Обіт чи заповіт?

Гнат підніс руку зі схованим Жалом до плеча каштеляна Крещинського. Вигадливий скляний пристрій безшумно виконав укол, і етер порснув під старечу шкіру. З рани вистрілили невидимі звичайному оку етерні пагони — золотаві, іскристі, вони розносили тілом біль та смерть, і стримувала їх лише його, Гнатова, воля. Поки що.
Каштелян Казимир Крещинський ще цього не знав, але він уже програв. Мить тому він насолоджувався життям, відігріваючи кості в теплих купелях, а тепер йому доведеться обирати. Лік пішов на хвилини.
— Обіт чи заповіт? — спитав його Гнат.
Слова прозвучали зовсім буденно серед світла дня. Сьогодні до “Калинової Купелі” не пустили відвідувачів, закрили для шановного каштеляна. Гарячі озера пустували, змарновані на єдиного гостя, котрого долав страшний недуг — старість. Над поверхнею води клубочилася пара. Хоч яблуні в фруктовому саду лічниці вже вбралися у цвіт, повітря все ще дзвеніло відголосом морозів. Тиша, благодать; лиш іноді вдалині іржали коні, та ще іноді брязкали обладунки охоронців, які стояли за огорожею — мали стерегти пана Крещинського.
Не встерегли.
Проти Сторожа Супокою вони не мали шансів.
Сиве волосся каштеляна намокло й обліпило голову. Старий повернувся й аж тепер побачив Гната, що сидів на лаві коло входу в купіль і впорядковував на таці шкляночки із мінеральною водою.
Якби хто приглядівся — цілком собі мирна картина.
Каштелянова розпарена від купелі шкіра трохи зблідла.
— Це жарт? — кавкнув він.
Добре — він чув про цей вибір, тож багато пояснювати не доведеться. Іноді Гнат думав, що Скорпіони дозволяють чуткам із таємною фразою безперешкодно ширитися краєм тільки для того, аби спростити собі роботу.
Та все ж вартувало наблизити каштеляна до усвідомлення серйозності ситуації. Гнат злегка відпустив етерні пагони, дозволяючи їм обплутати жертву золотавими шпичаками болю. Пан Крещинський закляк, бліднучи ще дужче, а тоді хапнув ротом повітря. Його нижня губа затремтіла.
— Не жарт, — розвів руками Гнат.
Він знав, що відчуває каштелян. Прожив такий самий біль у свій день ініціації, коли й сам, за традицією, пережив укус Жала. Дав обіт берегти таїни Сторожів Супокою від сторонніх, виконувати доручення усіма силами — і тепер ніс його гордо, як відзнаку. Урочисту присягу служити Скорпіонам давали всі неофіти — всі, хто міг бачити етер та витримав роки вишколу. Їх вчили ховатися, стежити, говорити із десятком акцентів, прикидатися, битися й втікати. Усьому необхідному, аби підібратися до найвпливовішої особи на відстань доторку Жалом, яке вивільняло смертоносний етер. Чисте могуття — проте могуття тонке й крихке.
Гнату в пам’ять вкарбувалась гидотна близькість смерті під час складання обіту. Жасне розуміння, що його життя цілковито залежить від наставника — навіть при тому, що Чеслав ніколи раніше не підводив. Тільки воля одного Сторожа відділяла Гната від чорноти забуття. Оте розуміння пробирало до кісток — якщо Чеслав на мить втратить контроль, золото етеру пожере Гната з головою.
Та він, як і решта неофітів, тоді обрав укус Жала добровільно. Пану Крещинському такого привілею не дісталося. Старий нажахано крутив головою, аж вода крапала із його сивих вусів.
— За що? За що так зі мною?!
— Страйки солекопів шкодять торгівлі. Час підняти їм платню, — великодушно пояснив Гнат, — і знаєте, я не радив би затягувати з роздумами. Якщо заповіт — можна вже починати писати.
Каштеляну точно бракувало відпочинку — метикував він, як мокре горить. Лінивою думкою Гнат дав золотим пагонам ще трохи волі, аби підштовхнути співрозмовника до правильного рішення. Звісно ж, його смерть би теж влаштувала Скорпіонів, інакше Гната б сюди не прислали, але обіт завжди був… чистішим. Простішим шляхом.
— Я все зроблю! Дайте протиотруту!
Гнат простягнув старому сувій, скріплений восковою печаткою зі знаком скорпіона.
— Протиотрути нема. Але поки слово дотримане, вам нічого не нашкодить.
Каштелян розгорнув папір і забелькотів, бігаючи очима по рядках:
— Присягаю підняти зарплатню солекопам у моїх шахтах. Присягаю не карати страйкарів. Присягаю берегти таємницю цієї зустрічі. Такий м-мій, — він затнувся і ковтнув слину, — мій обіт.
— Тепер той обіт — закон, — урочисто промовив Гнат.
Він подумки сягнув до золотавих ниток і ретельно затяг їх у вузол. Етер зануртував у тілі старого — не в тілі навіть, а в душі, у свідомості, всюди й ніде водночас. Розтоплене золото стікало до шиї каштеляна і складалося у ланцюг, видимий лише Сторожеві.
Гнат підвівся і кинув на прощання:
— Надумаєте відступитися — вмираєте за сам лиш намір. Це боляче і тяжко, хоч і швидко, тож не раджу. Біль — перше попередження. Другого попередження немає.
Без контролю Сторожів етер випалював людину дотла за секунди, залишаючи по собі тіло без жодної ознаки насильства. Та про це знали лиш обрані. Одиниці могли бачити етер, і ще менше проходили відбір і важку науку Сторожі. Це робило кожен засвідчений обіт особливим для Гната. Скорпіони замінили йому сім’ю ще з юного віку, і те, що передувало навчанню у них, тепер здавалось далеким сном.
Гнат мало пам’ятав маму. Пам’ятав, що вона мала світле волосся. Пам’ятав, що її пальці ставали шорсткими від важкої роботи, і злегка дряпали шкіру, коли вона гладила його по щоці. Пам’ятав день, коли провалився під кригу на озері, і як мама виходжувала його, відпоювала гірким чаєм, та як цілувала в чоло, аби перевірити гарячку.
Тоді все й змінилось, у той день, коли він мало не втонув. Бо коли прийшов до тями, вперше побачив світ за ширмою світу. Побачив етер.
Він був зовсім малим, коли мама зникла з його життя. В притулку не розповідали, чому вона обрала покинути сина. Може, через вбогість і страх голоду. Може, через власні недуги. А може вона просто не дала собі ради з дитиною, що бачила невидиме для решти. Зате Скорпіони підібрали Гната, і подарували не лише прихисток, але й шанс обернути моторошне вміння на користь.
До певної міри йому навіть пощастило.
Він став наймолодшим новобранцем у своїй групі, а діти, як пояснювали Сторожі, опановують свої сили найкраще. Панування над етером, що страхав і заворожував інших, стало для Гната захопливим мистецтвом. А в нагороду за ризики служби в Сторожі він отримав життя, позбавлене нужди, насичене мандрами й авантюрами.
Кожного разу, доставляючи сувій зі скорпіоном на восковій печатці, Гнат почувався дотичним до чогось більшого, чогось важливого. Непотрібний власній матері, він все ж зміг знайти для себе гідне місце. Він втілював необхідне в дійсність. Обіти, скріплені етером, берегли світ від воєн, неправди, несправедливості й жорстокості. А йому, Гнату, випала роль однієї з ланок у золотому ланцюгу, що беріг людський спокій.

