Гадюшник “Семиока”, Нечурів

Гадюшник “Семиока”, Нечурів.

Уривок з путівника

Мандрівник, що прямує з Неходи до Велькова, має дістатися Нечурівської переправи до сутінок. Жоден човняр з пристані не вирушить до лівого берега після заходу сонця. Справа не лишень в чудовиськах, які вночі причалапують з лісу до води втамувати спрагу, а й в чарівних піснях  русалок, що іноді виходять з Дайнавора на правий берег і сідають співати прямо до човнів – зазвичай вони так нахабніють за чарівної повні.

Я дістався Нечурова опівдні, на двадцять перший день явня. Ставши на пристань, я відразу побачив на кручі шинок Семиока, про який мені розповіли мандрівники у Неході. Завваживши лиху вдачу його відвідувачів, серед яких часто можна зустріти харцизів, відьом та послідовників культу Чорного Вужура, ніхто не називав це місце шинком – всі як один використовували слово “гадюшник”. Втім так само його назвав човняр, який перевіз мене через Дайнавор.

Попри таку славу, невибагливий подорожній знайде тут стайню, лазню, лаву з відносно чистою ковдрою в загальній залі для ночівлі та що-небудь щоб втамувати голод. Зі своїми наїдками сідати за стіл можна лишень якщо гість візьме щось випити: на вибір є кисле пиво, ще кисліше вино та відьомські наливки, які п’ють лише змії та чаклуни. Завжди можна замовити рибні страви і риба буде свіжою. За нагоди, раджу спробувати печеню з вугра з морквою, цибулею, пастернаком та грибами.

Господар гадюшника, а заразом і місцевий чаклун, якого в Нечурові кличуть на ймення Яс, суворо слідкує за порядком. Покараним буде кожен, хто влаштує бійку, потрощить майно, крастиме або шахраюватиме, проклинатиме або зловрочитиме, скаже щось лихе про святих кумирів або поважного господаря Семиоки. Чув, що порушники швидко опиняються за порогом або ж у великій сірій печі. Останнє, скоріш за все, неправда. Хоча людину до печі у гадюшнику покласти можна, якщо вона, звісно, правильно сяде на лопату.

Ясові допомагають три його дочки-зміївни, лазник та домовик. Нечисть у гадюшнику не ховається але відвідувачів не займає. Ображати помічників не можна, особливо домовика, який має звичку вночі зтягувати ковдри з гостей, що занадто голосно хроплять. Загалом заночувати тут можуть не більше двадцяти гостей одночасно. В день, коли я прибув до Семиоки, інших мандрівників у закладі не було.

Ехес-сь! Люцьс-ским духом запахло, – засичав Яс, варто було мені лише зачинити за собою двері, – заходь, подорожній, сідай до мене за стіл. Час перейти від справ до страв. Частуйся і не дивуйся – я знав, що ти прийдеш-ш. Я на тебе чекав.

Я уклінно подякував господареві і сів за стіл навпроти нього. Зміївни швидко принесли гарячий обід, слухняні до повелінь, які їм давав батько. Тим часом друга Ясова голова пихкала з люльки зеленим димом. Бурштинові очі середньої голови були спрямовані на мене. Я їв, вдячно нахвалюючи смачні страви. Господар же гостинно цікавився чи не тяжким був шлях, що бачив в лісі. Коли ж переконався, що дістався я Нечурова без пригод, почав розважати мене розповідями, а молодша зміївна тихо заспівала. Скоро їй стали підспівувати сестри:

Ой до раю-вирію

Дайнавор розлився

Ой чекаю-вірую

Тебе у обійстя

Ой чекаю-вірую

Та й на бережечку

Ой чи несе хвилею

Човен твій здалечка

Ой чи несе хвилею

Радістну новину

Ой чи не забув мене

Як зоря хмарину

Ой чи не забув мене

Через чари злії

Ой чи відьма приверне

Тебе як зуміє

Ой чи відьма приверне

Чи русалка з плеса

Ой співання чарівне

Сльози мої несе

Ой співання чарівне

Та моє сильніше

Най же лихо омине

Милого полишить

Ой до раю-вирію

Дайнаворко ллється

Ой чекаю-вірую

Милий повернеться

Яс розповідав про речі дивні і давні. Про те, як в лісі виріс чарівний Дуб-прадуб, верхівкою вище хмар. Як Перун вразив страшну Семиоку золотою блискавицею. Як мешканці лісу і річки зруйнували кам’яну гать, що збудував Нечур вище переправи. Як русалки перевертали човни гарних рибалок, що йшли до Дайнавору, не маючи оберегу. Та мене цікавила одна історія, заради якої я прийшов до ясового гадюшника.

