Монахині засніженої гори

Монахині засніженої гори

І

Старезний синтоїстський храм непорушно стояв на холодній лісистій горі. Мрійливий спокій зимової природи огортав його тихою величчю. Храмовий комплекс з темного дерева та чорною черепицею контрастував з білим снігом, який покривав дахи і сходи. Вузькі, круті, обвиті мохом сходинки, що вели до храму, засипані снігом, відображали лиш легкі сліди від ніг тих, хто піднімався вгору. Під деревамм мовчки сиділи маленькі напіпрозорі чоловічки кодама (духи лісу).
Дим з кадильниць піднімався в холодне повітря, створюючи тонкий шар туману, згущуючи атмосферу таємничої присутності Камі (божества). Сніг, що м’яко осідав на гілки старих дерев навколо храму неначе заморожував час, а звуки лісу, навіть в суцільній тиші, здавалися приглушеними й віддаленими.
Навколо храм огортав стародавній сад із кам’яними ліхтарями, що, занурені в сніг, виглядали як таємничі сторожі тиші. Скульптури Камі, прикрашені замерзлими кришталиками льоду, споглядали на світ через призму холодного спокою.
Гірський вітер нещадно вирував, проникаючи в усі щілини, приносив холодну свіжість, проте храм здається укриттям від негоди, місцем для роздумів і медитації. Весь цей момент випромінює відчуття часу, що завмирає, і глибокого зв’язку з природою та вищими силами.
Одинадцять монахинь у білосніжних кімоно з довгими рукавами повільно ходили навколо храму, в руках кожної паличка що димить, на голові кожної високі білі каптури по центру яких намальоване червоне око, з-під каптурів виднілись лиш червоні вуста. З кожним кроком навколо розсипався дзвін дзвіночків які були прив’язані до китиць їхніх тонких поясів.

ІІ

Тепле сонячне проміння ніжно осяяло обличчя міцно сплячої на футоні 15 річної Мідорі, чим ніжно розбудив її з глибокого сну. Уся сім’я давно зібралася на кухні та ласувала смачним сніданком приготованим матір’ю, рисом з кролятиною. Зрозумівши що її не розбудили завчасно Мідорі швиденько одягнула тепле зимове кімоно та спустилась на кухню.
“Мамо, вибачте, я проспала” сонно мовила вона, очікуючи докірливої відповіді від матері, якій довелося готувати сніданок на усіх 7 членів сім’ї самотужки.
Мати неочікувано посміхнулась, “Сідай, Мідорі, адже сьогодні наш останній спільний сніданок, сподіваюся він тобі запам’ятається”.
Останній, дівчинка зітхнула, вона зовсім забула що її посвята у орден монахинь гори Коріяма вже завтра.

***
Після сніданку Мідорі зібралась на ринок, щоб закупити необхідних речей які попросила мати. Вона закуталась у теплу зимову накидку, адже зима у селищі під горами була суворою та вийшла на вулицю. Це був на диво сонячний морозний день, такий що пощипував щоки та залишав на них червоні поцілунки холоду, під ногами приємно хрустів сніг.
Купивши усе що потрібно, Мідорі підійшла до її улюбленої лавки ласощів, її зіниці забігали шукаючи зовсім не солодощі. Прилавок був заповнений традиційними солодкими моті, липкими кульками данго та свіжоспеченими пахучими булочками.
“Доброго ранку, пане Амадзакі, а Юкі сьогодні не з вами?” запитала вона і раптом побачила у комірчині ледь помітний відблиск синьої зимової накидки та широко посміхнулась.
“Юкі!”
У комірчині блиснула посмішка у відповідь, згодом звідти вийшов високий худорлявий хлопець.
“Ти сьогодні рано, прогуляємося?” сказав Юкі та непомітно поклав смачний пакуночок з моті у зовнішню кишеню накидки Мідорі.
Мідорі мовчки взяла під руку Юкі, її мучили двоякі емоції, радість від довгоочікуваної зустрічі та гнітючий сум від того що вона більше не буде жити в селищі, не буде бачитись з ним коли захоче. Але ж вона все ще зможе спускатися у селище, хоч колись, тонка ниточка зв’язку між ними не буде розірвана, незможе бути розірвана, всі їхні радісні зустрічі, спогади про те як вони разом росли та пізнавали маленький світ навколо селища будуть жити у її голові завжди.
Юкі неначе відчував те саме, “Все буде добре, Мідорі, не мовчи. Ти пройдеш посвяту, це нічого не змінить, вони ж дозволять тобі спускатись у село. Ми щосуботи бачимо їх на ринку, так і ти будеш спускатися сюди та їсти наші солодощі.” На посинілих від холоду губах хлопця промайнула сумна посмішка.