*

У “Калиновій Купелі” Гнат винайняв собі один з гостьових будиночків, і намірився тут трохи відпочити — насолодитися джерельною водою, поплавати в озерах. А вже за кілька днів рушати зі звітом до Кубла, аби передати до архіву сувій із підписом про засвідчення обіту.
Але ці плани зруйнувала записка, яку він знайшов на своєму ліжку, коли повернувся від каштеляна.
“На заході сонця біля дальнього джерела у скелі. Розрахуєшся з боргами, яких у тебе нема”.
Підпису не було.
Гнат стиха присвиснув.
Він і справді не мав боргів — давав собі раду сам. Але одразу ж згадав особу, яка колись вважала, що він їй щось винен. Сторожова Ляна Богуцька, з якою вони разом починали неофітами. Вічно впевнена у своїй правоті, вперта й прискіплива. Вона вбила собі в голову, що врятувала Гната під час вправляння з етером, і його це, м’яко кажучи, дратувало. Він часто покладався на чуття під час занять і одного дня на мить втратив контроль. Ляна тоді стримала етер замість нього. Вважала, що вберегла його. Гнат так не вважав — він усе тримав під контролем. Та суперечка затягнулась, виросла з обмінів жартами у справжню ворожнечу.
Гнат перечитав записку.
Такі дивні слова Ляна могла добрати хіба що для того, аби натякнути на авторство, не повідомляючи забагато. Але Скорпіони мали свої способи зв’язку, і жінка не мала б писати Гнату напряму.
Втім, таке цікаве запрошення гріх не прийняти.
Востаннє Гнат бачив Ляну на ініціації, а потім вони роз’їхалися жити своє нове життя. Після того він згадував Сторожову лише раз. Коли Чеслав на зборах у Кублі оголосив про її загибель.

