Клан диявольських троянд

До трьох років я не знала, як би відповісти на питання про моє ім’я. Певний час я жила ніким, істотою, невідомою усьому світу. Проте, на щастя, мені було дане ім’я Еверлі. Може здатися, що це гарне жіноче наймення з глибоким сенсом, однак все набагато простіше: я названа на честь принцеси Ейвері ена строс Іліос. Народження принцеси вісімнадцять років тому дало істинне народження мені.
Моя друга сім’я дала мені прізвище. Сантал. Наш лідер казав, що це похідне слово від назви вимерлої рослини. Він завжди називав мене всілякими квітами. Палка фіалка через мої аметистові очі. Сяйна азалія, як моє волосся. Згублива троянда… Моя лиха вдача, як він це назвав.
Ми всі маємо лиху вдачу. Ми — Клан диявольських троянд.
Понад рік тому влада Імперії Іліос вбила хитромудрим способом борця за всесвітню свободу. Його смертною карою стала отрута в шипах небезпечного сорту троянди. Так з’явилися ми — усі незгодні з політикою і його смертю.
Влада приховала згубу чоловіка, проте кожному з нас добре відомі причини. Люсьєн ена Юкубар — лідер клану, настільки таємничий, що Імператриця лиш може жадібно облизуватися, розглядаючи його привабливе тіло, довге жовтогаряче волосся та принадні золотаві очі, однак ніколи не второпає його причетність до ворожої організації. У звичайному житті всі знають його як талановитого ювеліра, який створив чимало магічних прикрас, полонив ними серця багатьох жінок. Проте сам лишився вірним втраченій коханій і своєму сину.
Я не пишаюсь участю в клані. Я взагалі не маю чим пишатись у житті. Навіть тим, що була особистою покоївкою принцеси Ейвері, яка дала мені життя. Чи тим, що мене наділили статусом “берегиня ключів від усіх дверей”. Наразі цей досвід лише витворив з мене злодійку, шпигунку й зрадницю Імперії, що розповсюджує Клану знання про палац. І хоч я не пишаюся цим, мене тішить, що у мені є здатність бути проблемою для престолу.
Ці думки не завжди настигають мене. Я намагаюся ховатися від них, забути про життєсенсові роздуми, та все ж перебування прямо навпроти Люсьєна лише навіює розмисли про все це становище. Йому вдалося об’єднати вкрай різних людей задля спільної мети. “Якщо боїшся ворожнечі із вбивцями — зроби їх своїми союзниками”, — чоловік часто повторював цю відому фразу, наче то був секрет його успіху. Ніхто з нас ще не вбивав… Та Люсьєн впевнений, що кожному доведеться зробити вибір.
— Тож, ти зрозуміла?
Він завжди перепитував, коли закінчував промову про наступну місію. Я зітхнула й підняла погляд, виринаючи зі ставу думок.
— Я та ще хтось маємо вивідати дату і місце проведення весілля принцеси Ейвері та принца Ерґберта.
— Якщо коротко, то так, — він сказав ласкаво, наче вчитель, який дає настанови, а не людина зі шпигунським планом.
— З ким я буду працювати?
— Астрін і Кларіс. Я дам вам усім вказівки трохи пізніше. Поки що тобі варто знайти відповідний одяг.
“Відповідним” Люсьєн називав одяг для таємних проникнень на заборонену територію, звісно. Я була змушена навчитися перевтіленню в інших особистостей, звикнути до перук, пізнати свій голос, аби змінювати його. Взірцевим шпигуном мене ще рано кликати, однак моя майстерність лише удосконалюється.
Я піднялася, тихо зсуваючи вбік стілець. У темному кабінеті Люсьєна не було відчуття затишку, але він називав це робочою атмосферою. Кімната була насичена коричневими тонами, темнішими, ніж потрібно, щоб відчути комфорт. Завішені вікна, слабке світло крізь штори… А біля великої книжкової шафи в кріслі мовчки сиділа інша дівчина.
Її чарівна зовнішність завжди захоплювала, однак мені були добре відомі всі її страждання. Герцогиня у вигнанні, членкиня Клану — Нікайя ена Меллоун. Вона завжди носила білосніжні сукні та прикрашала своє густе шоколадне волосся ліліями, тож це виділяло її в присмерку кімнати. Нікайя була коханою чоловіка, якого знищила влада. Вона для нас символ надії та сили. Тому Люсьєн завжди узгоджує з нею свої ідеї, адже лише їй відомо, чи такого майбутнього прагнув її чоловік.
