ВКРАДУТ

Вузеньку вуличку розривав нестямний дитячий рев.
— Ні, бабуню, я не хоцю! Не хоцю йти! — вперто кричало русяве дівча, прикипівши до облізлого сидіння гойдалки.
— Ну ж бо, Златонько, золотце моє, ходімо… — лагідно вмовляла онуку сива пані в літах. — Погойдаєшся ще трохи, як вертатимемося назад.
— Я хоцю зараз! П’ять хвилиноцок, бабусю… Хіба з це так багацько? — перед круглими сірими оченятами важко було встояти, та старенька все ж не здавалася:
— Невже ж це перші п’ять хвилиночок, які ти в мене виклянчила, зіронько? Ми повернемося на цей дитмайданчик, тільки-но провідаємо очника. І тоді роби вже тут, що душі заманеться! А зараз ходім хутчіш, зернятко, запізнимося ж, соромно як буде!
— Ну бабуню! — мала білявка схопилася за один зі стовпів, на яких трималася гойдалка, немовби сухорлява бабця збиралася відтягти її звідти силою.
— Ото неслухнянка! — розпачливо зітхнула стара, огледівшись по боках: чи не дивиться бува хто на оце позорисько, що вони з онукою щойно влаштували прямо посеред вулиці.
А дехто, потайки від підсліпуватих старечих очей, таки дивився. За живоплотом, котрий уже не один рік тому втратив свою охайну форму, ховалася підозріла трійця.
Видавав її хіба лиш чорний кашкет з тризубом посередині, що одиноко стирчав з-за покинутої напризволяще неотесаної зелені. Під убором ховалася пишна чуприна, яка ось-ось вже мала порадувати свого власника першими сивими волосками, крижані сині очі, пильні, немовби вовчі, легка щетина з відтінком рудого та чорна уніформа з кийком при поясі. М’язисте тіло чоловіка скорчилось навприсядки.
Його товаришу ж так заморочуватися було зайве — зріст ледь вище метра, на додачу зі здоровецьким горбом, дозволяли йому стояти, не вигинаючи закруглену старечу спину ще більше. Та дідок від того не надто тішився: про це красно говорили похнюплена фізіономія, рясно поцятковала плямами й родимками, котрі аж звисали зі зморшкуватого обличчя, опущений донизу довжелезний ніс й прижмурені повіки, що ховали під собою напівзрячі вицвілі баньки. Одягом для стариганя слугувало якесь подране ганчір’я віком із нього самого, а при собі він мав пошиту з такого ж ганчір’я здоровенну торбину.
Трохи розмивала загальну хмуру картину лише третя споглядальниця — витончена дівчина із пишним золотом всюди, де тільки можна — на смаглявих руках і ногах, у вухах та на витонченій шиї. Важко було сказати, чи досягла вона повноліття — зір обманювали рясна туш та рум’яна на гладеньких щічках. Чорняві пасма кучерявого волосся спадали їй аж на розкішну багряну спідницю, теж, ясна річ, поцяцьковану золотом, а гострі зіниці, що їх було важко відрізнити від темно-карих райдужок, із зацікавленістю, нетерплячкою та деякою насторогою вп’ялися у дійство на дитмайданчику.
— Бабуню-ю-ю! Ну я сче не нагойдалася! Плийдемо до оцного лікаля потім, ніцього з ним не станеться!
— Як це — потім, Златонько? Дядько лікар же жде нас! — почекавши ще хвильку на випадок, якщо в онуки раптом прокинеться совість, бабця рішуче промовила: — Ну гаразд, любонько, піду я тоді сама.
Сірі оченятка враз нашорошились.
— Як так, бабуню…
— Та треба ж, аби хтось пояснив лікарю, що в його пацієнтки є справи важливіші, ніж перевірка зору… — стара неквапливо повернулась спиною й пошкандибала геть.
Мала кілька хвильок отетеріло дивилася їй вслід, а за мить наново зарепетувала:
— А як зе я!?
— Ну, ти, Злато — неслухняна дівчинка, — старій довелось трохи підвищити голос, адже відстань між нею та внучкою дедалі збільшувалася. — А я ж розповідала тобі, що трапляється з неслухняними дітьми?
Троє за живоплотом пожвавилися.
— Счьо, селйозно!? Мене плям… — розпашіле личко скривилося, готуючись до нового приливу істерики.
