Апельсини та лимон

Іноді ми чуємо голоси. Ми вдаємо, що їх не існує, але інколи вони прориваються із середини. Вони не говорять словами. Це лише відчуття які породжують образи. Інколи ми не можемо дати їм назви, бо вони вже давно забуті у безкрайньому морі стихії часу.
Це трапилось несподівано. Як будь що надзвичайно важливе, що повинно початись, як і те, що неминуче закінчиться. Так само почалась і ця історія.
***
Вона стояла на краю і дивилась на зорі. Це був давно знайомим їй дах, вона приходила сюди майже щоночі. Тут був гарний вид на місто. ЇЇ велике сіре місто де більшу частину днів йшов дощ. Але на усе треба дивитись з різних сторін. І саме звідси навіть це сіре, переповнене людьми, поселення виглядало чарівно, а вид на зорі був просто неймовірний. Насправді вона боялась висоти, але все одно продовжувала приходити як зачарована. І ость воно. Початок всіх перехресть та ліній зійшовся.
-Вже час, – тихо промовила Фая сама собі.
Несподівано за спиною дівчина почула який голос, хтось щось незрозуміло говорив, вона навіть не могла розібрати що це за мова. І ось на підлогу почали падати книжки.
Фая обернулась назад і побачила дуже дивну дівчину. Не дивлячись на холодну погоду і вітер на ній було одягнене лише тоненьке біле плаття, а поверх був накинутий пуховик що на декілька розмірів більше ніж вона сама, і в додаток до цього вона стояла босоніж.
Фая була настільки шокована, що не могла вимовити ні слова.
Дивна Дівчина натомість спокійно діставала з довгого пуховика різні книжки і, щось говорячи, кидала їх на підлогу. Здавалось що цей пуховик був зовсім безмежний…
– bu (китайська), いいえ(японська), Οχι (грецька), Nein (німецька), Non (французька), No (італійська), No (англійська), No (іспанська)….
Фая мовчки спостерігала за цим дивним видовищем поки нарешті не отямилась.
-Що…
Дивна Дівчина одразу відреагувала на її голос, і радісно мовила:
-Українська!
Фая подивилась на підлогу де вже зібралась велика купа різних книжок, і тільки зараз помітила що це все були словники з іноземними мовами всього світу. Десь вона навіть помітила єгипетські мотиви.
-Я ніяк не могла збагнути на якій мові ти думаєш, – Дивна Дівчина показуючи, постукала собі пальцем по голові,- твої думки надто заплутані. Як ти взагалі користуєшся цим?… – вона все ще продовжувала показувати на голову.
Звучало це як дуже завуальована образа. Але Фая була настільки розгублена, що навіть незбагнула.
-Хто ти…. – не встигла договорити Фая, як її зупинили.
– В мене є пропозиція,- Дивна Дівчина підійшла до Фаї, яка все ще продовжувала стояти майже на краю даху. Вона мовчки поклала свою долоню на груди дівчини, відчуваючи як налякано б’ється серце Фаї.
– Бажання літати – це нормально для людини, – Дивна Дівчина пронизуючим теплом дивилась їй прямо у вічі, Фая відчувала невимовний відчай, але у то же час нездоланну надію і підтримку. І цей дисонанс не давав їй навіть вдихнути чи видихнути повітря.
– Я… я не збиралась… – ледве вимовила вона. За мить Фая шоковано обернулась назад. Думки почали ставати все ясніше, а рішення приходити одне за одним, мов розв’язані вузли. Навіщо вона продовжувала ходити на цей дах знову та знову, наче самі ноги її вели сюди? Це місце чомусь її заспокоювало, але невже вона дійсно збиралась… хотіла… Саме тут потік її думок зупинився.
– Сама ти не впораєшся. Тобі потрібна допомога, – Дивна Дівчина посміхнулась і сильніше надавила їй на груди, так, що рівновага Фаї була порушена і вона налякано зробила пів кроку назад, ноги її почала тремтіти:
-Ти… ти… божевільна…
– Падіння чи політ? Зараз в тебе тільки один шлях. Але якщо допоможеш мені, то обіцяю… ти навчишся літати, – спокійно прозвучала їй відповідь.