Сніг голосно хрустів під ногами, безлюдною сільською вуличкою вони дійшли до улюбленого місця, кам’яного місточку над бурхливою гірською річкою. Влітку над річкою казково звисає гілля старезних верб, та зараз від про їх красу не нагадувало нічого, сухі лисі гілки моторошно звисали неначе безліч довгих пазурів невидимого чудовиська.
Мідорі дивилась на річку, вода стрімко бігла попри лютий мороз, неначе тікала кудись подалі, у якесь безсумнівно краще місце. Чому, чому, чому саме їй випала честь стати благородною монахинею? Єдину 15 річну дівчину вибирали з села для посвяти що 5 років. Вона могла і далі допомагати мамі та працювати як віл, могла робити все що тільки накажуть лиш би мати майбутнє тут з улюбленим Юкі. Монахині не виходили заміж, монахині не мали сімей, вони невпинно віддано служили богу Камі у храмі. Цілісіньке життя.
Юкі легенько стиснув руку Мідорі, він не думав що все складеться саме так, не міг уявити що її заберуть, що він зрозуміє, що любить її всім серцем тільки коли дізнається, що втратить її. Розпач та сум виднівся на його блідому обличчі.
“Я ніколи не забуду тебе, Юкі…” тихо промовила Мідорі і зійшла з мостику.
Вдома Мідорі зібрала свої улюблені речі, яких було зовсім небагато, у маленький трунок: жовтий пояс обі її матері, маленький мисливський ніж що дістався від батька та бабусин дерев’яний гребінець. Як і наказували зробити монахині вона прийняла гарячу ванну та гарно вимилась, після чого рано пішла спати, так як вставати треба було рано вранці щоб встигнути дійти до храму по засніжених гірських сходинках до початку церемонії. Вона лягла на свій холодний футон, по щоках струмочками текли теплі сльози.