Я знав, що ти запитаєш-шс, – Яс повільно втягнув дим з люльки і видихнув його ніздрями усіх трьох голів, – Так само, як тоді, я зрозумів, що зле буде, якщо я почую сповідь Яромисла, і що мені треба якнайшвидше полишити таємну зустріч чорномічених, тепер я знаю – я маю повіс-сти тобі усе. Бо ж маю дар віщування. Знання того, що тут трапилося – наче чарівна жарина. Кинь її аби-де – все навколо згине в пожежі. Дай її в дбайливі руки і морок відступить. Твоїм чесним помислам і благому серцю я віддаю цю повідь. Подбаєш-бо про благі плоди. Так буде. Я це знаю.

Легенда про Яромисла, таємне товариство зачинених шинків і появу чорномічених.

Коли Яромисл повернувся з війни, то не спав підряд сім ночей. Їжа йому була не до смаку. Не до втіхи були дружина й діти. Ходив він по двору вдень і вночі змарнілий та злий. Батраки та худоба оминали його, бо запальним став його норов. Ставалося з люті розтрощить Яромисл щось на своєму шляху чи штовхне когось що є сили, а потім відразу йому шкода стає, що з свого дурного гніву біди наробив. Серцем ненавидів себе, але ж що робити із своєю люттю – не знав.

А часом бувало як загукає, як закричить страшним голосом: “Рятуйтеся! Лихо йде! До зброї, хто має сили! Всі інші добрі душі, рятуйсь!” Так, волаючи, бігав Яромисл з диким взором, тримаючи в правиці списа. Часом ввижалося йому щось у темряві ночі і він жбурляв списа, так ніби мітить у ворога. В цей час серце його калатало, зуби цокотіли, а дихав він швидко, як пес на ловах. Варто Яромислу було отямитися, як відразу ставало йому соромно і ні з ким розмовляти про скоєне він не хотів.

Страшно було дружині його, Мирославі, поруч із чоловіком. Страшно за себе та за дітей. Втім любові до Яромисла в неї менше не стало. Хотіла зняти з нього те прокляття, що приніс з собою він з каганського краю. І чи то чари були? Хтозна… Бо чаклування, заговори і молитви ворожок, відунів, та цілителів мало давали користі. Так само як і зілля. Щоб скласти різні обереги, стало мало однієї скрині. Часом, не маючи сил терпіти безсоння, вип’є Яромисл кілька різних зіль відразу і валиться на постіль, як колода, та й спить дві доби підряд. Одного разу ледь не отруївся насмерть. Відтоді зілля від нього ховали.

Дарма намагалася Мирослава дізнатися в чоловіка, що трапилося в поході, звідки на його тілі з’явилися чорні хвилясті мітки та що його так жахає вночі? Чому він здригається, коли падає на нього тінь воронячого крила? Мовчки сидів Яромисл. І лише по його блідому обличчю було видно, як йому зле від тих спогадів.

Жив Яромисл на своєму хуторі на узліссі. Якось завітали до нього товариші, дружинники князя Доброслава. Побачивши, як занепав тілом і духом їх побратим, вирішили забрати його з собою до Станців. Звідти Яромисл повернувся на возі п’яний і ніби вдоволений.

Відтоді взяв за звичку Ярко щодня пити мед, бо вважав, що опісля йому спиться краще і настрій поліпшується. Дуже швидко однієї чарки йому стало замало і став господар напиватися. В медовому мареві проходили дні Яромисла. Байдуже спостерігав він, як занепадає його господарство. Марно Мирослава намагалася вмовити чоловіка полишити згубне пияцтво. Із похмурою впертістю зводив себе Яромисл до могили. І це йому майже вдалося.