– Добре! Добре! – не витримала напруги Фая, все її тіло відмовлялось слухатись. Вона не могла ні вдихнути, ні стояти. Лише тому, що вона міцно схопилась обома руками за невідому дівчину, Фая продовжувала стояти, а не лежати на землі, – що тобі потрібно…?
– Твоє тіло, – спокійно відповіла дивна незнайомка, і ривком висмикнула свою руку за яку трималась Фая увесь цей час.
-Бережи це, – останнє, що запам’ятала Фая. В руках Дивна Дівчина тепер тримала маленьку чорну коробку.
Фая відчула як усі сили в одну мить вийшли з неї, і очі почали закриватись. Їй треба було… треба було… Зорі?
***
Одним раннім, трохи прохолодним, але сонячним ранком, коли сонце тільки почало наполегливо прориватись у вікно, найжвавіший з променів потрапив до кімнати. Саме в цей час Фая була тільки нещодавно вирвана зі сну і перевдягалась. Проміння сонця обліпили її спину наче заспокоюючи і надаючи силу на майбутній день, вони відкидали тінь на холодну стіну, і ось тут щось почалось.
Через кімнату перелетів червоний светр і впав десь у невідомому місці.
-Не підходить, – сказала Фая, продовжуючи свої розкопки у купі одягу, що була розкидана на стільці.
-Не те, – у повітря відправлений зелений джампер.
– Ні, – це була синя водолазка.
Продзвенів ще один ранковий будильник на телефоні.
-О, ось вона! ,- Фая поспішаючи одягала теплий чорний светр однією рукою, а іншою намагалась натиснути на скляний екран телефону.
Ось, дівчина потяглась, щоб взяти штани, але несподівано побачила дещо дивне. Її тінь раптово замерехтіла. Наче колір на світлофорі який от-от перемкне своє світло з зеленого на червоний, і попереджаючи то з’являвся, то зникав.. Дівчина шоковано дивилася на стіну. На її очах несподівано від тіні від’єдналась ще одна тінь і розвернувшись протягнула їй руку.
-Сподіваюсь ти про мене не забула.
Фая у ту ж мить обернулась до вже знайомого голосу. На її ліжку, наче так і повинно було бути, лежала та сама Дивна Дівчина. Вона думала що це все просто наснилось їй уночі. Тепер на Дивній Дівчині не було того великого пуховика, а лише чорна мантія.
-Візьми парасольку, сьогодні буде дощ, – Дивна Дівчина витягла із під ковдри парасольку і протягла їй. Фая у шоці міцно зажмурила та відкрила очі. Світлофор перемкнувся на червоний.
***
Зазвичай ми не бачимо відображення сірого дощового міста у калюжі, але вона це завжди помічала. Багато людей заклопотано кудись спішать. Фая біжить по вулиці важко дихаючи, її ноги швидко розбивають пейзажі міста у калюжах.
-Вибач, я запізнилась! – ледве дихаючи мовила Фая тільки переступивши поріг кафе, намагаючись втамувати подих. Вона часто замовляє тут чай або гарячий шоколад зі своєю подругою Мією, яка вже сиділа за столиком біля вікна.
– Не хвилюйся, ти запізнилась всього на п’ять хвилин, не варто було так бігти! – Мія як завжди здивувалась педантичної звички Фаї бути всюди вчасно. Ось тільки чомусь так складалось, що вона майже ніколи нікуди не встигала. І через це Фая постійно хвилювалась, обличчя її виглядало так наче вона ось-ось і почне плакати. Навіть коли Фая виходила заздалегідь, щось обов’язково траплялось с транспортом, чи щось ставалось на дорозі і вона або приходила на пів години раніше, або не встигала у позначений час.
-Щось трапилось цього разу? – спитала Мія, вона збирала колекцію розповідей Фаї про затримки.
– Сьогодні… – Фая намагалась перевести подих, – сьогодні… я просто потрапила у пробку… – з якимось загадковим обличчям мовила вона.
– Сідай, я вже замовила нам чай! – посміхаючись мовила Мія.
– З лимоном та апельсинами? – дуже серйозно перепитала Фая.
– З лимоном та апельсинами! – також дуже серйозно відповіла Мія.
Обидві вже не витримали цієї серйозності і гучно розсміялись.
Фая нарешті сіла за стіл і почала діставати блокноти з замальовками та різні схеми. Ці дивні квадратики з цифрами колись стануть справжнім домом, але зараз ці схеми поки що ідея.
