Хай правлять вічно!

Осінь. Переміна хмарність створювала просто прекрасну гру світла та тіні із рудим лісом внизу за межами захиснів мурів.

Там внизу вирувало свято. Жителі цього міста: ремісники, торговці, студенти — ходили від лотків до лотків чи то по їжу, чи то по розваги. Вітер весело грався із різнокольоровими прапорцями що на мотузках повісили по всій вулиці.

Йому більше подобається спостерігати за лісом на схилах холмів у долині яких і возвели їхню академію.

— О. Геро, — тихо пробубонів голос. — Рад що не прийшлося тебе шукати.

Молодий парубок що це сказав неймовірно сутулився. Плечі буквально були на рівні вух. І сам по собі він був надто замкнутим.

— Аміго! Дякую що прийшов.

— Ти знайшов прекрасне місце для тихого святкування, — Аміго розирнувся на напівкруглу галерею, одну із найвищих у їхній академії, із кам’яними фігурнами арками, що вільно пропускали вітер.

— Обожнюю вигляд звідси.

Підняти скамью сюди було ще тією пригодою яка нагадала Геровим м’язам за дитячі роки проведені на полі і жнивах.

Він ще раз подивився на підставку для вази яку тимчасово організував під стіл, і на вид на гори, ліс і небо що тут відкривалися.

Однозначної варто болі у спині.

Аміго розклав їжу з кошику по мисках і підготував стакани. Він сам відкрив вино. Коли все було готово.

— За його величність.

— І за його блакитну кровну лінію.

— Хай правлять вічно! Амінь!

Стакани стукнули і після почалася тиха трапіза.

— То, — почав Аміго після зїденого сиру, хліба і відпитого вина, — графік нашого академічного проєкту.

— Угу.

— Він залишається таким як ми його запланували?

— Так, — відповів Геро проковтнувши свій шматок хліба. — Наставник Устаз з усім погодився. Навіть із мрією що ми обговорювали. — Аміго подивився на нього не розуміючи. — Він погодився дати нам дослідити дубовий герб що висить над сходами, якщо перший етап пройде добре.

Аміго широко розплющив очі, а після тихо усміхнувся.

— Я рад що ти, королівський збоченець, зможеш доторкнутися до тієї реліквії і вспокоїти свого змія.

— Гей!

— А що я не прав?

— Цей дубовий герб виготовив сам богопомазаний майстер Кимдир тисячі років тому, коли до молодшого сина молодшого брата короля Вексеза прийшло провидіння!

— Так, так. Це твір мистецтва і неабиякий. Я вже не знаю скільки ти це говориш, королівський збоченець.

Геро лише зітхнув із усмішкою.

— Засранець.

— Можливо. Але насправді хіба не цікавішим є склад фарби який вони використовували? Досі яскрава і виглядає як нова, коли наші сучасні фарби вигоряють за життя людини?

— Як завжди ти такий прагматик, — трохи розчаровано сказав Геро, без справжньої образи у голосі.

— Вибач, але цифри цікавіші.

— Повірю тобі на слово.

Їхня страва приблизно так і тривала. Із тихим обговоренням академічного життя, насмішками один над одним, коментарями щодо очікувань від інших студентів, і тим яка прекрасна сьогодні погода.

Настав вечір, закінчилися страви. Потім закінчився і день.

Як закінчилися свята, так вони і приступили до роботи.

— Скільки ти разів перевіряв розрахунки?

— Багато.

— Скільки?

— Відчепись. Все повинно спрацювати.

— “Повинно” у твоєму речені мене ніяк не заспокоює…

По центру великого подіума було намальоване якесь авер складне магічне коло. У Гери голова йшла колом як він її придумував, якби не Аміго з його математичною головою, то кинув цю ідею ще на початку обдумування. Поряд із колом був штучно створений Аміго камінь, що зберігав у собі манну. У центрі кола була дерев’яна колода, а від самого кола до страшної великої установки йшла нитка із залізом. Головне що впадало у вічі від “страшної великої установки” це перо і пергамент, а сама установка нагадувала шафу із протвіннями десь більше метра у висоту, де на кожному протвінні було своє магічне кільце.