Якось, напившись меду, вирішив Яромисл проїхатися верхи. Узявши свого списа та батога, хитаючись пішов він до стайні, забувши, що його рудий огир люто ненавидить п’яних вершників. Підковані копита промайнули в повітрі і від стрімкого удару Яромисл вилетів зі стайні та й впав, проломивши спиною тина. Здійнявся лемент! Господаря без пам’яті занесли до дому, із жахом розуміючи, що Ярко може відійти на той світ, так і не оговтавшись.

Але боги у Вирії певно вирішили, що зарано чоловікові землю лишати. Через дві доби Яромисл розплющив очі і попросив принести пити. Коли діти принесли йому води, він розсипався кволими прокльонами і звелів дати йому меду. Сам піти до діжки він сил не мав. Але Мирослава заборонила будь-кому давати господарю мед. Ні лайкою, ні благаннями Яромисл не зміг зламати жінчиної волі. Його самого, зламаного, чекали довгі зимові місяці, сповнені болю, лихоманки і нічного жаху. На щастя, весь цей час він був не один – Мирослава постійно була поруч.

Як настала весна, вийшов Яромисл із хати на подвір’я. Вдихнув свіже повітря, що ще пахло снігом, відчув тепло сонячного проміння на обличчі і полегшено зітхнув. Обійшовши двір, господар із синами пішов узліссям до озера. Переступаючи через струмки та калюжі, вони йшли повз високі дуби. Відчувалося, як простір спрагло сповнюється теплом і співом шпаків.

Ідучи, Яромисл і собі почав наспівувати:

Гей бурмило де є ти

Борті треба ставити

Рій, мов відьми мотовило

Борті підіймай, бурмило!

На що діти радісно заспівали:

У барлозі добре спати

Сил не маю підіймати

Як тривожно рій гуде

Розбудіть як мед буде!

Яромисл зупинився, здивовано дивлячись на велику дубову колоду на землі. Поруч лежало в багнюці ще дві такі колоди.

Що ж це коїться, діти мої? Бачу, ці борті не підіймали більше року.

Татусю, не сваріться! Ніхто крім Вас на хуторі не знається, як збирати мед. А ми б і хотіли підняти колоди, та сили не маємо, бо малі ще!

Так то ж було торіч! А за зиму я послабшав, а ви зміцнішали! Зараз ми ці борті підіймемо – тільки вважайте, що мої зусилля тут майже ні до чого. Нумо! Знайдіть мотузку!

Яромисл підняв колоду і ретельно почистив її ганчір’ям. З під бруду проступили чарівні знаки роду і сонця. Завдяки ним деревина анітрохи не зіпсувалась. Діти знайшли мотузку і дали батькові. Яромисл прив’язав її до борті, перекинув через гілляку, схопився зручніше і гукнув:

Разом! Підіймаймо!

І він руками потягнув борть на мотузці догори. Вмить перед його очима спалахнули яскраві плями, плечі напружилися і затремтіли, а колода ледь-ледь піднялася над землею. Зрозумів Яромисл, що колишньої сили в руках немає, але кидати борть він не хотів. Перекинувши мотузку на плече, він уперся ногами в землю і повільно пішов. Його малі сини вхопилися за мотузку перед ним і теж старалися тягнути як могли. Таким чином колода піднялася високо до зручного розгалуження кремезних дубових гілок.

Прив’язавши кінець мотузки до молодого дубочка, Яромисл впав на землю і засміявся:

Це бортисько майже переважило мене! Добре, що на допомогу мені прийшли чи то велети, чи то мої любі діти! Вічно я плутаю!

То ми, татусю! Страшні лісові велети! – відповіли малюки, – А звати нас тепер Вернидуб і Шумигай!

Он як! Цікаво, скільки кроків знадобиться двом велетам, щоб принести мені з дому молоток і кілочки? Рушайте швиденько! Закріпимо цю борть! Тільки обережно, не розтопчіть тина!

Діти радісно перегукуючись, помчали додому. Яромисл сів на колоду відпочити. Раніше він би насолоджувався погожим днем та доброю працею, але зараз щось тримало його в напрузі, як ту мотузку з колодою на дереві. Щось треба було почати робити знову, аби тільки відволіктись від того незрозумілого душевного напруження.