-Я майже закінчила але… – почала Фая.
-Але…. – підштовхнула її Мія.
-Але я ніяк не можу зібрати все до купи! В мене не виходить спіймати власні думки. Все кудись розбігається, я не можу зосередитись на останній ідеї… – у кінці Фая сховавши обличчя у руках майже лежала не столі.
Мія лише мовчки передивлялась її роботи розкидані по столу одна за одною, а зібравши все до купи, видихнула з м’якою усмішкою.
-Я відчуваю її у повітрі… вона вже майже прийшла, – зосереджено принюхуючись до повітря мовила Мія.
-Хто? – не розуміючи Фая трохи витягнула свою голову, що була схована поміж рук, так, що було видно лише очі.
-Твоя ідея! – гучно вимовила Мія.
На секунду між ними зависла тиша. Потім дівчата знову розсміялись.
І ось знову настала тиша. Фая різко посерйознішала, і здавалось що в думках вона вже десь дуже далеко, хоч і залишалась на тому самому місці.
-Де ти? – спитала в неї Мія.
-В тебе бувало таке… в тебе колись було відчуття що ти… щось забула? Або навпаки, дещо, що ти гадала було лише сном, виявляється сталось насправді…?
Мія мовчки дивились на подругу, намагаючись ніби простежити її думки, але нічого не виходило.
– Не знаю… – здаючись, чесно відповіла вона і зітхнула, – але в мене дійсно інколи буває, що я можу забути щось важливе, особливо останнім часом. І мене це лякає, – Мія сумно посміхнулась і продовжила, – але також важливо не дивлячись на купу справ інколи трохи відпочити! – Мія взяла Фаю за руки заставляючи її подивитись на себе.
– Доречі він сьогодні тут! – загадково мовила Мія.
-Ні! – голосно вимовила Фая, -ні-ні-ні-ні!
Поки Фая намагалась впоратись з емоціями до них підійшли.
-Фруктовий чай з лимоном та апельсинами будь ласка! – Це був дуже вродливий хлопець з приємним голосом. В нього були серйозні, навіть трохи сумні очі, але з обличчя наче ніколи не сходила посмішка. Також інтерес визивав його одяг, він працював баристою, але при цьому на ньому був класичний сірий жилет, такого ж кольору штани та біла сорочка. Недивлячись на всю його серйозність Фая відчувала як від його погляду її наче зігрівало та заспокоювало. Про себе вона називала його Подих Сонця. І щє, вона дійсно боялась з ним заговорити, її охоплювало якесь оніміння та паніка.
– Будь ласка ваш чай! – мовив він до Фаї, яка застигла у той самий момент, як почула його голос. Дівчина навіть не встигла побачити його обличчя.
– Виглядає просто чудово! – мовила Мія про чай, але Фая розуміла, що насправді вона мала на увазі.
– Що ж, я відійду не надовго, – загадково сказала Мія, і посміхнувшись, зникла біля дверей вбиральні.
На стіл біля Фаї поставили одну чашку з яскраво помаранчевим чаєм. Вона здивовано подивились на чашку.
-Одна? – розгублено спитала вона.
-Ти чекаєш на когось? – трохи здивовано мовив Подих Сонця.
У ту саму мить як Фая збиралась обернутись на хлопця, що стояв за її спиною, час ніби зупинився, а повітря в кафе в одну мить стало дуже холодним. За секунду все наче змінилось. І ось несподівано усі люди що сиділи в кафе синхронно подивились на неї. Фая затамувала подих від страху, замість людських обличь на неї дивились білі голови з бездонними чорними дірами замість очей. Люди які сиділи на вулиці почали один за одним притулятись до скла вікон, наче намагаючись пройти наскрізь, і зовсім забувши про двері.
-Чай дійсно смачний, – привів її до тями знайомий голос. Фая побачила, що перед нею сидить Дивна Дівчина, яка не звертаючи уваги на ситуацію, зацікавлено пила соковитий напій з фруктів. Потім вона звернулась до Подиха Сонця, який так само спокійно, але більш зосереджено дивився на Дивну Дівчину, що з’явилась нізвідки.
-А в тебе гучно, – мовила до хлопця Дивна Дівчина.
-А ти гарно сховалась, – спокійно відповів він їй.