ІІІ

Вдосвіта всі у домі прокинулися та почали збиратися щоб встигнути піднятися на гору. Це був суворий зимовий ранок, по щиколотку снігу під ногами, обледенілі дерева похилили гілля неначе втомлені від нескінченного холоду. Та з неба падав лапатий сніг, казкові сніжинки виблискували у світлі ліхтарів, як маленькі білі духи.
Мідорі, мати та четверо братиків розпочали підйом на гору, їх шлях освітлював невеликий ліхтар, батько вирішив не йти, відмахнувши своє небажання йти на те що жоден чоловік все-одно не міг ступити на територію храму, фізично не міг перетнути магічний бар”єр що починався біля воріт торі та оточував усю священну місцину. Братики все ж вирішили піти щоб підтримати улюблену старшу сестру та попрощатися з нею. Пройшовши біля ста засніжених сходинок угору, вони раптом побачили світло, що невпинно підіймалось за ними. Згодом почав виднітись пар що ішов від високої худої фігури яка старанно намагалась їх наздогнати. Мідорі повернулась, її серце стиснулось, ліхтар осяяв її улюблені тонкі риси обличчя, Юкі, це був її Юкі!
Усі діти посміхнулись та замахали йому руками.
“Пані Амане, доброго ранку, я хотів-би провести Мідорі разом з вами.” задихано сказав хлопець.
“Ходімо швидше, Юкі.” кивнула вона.
Мати Мідорі не була в захваті від близької дружби її дочки та сина власника лавки ласощів. Вона вважала це спілкування тратою часу для майбутньої місії благородної монахині. В глибині душі вона надіялась що Юкі сьогодні не прийде, що це облегшило б маленьке сімейне прощання.
Маленькі засніжені сходинки вели все вище і вище через густий ліс гори Коріяма. Вони підіймались вже годину а сонце все ще не світало, червоні ворота храму ледь виднілись, та вони здавались все ближче і ближче. І ось накінець вони дійшли до торі, діти почали грітись біля великих ліхтарів що стояли по обидва боки воріт.
Мідорі заклякла, зовсім не від пекучого холодного вітру що вирував навколо, розтріпуючи її чорні довгі коси. Безвихідь, страх невідомого та глибокий сум скували її. Вона ніколи не хотіла цієї великої честі, ніколи не мріяла про це як інші дівчатка в селі, які дивились на благородних монахинь, що спускались з гори, як на величних красивих принцес з казковим життям та священною місією. Ніхто не знав чим саме щодня займаються монахині насправді. Ніхто не уявляв як це – служити Камі.
З глибин засніженого храмового комплексу почав рухатися вогник, він наче плив посеред снігу, ось уже видно тонку фігуру у білому яка тримає ліхтарик. Фігура плавно наближається, кодама, що раптом прокинулися під засніженими деревами почали тихо вити свою дитячу пісеньку. Монахиня підійшла до воріт торі, її червоні вуста вигнулись у легку посмішку.
“Ми чекали на тебе, Мідорі, ласкаво просимо додому.” Тихо сказала вона. Кодама завили від радощів, підстрибуючи.
“Доброго ранку, пані.” Тремтячим голосом відповіла Мідорі, по її щоці пробігла та вмить замерзла блискуча сльоза.
Мати взяла дівчину за руку, разом вони переступили бар’єр що відділяв навколишній світ від храму зайшовши у ворота торі. Дійшовши до монахині, вона передала руку дочки їй зі словами:
“Я, передаю свою кров і плоть, свою єдину дочку, Мідорі Амане на вірне служіння нашому Камі.”
“Ви та ваша сім’я будете благословенні за цей дар. Нехай береже вас Камі.” Відповіла монахиня, тим самим завершивши угоду обміну дівчини. “Ходімо, Мідорі.”
Очі наповнились телими сльозами, розпач розходився тягучим ниттям по всьому тілу та вона стримувалась, жодна сльоза не мала більше пролитися, вона не могла дозволити своїм емоціям більше проявлятися перед монахинями. Мідорі повернулась щоб глянути на свою сім”ю востаннє, усі четверо братиків посміхались та махали їй, бажали удачі на новому місці, мати стояла похмура як завжди та коли її очі зустрілись з Юкі, серце болісно стислось. Юкі не посміхався, його права рука була притиснута долонею до невидимого бар”єру торі, немов він найдужче бажав розбити його та ще раз взяти її за руку. Темні очі були повні суму а вуста лиш безслівно промалювали “До зустрічі”. Він не хотів прощатися, не міг все ще змиритися з тим що відпускає її назавжди.