Попри все це, Нікайя моя близька подруга. Для мене це не жертовна вдова, а ніжна душа, що продовжує плекати кохання. Її дар — бачення майбутнього — неодноразово рятував життя багатьох людей, зокрема мого. Життя, чиє Нікайя не змогла врятувати, це її чоловіка, за що вона довго корила себе.
Я хотіла попрощатися з ними двома, та дівчина м’яко торкнулася моєї руки, щоб затримати на хвильку. Мій погляд зустрівся з її молочними очима, та за мить вони знову забарвились природним горіховим відтінком. Такі зміни відбувалися, коли Нікайю вкотре настигло якесь видіння, і цього разу я була в головній ролі.
— Я бачу палаючу троянду, — вона сказала стиха. — Будь обережна.
— Я завжди обережна. Все-таки у мене лиха вдача, — я слабко усміхнулась їй, на що отримала таку ж вимушену усмішку у відповідь.

***

Астрін не був найкращим напарником. Цей хлопець в одинадцять років отримав так званий руйнівний інстинкт — темні сили, що дозволяли йому викликати землетруси та знищувати те, до чого той торкається. Щоб випадково не знищити будинок Люсьєна, той створив для Астріна рукавиці з магічним кришталебурштином, які стримували надмірну силу, вбираючи її в себе. Попри його страшні можливості, цей дурник лишався легковажним швендею, рубав лебедя своїми сумнівними жартами про в’язницю, у якій перебував трохи менше ніж рік. Ми обидва темні маги, і це однаково впливає на нашу зовнішність, тож незнайомці часто могли прийняти нас за брата і сестру через кармінові пасма чи зловісний погляд. Та все ж ми були далекими. Набагато ближче Астрін був до герцогині, адже разом вони трималися у підземній в’язниці аж до самої втечі й статусу розшукуваних зрадників.
Краще нехай він буде усміхненим телепнем, ніж затоне в горі, яке стало його вірним супутником із дитинства.
Я окинула поглядом величезний двір знизу. Щоб потрапити на дах Імперського Палацу, нам як навченим зломникам довелося пройти підземними ходами, певний час таїтися від вартових, лізти по стіні трохи далі від вікон та беззвучно пройти шифером до місця, з якого найкраще було видно внутрішній двір.
Ніякими словами не можна було описати Імперський Палац. Це було вкрай розкішне, величне, майже священне місце. За легендами, його побудували в тому місці, де разом із сонячним промінням розсіюється сила Богині Іліос, яка створила людей зі свого світла. Таким чином, ця енергія вберігає весь імперський рід від напастей. Вежі, ротонди, куполи — усе це позолотою відбиває проміння, від чого будівля наче потопає в сонці.
Поки Астрін скаржився на марне очікування, я уважно стежила за вартовими та покоївками, які без кінця сновигали, наче бджоли. Коли останній вартовий перейшов до наступної зони, я кивнула хлопцю й вирівнялась.
— Нарешті, — зі скаргою мовив Астрін. — Не люблю місії, на яких треба вичікувати.
— Дивно, що ти ще живий зі своєю нетерплячкою.
Ми встали поряд, готуючись здійснити замисел Люсьєна. Щоб користуватися магією, Астріну було достатньо торкання пальцями — такими могутніми були його здатності. Він видихнув і заплющив свої шарлахові очі, аби відчути землю під собою. Я мовчки спостерігала за ним з певним захватом. Я завжди зауважувала це. Астрін міг би знищити цілий світ одними лиш кінчиками пальців… І, напевно, зробить це рано чи пізно. Його руйнівний інстинкт був дужчим, ніж мої темні сили.
Хлопець провів пальцем коло по шиферу — і вмить по стіні сунула тріщина, небезпечно наближаючись до сіруватого граніту, яким декілька хвилин тому невтомно крокували працівники Палацу. Намічене Астріном коло швидко відтворилося на землі, землетрус із гуркотом утворив кругове провалля, від чого відділена частина двору опустилася на рівень нижче. Тріщини поширились навколо утвореного яру, проте не настигли стін будівлі.
Налякані крики стали для мене спонуканням швидко діяти. Якщо Астріну було достатньо дотику, то моя сила керувалася плавкими порухами долоні. Я зігнула руки в ліктях і здійняла кисті. Оберти пальцями вивільнювали з-під землі стриманий там пурпуровий туман, під моїм контролем він нестримно розповсюджувався внутрішнім двором. Наче язики полум’я, мій туман здійнявся до вершини, не дозволяючи з вікон Палацу побачити те, що сталося. З імлою для нас не було проблем безпечно повернутися назад, поки палацові працівники метушаться з утвореною природною аномалією.