Установка стояла за кам’яною кладкою товщиною у більше метра. Геро і Аміго ховалися за іншою подібною стіною в 15 метрах від центра магічного кола.

У споруди не було даху, і було дуже багато обгорілих валунів.

Геро зітхнув.

— Готов?

— Ні.

— Будеш збиратися?

— Ні. Запускай!

Аміго напів крикнув, що для нього відповідало криком у все горло і Геро невеликим магічним імпульсом кинутим у камінь запустив механізм.

І швидко сховався назад за стіну.

Нічого не вибухнуло. Перо у “страшній великій установці” зашаруділо і почало писати.

А через довгі півтори хвилини (за пісочним годинником) перо закінчило працювати.

Друзі боязко визирнули із-за стіни.

Вони дочекалися як магія з кола стухне до кінця і тільки потім вони пішли до установки.

— Недописало.

— Мало манни?

— Ймовірно.

— Але початок тексту такий як ми очікували.

— Ага. Але давай не радіти раніше за правильне.

Був поставлений інший камінь із манною, і активований за попередньою процедурою. Цього разу манни вистачило і перо дописало.

— Текст збігається повністю.

— Правда. Тоді наступний предмет?

— Так. А каменів в нас шість із таким зарядом, так?

— Угу. Але є ще шість із більшим.

— На скільки?

— На півтора.

— Тоді зараз продовжуємо згідно з тим як планували, а потім перевіримо що буде із “великим” каменем манни на бревні?

— Так. Я не проти такого плану.

Бревно було замінене залізною ложкою і експеремент повторився. Потім був глек, шкіряна сумка, скляна чаша із фарбою, і останнім предметом було перо що Геру дав наставник Кимдир.

Всі тексти були очікувано правильними. Бревно спилили цього літа, а дереву було двадцять п’ять років, ложку Геру викував коваль на п’ятий день народження і їй було чотирнадцять років, глек вилипив сам Аміго і йому було також чотирнадцять років, сумці було шість років, чаші п’ять а фарбі меньше дня.

У тексті до пера було сказано що йому п’ять місяців, а гусаку було два роки, але чи це було вірно зможе підтвердити тільки наставник.

Від “великого” каменя манни установка і коло працювали довше, але нічого з цього вони не отримали. Тільки установка по новому колу почала записувати ту інформацію що у так була, а коло зациклилось. Нічого цікавого.

— Іди писати звіти, — сказав Аміго, — я тут приберуся для наступних груп.

— Я можу…

— Да йди ти заради бога, — відмахнувся від нього Аміго. — Позбав мене тієї тоскної писанини і того правильного ораторства для усного звітування наставнику. Він же ж годину витратить тільки на те щоб прочитати мені лекцію про те як правильно говорити.

— Я зрозумів. Можеш заспокоїтися.

Але його друг все ще бубонів собі під ніс і Геро не міг не сміятися з нього.

Наставник прийняв звіт добре.

— Створить другий етап, — сказав він спокійним глубоким голосом розглядаючи воскняні таблички, папірус і пергаменти на кожному з яких була певна інформація про їхній з Аміго проєкт. — Тоді я надам пару виробів щоб ви визначили їхній час.

— А перо?

Майстер склав всі носії інформації і склав у корзину в якій Геро все те приніс. Подивився на нього своїми холодними блакитними очима, і тільки потім усміхнувся.

— Все правильно.

Над другим етапом вони особливо довго не думали. Знайшли ще предмети датування яких вони знали майже напевно. Один ремесник сказав що цій вазі десять років, інший що цій скляній кулі двадцять. Лекторка передала каблучку сказавши що її виготовили на замовлення тридцять років тому, А подруга дала картину яку намалював її батько і змовчила скільки їй. Тільки записала дату на папірусі і склала його щоб довести що вона не збрехала.

І всі експерименти пройшли добре. Нічого не вибухнуло. Всі дати підтвердилися і вік картини теж був правильним. Всі учасники написали на папірусах те що було потрібно для протоколу і з усім цим він знову прийшов до наставника.