ІV

Монахиня Мічіко була відповідальна за прийом Мідорі до храму. Вона вела дівчину через сніг та дим курильниць, до першої будівлі, під якою кожна з ліхтариком, кожна у сніжно білому кімоно з капюшоном вишикувались 10 служительниць Камі. Дзвіночки їх поясів гучно дзвеніли розвиваючись сильним гірським вітром.
“Вітаємо, сестро.” промовили усі монахині ордену як одна та вклонились новій сестрі.
“Дякую, це честь стати однією з вас.” мовила Мідорі та низько вклонилась усім.
Одна за одною жінки зайшли до найближчої будівлі. Всередині кожна підійшла до Мідорі та сказала своє ім”я – наймолодша Мічіко була тою хто привела її, далі були Кейко, Еміко, Норіко, Аяко, Фуміко, Тсубакі, Чійо, Ейко, Йошіко та найстарша сестра Ічіко. Жодна не зняла свого білого високого капішону. Усі почали приготування до сьогоднішньої церемонії.
“Мідорі, сьогодні ти станеш однією з нас, ми усі проходили цей ритуал посвяти, не бійся, ти не встигнеш і оком моргнути як ця доба мине і все буде добре.” Мовила найстарша монахиня Ічіко. На вигляд їй було не більше 50ти років, делікатні риси обличчя та обмаль зморшок, вона була надзвичайно красивою жінкою, та насправді їй було 65.
“А тепер я розповім тобі хід церемонії посвяти, щоб ти була готова, адже страх породжується від невідомості” мовила Фуміко, на вигляд старша за Мічіко. “Церемонія відбувається наступним чином: на сході сонця ти вип’єш благословенне самим Камі саке, після чого тобі у руки вручать повідець благородного оленя, разом з яким ти зайдеш у головний храм та станеш там на коліна. Ти пробудеш у храмі 24 години, після чого твоя посвята буде завершена і ти зможеш вільно вийти одягнена у наше ритуальне вбрання яке ми всі завжди носимо, так ти станеш однією з нас.”
“А що, що відбувається поки я буду у храмі?” Трохи схвильовано запитала Мічіко.
“Це таємниця відома тільки самому Камі, за традицією ти маєш там молитися до нього.” Відповіла сестра Еміко.
“Зрозуміло,” кивнула Мідорі “дякую вам за пояснення церемонії, сподіваюся я не розчарую вас.”
Еміко Кейко та Фуміко посміхнулися. Лише Тсубакі стояла у кутку кімнати, її обличчя було білим як стіна. Здавалось щось турбує її, неначе від хвилювання її зараз знудить. Поки сестри готували одяг та саке Мідорі підійшла до Мічіко, вона хотіла просто постояти біля уже знайомого обличчя та Мічіко раптово дуже тихо прошепотіла “Не бійся, ніхто не пам’ятає що відбувалося у добу посвяти у храмі, це як маленький сон, благословення Камі, після якого ти стаєш однією з нас. Усе буде добре, просто заведи туди оленя та помолися.”
“Дякую…” вдячно прошепотіла Мідорі у відповідь та вперше за сьогодні посміхнулася. Завдання здавалося дуже простим.
Світало. Сніг перестав падати. Навколо панувала незвична тиша, здавалось навіть дим з курильниць перестав розсіюватись по дворі. Мідорі стояла біля величезної будівлі головного храму, найстаріша монахиня Ічіко подала їй піалу з церемоніальним саке в одній руці та повідець благородного оленя у іншій. Дівчина взяла піалу та випила усе саке що у ній було, у голові неначе злегка гупнуло та вона не звернула на це уваги.
Мідорі впевнено вела оленя до здоровенних воріт головного храму, перед ними стояли монахині Фуміко та Ейко. Крок, крок, ще крок, здавалось сніг перестав хрустіти під ногами і мороз перестав щипати щоки та долоні. Здавалось, що стало на диво тепло. Сонце зійшло над деревами що оточували храм.
Фуміко та Ейко відкрили ворота у головний храм, дзвіночки на їх поясах синхронно дзеленьчали. Мідорі стало трішки не по собі, усередині храму була чорна темрява, жоден промінчик сонця не пробивався туди, адже там не було вікон. Не так вона уявляла собі місце де живе дух їх світлого улюбленого Камі коли приходила з мамою до храму на всі свята.
Мідорі зайшла всередину, олень знервовано тупотів біля неї. Сестри різко закрили ворота храму.

