчув і ковток надії: можливо, після цієї ночі вони дізнаються всю правду про те, звідки береться сила культу та як уберегти короля від наступного страшного стуку в двері його спальні.
Глухий шелест гілок і приглушені слова загону губилися в тиші, коли постаті поступово розчинялися в мороці, слідуючи за тим, хто, здавалося, краще за всіх бачив стежку в абсолютній темряві.
Послідовник культу, якого вони донині вважали звичайним фанатиком у темній робі, раптом спинився посеред густих заростей. На хвильку зависла тривожна тиша: хто б міг подумати, що серед колючого чагарника, переплетеного павутиною, може ховатися будь-що значуще. У повітрі відчувався різкий запах вогкості, і лише слабке світло пробивалося між гіллям.
Порушуючи цей мертвий спокій, чоловік повів правицею перед собою, ніби шукаючи двері в стіні. І те, що здавалося дрібними кущами, плавко розступилося, відкриваючи кам’яну віддушину. Під ногами загурчав ціпок, зсунулися кілька камінців, і раптом із-під купи торішнього листя та гілок виринув люк із металевими петлями.
– Пройдіть, грішники, – гучно мовив їхній мовчазний досі провідник, виразно підкреслюючи останнє слово, немов вони справді прийшли сюди за добровільним очищенням. – Наставник чекає, щоб обмити ваші душі від скверни.
Почувши це, двоє з групи здивовано глипнули одне на одного.
– Це він точно до нас? – пробурмотів кремезний чолов’яга, бентежно позираючи на свої запилені чоботи. – Я, звісно, на службі короля трохи грішив лайкою… але ж не до таких крайнощів…
– Може, вони не в курсі, що ми тут лише для… ну, – долучилася дівчина, якій аж заціпеніло від такого “привітного” запрошення.
Під поглядом Кайли вони враз притихли. Замість з’ясовувати, наскільки грішними їх вважає цей дивак, треба було триматися зібрано. Упевнившись, що всі готові, вона кивнула головою. Провідник відчинив люк, і до носа вдарив застояний запах підземелля.
Усередині під листям ховався гвинтовий кам’яний спуск, що йшов униз навколо масивної колони, мов у перевернутому замку. Кожна сходинка була зношеною, потрісканою від часу, проте все виглядало дивовижно вміло збудованим, ніби колись тут справді мешкали. Вологі стіни сяяли у світлі факела, який швидко запалив хтось із групи – і від того сяйва силуети людей витягнулися й порозпливалися страхітливими тінями.
Чоловік у каптурі рухався далі й далі, наче горностай, що знає кожну схованку в лісі. Періодично він мовби шепотів молитву, відгукуючись відлунням у підземеллі:
“Оновлення душі…
Зцілення грішних…
Поклик наставника…”
Це звучало одночасно врочисто й зловісно, змушуючи декого з загону обмінюватися багатозначними поглядами. У якийсь момент Гартон ледве не послизнувся на слизькій сходинці й, рятуючись, вчепився в плече свого товариша. Той випустив насмішку, радше від полегшення, ніж дійсно від веселого настрою.
Та, коли вони “досягли дна”, вигляд зажеврілого залу спрямував усю увагу на себе. Здавалося, цю підземну споруду звели як справжній замок-перевертень, що поринув у глибини землі. Кам’яні арки здіймалися вгору, склепіння були в колись розкішних різьбленнях, а з боків обвивалися бридкі цвяхоподібні нарости грибів і лишайників. Із дальнього проходу жовтуваті факели освітлювали зал, у якому зібралося принаймні сотня людей. Всі були в таких самих темних робах, дехто – босоніж. Вони схилили голови або сиділи на кам’яних лавках, втупившись в нікуди й водночас ніби в очікуванні чергової проповіді.
Ніхто з них не звернув уваги на “гостей”, немов ті були лише блідими фантомами. Товариші поспіхом оглянулися, не знайшовши жодних ознак агресії чи охоронців зі списами. Утім, якась гнітюча атмосфера відчувалася в тиші – занадто розміреній і відчуженій.
Із-за кам’яної колони вийшла худа висока постать із відкритим обличчям. Чоловік, що виглядав приблизно на середній вік, був би схожим на пересічного містянина, якби не погляд надто глибокий і трохи насмішкуватий. На його вустах блукала ледь помітна посмішка, яка була ще тою рідкістю у стінах цього “замку”.