– Що відбувається..? – налякано втиснувшись у стілець, наче бажаючи сховатись всереде ні нього, перепитала Фая. Вона продовжувала дивитись на безликі обличчя людей, якщо їх можна було так назвати, бо їй здавалось, що якщо вона відведе свій погляд від них хоч на мить, ці створіння відразу нападуть на неї.
– То вона тепер твоє сховище? – спитав хлопець у Дивної Дівчини, оцінюючим поглядом роздивляючись Фаю.
– Мій провідник! – виправила його вона, – а ти давно за нею спостерігаєш, – посміхнулась дівчина.
– Я шукав тебе! – спокій хлопця розлетівся у пил, тепер від його усміхненого обличчя не залишилось нічого, зараз воно відображало лише занепокоєння, біль та роздратування одразу.
– Що поробиш… ти сам мене загубив, а повинен був захищати! -награно драматизувала Дивна Дівчина розгойдуючись на стільці. Але все одно було не зрозуміло чи вона грає з хлопцем, чи дійсно була настільки не серйозною до усього, що відбувалось навколо.
– Ти втекла від мене! – заперечив Подих Сонця.
-Я шукала Вхід, – незнайомка стала більш серйозною.
-Вибачте…. – майже шепотом перебила їх Фая, але голос її так тремтів, що на нього не можливо було не звернути увагу, – будь ласка поясніть мені що відбувається, – дівчина виглядала настільки наляканою, що здавалось ще трохи і з її очей потечуть сльози. Дивні створіння схожі на людей дуже повільно, але починали рухатись, наче якась рідина, люди з бездонними дірами замість очей сповзали зі стільців і повільно наближались до них.
– Двері! -синхронно мовили Дивна Дівчина та Подих Сонця.
– Нам потрібно знайти у цьому світі правильні Двері щоб повернутись додому, – спокійно почала пояснювати чарівна незнайомка, зручно розмістившись на стільці, поки дивні створіння продовжували наближатись.
Не промовляючи ні слова хлопець схопив Фаю за руку і швидко повів в сторону дверей, оминаючи людиноподібних істот. Він прямував до дверей вбиральні, але тепер це було нелегко тому що ці створіння почали білою павутиною закручувати все формуючи лабіринт, що рухався і постійно змінювався. Фая незнаючі, що сказати просто мовчки йшла за Подихом Сонця.
-О, то тепер ти рятуєш її замість мене? – Сміючись Дивна Дівчина поспішала за ними.
-Який мені сенс рятувати твої ілюзії, якщо ти все одно всередині неї, – роздратовано відповів хлопець не озираючись на неї, але ще міцніше стиснувши руку Фаї.
– То ти мене розкусив, – трохи з сумом мовили у відповідь.
-Моя поруга… – ледве чутно промовила Фая, – А як же Мія! – приходячи до тями крикнула Фая.
-Її не існує, – холодно відповів хлопець, і відкривши двері вбиральні, штовхну всередину Фаю, саме у ту мить коли незрозумілі істоти почали на них майже бігти
Налякано Фая закрила очі, а коли відкрила вона побачила, що впала на своє ліжко. Якимось чином дівчина опинилась знову в себе вдома.
Фаї дуже хотілось вірити, що це все лише дуже довгий сон, але чомусь в її кімнаті сидів хлопець з кафе, з яким вона боялась раніше навіть заговорити, та невідома дівчина з якою вона раптово познайомилась на даху, де ледве не стрибнула. До того ж кудись поділась її подруга з якою вона нещодавно була у кафе. Голова Фаї стала настільки переповнена думками, що їй вже фізично було боляче. Не помітивши сама вона втратила свідомість.
-Допоможи мені віднести її в ванну, – звернулась Дивна Дівчина до Подиху Сонця.
***
Фая відкрила очі і побачила стелю яку поступово заповняв туман.
-Я померла? – ледве чутно прошепотіла вона лише губами, але цього було достатньо щоб її почули.
-Ти дійсно схожа на мене, -відповів їй вже знайомий голос дівчини. Фаю це навіть не зивувало, не повертаючи голову вона знала, що Дивна Дівчина сидить біля ванни. Фая поправила холодну серветку на лобі, вода була дуже гаряча.
– Теж сумуєш за домом, – продовжив голос.
Фая не вдповідала, аж доки несподівано не відчула, що її грудей щось торкнулось. Вона опустила очі і побачила апельсин.