*

— Маєш непоганий вигляд, як на покійницю.
Скелі за “Калиновою купіллю” здавалися майже чорними у сутінках. Стиха хлюпотіли струмочки, що брали початок між гострого каміння. Ляна з’явилася з-поміж чагарників беззвучно, мов примара, і вигляд мала не кращий. Під очима залягли кола. Її одяг зносився, ніби вона провела в дорозі тижні без відпочинку. Жінка мовчала, тож Гнат продовжив:
— Чув про твою самопожертву. Пожаліла б Чеслава — він мало сльозу не пустив, коли розповідав про твій подвиг в ім’я Сторожі.
Ляна мовчала далі.
— Ох, як наївно з мого боку, він же, мабуть, знає правду! — вискалився Гнат, — стільки вчив нас розпізнавати брехню, а я й не подумав, що то — прикриття! Хвацько! То тебе таки підвищили до?..
Жінка перебила його:
— Мені потрібна допомога.
— І ти прийшла до мене? — відкинув смішки Гнат, — я тобі нічого не винен. І не повірю, що серед усіх Скорпіонів ти прийшла за допомогою до мене.
— Так-так, не винен, я пам’ятаю. Іншим мені нічого запропонувати. А тобі — є.
— Он як, — чоловік схрестив руки на грудях.
Ляна дістала з поясної сумки тонку підшивку в обкладинці зі шкіри, розгорнула й показала Гнатові верхній аркуш. Він прочитав на ньому власне прізвище.
— З архіву Скорпіонів, — коротко пояснила вона. — Цікавить доля матері?
Гнат стояв непорушно, але Ляна теж вчилася на Сторожову. Вміла зчитувати найменші ознаки зацікавленості. На жаль.
— Це все дуже нізвідки, Ляно. Скорпіони перевіряють мене на лояльність?
— Навряд чи вони б обрали для такого мене, — скривилася жінка.
Гнату не подобався її зверхній тон.
— І що ти хочеш натомість?
— Тут недалеко є руїни Старовітського замку. Під ними — старе Кубло Скорпіонів. Мені треба знайти там дещо, але аби увійти, потрібне Жало. З певних причин я свого не маю. Допоможеш мені — й віддам тобі це, — жінка сховала нотатки назад до сумки.
Скелі обступали галявину зусібіч, тиснули. Джерела похмуро шуміли, заважаючи Гнату зосередитись. Він давав обіт стерегти таємниці Сторожі й виконувати доручення, і пропозиція Ляни його не порушувала. Та все одно відчувалась… неправильною.
Гнат заплющив очі й важко видихнув. Радше тягнув час, аніж вагався. Насправді він все вирішив в ту ж мить, коли побачив напис на папері.

