Злидні-дні

Привид?
Примара?
Ні!
Дівчина так дивилася в темряву, та думала, що бачить мене. Але ж то була негарна гра її сонливого розуму.
Зараз їй так погано. А склянка з дорогими ліками, купована за взяті у сусіда-м’ясника гроші, напередодні впала з полиці на підлогу – цінний засіб просто утік крізь розколоте скло.
І всі ридали, коли зрозуміли, що сталося: знали що, інших ліків не буде, бо інших грошей теж не буде.
А я був, так, неподалік.
І, звісно, склянка впала через мене.
А я ховався у глибинах шафи, серед старих, колись досить гарних, речей – напевно, там було дуже тепло, але я вже не відчував. Чи ще «відчував» – не пам’ятаю, бо так і хотів пропустити «зміни», думав про інше.
У мене є завдання.
Точніше, у мене не має нічого, окрім завдань.
Це все – моє життя. Тепер я завжди живу на завданні – на дуже таємному завданні…
Чи не живу??
Принаймні, не даю людям жити.
«Сподіваюся, це демон, або привид, а не знову щось зламалося…» – тихо кажуть вони, намагаються жартувати, аби відволіктись від страхів.
А я там, коли в домі з багатим минулим розсипається трухлявий скелет книжної шафи, а старі цінні книги розривають власні обкладинки, незграбно котячись підлогою.
Я там, де невелика пожежа, крізь роки, розпалює палаючий коридор трагічних подій.
Я й там, де сусіди казали про розкішний палац: «Трішки занедбане…», а тепер від нього залишились лише спогади та борги.
І там, де син, зі сльозами на очах, розпродає матусині речі, тому що так недоречно, «чомусь», тріснув дах.
А коли маленька онука алхіміка почула незрозумілий шепіт і штовхнула шафу з колбами, і все розбила – це теж я.
Я там.
І, звісно, все це не одразу – я не всюдисущий – я ходжу, мандрую, змінюю місця. Колись я, узагалі, був просто людиною.
Такі, як я, часто забувають своє ім’я та не хочуть його пам’ятати. Але не я.
«Флорест народився» – казала колись моя бабуся.
Мене народили, аби я жив добре – краще, ніж батьки.
Але я не зміг жити добре, а тепер не даю добре жити іншим.
Я сам викликав Злиднів, не побачив і не зустрів їх, але прийняв їхні правила та умови, сам став «Таким».
А все починалося наче гра.
Я бажав побачити інші виміри.
Я хотів трохи влади.
Я не хотів бути бідним.
Я хотів бути частиною чогось таємничого – частиною якоїсь таємниці.
А тепер, аби позбутися мене, люди віддають останні гроші «відомим зіркологам», аби ті, дивлячись на мапи небес, ходили їхніми домівками та казали таке: «антикліналь добробуту», «нематеріальні інтрузії», «антецедент».
Але люди самі мене кличуть. І не тоді, коли згадують «злиднів» – артанські прикмети, як раз, таке забороняють. А тоді, коли кажуть собі: «Гірше уже не буде». І колись мій дідусь теж так казав, і з кожним днем усе ставало ще гіршим.
А я з’являюся, коли все, увесь «добробут» і життя, висить на ниточці. Ми з’являємось.
Ми знаємо, що завжди може бути гірше – завжди є, що втрачати.
Навіть я ще не все втратив.
Я ще залишаю сліди, на снігу. Поки що. А потім не буде й цього.
І немає ніякого «таємного товариства Злиднів» – є лише таємне товариство «Архітекторів», «Аларіферів» – тих самих, що вигадали начебто «артанський звичай». Вони часто підманювали бідолах на кшталт мене, яким я був, тобто неімущих подорожувальників, у новий дім, запрошували «випити-поїсти», а потім «подивитись кімнати». І залишали назавжди у пастці, аби бідолага назавжди залишився «охоронцем».
А я не залишився. Та утік.
Навіть цей текст ти читаєш там, де його не повинно бути – серед чужих слів.
Бо так.
Є ті, хто створюють.
Є ті, хто оберігають створене.
Є ті, хто знищують, руйнують.
І колись, я хотів би знищити щось у собі, аби жити краще, але тепер знаю, що знищити треба саме мене.
Я і є зло…
Чи не я?
Чи хтось інший?