— Так-так, любонько, тебе, на жаль, вкраде бабай.
Стаючи на рівні ноги, чоловік в уніформі легенько похлопав дідка по плечу:
— Ваш вихід, Григоре Свиридовичу.
— Еге ж бо, — неохоче промимрив той і, прислухавшись до шелесту листви, з легкою докорою глянув на напарника. — Та спершу все ж твій, Данильцю.
— Само собою, — поліціянт зробив рукою блискавичне «клац».
Шелест вмить припинився. Замовкли поодинокі пташки. Григір Свиридович обережно визирнув з-за живоплоту. Худорлява постать у квітчастій сукні, яка ще секунду тому крокувала геть від дитмайданчика, застигла на місці. Данило зиркнув на циферблат свого наручного годинника й ствердно кивнув стариганю. Секундна стрілка не рухалась.
Старий суворо зиркнув на смаглявку праворуч від себе:
— Гляди пильно, чорнобрива, бо наступного разу підеш ти.
Дівчина лише розгублено закліпала очима, ледь не сколихуючи густими віями повітря.
— Григір Свиридович шуткує, Ліє, — доброзичливо обізвався поліціянт. — Ти ж іще лишень тренуєшся. Аде дивись уважно. А ви, Свиридовичу, хутчіш розминайте кісточки, п’ять хвилин всього маємо.
Дідуган зробив оберт очима, мовби кажучи: «Я тут довше за тебе, хлопче, знаю порядки». Далі він вийшов зі схованки й попрямував до не на жарт наляканого дівчати. Лія з Данилом стали трохи осторонь.
— А хто це в нас тут неслухняне дівчисько? — дідок вишкірив криві жовтуваті зуби.
— Счьо…хто…ви… — дівча, без перебільшень, тремтіло й заїкалось. — Ба… Ба… Ба… Бай…
— Будьмо знайомі, — Григір Свиридович подав малій потріскану руку з чималими гострющими кігтями.
Та боязко відступила крок назад, вочевидь, готуючись до втечі.
— Я… я думала, тебе не існує…
— Дарма, золотце, — цього разу дід усміхнувся, не скалячи зубів — боявся ще більше сполохати дитину.
— А счьо ти зі мною злобиш?
— Та не вкраду ж, — Григір Свиридович ще ширше розвів губи у добродушній посмішці.
— Не вкладеш?
— Та ні ж бо. Нащо мені така неслухнянка здалася? Я собі й ліпших дітлахів знайду.
Зачувши, що дід таки краде дітей, дівча вмить відскочило в сторону. Та все ж старечі очі ніби запевняли: «Не бійся».
— Зараз дам тобі дещо, — дідуган почав ритися у своїй глибокій торбині.
— Ти засунес мене в цю сумку і вкладеш?
— Тримай, недовірливе маля, — Григір Свиридович простягнув до крихітних ручок апетитного льодяника.
Дівча зам’ялося. Вочевидь, її вчили: у чужих, а особливо в підозрілих чужих, нічого не брати. Та, зрештою, бажання поласувати солоденьким виявилося сильнішим за настанови дорослих:
— Яксцьо лаптом ти мене отлуїс, то там стоїть поліцейський, — вона вказала пальчиком на Данила, іншою рукою беручи смаколик, — він тебе схопить.
— Аякже, — старигань підійшов до гойдалки. — Ну то як, покатаєшся?
— А скільки можна гойдатися? — дівча виглядало вже значно більш охочим.
— Нехай… Доти, доки не з’їси льодяник.
Дитина з жалем глянула на смаколик, що з нього вже необачливо з’їла майже четвертину, і кивнула:
— Згода, — вона впевнено всілась на облущену гойдалку. — Лозкацай мене.
— Ич яка панянка! — Григір Свиридович покірно виконав забаганку. — Тримайся лишень міцно!
Маля обхопило вільною рукою один з поручнів. Уже не розчервоніле, а просто злегка рум’яне личко світилось несамовитою радістю. Минула вона, щоправда, досить швидко: бажання погойдатися приблизно дорівнювало бажанню відчути в роті щось смачненьке, а тому від льодяника за декілька хвильок лишилася сама тільки тоненька білосніжна паличка.