V

Запанувала суцільна темрява і тиша. Мідорі як і веліли стала на коліна та почала тихо промовляти молитву до Камі, на мить вона закрила очі. Раптом, олень почав вириватись з повідця, махати головою, гучно різко тупотіти копитами.
Мідорі відкрила очі, невимовний жах охопив усе її тіло, з темряви на неї вирячилось величезне червоне око. Храм охопив гучний всеохоплюючий крик, її крик.
“Допоможіть, відкрийте ворота хто-небудь!” Волала Мідорі поки бігла назад до величезних дверей, її мусить хтось почути, її не можуть не почути! Це не Камі, тут немає ніякого духу Камі! Що це таке, що тут живе?! Вона почала бити кулаками у двері, ніхто не відчиняв, зовні не чути було жодного руху.
“ЗАМОВЧИ” гучно та на диво спокійно наказав страшний хриплий голос.
Мідорі заклякла від страху, її трусило від розпачу, очі налились сльозами. Ніхто не збирався її випускати.
“Повернись та приведи до мене оленя” наказав той самий голос.
Вона не знала що робити, не могла опанувати себе, в голові крутилась єдина думка – щоб вижити потрібно робити що кажуть.
Дівчина повільно повернулась обличчям до страхіття. Клац. Несподівано в храмі загорілось два великих ліхтарі. Її стисло від жаху, рот відкрився а очі здавалось висохли від виплаканих до дна сліз. Перед нею на великому бамбуковому кріслі сидів страшенний Йокай (демон), він був жахливіший ніж будь-які легенди описували їх, шкіра його була чорна, нігті багряно червоні, величезний зубатий рот розтягнувся у задоволеній посмішці а єдине велике зелене око витріщалося їй прямо в душу. Зправа від трону стояла традиційна ванна у яку била вода з гарячого джерела що були дуже поширеними на цій горі. У храмі тихо грав шамісен. Мідорі не могла змусити себе зробити ні кроку назустріч своїй смерті.
“Приведи до мене оленя, швидше” Ще раз повторив Йокай. “Інакше ти помреш.”
Треба йти, я мушу підійти, я нехочу померати! Кричали думки в голові дівчини. Найгірший кошмар який вона не могла навіть уявити настав сьогодні. Вона зібралась, міцно стиснула віжки переляканого оленя, що дьоргався в різні сторони неначе птах у клітці, та крок за кроком пішла. Її трусило та нудило від страху коли вона наблизилась до огидного йокая. Раптом, він протягнув їй щось у своїй величезній руці.
Ніж, це був гострий мисливський ніж. Очі Мідорі розширились від шоку, вона почала здогадувалася що послідує далі. Вона бачила такі самі ножі вдома, такий самий ніж їй подарував колись мисливець батько.
“Роздягнися. Повністю.” Прохрипів Йокай.
Ні, ні, ні, цього не може бути.
Мідорі тремтіла від огиди та послухалась, їй не залишалось більше нічого, слухатись або загинути.
“Переріж оленю горло та збери кров у тарілку що стоїть перед тобою на підлозі.” Наказав Йокай. Він більше не шкірився, наче він чекав цієї миті багато років та хотів максимально насолодитися нею, велике зелене око не кліпало.
Не дивлячись на те, що Мідорі була дочкою мисливця, батько ніколи не вчив її цьому ремеслу, ніколи не брав на полювання, цим він займався з її братами. Їй ніколи не доводилось вбивати живу істоту. Вона не вважала себе людиною що може забрати життя.
“ЗРОБИ ЦЕ” заволав Йокай та вдарив кулаком по кріслі.
Сльози хлинули з очей, “Пробач, пробач мене…” тихо прошепотіла до оленя вона. Шамісен почав грати гучніше та агресивніше. Лезо ножа блиснуло в руці та одним різким рухом впилось в шию нещасної тварини. Олень заревів, зробиши ще кілька фінальних розпачливих ривки він опустився на підлогу. З рани хлинула густа гаряча багряна кров. Мідорі підставила велику тарілку під шию оленя. Наказ було виконано.
Йокай задоволено заліз у велику ванну, вода навколо нього парувала як кип’яток.
“Помий мене кров”ю оленя.” Тихо прохрипів наступний наказ.
Невже вбивства було недостатньо, невже на цьому усе не закінчиться. Мідорі було огидно від самої думки що їй доведеться торкнутися йокая, її ледь не знудило. Я мушу це зробити, я так хочу вижити, як же я хочу ще хоч раз побачити Юкі… Тремтячими руками вона підняла тарілку з кров”ю та поволокла її до ванної. Йокай задоволено вишкірився.
“Хороша дівчина, якщо ти гарно помиєш мене, то скоро все закінчиться і ти зможеш звідси вийти.” Весело продиців крізь зуби він, в очікуванні, зручно вмостившись у ванній.
Мідорі вилила на спину йокаю кров та вперше торкнулась його чорної рихлої шкіри, раптом її почала сильно боліти голова та живіт. Вона почала мити його руками, старанно терти його шкіру. Вийти, вона мріяла вийти звідси. Її лоб пронизав різкий жахливий біль а у живіт неначе встромили лезо ножа. Щось було не так. Очі почали заливати тонкі цівки крові що лились з лоба, по нозі також крапала кров. Вона торкнулась голови, звідти неначе прорізалось щось гостре, два гострих вістря.
“ПРОДОВЖУЙ” заволав Йокай, Мідорі не помітила як від шоку та болю вона зупинилась. Шамісен звучав на весь храм, різкі звуки були такими голосними що здавалось от от луснуть його струни.
Вона торкнулась його ще раз, намагалась вимити так добре як тільки могла. Від огиди та болю її різко знудило на підлогу. Мідорі впала, живіт та лоб проймав все сильніший біль, вона торкнулась своєї голови та знепритомніла.