З-за дерев долинули кроки і до Яромисла вийшла безкрила виріянка Ольмиріна із жовтим згорнутим вітрилом у руках. Підійшовши до колод вона привітно вклонилася, змахнувши руками, від чого її латане вбрання майнуло в повітрі, наче два сірих крила. Яромислові стало не по собі від цього видовища. Йому захотілося аби чаклунка пішла, але та тільки всміхалась:

–          Вітаю тебе, Яромисле! Маю щастя бачити тебе за справою твоєю любою! Бо ж сумно мені було минати ці борті, залишені на землі. А тепер то буде і тобі, і бджілкам радість!

–          Здорова будь, чаклунко, – ввічливо відповів Ярко дещо настороженим голосом, – мені теж не до душі, аби борті не при справі були. Врешті, мед сам себе не збере.

–          Правду кажеш! Однак же я бачу, що тішить тебе ця добра праця! Яко же і мене робить щасливою вільний політ!

–          Політ? – здивувався Яромисл, – хіба ж твої янгольські крила не полишилися у Вирії?

–          Нехай! Дарма, що я не маю своїх крил в цьому світі! Дивись!

Ольмиріна змахнула вітрилом і полотно напнулося в сонячних променях великим яскраво-жовтим крилом. Втім, тінь від цього крила-вітрила впала на обличчя Яромисла і той аж підскочив.

–          От дурна! – гримнув він, а потім додав спокійніше, – нащо ти махаєш переді мною своїм старим вітрилом? Як не махай, а не злетиш вище куща терену.

–          Не вище куща, але так само швидко і вільно, наче вітер, що дерева гне! – очі Ольмиріни радісно спалахнули, вона почала кружляти, аж пір’я з волосся полетіло. Разом вона спинилася і промовила:

–          Чи знаєш ти, що коли вітер напинає вітрило твого човника і несе тебе над озером, то відчуваєш невимовну свободу і насолоду рухом – таку як і під час польоту. Я це знаю, вір мені, друже. Ніщо в цілому світі не зрівняється з цим відчуттям. Я вже вкотре ходжу на озеро через узлісся, щоб упіймати вітер у вітрило і полетіти над водою. А сьогодні подумала: чом би не навчити Яромисла літати? Чи не пішло б твоїй душі це на користь, друже…

Варто тільки Яромислові була почути ці слова, як його зір затьмарився і він вже знов стрімголов летів в морські хвилі. Солоне повітря жахливо засвистіло повз його обличчя. Ярко, у відчайдушній спробі втриматися від падіння, спробував ухопитися руками за порожнечу і впав на землю з колоди.

Отямившись, він миттю скочив на ноги. Ольмиріна була поруч. Яромисл чітко бачив її обличчя із сірим пір’ям, що починало рости на лобі та вилицях і врешті губилося в світлому волоссі. У сірих очах виріянки не було насмішки чи осуду – тільки турбота.

–          Пробач мене, Яромисле, – сказала вона, – не гнівайся, а приходь сьогодні на заході сонця до шинка у Станцях. Досить ти вже носив цей жах. Час шукати шлях до свободи.

Дико глянув на неї Яромисл та побіг додому. Моторошно йому було і соромно за самого-себе. Не знав він, що з ним коїться і думати про це боявся. Більш за все йому хотілося напитися. Але того вечора йому пощастило: меду ніде в домі він не знайшов. Згодом трохи заспокоївшись Яромисл вирішив, що годі марно боятися, і мужньо пішов у Станці.

 

У шинку зібралося строкате товариство: люди, напівлюди, чаклуни, вовкулаки, змії, велети та й інша велика і дрібна нечисть. Шинкаря видно не було, як не було і будь-яких напоїв у гостей.

Велет Гудибаґ сидів біля печі, ледь не дістаючи головою до стелі. Побачивши Яромисла, він гучно промовив:

–          А ми вже збиралися зачиняти двері, ледащо! Не дурій, Яромисле! Хіба не бачиш, що ні в кого з нас не має ані кілочка! Ти ж цим списом всіх нас переколеш! Полиш його, будь ласка, в сінях, доки я його тобі куди поглибше не встромив! Отак-то! Тепер заходь і сідай поруч з чаклункою. Можеш просто слухати і дивитися, все одно нічого ти сьогодні нам не розкажеш.