Данило окликнув напарника, показавши йому здалека нерухомий циферблат годинника. Старий усе втямив: качнув малу ще пару разів, почекав трохи й почав обережно зупиняти. Та майже й не противилася — солодкий присмак на губах й декілька таких бажаних митей у повітрі зробили свою справу.
— Ліє, — далі поліціянт звернувся до ромки, яка, здавалося, застигла разом з усім іншим світом, пильно слідкуючи за діями старого побратима — намагалася ввібрати все, мов губка.
Почувши своє ім’я, вона стрепенулася і, в нерозумінні кліпаючи чорнющими очиськами, перевела погляд на Данила. Той кивнув на дитину.
— Ох, я ледь не забула! — Лія в ту ж мить кинулась до дівчати. — Пробачте, дядьку Даниле…
— Перший млинець нанівець, — махнув рукою поліціянт.
Ромка сіла навприсядки біля малої, лагідно прошепотівши:
— Заплющ очі, крихітко.
Дівча зиркнуло на свого нового товариша — доброго стариганя з ласощами. Той дивився на незнайому тітоньку невороже, тож боятися, здається, було нічого. Дитина покірно закрила повіки.
Лія обережно підступилася до неї, поклавши витончені долоні на худенькі плечики. Далі зосередилась, легенько витягнула шию й торкнулася кораловими вустами блідого дитячого чола. Мала на мить похитнулася, та її без зусиль втримали смаглі руки.
Переконавшись, що дівча твердо стоїть на ногах, хоч і не встигло ще розплющити очей, Лія стрімголов кинулась у схованку. За живоплотом її уже чекали двоє компаньйонів.
Після гробової тиші природа враз знов загомоніла. Зацокотіла стрілка годинника. Час наново ожив.
Дитячі ніжки затупотіли вслід за бабусею.
— Поцекай, поцекай, я узе бізу!
Можна було б подумати, що мала несеться розказати бабуні про трьох диваків, з якими щойно було познайомилась і які вмить немовби провалились крізь землю — проте ні. Після лагідного поцілунку ромки все те — і згорбленого стариганя, і дядька в чорній формі, і смагляву тітоньку мов вітром здуло. В крихітній голівоньці, аж десь в самій підсвідомості, лиш засіло якесь дивне й неждане відчуття спокою та вдоволеності, а на язичку все ще лишалось щось від присмаку солоденького.
— Цекай, бабуню!
— Як це ти так швиденько передумала? — бабця недовірливо обернулася. — Ти диви, ще й сльози мені тут за хвильку лити перестала! Ото дитя!
— Та цьом би його за тією гойдалкою плакати? Не хоцю я взе туди! Ходім до дядька лікаля!
Збентежено усміхнувшись, стара ніжно пригорнула онуку до себе. Дівча чмокнуло бабцю в щоку, вирвалося з обіймів і життєрадісно помчало вперед.
Троє нарешті остаточно вилізла з кущів. Двоє з них — досвідчені майстри — виглядали так само насуплено, як і зазвичай, третя ж аж світилася від радості.
— Така мила дівчинка, — з Ліїних уст не сходила усмішка.
— Оце вередливе дівчисько? — хоч зовні Григір Свиридович здавався суворим, та в його глибоких очах ховалося щось від крихти щастя.
— Рушаймо вже, — буркнув Данило. — Розумію, це не вам зараз треба за п’ять секунд скласти протокол, доки не об’явиться черговий неслух, та все ж майте совість, пожалійте мене.
Він швидкою ходою рушив до напіврозваленого-напівживого помаранчевого авто, припаркованого поблизу. Враз звідкілясь почувся різкий псячий лай. Поліціянт стрепенувся, аж мало було не випустив з рук ключі від автівки, і машинально зробив звичний рух руками. Природа в одну мить притихла.
— Знов ти за своє, Данцю? — вишкірив зуби Григір Свиридович. — От колега мені трапився! Бачила, дівко? Тільки де якийсь шум, тільки де щось неясне, тільки де злякається — одразу зі своїм клацанням! Оце страхополох!
— То в мене рефлекс, — буркнувши виправдання, поліціянт дістав пачку цигарок, вийняв дві — для себе та діда, і задимів, спершись на низенький дах автівки.
Лія, якій було невтямки, чого чекають товариші, обережно смикнула ручку задніх дверцят. Ті не піддалися.