***
Коли Мідорі прийшла до тями вона лежала на холодній підлозі, гола та брудна в крові, навколо була суцільна темрява і лиш через якусь щілину пробивалось світло. Двері, двері, двері! Мідорі була безсилою, голова здавалась якоюсь занадто тяжкою а між ногами була невеличка калюжа крові. Треба вибратись, треба хапатися за цю ниточку життя, лізти що є сил.
І вона поповзла до виходу, з кожним зусиллям чіпляючись нігтями у дерев’яну підлогу храму.
Мідорі виповзла через привідкриті двері, її сестринський одяг так і залишився на підлозі, адже вона не була окутана дією священного саке що змусило би її одягнутися, що стерло б їй навіки пам’ять про ту жахливу добу. Стогнучи від втоми та болю вона розпласталась на дерев’яному ганку храму, на лобі з місця де страшенно боліло стричали тонкі оленячі роги, з місця їх росту повільно крапала кров. Тихо падав лапатий сніг.

VI

Побачивши цю моторошну картину перед храмом, монахиня Чійо скрикнула та закрила руками рота. Ошелешена вона побігла за старшою сестрою, її біле кімоно розвивалось на морозному вітрі, капішон злетів з голови. З лоба Чійо росли тендітні оленячі роги. Ще ніколи вона такого не бачила, ще ніколи щось не йшло не так.
“Ічіко! Ічіко швидше, прокидайся, сталося непоправне!” Кричала Чійо на всю будівлю де жили монахині. “Хто-небудь, допоможіть Мідорі, вона лежить під головним храмом!”. Ейко та Йошіко, що нещодавно прокинулись зірвалися та побігли до храму.
“Що таке? Що сталося?” Спитала Ічіко, сонно встаючи з ліжка. Чійо розповіла все що бачила. Церемоніальне саке не подіяло, не ввело Мідорі у безпам”ятний транс щоб вона не знала що з нею відбувається та безпечно пройшла посвяту. Мусила бути якась невідома їм досі причина по якій це сталося, адже уже 10 дівчат проходили цю церемонію і вона ніколи не закінчувалася таким чином.
“Хто приводив дівчину сьогодні на гору? Негайно покличте Мічіко, вона проводила церемонію обміну, нам потрібно все вияснити.” Сказала Ічіко. Після того як Мічіко розповіла про те хто був з Мідорі здається очі найстаршої монахині осяяла іскра, вона зрозуміла що пішло не так. Мідорі проводив до воріт торі хлопець, що не був її братом.
Ейко, Йошіко та інші сестри забрали дівчину та вимили її у теплій ванній, допомогли одягтися у білосніжне церемоніальне кімоно монахині. Мідорі бачила, що у кожної монахині на голові виднілись оленячі роги, більше не приховані від неї капішонами. Такі ж роги, як і у неї.
Ічіко скликала усіх у велику залу з татамі. Всі монахині присіли у ряд на підлогу, красиво склавши руки на колінах. Мідорі посадили спереду. Старша монахиня мовила: “Мідорі, нам дуже важко від того, як пройшла твоя церемонія”.