Ольмиріна посунулася на лаві і Яромисл сів поруч із нею. Двері зачинили на засув. Всі принишкли і дивилися на Гудибаґа. Тоді велет сказав:

–          Всі ви не дарма опинилися в цьому запертому шинку. Кожен з вас має що розповісти, але тримає це при собі через недовіру. Через недовіру до нас, до себе, до світу, до святих кумирів і до доброї долі. І через це страждає. Знайте же, я зібрав вас всіх тут через довіру. Може хтось з вас зневірився, як зневірився і я колись у собі. Але сьогодні ви побачите диво. Звичайне диво, яке може створити кожен з нас. Диво, що сталося зі мною. Диво зцілення. Диво довіри до себе. Диво любові до себе. Диво вдячності собі.

 

Яромисл тривожно оглянув товариство. Хтось так само занепокоєно озирався на всі боки. Де-хто сидів похмуро, опустивши очі додолу. Були серед гостей ще ті, хто дивися на велета ясними очима із незрозумілою Яромислові довірою.

Перед усіма встала зміївна. Вона привіталася і почала розповідати про те, як вона тікала  від велетів, що зруйнували зміїний зимівник. Дивно було Яромислові слухати про темну печеру, сповнену сплячих плазунів. Про те, як молоти проломили двері до печери і, як в неї увірвалося морозне повітря. Двоє гірських велетів у шоломах з рогами вломилися досередини і почали трощити хребти та голови поснулим зміям. Зміївна, не розуміючи, чи прокинулася, чи ще спить змогла вислизнути з печери і побігла засніженим узгір’ям.

 

Серед зими їй довелося тікати від вовків, марно просити допомоги у людей і, врешті, їй вдалося залишитися чорною наймичкою у відьми. Зміївна вела свою страшну оповідь тихим голосом, що час-від-часу переривався протяжним зітханням. Якийсь час вона просто стояла, схиливши голову набік і затуливши обличчя долонями. Врешті, зміївна сказала, що тепер вона вільна. Їй вдалося втекти від відьми і навіть звільнити дітей-бранців. Але відтоді їй стало страшно бути в печерах. І з тих пір жодної зими вона не зимувала з іншими зміями.

–          І відтоді іноді я сумніваюся: чи прокинулася я, чи досі сплю в печері. Бо все, що трапилося зі мною – так невимовно жахливо. Це так страшно…

Запала тиша. Зміївна стояла мовчки, обхопивши себе руками. Тоді велет повільно промовив:

–          Так, це страшно. Те, що сталося з тобою – невимовно жахливо. Те, що сталося з тобою в минулому – лишило моторошні спогади. І як би не було тяжко тобі ділитися цими спогадами, якими страшними б вони не були, ми вдячні тобі за це. Дякую тобі.

Серед гостей розлилася хвиля тихого благодаріння. Яромисл і сам був зворушений розповіддю. Він бачив, як одні присутні схвильовані і як щиро вдячні інші. Зміївна так само стояла мовчки. Гудибаґ продовжив:

 –          Дякую тобі. Будь ласка, скажи нам ще: чи страшно тобі тут? Чи страшно тобі зараз?

Зміївна підняла очі і оглянула товариство. Було зрозуміло, що розповідь була для неї зовсім не легкою, від чого вона виглядала втомленою. Але в очах її було видно надію.

–          Дякую, – тихо прошепотіла Зміївна і в долонях її засяяв чарівний тризубець.

 

Ярко повернувся додому в задумі. Вочевидь, він став свідком дива і, скоріш за все, справа була тут не у чарах. Можливо, все йшло з тих прадавніх легенд про благе серце, яке боги вважали найціннішим даром у всьому світі. Яромисл не мав на це відповіді, але відтепер він був сповнений надії на зцілення від прокляття.

 

Впродовж наступних днів він взявся приводити до ладу господарство. І навіть якщо щось жахливе марилося йому, чи охоплював жах уві сні, відтепер Яромисл вже не відчував тієї безвиході, що раніше. Рідним він тепер казав, що на війні він пережив страшні речі і відтепер має боротися із жахіттями. Але має пройти час і все це мине.