*

Дорога зайняла дві доби. Ляна поводила себе так, наче на них оголосили полювання, і наполягала на частих змінах маршруту. Вони винайняли номери в різних тавернах невеличкого містечка — від нього до замку залишалося кілька годин ходу. Вирушили поночі, аби уникнути зайвих очей. Коли зустрілись за міськими мурами, Ляна ще кілька годин водила їх колами. Її параноя, спершу смішна, скоро почала дратувати. Жінка мало пояснювала, але тиша оживала для Гната дитячими спогадами, уже напіввигаданими через наліт часу. Тож, аби відволіктись, він чіпався до супутниці з розмовами.
— Звідки в тебе ті папери?
Місто лишилось позаду, і вони пустили коней ступою, бо місяць вкутався хмарами густими, мов багате мереживо. Забута всіма дорога до покинутого замку поросла підліском. Копита розмірено вгризалися в спраглу весняних дощів землю.
— Я шукала дещо в архівах Скорпіонів. Помітила знайоме прізвище, то й вирішила захопити для друга. Як відчувала, що згодиться, — в її голосі на мить проступила та отрута, якою просякли всі їхні розмови в юності.
Вона знущалася з нього. Знала, що він уже попався на гачок, і ходила по лезу, ледь не порушуючи обіт Сторожі. Схоже, вона справді мала купу проблем, і він, Гнат, вплутувався в них все глибше.
— Питання за питання, — сказала Ляна, — коли ти почав бачити етер?
— Я не… — затнувся Гнат.
Вона поводилась неввічливо, аж майже грубо. Про це не говорили. Історія знайомства з етером у кожного була приватною, мало не інтимною. Скорпіони вважали несмаком виносити таке на загал.
— Та не хвилюйся так, відповім за тебе, — вона закотила очі, — ти помер. І повернувся. Вгадала? Бачу, що вгадала. Ти чудовий співрозмовник, особливо коли мовчиш! Чеслав би спопелів за таку красномовну німоту, ну правда, Гнате, сором який. Якби не хист до етеру, погнали б тебе зі Сторожі поганою…
Вона замовкла посеред фрази. Завмерла в сідлі й озирнулась.
— Ти це чув?
Гнат примружився, заглядаючи поза дійсність, але куди не кидав оком, не бачив жодного підозрілого руху. Проте жінку це не заспокоїло.
— Звернемо тут з дороги, сплутаємо сліди.

*

Що б там не привиділось Ляні, решта мандрівки минула без пригод. Руїни Старовітського замку зустріли подорожніх тишею. Мало що залишилось від колишньої величі: стіни завалилися, камінь розкришився від вітрів та дощів, зійшов на пил. Рештки мурів стирчали огорожею навколо порожнечі. Поміж каміння поросла трава.
Майже година пішла на пошуки входу до підземель, та врешті Гнат помітив ляду, сховану уламками колони. Поряд знайшовся отвір, що скидався на скол плити, але мав надто правильну форму. Коли чоловік вставив туди Жало, почулось клацання, і важка кам’яна заслінка від’їхала, відкривши прохід. Ляна гучно вдихнула.
— Як домовлялись, — жінка вручила Гнатові папери й, не прощаючись, пішла сходами вниз.
Чоловік розгорнув шкіряну обкладинку. Очікував побачити там досьє, якусь інформацію про своє дитинство, про життя матері. Врешті, кого здивувало б, якби Сторожі стежили за життям осіб, дотичних до їхньої могуті.
Натомість всередині палітурки ховався лише один папірець. Гнат бачив таких уже достатньо. Навіть залишав на кількох свої підписи. Засвідчення обіту.
“Віддати єдиного сина на виховання у притулок…”. “Зникнути з його життя і не шукати ніяких зв’язків”. Обіт засвідчив… Чоловік придивився до рівненького почерку. Обіт засвідчив сам Чеслав.
Тож це означає… Означає… Не мав сил дозволити собі повне усвідомлення тих слів. Стиснув папір так, що аж захрустіли пальці. Тоді розгладив і обережно сховав до внутрішньої кишені. І пішов за Ляною до Кубла.
Усередині занепад відчувався значно менше. Просторі зали нагадували парадні бальні кімнати, і лиш відсутність вікон нагадувала, що вони знаходяться в підземеллі. На стінах висіли дорогі газові ліхтарі. Ляна запалила кілька з них, і простір заливало м’яке світло. Коли Гнат увійшов, вона перебирала якісь записи в кутку. Підняла на нього втомлений погляд.
— Розкажи мені все, — вичавив Гнат.
— Пам’ятаєш, я питала, коли ти вперше побачив етер? Думаю, Сторожа відстежує такі випадки, підкуповує лікарів, абощо. Когось знаходять уже старшими. Когось, як мене, родина добровільно відпускає. А когось — ні, і тоді їх забирають силою. Цінний кожен скорпіончик, Гнате, бо Сторожі потрібні люди. Надто багато обітів, які треба засвідчити.
Її слова мали надто багато сенсу.
— За чим ти прийшла сюди?
— Шукаю спосіб зламати присягу.
— Хочеш покинути службу?
Ляна мотнула головою.
— Мої сестри важко слабують, ти знав? Я хворіла й ледь вижила, — відтоді, власне, бачу етер, — а дві мої сестри досі хлянуть. Ними опікується справді талановитий лікар, і він казав, що вже за крок до порятунку… Поки не згорнув всі свої дослідження минулого місяця. Я знайшла його, говорила з ним. Я бачила його страх. І бачила в ньому етер.
— Це якась маячня, Ляно, — Гнат потер перенісся, — навіщо це Скорпіонам? Сторожа й сама фінансує госпіталі.
— Думаю, їм не подобається шукати собі неофітів, як зараз. Набагато простіше було б… обирати, дарувати силу. А для цього треба всього лиш навчитися воскрешати. Тому їм треба власних госпіталів і власних пацієнтів…
— …і багато смертей, — приглушено закінчив за неї Гнат.
— Я маю втекти від Сторожі. Я маю звільнити від обіту лікаря й вивезти сестер. Якщо десь є для цього спосіб — це тут. Якщо записи не брешуть, колись саме тут винайшли Жала. Тут же вчилися нейтралізовувати етер. Котрийсь із тих експериментів і розвалив, власне, замок. Підземелля вціліли, і їх досі використовують, як Кубло — хоч і рідко. Лише для найдовіреніших.
— То що ми шукаємо?
Обличчя Ляни перекосила гримаса, але цього разу не зверхня, а радше розпачлива.
— Я не знаю, яке воно буде на вигляд. Я влізла в архів Скорпіонів, аби дізнатись все те, що тобі вже розповіла. Далі пошуки не пішли, бо я попалась. Власне, тоді втратила власне Жало. Ледь вибралась живою. Думала, що по моєму сліду когось одразу ж пустять. Мене ж і в мертві записали одразу — певно, не чекали, що я довго протягну.
— І от ми тут.
— І от ми тут.
Вони помовчали, і врешті Ляна сплеснула руками, розганяючи тишу. В її тон повернулись смішливі нотки.
— Ти не думав, яка іронія? Організація, що тут бере на себе тотальний контроль, називає себе Скорпіонами. Скорпіони ж чужі цим землям!
Сторожовий не дозволив собі вкотре засумніватись, чи не з’їхала вона не з глузду.