– Вітаю всіх, – тихо промовив він і глянув на бранця в чорній робі. – Дякую, що привів гостей. Можеш іти.
Послідовник, який ще мить тому здався невідворотним і загрозливим, беззвучно вклонився і… просто розчинився серед решти темних силуетів, мов ніхто з них не мав власного імені або життя.
– Ти і є Ксайрон, наскільки я розумію, – сухо озвалася Кайла, міряючи його уважним, холодним поглядом.
Вона стояла рівно, долоні тримала вільно, але готова до будь-якого розвитку. Її супутники – набагато менш впевнені – зібралися напівколом позаду, притримуючи руків’я мечів та лук. Та цей Ксайрон не виявляв, здавалося, жодних ознак ворожості: навпаки, його усмішка стала навіть м’якшою, коли він по-дружньому розвів руками, ніби запрошуючи на дружню розмову.
– Ходімо, поговоримо, – мовив він звичайним, майже домашнім тоном. – У нас тут просторо, зручно і… нам є про що розповісти одне одному, чи не так?
Кайла стисла губи, намагаючись не показати розгубленості. Атмосфера цього місця — наче навпаки: мала б бути лячною, а натомість здавалася похмуро-спокійною, позбавленою будь-якої паніки. Навіть у голосі “наставника” не бриніло шаленство, швидше тверезе розуміння того, що відбувається.
– Ми не прийшли сюди з тобою бавитися в гостинність, – попередила вона й кинула швидкий погляд на свою групу, щоби подати їм мовчазний сигнал: “Триматися на відстані, але пильнувати”.
– Розумію, – його усмішка зблиснула в напівтемряві. – Та перш за все, чи не надто важко вам було сюди дістатися?
Позаду Кайли пролунало ледь чутне бурмотіння Ліонеля: – Ну, “грішники” так “грішники”, – він важко зітхнув, переминаючись з ноги на ногу. – Ніби горлянки нам тут не переріжуть… Аякже.
Ксайрон провів рукою, мов фокусник, що ось-ось розкриє найпотаємнішу істину, й голос його, насичений примарним відлунням підземної зали, зазвучав із несподіваною силою:
— Культ Фет не прагне кривавої розправи, а лиш істинного очищення. Ми культивуємо сакральне звільнення душі від усякої скверни, й не уподібнюємося до варварства, яким колись славився Алджеран Гострозубий. Навіть той мерзенний володар північних кланів, що закарбувався в пам’яті людей своїми надмірними жорстокостями, не викликав у нас ані найменшого подиву. Бо, принаймні, він ніколи не прикривав свої неподобні вчинки високими титулами чи королівським скіпетром.
Одна з дівчат, тримаючись позаду, не стримала обурення: — І заради “очищення” ви женетеся за королем? Викрадаєте людей просто посеред ночі з їхніх осель? Не смішіть, це звучить більше як манія переслідування, ніж якесь піднесене спасіння!
Ксайрон повів плечима, ніби бажаючи відвести від себе таке звинувачення: — Ми нікого не викрадаємо. Усі вони приходили з власної волі, зачаровані нашими проповідями чи, радше, пройняті ними. Вони прагнули позбутися гніту неправдивої влади. Бо ваш король — лише узурпатор, несправжній володар, недостойний престолу. Його злочини проти власного народу далеко перевершують елементарну зневагу, яку свого часу явив навіть Алджеран.
На цих словах він витримав коротку паузу й підняв погляд на Кайлу.
— І, погодьтеся, якщо той, кого проголосили монархом, не виконав священного обов’язку перед Аурестією, то чи можемо ми називати його справжнім королем? Хіба не більше права мав би спадкоємець великого Аулеріона, достойного володаря, що понад усе ставив добробут свого люду?
— Ви прийшли з питаннями — і я можу на них відповісти, — заговорив він знову, тим самим тоном, у якому відлунював подих пишних придворних промов. — Якщо, звісно, готові відкритися для істин, що лякають більше за темряву. Бо правдивий державець — той, у кого кров від віків поєднується з відданістю підданих. А нинішній насилу тримає корону, граючись нею, мов іграшкою. Тож чи справді він король? — його вуста викривила легка гримаса осуду.