***

Я рідко бачила природні аномалії на власні очі. Цим терміном знавці пояснювали взаємодію двох різних сил, що з часом нерозривно зливаються. Землетрусові тріщини в землі дозволили фіолетовому туману скупчитися в собі, що пов’язало ці дві темні сили разом. Тільки завдяки Клану диявольських троянд я маю можливість робити неможливі речі…
Наступним етапом геніального зловіщого плану пана Юкубара була співпраця з Кларісом. Він вирізнявся з усіх нас тим, що його напрочуд гарненьке обличчя ще не зобразили на стовпах розшуку. Цей тихий хлопець спромігся бути скромним працівником відомого центру та водночас головним підривником Клану. Саме завдяки йому нам вдалося зірвати вже два весілля Ейвері та Ерґберта, при цьому не вбивши жодної людини, але дещо пошкодивши будівлі. З роллю руйнівника Кларіс порався краще, ніж шалений Астрін.
Через те, що Клан уже псував церемонію раніше, ми були певні, що цього разу місце проведення буде довідатися важче. Мої дії відіграли б визначальну роль в цій місії, через що хвилювання ніяк не покидали мене. Кларіс чудово бачив це, тому м’яко торкнувся мого плеча, змушуючи здригнутися від раптового холоду його шкіри.
— Не хвилюйся. Я впевнений, що ти впораєшся з цим блискуче. Як завжди.
Він любив робити мені компліменти, щоб підняти дух. Я глянула на нього. Хоча іншим Кларіс показував лише понурі глибини своєї особистості, зовнішньо він був втіленням слова “милий”. Хлопець стежив за собою, зокрема за волоссям до плечей, яке вже з виду здавалося м’яким та майже відливало золотом. Як і його яскраві жовтуваті очі, що відображали в собі його електричну сутність. Кларіс був магом блискавиць, пристойним магом, адже досконало закінчив навчання у Центральній Академії. Місії з ним були дещо приємнішими; його холодний розум завжди заспокоював мене, змушуючи пам’ятати про мету, а не методи.
Ми наближалися до Імперського Палацу, оглядаючи охорону, що непривітно зустрічала нас. На мені була чоловіча брунатна форма із сорочки й штанів. Кларіс увібрався в те ж саме, проте на ньому це мало непоганий вигляд, адже було хоча б по розміру. Чорна перука щосили намагалася приховати мої вогняні пасма. Маскування викликало страх, коли ми близилися до людей, які потенційно могли впізнати мене та кинути до в’язниці.
Кларіс дістав з кишені сорочки складений надва лист, виставляючи напоказ золотасту імперську печатку.
Я вже бачила цей лист раніше. Рядки в ньому слізливо просили працівників Метеорологічного дослідницького центру навідати Палац і розібратися з потворною природною аномалією, через яку бідолашні служниці принцеси чхають!
Метеорологічний центр досліджень природної магії та аномалій — така повна, справді довжелезна назва станцій, що розв’язують проблеми нестабільності сплесків природної магії. В народі його називають просто Центр, і саме тут працює Кларіс аналітиком. Одразу після виявлення аномалії з Палацу було надіслано лист до Центру, однак, на їхній жаль, маленький листоноша не передав послання до адресата.
Коли Кларіса назначали на завдання, син лідера Гарсія ена Юкубар не міг лишатися осторонь. Цей одинадцятирічний хлопчина фанат мага блискавок через його татуювання. Кларіс приховував це, проте лише обрані стали свідками візерунків на його шкірі. І хоча тату дещо згубно впливали на магію, для малого Гарсії те було показником “крутості”. Тож задля місії він прийняв роль чарівного листоноші, який приніс конверт прямо в руки таткові.
Зіграти роль працівника Центру для Кларіса не було необхідності, та я нервувала через те, що не була добре ознайомленою з роботою там. Кларіс запевнив мене, що впорається з усім сам, а я лише маю зіграти свою роль.
Охоронці провели нас до місця аномалії. Радник Імператриці стояв поруч і прикривав рота хустинкою, показово кашляв і витирав очі. У той час як ми байдуже стояли серед туману. “Наче від темних сил потерпають лише багатії й наближені до них”, — ця думка з’явилася в голові, я щосили змусила себе не нахмуритися.
— Жахіття, це просто жахіття! — драматично промовляв радник, спішно підходячи до нас.