Наставник прочитав все. Цього разу не усміхався. Тільки зачесав пальцями назад світлий чубчик і дав йому папірус і пергаменти до всіх відділів де він повинен був взяти усі вироби і дозвіл від майстра що вони мають право на роботу із тими виробами.

А ще час їхнього експерименту змістили з дня на пізню ніч. Єдиним поясненням було: “Так треба”.

Геро зібрав все що треба і ніччю у зазначений час Аміго налаштував установку, коло, нитки і все інше. І вони запрацювали.

Якась срібна чаша, меч, кинжал, пофарбований дерев’яний герб, книга-літопис, молитовник, якийсь вишуканий одяг.

Все це було королівським і до цього всього Геро ставився як до королівського, але не знаючи нічого точно про предмети йому насправді було важко захоплюватися ними у душі.

Тим паче що всьому цьому було приблизно 100 років. Щось старше, як меч, щось молодше, як от одяг.

Навіть молитовнику було 100 років хоча написаний старою мовою що була у вжитку 500 років тому. Невдала студентська робота?

Він записав звіт на місці, а коли став виходити у дверях стояв наставник. Із лицарями. Доброю двумя дюжинами лицарів.

Аміго засутулився ще сильніше.

— Можеш налаштувати так щоб працювало? — запитав наставник і його висока і широка фігура мало чим поступалася сусіднім лицарям.

Аміго нічого не сказав, повернув все що встиг скласти на місце і наново намалював коло, перевірив його поглядом і пішов за захисну стіну де вже стояла пара лицарів.

— Спину вирівняй.

Аміго зіщулився, але трошки опустив плечі і спробував встати рівно. Не вийшло, але майстер за намагання не бив.

За помахом голови, пара лицарів поставила великий дубовий герб, у центр кола. Що дуже сильно нагадував йому той самий що виготовив сам богомазаний майстер Кимдир тисячі років тому, і який висів над сходами.

— Це справді він? — не вірячи запитав Геро.

— Він самий, — підтвердив майстер перечитуючи його звіти про експерименти які вже встиг прочитати поки Аміго повертав складене обладнання на місце. — Все готово для того щоб визначити його вік?

Геро покликав Аміго і вони ще раз перевірили усю систему, а потім перевірили один одного.

— Все готово, — сказав Геро. — Тільки…

— Тільки?

— Ми витратили всі “середні” камені манни. А “великі” знаходяться у нашому кабінеті.

Наставник покликав одного лицаря і після ретельних описів що їм треба і де воно лежить він легко побіг за ними.

— Хіба не було б легше влити манну просто у кільце?

— Ні. Каміння дає більш стабільний потік.

— І “середні” це та кількість що потрібна?

— Так.

— І це спрацює з “великими”?

— Так. Тільки треба буде вийняти вчасно пергамент. Установка почне писати інформацію по новому колу і читати тоді те не дуже зручно.

— Це ось цей пергамент?

— Так. З першого експерименту.

Запала тиша. Лицар повернувся, вони поставили камінь. Наставник погодився поставити лицарів при вході і за стінками. Сам він встав поряд із установкою. Нема куди діватися Геро і Аміго тако ж прийшлося встати там.

За командою наставника, Геро кинув магічний імпульс і запустив механізм.

Через три хвилини за пісочним годинником наставник вийняв пергамент і прочитав його. Потім передав пергамент Геро. Геро встав так щоб Аміго теж міг читати.

Згідно із установкою гербу було 99 років.

— Підробка? Копія?

— Ні, — відповів майстер на запитання Гери. — Іди за мною. Аміго, збери все обладнання. Лицарі тобі допоможуть.

Четверо лицарів проводжати Геру та майстра. Решта залишилися.

Прогулянка темними коридорами була мовчазною. І Гері дуже не подобався напрямок. Сходи за сходами. Сходи за сходами. Вниз. Де пахло сирістю… І де було чути драконів…

Це було підземелля.

Наставник, під опікою лицарів привів його до однієї клітки де був червоний їздовий Гнів. Дуже норовлива вогнедищаща істота. Там, поряд із кліткою, стояла пара стільців і один стіл. Хлібки. Геро ледве не навернувся зі свого. Дракон у клітці насміявся з нього.