— Е ні, голубонько, — протягнув старий, — воно так не працює. Те, на що Данцьо не наклав протизакляття зупинки часу, годі й пробувати чіпати. А накладає він його мимоволі хіба лиш на нас з тобою. Почекаймо вже п’ять хвильок.
Лія знала, що час недарма спинявся саме на п’ять хвилин, а спогади неспроста стиралися рівно на такий самий час. П’ять хвильок — то число воістину магічне, бо ж воно — улюблене у дітвори, яка щось хоче («Зараз, ще п’ять хвильок») або не хоче («Зараз, через п’ять хвильок») робити.
Теперішні ж п’ять хвилин за розмовами пройшли непомітно. Трійця заскочила в старезне авто, з горем пополам завела його й помчала геть за обрій.
Так минула чергова місія ВКРАДУТ, точніш, місія однієї з її філій, що вишукувала малих неслухів у звичайному Шевченківському районі такого ж звичайнісінького провінційного містечка. Склад філії теж виглядав доволі тривіально – то були три головні дитячі страхи: старигань-бабай, дядько-поліцай, що його всі обзивали міліціонером, та ромка, котру частенько неґречно кликами циганкою.
Лія в цьому товаристві була новенькою. Вона й сама не до кінця розуміла, якими дорогами доля завела її сюди. Все почалося із втечі з табору — на те, як можна здогадатися, мала не одну причину. Потім були немовби вічні холодні ночі на вокзалі, і, зрештою, розмова:
— Чого ви причепились до мене… — чорнява дівчина потихеньку відходила назад, до виходу з вокзальної кімнати очікування. — Я… я нічого не крала…
— Не сумніваюсь, любонько, — запевняв доброзичливим голосом чоловік у поліцейській формі. — Ти лишень послухай мене, — він спробував покласти руку ромці на плече.
— Не чіпайте мене! — Лія боязко відскочила. — Я чесна… Я…я покінчила з цим усім… Я втекла!
— Та вислухай же мене хвильку!
Дівчина натиснула на ручку дверей, збираючись прожогом вискочити.
Клац!
Ручка заклинила. Ромка повернула голову і враз завмерла від переляку. Навколо стояла тишина. Люди, мов вкопані, спинились хто де стояв. Їхні застиглі обличчя виглядали наполовину моторошно, наполовину по-чудернацькому смішно.
— Х-х-хто ви? Що-що ви зроб…
— Данило, — поліцай по-дружньому простягнув руку. — Я — член і представник ВКРАДУТ.
— Кого вкрадуть?
— Всесвітня Казкова Результативна Асоціація Дитячого Угамування Тимчасового.
Лія ледь помітно пирснула зі сміху.
— Згоден, трохи тупо. Ми зазвичай не кажемо розшифровку. Просто абревіатура круто звучить. Каламбурчик.
— То що ви… — дівчина збентежено оглядалася по сторонах.
— Зупинив час. А ще один дідок вміє знаходити неслухняних дітей. — Данило всівся на лавку, запрошуючи зробити те саме нову знайому. — В мене є для тебе одна пропозиція.
За п’ять хвилин пропозицію Лія прийняла — шанс працювати в дивній таємній організації, отримати надздібності, вибитися в люди й остаточно забути про своє табірне коріння, шанс, врешті-решт, щодня радувати сотні дітлахів — хіба то не мрія?
І от, тепер мрія здійснилася — вона вже цілісінький день тинялася усім велетенським Шевченківським районом, допомагаючи побратимам заспокоювати непокірних і невдоволених дівчат та хлоп’ят. (Самостійно Лія ще з ними не говорила, дорослі весь день «викликали» самих тільки міліціонерів та бабаїв). Проте нагорода за таку невдячну працю була, як їй здавалося, немала — щасливі дитячі усмішки наприкінці кожної місії розтоплювали їй серце, а здивовані й водночас радісні погляди їхніх родичів трішечки зігрівали душу.
— Ну то як, Григоре Свиридовичу, закругляємось? — стомлено запитав Данило, коли сонце почало ховатися за обрієм. — Дітлахи вже скоро спати полягають.
Команда щойно заспокоїла кількадесят-якесь дитинча.
— Сподіватимемось, Данцю, — не менш втомлено зітхнув дід, відкриваючи дверцята автівки.
За кілька митей трійка уже була вдома. А дім у них був спільний — простора квартира поліцая. Григір Свиридович, як професійний безхатько, власного житла не мав, а що вже і говорити про ромку, яка тільки-но втекла з багаточисельного батьківського дому.