*

Вони оглядали кімнату за кімнатою. В одній знайшли книжкові стелажі від підлоги до стелі. В іншій — столи, заставлені алхімічним приладдям. Третя стояла порожньою, якщо не рахувати дивного круглого підвищення посередині. Четверту захаращували лави й стільці, розкладені півколом.
Разом із Ляною Гнат хапався за записники поміж скляними баночками, за папірці коло катедри у лекторії, за книги, що валялися на долівці у бібліотеці. Не дозволяв собі думати, що вчинить, якщо знайде спосіб зруйнувати обіт. Але години спливали без натяку на результат, і зневіра брала гору над відчайдушністю. Коли чоловік помітив, що Ляна вже з ніг валиться від утоми, поклав їй руку на плече:
— Думаю, нам треба відпочити…
Вона відштовхнула його. Її очі горіли шалом.
— Тут мусить щось бути! Мусить!
— Вам допомогти з пошуками? — зненацька пролунав незворушний голос.
Обоє Сторожових стрімко обернулись.
З-за колони з’явився Чеслав. Незмінно ідеально вкладене темне волосся, посріблене сивиною, незмінно чистий плащ, незмінно твердий голос. Зблиск світла пробігся пістолем у його руці. Для багатьох шляхтичів така зброя слугувала лише ознакою статусу, але Гнатові доводилося бачити, що для Чеслава пістоль — не іграшка. Зрештою, як і меч на поясі.
— Ляно, радий вітати при доброму здоров’ї. Гнате, давно не бачились.
Старий наставник переводив погляд між двома учнями, спокійний, злегка осудливий. Немов не міг прийняти думку, що його підвели такі близькі люди.
Гнат і сам не міг до кінця прийняти таку ж саму думку. Але підпис на папірці, схованому під плащем, засвідчував правду краще за всякі слова.
— Я ж вас тоді чула по дорозі, так? — спитала Сторожова.
— Пишаюся твоєю уважністю, Ляно, — статечно кивнув Чеслав.
— Чому аж тут? Нащо це все? — процідив Гнат. Сам до пуття не знав, про що питає.
— Хотів подивитися, як далеко ви зайдете. Чи вдасться їй тебе переконати.
Чеслав підвів пістоль, наводячи його на Сторожову, і Гнат зреагував миттєво. Штовхнув Ляну плечем, і вони разом полетіли за найближчу колону. Постріл запізнився на якусь дещицю. Чоловік не зволікав, побіг широким колом, наближаючись до Чеслава збоку. Ляна віддзеркалила його рух. Чеслав відкинув пістоль і оголив меч. Метал задзвенів об метал, коли учні напали на вчителя.
Він фехтував з обома, граючись. Переступав з ноги на ногу плавно, мов дикий звір. Але з часом його дихання почало збиватись — усе ж він стояв проти двох молодших за себе противників. Ляну сп’янила близькість перемоги, і вона натисла наполегливіше, ризиковіше. Лянин корд вколов Чеслава у стегно, залишаючи поріз — перша кров, хоч рана і нестрашна. Але Чеслав не пробачив Ляні поспіху тієї атаки. Короткий рух — і багряна смуга розкреслила рукав її робочої руки. Гнат крутнувся, атакуючи, аби дати їй відступити, але не встиг. Наступний Чеславовий удар прийшовся їй у бік, і з грудей жінки вирвався звук, схожий водночас на зойк і схлип. Вона повалилась на підлогу, і чоловіки завмерли. Кров булькала, розтікалась темною плямою.
— Ти завжди надто легко спалахував від чужих ідей, Гнате, — сказав Чеслав, — та Сторожа тобі це пробачить, якщо вчасно отямишся.
Бездиханне тіло Ляни лежало на підлозі — скривавлене, брудне. Відверта смерть, у найгіршому її прояві, без етерної маски фальшивого вмиротворення.
— Вона казала правду? Етер бачать ті, хто пережив смерть? — озвався Гнат, не відводячи погляду від тіла, — Скорпіони готові вбивати, аби навчитись повертати до життя?
— Я не знаю, хлопчику. Бо ні я, ні ти не повинні того знати. Якщо й так — то запитай себе, чи то зависока ціна, аби спиняти війни? Аби берегти життя?
Гнат спитав себе про ціну сувою із материним обітом — про ціну втраченої сім’ї, дитинства, єдиної рідної людини. Не міг себе переконати у раціональності Чеславових слів. Не міг відпустити.
Тож натомість знову підняв меч.
Чеслав зітхнув, і прийняв удар.