-Апельсин? – не вірячи очам перепитала вона. Але майже одразу до неї припливло багато різних апельсинів, лимонів та мандаринів, які по черзі з’являлися з туману і прямували до неї.
– Це тебе захистить на деякий час, – Відповіла Дивна Дівчина.
-Я нічого не розумію, – тихо мовила Фая.
Всю кімнату почала заповнювати незвичайна музика. Хтось наче співав але вона не могла зрозуміти ні слова.
-І це твоя помилка. Ти занадто багато думаєш і не можеш зосередитись.
Повітря у кімнаті змінилось, воно стало густим, важким та удушливим.
-Я… я… не можу…. дихати, – наляконо Фая намагалась схопити губами хоч трохи повітря, але від цього ставало тільки гірше.
-Тоді нам доведеться поплавати, – Чарівна незнайомка опинилась у ванні біля Фаї міцно схопивши її за плечі і разом з нею пірнула у воду.
Фая відкрила очі, і зрозуміла, що лежить посеред лісу. Її волосся і якась незнайома біла сукня були зовсім мокрі. Хтось співав… Фая чула мелодію. Сфокусувавши погляд вона побачила вогонь і людей біля нього, які дуже дивно рухались. Дівчина сама не розуміючи чому, почала підходити ближче. І нарешті розгледіла, що відбувалось насправді. Біля вогню у білих легких платтях танцювали та сміялись дівчата. На головах їх були білі вінки з дивними паперовими квітами. А недалеко від них, за столом, сиділа та сама Дивна Дівчина. На цьому столі лежала червона скатертина, і стояли різні фрукти. За спиною Дивної Дівчини неначе сам по собі висів килим з різними візерунками, на якому можна було розгледіти напис з двох літер «Ай». Сама вона також була у білому, але її сукня дуже відрізнялась від інших. Несподівано дівчата почали озиратись до Фаї, звати до себе, вона відчула тепло, наче усі вони були її рідними сетрами. У центрі вогню стояв дерев’яний стілець. Впустивши Фаю до свого кола вони усі разом почали танцювати. І Фая вже забула про всі свої проблеми, їй було так спокіно і добре, що їй хотілось залишитись тут назавжди, забуваючи хто вона така. Але у цю мить коло зупинилось. До них підійшла Ай, у якої в руках знаходилась чорна коробочка. Вона віддала її дівчині що стояла поряд із нею. Дівчата почали щось наспівувати і передавати чорну коробку по колу аж поки вона не дійшла до Фаї. Фая розгублено роздивлялась чорну коробку у своїх долонях. Вона не розуміла що повинна була робити з цим. Фая подивилась на Ай, позаду якої тепер сояв її Подих Сонця. У ту ж мить дівчата одягли їй паперовий вінок на голову, та штовхнули до вогню. Фая впала на стілець у центрі. Дівчата знову почали танцювати. А потім кидати свої паперові квіти у вогонь. Фая налякано сиділа у самому центрі. Вогонь почав гаснути і перетворюватись у дим. Але дівчата не зупиняючись кидали паперові квіти. Коли дим майже розвіявся дівчата почали відходити одна за одою. Ай підійшла до Фаї яка не рухаючись продовжувала сидіти. Дивна Дівчина з незвичним ім’ям Ай спробувала підняти Фаю, але Фая несподівано потягнула Ай на себе, і вони обидві впали на землю вглядаючись в обличчя одна одній, наче близнюки в утробі матері. Вони заплющили очі тільки коли Подих Сонця підійшов і накрив їх ковдрою.
У той самий момент дівчата опинились у ліжку. Подих Сонця був поряд з ними, наче захищаючи цей сон.
***
Фая перевела погляд зі стелі до людей які розмовляли недалеко від неї. Це були Ай та Подих Сонця. Фая розгубилась, хоч їй здавалось, що це більше не можливо. Але посередені її кімнати на килимі стояли великі червоні двері, що взялись незвідки.
– Тобто ти не знаєш звідки ці двері? – прочитавши відповідь на обличчі Фаї мовила Ай. Складалось відчуття, що вони вже давно були в діалозі, але дівчина тільки прийшла до тями.
– А… – Фая навіть нічого не встигла відповісти, як Подих Сонця мовив до Ай.
– Скоріш за все після вашого поверненя з ванни, щось було змінено у балансі, і ми створили дещо схоже на діру в інший вимір.