Зайшовши до квартири, Лія полегшено видихнула. Нарешті вона зможе зняти із себе усю важку позолоту та переодягнутися з традиційного ромського костюму зі спідницею до самих п’ят в простору футболку та джинси — зручність одягу із цього нового, нециганського світу, стала для неї справжнім відкриттям.
Данило ж встиг переодягнутись набагато швидше за напарницю. Лія здогадувалась, спішить він не просто так, а до симпатичної ромки з філії сусіднього району — он, уже черевики до блиску вичищає!
Та Григір Свиридович вмить перервав мрії обох товаришів:
— Почекай, Данильцю… — проскреготів старий з дивана. — Бачу тут одне дітисько…
Григір Свиридович доторкнувся до скроні, ніби намагаючись знайти щось у своїй уяві. А шукав він два дуже прості відчуття — дитячий гнів, змішаний з дорослою безпорадністю.
— Ось воно… — зрештою прошепотів дідок. — По Чорновола.
— По Чорновола? Та невже знову той пакосник Івась не хоче їсти броколі!? — гаркнув Данило, закинувши в куток парадне взуття. — Та я самотужки запхну йому до рота ту кляту капусту! — завидівши переляканий і осудливий погляд Лії, він трохи охолов: — Жартую, любонько, звісно, жартую. Ми покликані захищати інтереси дітей, а не навпаки. Та все ж… Котрий це вже день поспіль нам доводиться пробиратися додому до цього Івася, Свиридовичу?
— Не варт бушувати, Данцю, здається, то не той поганський хлопчисько. Збирайтесь лишень хутчіш.
Колись жовтогаряча автівка, що уже давним-давно втратила свій первісний колір, припаркувалась біля старезної багатоповерхівки. Трійка обачливо вийшла назовні. Знаходити якусь схованку не було особливої потреби — дедалі густіючи, товариство ховала темрява.
Причина поїздки не забарилась себе проявити. Повітря розривали два крики — тонкий жіночий та грубий чоловічий — і поступово вони обидва переростали в єдиний несамовитий вереск. Лію одразу насторожила одна дивина — серед голосів не було чути ні єдиного дитячого писку.
— Вставай! Вставай — кому сказав!? — волав м’ясистий чолов’яга середніх літ.
Дівчина примружилась, намагаючись розгледіти, що коїться на неосвітлених сходах одного з під’їздів. Там, на бетоні, сиділо зіщулене хлоп’я, розпачливо задираючи голівку вгору, на батьків.
— Глібе! — це вже гримнула мати. — Мене не слухаєшся, так хоч батька почуй!
Хлоп’я досі мовчало, і цим ще більше насторожувало Лію.
— Підводься мерщій! Як ще одну маршрутку пропустимо, то й зовсім до кума не потрапимо! — здоровило-батько вдарив ногою об асфальт.
Гліб зіщулився ще більше. Вочевидь, він зовсім не мріяв потрапити до кума.
— І що нам робити з цим вилупком? — буркнув чолов’яга дружині.
Та, на мить задумавшись, присіла біля хлоп’яти.
— Глібе, — її голос звучав медово, — нумо домовимось. Ти посидиш трішки тут, на цих холоднючих східцях, але кількість хвилин, які ти тут просидиш, дорівнюватиме кількості днів, коли я не відпущу тебе погратися зі Златою та Артемом.
Чоловік здивовано звів густі брови й зморщив круглу носяру — вочевидьки, поняття не мав, про кого йдеться мова.
— Ні, ні, матусю… — тільки тепер за гарячковим схлипуванням Лія зрозуміла, що дитина вже давно ридала. — Будь ласочка, не треба… Я буду слухняним… Просто… я не хочу до дядька Максима… Я хочу лишитись вдома…
— Здрастуйте! Вдома!? — гаркнув батько. — І на кого ж ми тебе полишимо? Піднімай зад, бо зараз не східці до нього торкнуться, а моя рука, хлопче!
— То…то залиштесь теж… — голосок Гліба був таким тихеньким, що Лії з напарниками довелося стати ледь не впритул до подружжя. — Або самого лишіть…
— Ну, будем ми тебе оце на ніч лишати! Щоб сусіди знов свої соцслужби викликали? – не відставала від чоловіка мати. — Піднімайся бігом, чим тобі дядько Максик не вгодив?