Навряд чи Гнат би коли-небудь зрівнявся з наставником у володінні зброєю, та Лянин прощальний подарунок давав йому шанс. Чеслав важко переносив вагу на праву ногу, ступав надміру обережно, та все ж кілька разів спіткнувся. Гнат кружляв його у швидкому танці, змушував рухатись, виснажував, змінюючи сторони. Врешті йому вдалося затиснути наставника в кутку. Він заблокував лезо його меча своїм і натис на долоню, силуючи кинути зброю. Відібрав пістоль і кинджал. Всадив його, беззбройного, в кутку зали. Той важко дихав. З порізу на нозі сочилась кров.
Що далі? Гнат не знав.
Чеслав здавався маленьким і безпорадним. Одяг, що завжди бездоганно сидів, увесь просяк кров’ю, змішаною з пилом.
— Це фікція, — проказав він і закашлявся, — немає ніякого способу відмовитись від обіту. Ані смерть Сторожа-свідка, ані знищення Жала, ані вигадані антиподи етеру не здатні зруйнувати золотий ланцюг.
— І ми отак просто накладаємо на людей незломну повинність? Зі сліпою вірою, що вказівки завжди на благо?
Чеслав кивнув. Гнату боліло бачити його таким — зломленим, переможеним. Старим.
— Так, бо ми — лише Сторожі, і наш тягар — служити… Берегти порядок…
Його здолав ще один напад кашлю.
Гнат дістав сувій із Чеславовим підписом. Той, здається, не здивувався.
— І це теж береже порядок?
— І це теж… Твоя матір бачила в тобі лише хлоп’я, коли ти вже стояв на стежці до величі. Вона не хотіла тебе відпускати. А тепер поглянь на себе… Ти здатен рятувати тисячі й тисячі. Я… всього лиш торував для тебе стежку.
Голос Чеслава ставав все слабшим.
— Я… відкрию тобі ще одну таємницю наостанок, — прошамотів він так тихо, що Гнат ледве розібрав слова. Довелося підійти ближче і схилитися біля наставника.
— Ти… — видихнув Чеслав, — сплатиш ціну за самовпевненість.
Гнат зрозумів усе занадто пізно.
Легкий укол в зап’ясток засвідчив, що він уже програв.
— Обіт чи заповіт? — криво усміхнувся Чеслав, ховаючи Жало у рукав.
Вдруге Гнат опинився по цей бік заповітних слів.
Золото етеру затопило свідомість. Чоловік звично стримав його, обмежив, ув’язнив у невеличкій кульці навколо етеру. Кулька пульсувала обіцянкою мук. З кожною миттю вона росла, і з нею зростав і біль.
Гнат зціпив зуби. Змовчав. Чеслав спостерігав за ним спокійно, аж наче зацікавлено.
Золоті нитки етеру росли, чіпалися за шкіру, мов лози дикого винограду. Через біль контролювати їх стало важче, вони просочувались між пальцями, вислизали. Гнат розумів, що слабне. Але не збирався благати ані про поміч, ані про легку смерть. Не подарує старому задоволення.
Чеслав схилив голову:
— Ти завжди добре давав собі раду. Дай мені хвильку, подумай поки.
Наставник піднявся і пішов углиб зали, навіть не накульгуючи на поранену ногу.
Біль уже розтікся аж до Гнатового плеча, стиснув легені. Чоловік зосередився на диханні. Перед очима мерехтіли вогники. Попри всі намагання, з губ зірвався стогін.
Чеслав повернувся вічність опісля.
— Тут таке запустіння — паперу не знайшлося. Ну нічого. Це теж згодиться.
Старий підняв з підлоги той самий папір з обітом, що відібрав у Гната матір. Обернув аркуш чистою стороною. Дістав з власної сумки письмове приладдя, поволі відкрутив каламар, вмокнув перо у чорнило.
Гнат не знав достоту, чи це йому не ввижається. Етер іскрився десь біля його шиї. Ноги й руки не слухались. Тіло пекло так, наче в нього встромлялися тисячі маленьких розпечених шипів. Наче з нього здирали шкіру. Наче він знову тонув, задихався у льодяному озері. Він хотів озватися, та не міг. Не міг навіть кричати, інакше вже волав би на все горло, аби звільнитись від болю хоч на краплю.
Сили покинули його, і врешті він відпустив етер, знаючи, що програв. На мить біль вистрілив паростками десь аж з очей — але одразу ж відступив, сховався у яблуко-кульку біля укусу Жала, стримуваний сталевою волею Чеслава.
— Мабуть, тобі надто легко все вдавалося. Мабуть, мені вартувало навчити тебе програвати. Ти справді талановитий, хлопчику. Шкода дивитися, як ти марнуєш свої вміння.
Він простягнув Гнату папірець. Рядки, написані від руки, складалися в рівненькі завитки.