– Діра в інший вимір? – Фая майже підстрибнула у ліжку та швидко підійшла до них. Вона уважно роздивлялась великі червоні двері. Несподівано вони почули стукіт який йшов ізсередени . Двері почали рухатись, створюючи гуркіт, а кімнату заповнив дим. Цей дим йшов зсередини дверей. Несподівано Фаю щось схопило за ногу. Вона не могла навіть закричати від шоку. Дівчина розгублено подивилась на Ай та Подих Сонця розуміючи що це були не вони, і дещо незрозуміле саме зараз тримало її. Вона вже хотіла закричати, але у цей момент пролунав важкий тремтячий голос:
-….води…будь ласка.
У диму Фая з великими труднощами, але розпізнала людське обличчя, що було незвичайного блідого кольору і розмальовані незрозумілими візерунки, по яких повільно стікала кров. Черз хвилину незнайомець знепритомнів.

Ай швидко налила води у металеву миску. Вони усі разом сиділи біля непритомного незнайомця у незвичайному одязі на якому можна побуло побачити східні мотиви. Фая почувалась збентежено але у той же час зацікавлено. Ай віддала їй миску з чистою водою та рушник.
– Чому я? – перепитала Фая. Але так і не почувши відповіді почала обережно зтирати сліди крові з обличчя незнайомця.
Усі вони спочатку сиділи у тиші, Подих Сонця та Ай переглядувались між собою, наче щось не домовляли. Все ж таки Ай важко зітхаючи мовила:
– Я дійсно не знаю звідки він взявся. Я його не бачила вже дуже давно.
– Тобто Тінь до тебе просто так причепилась?
-Тінь? – перепитала Фая.
– Так, це Дух Тіней, – відповіла Ай.
Подих Сонця хотів щось додати, але незнайомець почав приходити до тями, і говорити щось зовсім не зрозуміле.
– А ти далеко забрався, – мивила до нього Ай.
Дух Тіней зупинив Фаю яка все ще продовжувала витирати обличчя від крові. Він відкрив очі і подивився спочатку на Фаю, потім на Ай і врешті на Подих Сонця.
– Це було важко, – мовив він.
-Ні! – не вірячи заперечив Подих Сонця. Але Дух Тіней лише посміхнувся. Фая нерозуміючи дивилась на цю німу сцену, яку здається розуміли усі крім неї. Несподівано Ай почала голосно сміятись:
– Повірити не можу, то ти потайки причипився до Подиху Сонця щоб знайти мене, а він навіть не помітив! – Ай продовжувала сміятись, а Подих Сонця ставав все більш серьйознійший. Фая все так само не розуміла, що трапилось.
Але в один момент усе різко змінилось, Ай нарешті заспокоїлась і уважно подивилась на Духа Тіней і на миску з, вже червоною від крові, водою.
– Хто цез зробив?
-Вони шукають тебе.
-Ми це знаємо, – відповів Подих Сонця.
-Ні, вони шукають тебе! – Дух Тіней вказав на Фаю, – вони вже знають. Тобі треба швидше повертатись додому.
Ай мовчки взяла з миски з водою рушник і приклала його до шраму на обличчі Духа Тіней. Вона закрила очі, було видно що Ай дуже зосереджена. Після того як вона прибрала рушник, на обличчі Духа Тіней більше не було жодної подряпини.
– Чому вони напали на тебе? – спитала Ай.
-Бо я знаю де двері.
***
Ай, Фая, Подих Сонця та Дух Тіней йшли по місту. Насправді разом вони виглядали досить кумедно, бо їх компанія складалась таким чином: Подих Сонця, який був майже у класичному сірому костюмі, Ай, яка ходили у дивному білому платті і Дух Тіней чий одяг нагадував традиційний японський театральний костюм. Серед цієї компанії виходило, що відрізнялась тільки Фая яка була у своєму звичайному одязі. Тільки що її светер трохи розтягнувся після прання, і тепер здавався знадто великим для неї. Всі вони разом йшли по великій, не дуже заповненій, вулиці. Фая напружено озиралась на людей, що проходили повз них, але жодна людина не звертала уваги.
– Вони дійсно не бачать…. – здивовано про себе мовила дівчина.