— Стас з Ігорем… вони будуть мене там ображати…
— Що? Мої похресники!? — батько ледь втримався, аби не вдарити одним із пакетів, що його ніс у руках, по низьких східцях.
А судячи зі дзвінких звуків скла, що цокалося одне об одне, та пляшковидних форм, що просвічувалися зсередини, берегти в тих пакетах було що.
— Знов ти свою нісенітницю заводиш!? Як минулого разу? — продовжував горлати батько. — Ох, як згадаю… як ти наговорив тих дурниць про Ігоря та Стасика… аж в жар кидає! Мало я тебе тоді відгамселив!
— Але ж це правда… — Гліб, здавалося, хотів крикнути, але йому немовби не вистачило сил.
— Нема мені коли твої правди слухати! — батько вхопив малого за кисть і поволочив по східцях.
Він би, напевно, і зовсім би схопив смирного хлопчака й потягнув на автобусну зупинку, та от біда — і в самого, і в дружини обидві руки були забиті пакетами з усім, чим тільки можна було накрити святковий стіл.
Тепер маля безпомічно сиділо на голому асфальті. Лія злякано поглянула на товаришів.
— Нам уже пора втрутитися, — її голос тремтів.
— Хіба ж когось із нас кликали? — звів брови Данило.
— Ні, але…
— Тоді чекаймо. Та бачу, тут такі люди, що може й узагалі про нас не згадають, — поліціянт дістав пачку покурити.
Лія отетеріло завмерла на місці. Невже цим двом не шкода дитину? Невже вони наскільки звиклися з таким, що й не звертають уваги?
Її погляд мовчки втупився у жорстоке дійство перед собою. Самі собою рікою нахлинули спогади з табору, де таке ж вона бачила мало не щодня. Іноді ставала учасницею. В ролі малого зіщуленого хлоп’яти.
Але ж хіба вона не прийшла у ВКРАДУТ, цю дивну організацію з потішною назвою, аби такого у світі стало менше?
— Глібе! Батько не жартує! Вставай та бери подарунки для Стасика з Ігорем!
Тепер Лія звернула увагу на ще два пакети, що лежали трохи осторонь. Вони не були такими ж здоровецькими та набитими, як материні з батьковими, але й надто легкими не здавалися.
— Матусю…
— Ану піднімайся мерщій, чортяко! — судячи з тону, батькові вже надто сильно кортіло вилити в себе вміст пляшок у пакетах.
Хлопча врешті-решт почало поволі підводитися.
— Мерщій, я сказав!
Пакети вже стояли на асфальті, а у батькових руках натомість виблискувала пряжка від ременя. Лія з жахом поглянула на Глібову матір — вся надія була на неї. Та жінка вже трохи обігнала сина з чоловіком, і тепер лиш зупинилась, чекаючи.
Один удар, один звичайний удар ременем у місце, куди зазвичай б’ють ременем — і худорляве хлоп’я, не втримавшись, впало на коліна.
Лії врешті-решт урвався терпець. Не втримавшись, вона прожогом підбігла до дитини й присіла поруч.
— Куди!? — просичав старечий голос. — Нас не кликали!
Глібів батько на мить оніміло застиг, а тоді крикнув, ледь не зачепивши чоботом Ліїного обличчя:
— Геть, циганча! — в повному розгубленні він не знайшов нічого кращого, як сказати сину: — От бач, не слухатимешся — циганка забере!
Клац!
Живе на п’ять хвиль застигло. Поліціянт зі стариганем кинулись до непокірної напарниці з дитиною.
— Не треба так нас видавати, поганисько! — бурчав дід.
— Але…!
— Без жодних «але»! Тримай ось, — старий простягнув пару цукерок із торби, — втихомирюй хлопчиська й гадай, як ми тепер будемо замітати за тобою сліди.
Лія спантеличено перевела погляд на Данила. Що несе цей дідок?
— Забула, що і як робити? Цілий день же з нами тинялася! — хмикнув поліціянт. — Вітаю з першою місією, до речі.
Лія поглянула в кришталево-сині Глібові оченята. Вони виглядали такими ж розгубленими, які її власні.
— Не заснула, чорноброва? — насмішкувато кинув Григір Свиридович. — Угамуй його вже!