Присягаю сумлінно працювати на благо Сторожі Супокою.
Присягаю довіку берегти її секрети як від сторонніх, так і від втаємничених.
Присягаю ні словом, ні натяком не видати примусу.
Такий мій обіт.

— Бачиш, не так все й погано. Ми всього лиш трошки підправимо твою присягу, аби ти не здумав повторити Ляниних помилок. Вийшло не надто поетично, пробач мій поспіх.
Чеслав трохи послабив контроль над етером, дозволяючи йому голками агонії впитися в шкіру. Гнат не раз робив так з іншими. Руки мимоволі стислися в кулаки, пальці шкрябнули кам’яну долівку, дрібні скабки заповзли під нігті.
— Спитаю ще раз. Обіт чи заповіт?
Всередині зяяла пустка. Гнат шукав сил на опір, бодай на зверхній погляд, але зачерпував із пересохлого колодязя внутрішніх сил сам лиш пісок.
— Обіт, — насилу прохрипів.
Чеслав кивнув і поплескав Гната по плечу:
— Запал юності завжди програє тягарю досвіду. Служитимеш сумлінно — і сам переконаєшся.
Гнат хотів відповісти йому щось дотепне, але боявся, що зомліє від болю, не встигнувши промовити слова. Тому він просто ослаблим голосом зачитав свій вирок. Останнє слово полум’ям осіло на губах, ланцюгом скувало шию. Рядки попливли перед очима, і він відчув, як кам’яна долівка кинулася йому в обличчя.
І тільки величні порожні зали спостерігали, як сивий чоловік схилився над своїм учнем.
— Тепер той обіт — закон.