— Отже? — тихо запитав Гера маючи на увазі що готовий слухати.

Наставник зітхнув. З’їв горішок з піалушки на столі яку Гера не помітив і мовив.

— Тобі треба дослухати до кінця, — почав він. — Давним давно, трохи більше ста тридцяти років тому почалася війна між трьома королівствами. І все б нічого, але вона тривала, тривала і тривала. Одному крестьянину це набридло. Він взяв до руки меча і переміг лицаря. Одного, другого, десятого. Зрештою той крестьянин знайшов собі соратників і союзників і зміг підкорити своїй волі всі три королівства.

Наставник взяв ще один горішок і швидко його з’їв

— Та от біда: якому підданому сподобається що ним править простолюд як і він? Тому ще до завершення війни почали складати легенди що він істинний король.

Наставник почухав голову.

— І нікуди правди діти, за розумом він був найкращим за найкращих підданих всіх старих династій. Тож і край під його керівництвом процвітав. Кажуть що він не хотів дітей, але з’явилась жінка, теж простолюдинка, я думаю ти розумієш як воно буває, — було чути з голосу як наставник не дуже хотів залишатися на цій темі, — і народився син. Король виховав сина і той теж був дуже розумним. Однак вже за його правління найбільш ображені хотіли починати бунти і палацовий переворот. Із ними вдалося домовитися, але тут вже нащадки тих людей хто придумали що король-крестьянин насправді істинний король почали крутити історію. Ніби війна була не між королівствами, а між кланами і переміг один клан.

Гера намагався встигнути за оповіддю. Як людина що дуже цікавиться історією і кого просили читати одну лекцію меншій групі, як практика для нього, було зрозуміло проблему не сильно вдаватися у деталі і розповідати тільки те що важливо.

— Коли вже на престол перейняв онук, я не знаю як вони виховують один одного, але він теж був розумним, то і війна була вже не війною, а просто парою військових битв, і крестьянин був не крестьянином, а молодшим сином молодшого брата. Пізніше приписали династію. Почали вилучати старі книги і заміняти їх на нові із новим гербом. Те саме зі священиками і вчителями. Ну як? Ще не устав чути мій голос?

— Ніяк ні наставнику, — очі Гери скосилися на дракона. — Ніяк ні.

— От і добре. З тих з ким я говорив, праонук, сучасний принц, теж голова і теж розумна. Тож і… Таємний ордер. Я б**** не можу, хто придумав цю всрату назву. Короче, ми нащадки і учні тих хто тоді переписував історію переписуємо її і зараз, хоча точніше латаємо дири, що пропустили наші попередніки, і все таке. Підтримуємо сучасну династію.

Наставник замовк. А Гера не міг зібратися. Вся розмова звучала для нього так ніби відбувалася на місяці.

— Тобто, — наставник спокійно поїдав горішки, даючи йому можливість опрацювати все і висловитися, — все що стосується історії як я її знаю і вчив це неправда? Яку придумали щоб… Щоб що?

— Я не зможу тобі сказати що правда, а що брехня у сучасній історії. Сам заплутався. Але це треба для підтримки сучасної династії. Як я казав тобі раніше.

Що? Де? Як?

— Чому?

— Що чому?

— Чому так складно? Хіба не байдуже хто править аби було гарно?

Наставник відповів не одразу.

— Ось ти це казав, а голос то коливався.

Його голос коливався?

Він міг сказати що це через вогкість. Він міг сказати що це через дракона і лицарів. Він міг сказати що це від лекого гніва та люті.

Кого він намагається обманути? Це через гнів і лють.

— Кому подобається що його так ретельно обманюють?

І неважливо де саме. Сам наставник, або всі підручники що він читав раніше.

Він зітхнув. Обман обманом, зрада зрадою. Питання наставник поставив не у тому.

— Що зараз намагаєшся зробити? — запитав його чоловік.

— Зрозуміти свої емоції щодо цієї історії.

Наставник дав йому час.