Лія перевела погляд із заплаканого розпашілого личка на застиглу чоловічу гримасу. І кого з них треба було б вгамувати?
Вона спантеличено підвела голову на діда:
— Н-навіщо?
Невже вони дійсно збираються віддати хлоп’я назад цим людям?
Пару хвилин тривала тиша. Нарешті, злегка отямившись, Лія звернула увагу на забиті Глібові коліна, дістала із сумки старого пляшку води й акуратно промила рани. Скривлене хлоп’яче обличчя розгладилося — з подряпин змилися маленькі прилиплі камінчики, котрі дуже дратували тіло.
Далі обвела поглядом напарників. Їхні лиця немовби говорили: «Ну ж бо, роби все за планом!» Та чи дозволяла совість їй це зробити? Серце шалено стукало, ніби відбиваючи секунди до пробудження світу, і головне — пробудження двох незнайомих, але уже наскільки ненависних людей, що стояли зовсім поруч. Ось вони уже зробили перший порух.
Тікати. То був єдиний варіант. Аби лише врятувати Гліба.
Лія кинулась до одного з пакетів обабіч й вийняла звідти скляну пляшку з чимось прозорим. Глянула на спантеличеного чолов’ягу. Спершу завагалась, та за мить погляд впав на сині плями, що ховалися за кучерявим волоссям на білосніжній Глібовій шиї. Громило того заслуговував. Дівчина випрямилась, замахнулась — удар бутлем, хоч і не такий сильний, як хотілося, прийшовся на м’які жирні литки. Чолов’яга втратив рівновагу.
Лія метнулася назад до дитини і відчула, як її руку схопили миршаві пальці з гострющими пазурами:
— Що ти коїш, дівчисько!?
Вільна долоня Григора Свиридовича намагалася вирвати з Ліїних рук брудну пляшку, з якої через пару тріщин вже почала текти рідина із запахом спирту. Дівчина квапливо вкинула свою єдину зброю у глибоченний карман спідниці, куди ще з дитинства мати вчила її складати усе награбоване.
— Геть глуздом поїхала? — цупкі пальці все ще не випускали тендітну смагляву кисть.
Лія спритно огледілась. Глібова мати все ще безпорадно стовбичила на місці. Натомість його батько, прийшовши у себе, націлився ременем на ромчину спину.
— Дядьку Даниле… — благальним тоном прошепотіла дівчина.
Поліціянт відчепив від поясу кийок — і його пильний погляд був звернений зовсім не на дебелого чолов’ягу та перелякану жіночку, а на напарницю.
Отже, вона сама. Хоча ні. Карий погляд обвів крихітну постать перед собою. Вона з Глібом.
— Ти віриш мені, лебедику? — тихо прошепотіла Лія.
Малий нічого не відповів, ба навіть не усміхнувся, та в його очах не було чомусь ні краплини того страху, з яким він дивився на батьків. Зібравши мужність в кулак, Лія схопила малого вільною рукою. Залишалося лиш звільнити іншу. Вона враз всім тілом притулилася смердючого дідового лахміття, намагаючись дістати губами до зморшкуватого лоба.
Спрацювало. Дідок, втрачаючи пам’ять, гепнувся б об землю, якби його вчасно не підхопив поліціянт.
Лія кинулась геть у пітьму. Внизу, під спідницею, безжально била об стегна пляшка, якої бракувало часу позбутися, та біль не надто її непокоїв — всі відчуття глушило якось по-дивному вдоволене позбавлене страху дитяче личко.
Час від часу дівчина оберталась назад — чи не женеться позаду хтось із четвірки. Але ні — поки що, мабуть, не очуняли від спантеличення або ж просто не розгледіли її в непроглядній темряві. Та темрява потроху переставала бути такою ж непроглядною — от уже виднілась і проклятуща зупинка, і ліхтарі обабіч неї. Аж ось десь вдалечині позаду почувся тупіт.
— Стій! — то був Данило. — Ти не маєш права цього робити! Зупинись, циганча, бо гірше буде!
Лія з останніх сил побігла ще хутчіш. А проте навіть малому Глібові, мабуть, було ясно, що кремезу-поліцаю знадобиться небагато часу, аби наздогнати хирляву ромку з дитиною на руках. Дівчина й сама це розуміла. Та спасіння підоспіло вчасно: до зупинки мляво під’їхав автобус — напевне, саме той, що прямував «до кума».