Це був зрілий полум’яний маг з коротким рудим волоссям і розкішними сережками (які, до речі, одразу впізналися як виріб Люсьєна). Яскраво-червоний оксамитовий сюртук був наче насмішкою для зношеної чоловічої форми, що дісталася мені від Кларіса. І хоча туман непокоїв чоловіка, той все одно знайшов секунду, щоб окинути мене гидливим поглядом. Моя бідна зовнішність створювала враження, ніби вся моя зарплатня з вигаданої роботи в Центрі йшла на те, щоб накопичити гроші на новий одяг. Тож радник прийняв рішення уникати мене і вести бесіду із порядним знавцем Кларісом.
Однак це було очікувано. Бідолашному раднику зле від кошмару туману, а тут ще я стою більмом перед ним.
“Не переймайтеся, пане раднику, я піду звідси якнайшвидше!” — я внутрішньо посміхнулася.
Можна було піти хоча б щоб не слухати повчання Кларіса про аномалії. Звісно, той був доволі розумним у своїй сфері, щоб ділитися знаннями, але наразі його занудна теорія була потрібна лише для моєї непомітної втечі. Я награно дріб’язково поклонилася раднику, аби піти, отримавши у відповідь його свідоме ігнорування. Тим краще. Не хотілося вкотре пригнічувати себе глумом його сірих очей.
Я була добре замаскована, однак неприємне відчуття слідувало в такт моїх тихих кроків. Я озиралася на кожного перехожого, шукала ознак упізання, але, на щастя, вбачала лише безмежну втому й почервоніння очей від алергії. Я змушувала лемент в голові затихати, аби сконцентруватися на основному, відкидаючи страхи й невпевненості. Моєю метою був газетний відділ Імперського Палацу, де не покладаючи рук працювали шановні новинарі (ми називаємо їх звичайнісінькими пліткарями). Тому саме навколо редакції газети “Імперський вісник” буде корисно пройтися, аби довідатися чогось цікавого, навіть якщо це не буде дата і місце проведення пошлюбин.
І хоча біля газетного відділу було доволі шумно, звуки моїх кроків відлунювалися в розумі. Я намагалася сконцентруватись, намагалася дослухатися до розмов, але щось змушувало хмурити брови від раптового головного болю.
— За годину всі жителі будуть знати про аномалію. Це справді цікава подія, — я чула розмови газетярів.
Неприємний звук сміху Камелії Міл — кращої репортерки. Я скривилася і прихилилася до стіни. Нестерпний біль продовжував оглушувати зовнішній світ, лишаючи мене і мої подихи на самоті. Було небезпечно втрачати контроль над собою в наповненому хижаками місці. Редакція “Віснику” була занадто поруч, я зсудомилася в метрах від прочинених дверей. Я силувала себе розплющити очі, дослухатися до довкілля або принаймні піти геть. І з часом причина мого занепаду була банально простою.
Коридор запав у тьмяності через туман за вікнами, однак дівчина в розкішній блакитній сукні була найяснішим силуетом переді мною. Її хвилясте каштанове волосся було зібране коштовними шпильками на потилиці, а за вухом квітла пахуча троянда. Її кроки до мене були нічим іншим, як танцювальними рухами, у руках вже сяяв сріблястий меч. Подейкували, що руків’я її зброї чимось нагадувало пару в танці, але краще я б не бачила цього.
Попереду була найлихіша Майстерниця Танцю Смерті.
Окрім отрути троянди, імперська влада практикує інший вид кари — Танець Смерті. Його головними героями є засуджений і гарна дівчина-танцівниця, яка виконує вишукані рухи, одночасно розмахуючи мечем так, що легко лишитися без голови. Ти можеш намагатися ухилятися, битися з нею, але в підсумку або це буде тривати до виснаження, або вона все ж переможе. Частіше я чула про другий випадок.
Звісно, я була розшукуваною злодійкою, але миттєва страта? Невже я така небезпечна?
Арія — таким було її ім’я, однак несправжнє. Вона змінила його, коли засвоїла нову професію карательки. Ми вже зустрічалися раніше, але це точно не були спроби вбити мене. Лише погрози. Вона мріяла вбити саме мене, обіцяла мені це, наче подарунок на свята. Майстерниця своєю магією змушувала мою свідомість потопати у сутінках, від чого кожна наша зустріч не дуже запам’ятовувалася. Якщо я почну відходити від неї, то точно зіткнуся з кимось з газетного відділу. Проте або я залучу у цей бій сторонніх, або буду розрізана навпіл.
Попри помутніння думок, я почала бігти. Непогано так бігти! Газетярі одразу повизирали зсередини, аби побачити мої жалюгідні спроби уникнути знайомства з мечем Танцю Смерті. Арія мовила своїм солодким голосом, який я чула занадто добре в голові:
— Не втручайтеся. Це моя справа.