— У такому разі, — озвалася дівчина з групи, відчуваючи внутрішній спротив від усіх цих високих фраз, — чому ви досі не оголосили, що шукаєте… скажімо, нащадка Аулеріона? Хіба це не давня історія, похована разом з усіма, хто ще вірив у міфи?
Настоятель поглянув на неї з ледь вловимим сумом і водночас із насмішкуватою поблажливістю людини, яка вважає себе носієм таємниць.
— Не всі історії вмирають, — відповів він, схрестивши руки в широких рукавах. — І не всі міфи лишаються просто міфами, якщо їх донести до тих, хто справді прагне змін. Кожен, хто тут сидить, давно збагнув, що правда про спадкоємця живе не в книгах, а в серцях, готових почути її.
Кайла відчула, як напруга стискає її груди. З кожним словом Ксайрона відверта відповідь на питання “що буде далі?” ховалась за туманом голосних промов, зате розкривалася в інший бік: вони тут, у цьому похмурому “перевернутому замку” під землею, уявляють себе прибічниками “справжнього” спадкоємця трону. І король, якого вона мала захищати, у їхніх очах не більше ніж уособлення зла, хай і не такого явного, як у легендах про того ж Гострозубого.
Повисло важке мовчання, розірване лиш важким подихом когось із загону. У півтемряві факелів Ксайрон здався ще вищим і суворішим, хоча тон його голосу все ще нагадував інтелігентного ченця, аніж войовничого фанатика.
Кайла ковтнула клубок тривоги й твердо відповіла, витримуючи його погляд: — Нам потрібні відповіді. І, можливо, ви їх дасте, аби уникнути непродуманого кровопролиття.
Настоятель провів їх крізь прохід, що губився у півтемряві, до невеличких, але важких дверей із грубо обтесаного дерева. На перший погляд вони могли здатися звичайними, проте, щойно він відчинив їх, усередині все заграло новими, моторошними барвами. У кам’яній залі за дверима була природна тріщина у скелі, звідки тонкою, але впевненою цівкою текла темна вода. Вона збігала до вузького заглиблення в підлозі, схожого на химерний жертовний басейн. Нерівні стіни, порослі мохом і темним лишайником, дихали сирістю й відлунювали тихі краплі, що падали зі стелі.
Під цим похмурим потоком стояв чоловік, схиливши голову так, ніби приймав удар долі, а не “благодатне умивання”. Двоє служителів оточували його напівколом. Вони проказували ритуальний спів, що більше нагадував заклинання – голоси їх зливалися у повільному, глухому ритмі.

“О Фет, володарко тіней і вод глибинних,
Прийми мою душу, що прагне рятунку.
Змий гріх і розвій темну ніч у хвилинах,
І серце моє сповни вічним дарунком.

Нехай темна скеля пролине крізь свідомість,
І серце нехай відпускає терзання,
Відкинь самоту, обігрій буденність,
До лона Фет йди — там почнеться кохання”.

Останні слова прозвучали зловісно й піднесено водночас. Під товщею води чоловік тремтів: чи то від холоду, чи від містичних слів, що обкутували його, мов павутина. А служителі, продовжуючи мелодію, відступали на півкроку назад, даючи “новенькому” простір прийняти нову ідентичність.
Кайла відчула, як у повітрі важко зависла відчуженість: цей “обряд” не нагадував банальне хрещення, тут точно текла потойбічна енергія. Здавалося, темна вода вимивала з людини розуміння того, що відбувається, і водночас вкладала у нього зловісний спокій. Ксайрон дивився на все це із тим самим поглядом упевненої зверхності.
— Бачите, – промовив він, повертаючись до Кайли та її супутників, – за всіх часів ми виконували ту місію, якої зрікалися навіть правителі. Грішники, чия провина важить надто багато для миру, знаходять тут очищення. І коли при владі був гідний володар, таких злочинців траплялося куди менше… Та ваш новий король своєю безкарністю й беззаконням дав їм волю. І ось – дивіться самі: ми змушені розширювати наш притулок.
Він кивнув на чоловіка під потоком води. Той, уже переставши тремтіти, схилився перед служителями, що розточували обрядову мелодію, щойно починали нові рядки своєї пісні. Із його рота вирвався низький стогін чи то від розкаяння, чи то від безсилля. Він упав навколішки на камінь, дозволяючи потокам холодної води стікати йому на шию й спину.