– Ти можеш відчувати як ми, і бачити те, що й ми, тому що у тобі знаходить Ай, – відповів їй Подих Сонця. Фая дійсно неочікувала що він з нею заговорить, бо на протязі всього часу хлопець майже не звертав на неї уваги.
– Та невже? – посміхнулась Ай до Подиха Сонця.
– Вони зазвичай більш спокійні, – пояснив Дух Тіней і, заспокоюючи, постукав Фаю по спині.
Подих Сонця лише посерйознішав щє більше, але нічого не відповів. Коли вони усі разом зпустились під старим мостом, що розташовувся не далеко від дому Фаї, Дух Тіней різко зупинився.
– Тут, – коротко мовив він.
Фая розгублено озиралась по сторонам але нічого не бачила, жодних дверей ніде не було, тем паче під невелечким мостом як цей. Дух Тіней дістав з широкого рукава свого халату маленьку коробочку з чорною фарбою і уважно подивився на стіну пусту камёяну стіну, а потім на Фаю.
-ЗУпинись ось тут, – звернувся він до Фаї, і вимазав пальці у фарбу. Та у в цю ж мить усі звуки навколо почали переплутуватись та змінюватись. Здавалось наче уся реальність кудись попливла, у Фаї навіть запаморочилась голова. З усіх сторін їх оточили ті самі дивні істоти, що до цього переслідували Фаю та Ай у кафе.
– Занадто жваво, – мовила Ай.
-Жваво, – у відповідь пролунав настільки знайомий для Фаї голос, що вона не могла повірити сама собі, тому їй було страшно озиратись.
– То ти вже не боїшся показуватись? – звернулась Ай, до цього голосу, але ніби Ай і не існувало, голос пролунав до Фаї.
– Не боїшся показуватись? – це питання пролунало у саме вухо Фаї.
Вона, все ще не озиралась, і була єдиною хто стояв спиною, дівчина намагалась опанувати себе.
– Не розмовляй з нею! – Крикнула Ай до Фаї, але голос її почав розчинятись у повітрі. Увесь простір змінився і став розхитуватись наче хвилями. Людоподібні істоти, тим часом, знову створювали лабирити з невідомої матерії схожої на павутину.
-Розмовляй з нею! – повторив відомий Фаї голос.
– Я знаю хто ти, – Фая нарешті повернулась, але побачила навіть не те, що очікувала. Як вона і здогадувалась, це була Мія, дівчина яку Фая вважала своєю найближчою подругою. Мія тепер не виглядала як людина, на ній була чорна незвичайна одежа, обличчя тепер було вкрито червоними та чорними плямами, здавалось навіть колір очей відрізнявся. Фая ніколи не впізнала б свою подругу зараз, але голос. Голос Мії завжди був витонченим та ніжним, іноді вона просто слухала її, Фаї не треба було бачити Мію щоб її впізнати, Мія це був її порятунок, голос який розмовляв з нею. Усі голоси, та все, що було сказано повторювалось відлунням, тому вона продовжувала чути «Хто ти, хто ти, ти…?»
-Відлуння, – сама відповіла на своє питання Фая.
– Відлуння, – підтвердили їй.
Поки Мія і Фая Розмовляли, Дивні істоти вже взяли в полон Ай, Подиха Сонця та Духа Тіней. І Тільки зараз Дівчина побачила, що її друзі їй щось казали, але вона нічого не чула. Наче усі вони були десь далеко.
– Не розмовляй з нею, – ледве-ледве до неї пробився голос Духа Тіней, він вже був майже повністю поглинений коконом із білої матерії, а на його обліччі знову проступила кров.
– Розмовляй! – Потужно пролунало з усіх сторін, і тепер Ай та Подих Сонця теж опинились у коканах. Фая почала панікувати, але вона помітила… Вона помітила, що Мія насправді плакала. По її дуже блідому стомленому обличчю, ледве помітно, текли сльози.
– Вибач, – мовила Фая, – Вибач мене! – вже закричала вона.
В цей момент вони опинились у лісі.
***
Вони усі опинились у лісі посеред великої галявини, де їх оточили звуки живої природи і вже не було ніякого звукового спотворення. Недалеко від них було видно декілька дверей різних кольорів. Фая зосереджено продовжувала дивитись на Мію, яка розгублено почала озиратись по сторонах. І у той самий момент дивні створіння стали замотуватись у свою власну павутину. Відчувши послаблення Ай, Подих Сонця та Дух Тіней швидко звільнились з коконів. Нарешті звільнившись з полону, Ай взяла за руку Подих Сонця і заспівала:
– Вийшла Ніч, вийшли Зорі, і не чуть вже Птахів,
Місяць плив, наче в морі, колихав Дітлахів.