Хіба ж не у всіх вони проходять однаково. Подумала Мідорі та нічого не сказала.
“Сьогодні, я хочу розказати вам усім, тим хто знає та не знає, як започаткувався цей монаший орден. Мені було 15 років коли на моє рідне село напав Йокай, він безжально пошматував усіх селян та зжер моїх батьків у мене на очах, у цей час криків та жаху я стояла на колінах та невпинно молилася до Камі, просила сил, допомоги та порятунку.
І мої молитви були почуті. Камі вселився в моє тіло та допоміг укласти з Йокаєм договір, згідно з яким той буде ув’язненим у храмі на найближчій горі на сто років. У обмін на його ув’язнення йому мали надавати цнотливу душею та тілом невинну 15 річну дівчину, що приносила перед ним у жертву себе та оленя кожні 5 років у найкоротший день року. Я була першою хто здійснив жертвоприношення, після чого я вирішила що усім іншим перед церемонією будуть давати благословенне Камі саке, яке дає дар забуття того жаху який ми всі по черзі переживали у храмі. Мені дуже шкода, що саке не подіяло на тебе Мідорі.” Завершила розповідь Ічіко.
“Я принесла у жертву оленя, та що сталося зі мною? Що означає принести у жертву себе?” Тихо запитала Мідорі, у її очах заблищали сльози.
“Коли ти торкала Йокая під час купання, він забрав у тебе можливість мати потомство та наніс на тебе прокляття за вбивство оленя, через що на голові у тебе виросли оленячі роги.” Пояснила Тсубакі, на 5 років молодша за найстаршу сестру Ічіко.
“Чому я все пам’ятаю?” Заридала Мідорі, все що сталось з нею в день зустрічі врізалось в її пам’ять палючим вогнем, а біль від того як раптово виросли її роги був таким нестерпним що вона досі ледь не знепритомніла від однієї згадки про це.
“Хоч ти і була цнотливою, невинною, та твоє серце зайняте чистою любов’ю до хлопця з твого селища, що проводжав тебе сюди зранку. Саме через це маленьке неспівпадіння у договорі з Йокаєм усе пішло не так, вперше саке не подіяло, а ти нічого не забула.” відповіла з жалем Мічіко, наймолодша сестра.
Серце Мідорі стислося, сама згадка про Юкі завдавала їй болю та вона втомилася плакати, вона хотіла побачити його ще хоч раз. “Можна я сьогодні спущуся з вами у село? Я б дуже хотіла відволіктися та хоч якось заспокоїтися, пройтися знайомими місцями.” Попросила дівчина.
Найстарша монахиня нахмурилась, в очах читався сумнів та Тсубакі прошепотіла їй: “Пусти її, це піде їй на користь.”
“Добре, ти підеш разом з Мічіко та Ейко на ринок. Надіюсь ця прогулянка допоможе згладити твій сьогоднішній досвід.” М”яко сказала Ічіко. Мідорі зітхнула з полегшенням, в очах засяяла крихта надії.