— Поділишся?

Геро продовжував дивитися в нікуди, але заговорив.

— Найбільше що викликає поваги та подиву це король-крестьянин. Вибитися з низів до верхів і підкорити її так щоб тебе захотіли там тримати? Бути настільки компетентним у цьому? — Парубок подивився на наставника. — Що в них такого дивовижного? Я маю на увазі у династії?

Старший чоловік задумався.

— Компетентність.

— Компетентність?

— Так казав мій батько. Компетентність. Вони вміють слахати, але також мають і власні знання. Це його тоді дуже здивувало.

— Тоді навіщо?

— Навіщо що?

— Брехати, створювати артефакти, і казати що їм по тисячу років?

— Як гадаєш, як до цього ставиться аристократія.

Думки Гери на мить зупинлися.

— Вони злі, як чорти. О дідько… Це ж вони як блакитнокрові кланяються комусь у кого проста червона кров.

— Саме так.

Геро відчув як його мозок кипить.

— Ідіотія, — сказав він. — Ідіотія. Люди повинні працювати для того щоб створювати ширму у спектаклі тільки тому що у когось гордість образиться що їм править простолюд. Повністю ігноруючи такий аспект як розум.

— То ти сам не проти що тобою привить нащадок крепасних?

— Так до біса це! Саме з реформою минулого короля я, і купа інших дітей, змогли отримати освіту і можливість служити по кар’єрних сходах! Це дає можливість отримавати потрібних людей у потрібних місцях тому що є конкуренція! І більше голів то більше революційних ідей!

— Ваша мова зараз вкрай жахлива і непослідовна, — насварив наставник.

— І мені зараз байдуже! Це ідіотизм.

Або жарт. Думка про те що його зараз так розігрують не покидала підсвідомості.

Він закинув голову назад і подивився у стелю.

— Як довго це буде продовжуватися?

— Допоки не настануть часи коли походження з класу перестане бути таким важливим, — якось урочисто промовив наставник.

— Такі часи взагалі можливі?

— Я сподіваюсь. Волхв побачив що так.

— Справді?

— Але не за наші життя.

Геро зітхнув.

— Шкода.

— Або, — продовжив наставник, — до моменту як ця династія оступиться. Тоді їх звинуватять у всіх гріхах і на престол повернеться справжня династія.

— Йой… Хіба це не жорстоко?

— Чи? Вони ж не богопомазані.

“Але їх же помазали на це?”. Геро промовчав.

— І навіть є кого садити?

— Мені сказали що є і що б я не турбувався про це.

Йому нічого з цього не подобалось. Нічого.

— Тоді. Що далі? — тихо запитав він.

Наставник поліз у кишеню і вийняв дві залізні емблеми. Там були зображені телескоп, земля і книга, а на фоні зірки.

— Ось. Вітаю у клубі. Але якщо будеш про це багато патякати…

Дракон, як за командою, оскалився, поричав і якось надто задоволено облизнувся.

Дуже розумні звіри.

— Я зрозумів.

— І другу про це поясни.

— Буде зроблено, — Геро сховав емблеми у кишені почав підніматися і завмер. — А що із проєктом?

Наставник зітхнув і посміявся.

— Висший бал. Напиши звіт який будеш давати викладачу в аудиторії. Покажеш мені перед тим.

— Добре.

— Можеш йти.

— Дякую. На добраніч наставнику.

— На добраніч.

— А. А що мені казати за емблему?

— Клуб особливих любителів. Ви ті хто люблять навчатися понаднормово. Потім поясню детальніше.

— Зрозуміло. На тому все. До побачення.

— До побачення.

Він намагався вийти якомога швидше, але при цьому не бігти. На одних багаточисленних виснажливих сходах вгору Геро зіткнувся із лицарями що вели його одногрупницю. Вони його зупинили і не знаючи що ще робити Геро показав емблему. Керівник відряду його відпустив і він пройшов повз розсіяно кивнувши одногрупниці.

Якщо це жарт то хай сміються за його рахунок. Але якщо ні, то його життя стає цікавішим у спосіб у який він не хотів.