Вийшла Ніч, тай й співала, крізь пітьму і кріз Тиш,
Вийшла Ніч, тай й не спала, поки ти, тихо спиш.
Коли вона почала наспівувати цю мелодію, двері, що стояли посередені лісу, по черзі відчинились, і з них вийшли дівчата, у білих сорочках, з якими Фая танцювала раніше. Вони швидко підхопили Ай, Подиха Сонця та Духа Тіней і продовжували співати разом з Ай. Стрімко ця пісня захопила увесь простір навколо. Дівчата та друзі Фаї розмістились навколо Фаї та Мії, дивні стовріння розчинились, залишили від себе лише сліди від павутини. Фая підійшла до Мії і міцно обійняла її.
– Вибач, що не чула тебе по справжньому, – мовила вона тихо. На очах Мії все щє були сльози.
-Вибач, – повторила Мія і почала повторювати пісню, що лунала навколо.
Фая міцно заплющила очі, а коли відкрила то виявилось вона обіймала тільки тканину, її подруги поряд більше не було. Лише голос Мії продовжував співати. Потім дівчата у білих сорочках одна за одною зникли, залишивши після себе щільний туман.
Фая сіла на землю та заплакала, Ай поспішаючи підійшла до неї.
– Ти й є моє повернення додому, – мовила Ай до Фаї і міцно обійняла дівчину.
Подих Сонця та Дух Тіней теж підійшли до них.
Фая та Ай сіли одна навпроти одної. Ай заспокоюючи гладила дівчину по спині.
– Я обіцяла що ти навчишся літати, для цього тобі треба лише стати щасливою.
Ай взяла у руки обличчя Фаї, і ніжно посміхнулась. До них підійшов Дух Тіней, він знову дістав свою фарбу щоб намалювати символи, але його руки ледве слухались, бо сильно тремтіли через поранення.
-Я допоможу, – відповів Подих Сонця, і намалював на обличчях Фаї та Ай два символи.
– З поверненням додому, – мовила Ай.
Усе навколо охопило сяйвом.
***
Був пізній ранок, навіть сонце у цьому забудованому місті, вже наполегливо проривалось у вікно. Хтось спокійно спав під ковдрою закутавшись з головою, щоб врятуватись від ранкових сонячний променів. Всюди на подушці і навколо ліжка лежало пірья. Час незупинно йшов і ось вже продзвенів будильник. Дехто під ковдрою незадоволено потягнувся і висунов з під ковдри одну ногу. Будильник продзвенів ще раз, і впав з ліжка. Рука, що висунулась з підковдри, схопила маленьку чорну коробочку, переплутавши її з телефоном.
Через деякий час, сонна Фая ледве стояла у ванні та чистила зуби, на голові її теж були сліди від пірья, але вона цього навіть не бачила. Скло запотіло через гарячу воду, яку наповну увімкнула дівчина, тому сонна Фая нічного не помічала. Вона рукою протерла скло тільки коли вже було потрібно витерти обличчя. Нарешті дівчина побачила своє відображення та застигла на місці. У дзеркалі була не вона… навпроти неї стояла Ай…. Пригадуючи все, що з нею трапилось, вона подивились на свої руки… Коли вона це пригадувала, Фая зрозміла, що увесь цей час вона і була …
Фая несподівано почула гуркіт у спальні. Дівчина дуже швидко заскочила в кімнату, намагаючись зрозуміти що сталось. Її вікно було повністю відчинено, наче хтось через нього влетів, на підлозі лежав відламаний карниз і ваза з квітами, які дивом вціліли. Натомість у ліжку під ковдрою дехто ховався, заплутавшись у шторі. Несподівано цей хтось заворушився. Звідси висунулась знайома голова. Фая оніміла від несподіванки. На ліжку, трохи розгублено через свій вигляд, сидів Подих Сонця, але він швидко опанував себе і, ніжно посміхнувшись, мовив:
– Я буду вчити тебе літати.
Фая, зі сльозами на очах, обійняла Подих Сонця.
-Я вдома.