Розштовхуючи юрбу інших пасажирів, вона забралася всередину й виглянула у вікно. Данила поки не було видно. Люди, мов черепахи, нарешті позалазили в автобус. Обоє дверей зачинилися.
Лія полегшено видихнула. Рушили. Аж ось позаду голос: «Зупиніть, чоловік біжить!»
Двері розсунулись назад. Серце шалено калатало. Ось уже поліцейська уніформа підбігає ззаду, заскакує в автобус, рискає очима — і бачить низеньку постать в багряній спідниці назовні — вона щойно випорснула з переднього входу.
Лія застигла на місці — замість тікати, не зводила нажаханих очей з Данила. Він люто дивиться на колишню напарницю, кидається до водійського сидіння, щось гнівно вимагає — двері ось-ось уже втретє відчиняться.
Ба ні — смагляві пальці беруть горловину схованої пляшки, очі злегка прицілюються — і вона летить в повітрі.
Дзень!
Скло із страхітливим звуком розбивається об дах автобуса.
«Клац!» — лунає від паніки і переляку всередині.
Світ завмирає, і тільки двоє постатей — заперта всередині нерухомого транспорту та вільна, із застиглою дитиною на руках, мовчки витріщаюся одне на одного.
Зрештою, Лія перевела погляд на малого. Його закам’янілі зіниці, незважаючи на сполох, іскрилися напівзрозумілою для дівчини радістю. Та милуватися їй було ніколи — з автобуса долинало безсиле гупання м’язистих рук по вікнах. Данило знав, що до припинення закляття все те було марне, та все ж не відступав — готовий був вирватися у будь-яку мить.
Ромка зручніше вмостила у своїх руках задерев’яніле маля і знов дременула у гущавину пітьми. Власні думки ставили під сумнів кожен її крок, та вона намагалася їх не слухати, вслухалася лиш у шелест трави під ногами — єдиний звук, який взагалі могла почути в завмерлому світі.
Та незабаром все ожило. Дитина після закам’янілого сну нарешті легенько поворухнулась:
— Хто ти така? — тільки зараз можна було почути справжній дзвінкий голос хлоп’яти, незаляканий і непридущений.
— Лія. Тобі не варто мене боятися.
— Ліє, — Гліб зиркнув на дитмайданчик, котрий вони минали — той самий, на якому колишні напарники заспокоїли сьогодні не одного неслуха, — а ти погойдаєш мене? Я бачив, як Артема та Злату катають їхні батьки, — його голос, як і зазвичай, був невпевненим, та в ньому бриніла надія.
Лія озирнулась — усі, хоч і ненадовго, та все ж, мабуть, збилися з її сліду. Наблизившись до гойдалки, вона задумалась. Гліб був ще зовсім малим, а до того ж, досить «крихким» хлопчиком. Гойдати його самого було досить ризикованою ідеєю. Тому дівчина примостилась спершу сама, розправила позолочену спідницю, а потім посадовила хлоп’я на коліна і, злегка обійнявши його, почала неспішно розгойдуватися ногами.
Гліб легесенько усміхнувся.
— А коли ти віддаси мене мамі з батьком? — його голосок був сповнений приреченості.
«Сподіваюсь, ніколи» — подумалось Лії, хоч вголос вона того не насмілилась сказати. Її думки теж украй хвилювало це питання, як і багато інших.
Коли її знайдуть? Що з нею зроблять? І чи знайдуть взагалі? Чи зможе вона, носійка ромської крові, так само вправно заховати хлоп’я, як її родичі часом бува ховають накрадені речі? І як їй це зробити?
Що буде з Глібом? Чи зможе вона захистити його від батьків? Чи можна назавжди від них його забрати? І чи дійсно йому тоді житиметься ліпше?
Навіщо вона пішла у ВКРАДУТ? І як одразу не зрозуміла, що часом ця організація робить тільки гірше? Звісно, зазвичай вона полегшує життя сумлінним батькам, але іноді й просто знущається над дітьми, чиї батьки ніколи не мали стати батьками.
Лія лиш безпорадно дивилась на усміхненого Гліба, не знаючи відповіді на жодне зі своїх питань. Зате в одному вона була певна: тут, на пишній багряній спідниці, безтурботно катаючись на гойдалці, ця украдена циганкою дитина почувалася щасливішою, ніж будь-коли в житті.