VII

Троє монахинь одягнуті в церемоніальні кімоно та високі капішони пішли вниз гори по довгих засніжених сходах, дзвіночки поясів бриніли спокійну містичну мелодію. Тепер Мідорі була однією з них. Під товстим стовбуром їй посміхнувся маленький кодама.
Зайшовши в село Мідорі відчула десятки захоплених, здивованих, насторожених поглядів на собі, пройти непоміченими було неможливо. Через якийсь час вони дійшли до ринку.
“Я б хотіла купити нашим сестрам солодощів у лавці ласощів на знак вдячності за їх доброту та допомогу.” Сказала Мідорі, це був її єдиний шанс, адже монахині не знали ким саме у селі був Юкі.
“Чудова ідея” відповіла Мічіко та посміхнулася.
Ось уже виднілась лавка ласощів, власник лавки обслуговував покупців та не звернув уваги на монахиню що наближалась. Юкі вибіг з комірчини як тільки помітив її не накинувши навіть зимову накидку. Мідорі підійшла до нього та попросила залишити для монахинь на прилавку мішечок солодощів. Раптом, вона не стрималась та сказала тремтячим голосом: “Врятуй мене.”
Далі усе було немов увісні. Юкі розумів що з монахинею у церемоніальному одязі він далеко не відійде, тому завів Мідорі за лавку та посадив у візок для товарів його батька та накинув на візок темне рядно. Сильно сніжило. Він повіз її у свій двір, де на них дивилося б менше очей. Юкі жив на краю села близь гірської річки та початку лісу.
“Швиденько, вилазь, ходімо у комору” прошепотів він.
Вони зайшли у прохолодну комору, запах сіна та солодощів вдарив у носа. Вони обидва важко дихали, кожен видих ставав клубами пари. Юкі міцно взяв Мідорі за руку, з її темних очей хлинули сльози, він хотів торкнути її щоки та вона відсахнулась і його рука зачепила великий білий капішон і той злетів. Роги, у його улюбленої доброї, ніжної Мідорі з голови стирчали великі тонкі оленячі роги. Юкі охопив жах, він прикрив рот рукою щоб заглушити свій крик, з його очей ринули сльози.
“ЩО ЦІ ВІДЬМИ ЗРОБИЛИ З ТОБОЮ?!” Прошипів він, розпач та страх перетворився на чистий гнів. Мідорі розповіла все що сталося з нею за ту страшну добу.
З того часу як син власника лавки ласощів та наймолодша монахиня зникли пройшла година. Їх вже точно шукали. Орден міг легко перевернути все село щоб знайти втікачку.
Юкі обійняв її та прошепотів: “Мідорі, я люблю тебе всім серцем, давай втечемо подалі звідси. Разом.” вона лиш тихо кивнула.
Швидко, їм потрібно було рухатися швидко. Юкі перевіз Мідорі схованою у візку батька по кам’яному місточку через річку, але далі потрібно було йти пішки. У білому кімоно вона була досить непомітна, прихована сильним снігопадом та білосніжним пейзажем. Вони побрели через ліс на краю села, міцно тримаючись за руки, тремтячи від страху та морозу. Сніг гучно рипів під ногами, село майже зникло з їх поля зору. Ще трішки, залишалось пройти ще трішки щоб втекти від переслідувачів.
Вони зробили разом останній крок з густого лісу що оточував село та був краєм його території. Все сталося блискавично швидко, як тільки нога Мідорі торкнулась землі вона миттєво перекинулась в оленя. Людська свідомість неначе покинула її.
Юкі впав на коліна та голосно закричав. Олень злякано побіг в сторону гір.
“МІДОРІ, НІ, МІДОРІ, ПОВЕРНИСЯ ДО МЕНЕ!” Марно благав Юкі.

***
Чоловік сидів у засідці на горі Коріяма. Його лук був на поготові, старий загартований холодом мисливець.
Раптом, його засліпив промінь сідаючого сонця з якого явився молодий олень, його погляд зустрівся з обвітреними очим чоловіка.
Засвистіла стріла, старий мисливець без вагання випустив її. Як тільки вона влучила в ціль, батько Мідорі завмер, біль раптово охопив його малочутливе серце. Він міг заприсягтись що щойно вистрелив у свою єдину дочку.

***
На горі Коріяма, в глибинах храму, вишкірив задоволену посмішку чорний одноокий Йокай. Тихо падав густий сніг.