Вона почала слідувати за мною. Здавалося, наче увесь Палац збезлюднів, поки я пересувалася знайомими коридорами. Тут кімната швачки, тут зберігають побутові предмети, далі кімнати слуг… Мені треба не сюди. Я повернула до сходів, які вели на другий поверх. Нагорі у нас буде… Ні, там працюють кухарі… Хіба що якщо піти в кінець до інших сходів? Я знову рушила.
Тепер Арії не було чутно. Це лякало в мільйон разів більше, адже вона могла дати мені спокій і бути одразу позаду водночас. Я не дозволяла собі ні озиратися, ні дихати. Кінець наступного коридору рятувально виник переді мною. Я почала підійматися наступними сходами, але на вершині вже гордовито стискала меч Майстерниця. Я різко відступила із тихим здивованим вигуком.
Вона називала себе Мисливицею на троянди. Повторювала мені, що її мета — безпосередньо моя смерть. Єдина, хто впізнавала мене в перуках, чоловічих костюмах чи зі зміненим голосом. Моя особиста тіньова Мисливиця.
Арія підстрибнула зі сходів і націлила лезо мені в голову. Ну, все, це кінець. Я заплющила очі, помолилася Богині Світла Іліос, потім згадала, що я темний маг, повторила молитву до Бога Тіней Лікофоса. Сподіваюся, перед смертю я розчарувала Арію тим, що не побачила її майстерне сальто наді мною.
Я почула, як вона опустилася на підлогу. Лезо торкнулося моєї перуки, скидаючи це з мене й оголюючи моє заплетене червоне волосся. Я похитнулася від пориву й сама впала зі сходів, не дуже м’яко приземлюючись на кам’яну підлогу коридору. Промені пробивалися крізь вже менш густий туман, освітлюючи для мого шокованого і зляканого погляду сірі сходинки.
Я повільно піднялася з підлоги, смертельний переляк допоміг позбутися пекучого болю в скронях, однак тепер моє серце невпинно калатало й наставляло тікати.
На місці, де декілька миттєвостей тому була Арія, лежала троянда з її волосся та притискала собою записку. Я глибоко вдихнула, аби позбутися тремтіння й заціпеніння, підсунулася до квітки. Як тільки я взяла троянду в руку, її пелюстки безжально спалахнули й лишили легкий опік на долоні. Щось небезпечне і грайливе, в стилі пані Арії… Я зітхнула, пригадуючи видіння герцогині.
Що ж… Я не була достатньо обережною, Нікайє? Можу лише марно просити вибачення.
Я дмухнула на квітку, аби позбутися пекучих пломінчиків. Очі швидко пробіглися по вмісту записки.
“Ми теж зацікавлені у вашому перебуванні там. Але вам не варто бути надто зухвалими.”
Я зітхнула, коли помітила, що до аркуша кріпилися три запрошення на весілля Ейвері та Ерґберта… Це занадто просто, та все ж лякало ще більше.
Сьогодні Мисливиця дозволила мені жити, але що буде на весіллі, яке відбудеться вже… за два дні?!

***

Люсьєн стійко вислухав усе моє обурення нестерпною поведінкою Арії, а в кінці тиради навіть злегка посміхнувся! Цей негідник любить мої страждання…
— Вона б тебе не вбила. Між Кланом і нею є угода, яка говорить про те, що своїми руками вона нікого з нас вбивати не буде, а за це Клан віддячує їй деякою послугою.
Я отетеріла. Це вкрай знецінило всі мої страхи, втечі й наміри вижити. Знадобилося добрих декілька хвилин, щоб я закрила рот від розгубленості й націлила своє обурення на нього новим потоком криків й образ.
— Чому ви не сказали?! — врешті запитала я.
— Я теж не знав про ваші взаємодії. Ти мала б розповісти мені раніше, що ви знайомі.
Я ошелешено замовкла. Цей чоловік… Утомлене зітхання вирвалося саме по собі, адже довго стримувалося вже декілька днів. Я справді втомилася постійно боятися і ховатися.
Люсьєн вкотре читав запрошення на весілля. Уже було зрозуміло, що в голові цього лиходія зароджувалися нові стратегії, до яких я, якщо чесно, не була готова. Він глянув на мене.
— Вони хочуть, щоб ми були там, щоб побачили свою поразку. Я дозволю їм пошлюбитися. Але це останній хід, який зробить Імператриця. Далі Танець Смерті буду вести я.