*

Замети обабіч стежки сягали пояса. Гнат промерз до кісток, вичікуючи, поки в заїзді згаснуть останні вікна.
Голова тріщала, але за останні пів року чоловік до цього звик. Вартувало лиш торкнутися думкою ненависті до Скорпіонів, лиш припустити якусь дію проти них — під шкірою одразу починали ворушитися слизькі черв’яки болю. Ефемерний ланцюг нагрівався до білого, розтікався пекучими золотавими стрімчаками. Це перетворилося на змагання: як далеко він зможе зайти? Звичайна людина уже б сконала, але Гнат гордо носив титул Сторожа, тож тепер грався з вогнем, збурював етер, що стеріг його обіт. Та навіть він навряд чи виграв би собі більше, аніж хвилину-другу, якщо відступиться від присяги.
Що він встигне за хвилину?
Цю думку він носив поряд з болем уже пів року.
Він також носив інші думки — тяжкі, мов золотий ланцюг на його шиї.
Багато думав про матір. Написав їй листа — мовляв, все розуміє. Спалив, ледь поставивши останню крапку, згидований власною зверхністю. Написав ще одного, ретельно добираючи кожне слово, і потім спалив його теж. Краще Скорпіонам не знати, що вона досі для нього важить. Врешті, він приймає свої рішення не для неї.
Ще думав про неофітів Сторожі. Багато з них щиро вірили в ідеали, надто високі для справжнього світу. Вони заслуговували кращого, та це не його біда. Рішення свої він приймає і не для них.
Найбільше думав про те, які рішення має прийняти для себе.
Поміж всіма тими думками Гнат встиг виконати три доручення Скорпіонів — нічого грандіозного, залагодження буденних справ. Зараз саме займався четвертим.
Четверте видалося саме таким, як треба.
Сувій, скріплений восковою печаткою, мав наказати воєводі Нечаю відмовитися від збору війська. Сусіднє князівство брязкало зброєю вже давно, та поки не порушувало кордонів. Втім, воєвода Нечай вирішив, що час скликати прапори для захисту. Сторожі Супокою боялись, що це послугує провокацією. Судячи з того, яким заклопотаним виглядав Чеслав при останній зустрічі, проблем не бракувало. Неспокійні часи. Воєводу знали як обережного й компетентного, тож тільки брак людей змусив Скорпіонів відправити до нього саме Гната.
Воєвода поселився на горішньому поверсі місцевого заїзду, що був вщерть напакований солдатами. Та все ж Гнату вдалось проникнути всередину непоміченим. Підготовка не минула даремно.
Тепер Сторож вирвав воєводу з обіймів сну, аби поставити йому найважливіше питання.
— Обіт чи заповіт? — виплюнув Гнат, силкуючись не кривитись від болю.
Воєвода нахмурив брови — схоже, не здивувався. Втім, то вже не важило.
— Обіт, і забирайся звідси, — процідив у відповідь.
Ну от і все. Час пішов на секунди.
Гнат дістав папір і квапливо нашкрябав кілька рядків. Не міг написати завчасно, не міг ризикувати.
Світ розсипався золотими уламками. Голова вибухнула болем, руки тряслися так, що заледве виходило складати літери в слова. Вся Гнатова воля йшла на те, аби утримати над собою контроль.
Воєводу то все не здивувало — але зрештою, звідки йому знати, як має діяти Скорпіон? Чоловік глянув на текст, і Гнат подивувався неспішності, яку він дозволяв собі, зважаючи на подих смерті на карку. Його брови поповзли догори, і він кинув на Сторожа питальний погляд. Гнат лише розвів руками. Відчував, як на верхній губі бубнявіють краплини поту. Тримав золотисті паростки, що їжачились голками, прагнули палити, жалити, владарювати.
— Он як… — протягнув Нечай і хмикнув.
Якщо він ще трохи потягне час, сконають обоє.
— Добре, — раптом злісно усміхнувся воєвода, — добре.
В непримітній кімнатці нічим не видатної таверни зазвучали слова, складені Гнатом:
— Присягаю вигнати з цих земель Сторожів Супокою, і викрити їх кожному, хто готовий слухати. Присягаю докласти всіх зусиль, аби жоден з них більше не повелівав іншими. Такий мій обіт.
— Тепер той обіт — закон.
Гнат закашлявся і впав на коліна, з полегшенням відпускаючи золоті лози — в чужому тілі й у власному. Кинув Нечаю записи про підземелля Старовітського замку разом зі своїм Жалом. Свідомість меркла, тонула у муках.
Останнє, що він побачив — як краплі етеру впокоєно збираються в сяйливий ланцюг на шиї воєводи. Гнатову прощальну витівку було засвідчено. А тоді біль накрив яв пеленою — світлою, мов мамине волосся.