— І ти вважаєш, що він прийшов сюди добровільно? – озвався Ліонель. – Ви забираєте цих людей із родин, вони ж потім повертаються, мов божевільні, і…
— Хіба у добровільному бажанні спокутувати гріхи є щось погане? – обірвав його Ксайрон без особливої злоби. – Він убив власну сестру й її малолітню дитину. Чи має він право ходити вільним поміж людей? Свідки його злочину бачили, як він сам упав до моїх ніг, благав про очищення від жахливого тягаря. І я, служитель богині Фет, надав йому можливість позбутися тіні, що він сам же й накликав.
— Але що з ним буде далі? – поцікавився лучник з неабияким жахом в очах. – Вони ж… вони ж не повертаються до нормального життя, правда?
— Їхня воля зливається з волею богині Фет, – Ксайрон говорив так, ніби цитував стародавні книги, кожен рядок яких пам’ятав напам’ять. – І ви не знайдете серед нас убивств або дикого насильства. Ми нікого не “викрадаємо” проти його вибору. Люди самі приходять до нас.
У цей момент чоловік під потоком води підвів голову, і можна було побачити, як дивно зблисли його очі. Здавалося, якась тінь сум’яття востаннє промайнула в них, а потім розтанула під мелодію моторошної пісні. Служителі завершили свій спів останніми римованими рядка:

“Хай воля Фет зійде на того, хто блудив,
Хай світло у пітьмі засяє разом із водою,
Прийми прощення, як зміст новий відкрив,
І відродись тепер під темною рукою”.

Повітря в залі стало надприродно густим, пронизаним дивним відлунням від голосів служителів. Супутники Кайли один за одним раптово похитнулися, мовби надихавшись отруйним димом, і всього за кілька секунд посипалися на холодний камінь у глибокому сні.
Лише Гартон опирався магії культу. Його дужі руки тремтіли, але все ще стискали руків’я меча, — він силкувався втримати свідомість. Збурена лють кипіла в його грудях. Рикнувши, він спробував замахнутися, та ноги не втримали, і меч глухо врізався в стіну, лишивши глибоку борозну. Незабаром і він, вирвавшися наостанок хриплим вигуком ненависті, впав долілиць і завмер, немов статуя, поглинута чарівним сном.
Кайла стояла в повний ріст посеред похмурої зали, де на сирому кам’яному помості лежали люди з її ж загону — усі до одного зомліли від тієї самої магії, яку настоятель культу звелів застосувати для “блага спільної справи”.
— Ти справді впевнена, що зможеш завести його сюди без зайвих жертв? — настоятель культу глянув на Кайлу з несподіваною шанобливістю. Здавалося, навіть він дивувався відвазі й холодній рішучості цієї жінки.
Кайла, стряхнувши з плеча коротке пасмо темного волосся, відповідала коротким кивком.
— Він досі не сумнівається в моїй вірності, хоча і знає, що вбив моїх батьків тим указом. Я — його найкраща зброя проти “змовників”. А тому варто мені просто вказати дорогу — і король сам прийде у цей “замок”. Він не надто вас любить, тому захоче побачити ваші відрубані голови своїми очима.
Настоятель зітхнув, прочитуючи в її погляді незламну силу: — Хоч я й бачив чимало грішних вчинків заради помсти, та рідко зустрічав таку люту відданість меті.
Він кивнув на людей, що лежали довкола без тями.
— Ти й справді воліла уберегти їх?
— Вони слухняні королівські слуги, — тихо мовила Кайла. — Якщо почують про “угоду з культом”, можуть спробувати мене зупинити. Але я не хочу ані їхніх смертей, ані страт. Тож нехай посплять, доки все не вирішиться.
Настоятель згодився, уважно оглядаючи силу-силенну факелів, що миготіли на стінах, ніби приготовані до великої церемонії.
За годину, стоячи перед масивними дверима королівських покоїв, Кайла мала вигляд людини, що несе добрі новини. Усередині її розпирала гірка впевненість: ще трохи — і король виявиться замкненим у підземеллі, з якого не буде шляху назад ні йому, ні його слугам.
— Ваші вороги сховані у підземному замку в декількох годинах звідси, ваша величносте.