 Одного дня, перед Яромислом на кущ сів жайворонок і проспівав:

–          Ярку-Ярку, поспішай! До шиночку вирушай! Завтра на заході сонця в Чарнигороді! Чекаємо!

Яромисл знав, що пташки слухаються Ольмиріну і часто стають її посланцями. Він подякував жайворонкові, осідлав свого рудого огира і помчав до Чарнигороду.

 

Цього разу все було так само. Шинок зачинили. Слово тримав велет Гудибаґ. Один із гостей із важким серцем розповів свою жахливу історію.  Всі уважно слухали і у кінці дякували сміливцеві. Врешті, оповідач починав щось розуміти, від чого ставалося диво і всі відчували полегшення. Диво знову супроводжувалось появою сяючого чарівного знаку.

 

Яромисл все більше сповнювався надією.  Сон його покращився. Справи в господарстві пішли на лад. Не було й дня, щоб Яромисл не казав Мирославі слова вдячності та любові. А коли ставалися раптові напади жахливих спогадів, Ярко не лютував і не соромився, а навчився переводити все на жарт.

 

Вже більш ніж з десяток зустрічей товариства закритих шинків відвідав Яромисл. І врешті задумав поділитися зі спільнотою своєю страшною бувальщиною. Якось ходив він по пасіці, міркуючи про це, аж раптом побачив свого батька. Він струснув головою і зрозумів, що перед ним дух-помчник, Пасічник. А схожий він був і на батька його і на діда одночасно, бо з Родом була пов’язана сутність цього духа.

Яромисл пригадав, що до сих пір жодна бджола не вкусила нікого з його родини. А про надзвичайний смак цьогорічного меду і говорити годі. Ярко вклонився охоронцеві пасіки, а той в свою чергу прогудів:

–          Тобі дякую, Яромисле, що не залишив родинну справу і сам не занапастив себе ні у пияцтві, ні у чорній зневірі. Відтепер маю надію, що і діти твої полюбили бортницьке діло. Дуже пишаюся тобою! Але будь обережний, розповідаючи про горе, що спіткало тебе на війні.

–          Про що саме ти хочеш попередити мене? – здивувався Яромисл.

–          В тобі не тільки розбите серце і жахливі спогади, Яромисле. Знай, лихі чари ти носиш у собі. Небезпечні та потужні чари. Чорні мітки на твоєму обличчі, руках і спині саме від них.  Але сила твого духу не дають їм взяти над тобою вгору. Сподіваюсь, колись ти їх здолаєш. І може й правда, що ліпше тобі бути в цей час серед доброго товариства. Бувай щасливий, Яромисле!

Пасічник загудів і розсипався серед лісу роєм бджіл, залишивши Яромисла в задумі. Всю ніч йому снилися жахіття. А вранці він обійняв і поцілував Мирославу. Подякував за все добре, що вона йому зробила і попросив пробачення за всі його страшні вчинки. Вони разом з дітьми сіли на лавці біля ганку і Яромисл розповів, як він на чолі сотні мав перебити всіх напів мертвих чудовиськ в околицях портового міста Кух.

Чорнокнижник, що плодив цих потвор, щоразу брав бранців. І варто було дружинникам князя взяти його в оточення, як він злими чарами створював хмару мороку в якій перетворював бранців на чудовиськ, а сам тікав. І все починалося з початку.

Якось Яромисл з товаришами оточив чорнокнижника на узбережжі моря. Знову перед вояками постала хмара мороку, з якої долинали стогони бранців. Дружинники стали просити Яромисла рушити за чаклуном у хмару і врятувати нещасних полонених. Не хотів сотник наражати своїх побратимів на марну небезпеку, але й самому йому хотілося врятувати заручників і покінчити з лиходієм. Вагався Яромисл і врешті вирішив.

 

Він і десять його товаришів рушили до хмари. Не розповів Яромисл, що сталося у хмарі. Тільки сказав, що смертельно поранив чорнокнижника списом і чаклун, в марній спробі втекти, злетів у небо на чорних крилах, прихопивши з собою Яромисла.

Перед тим як впасти у море, сотник побачив, що хмара розвіялася, десятеро його побратимів мертві, а решта його сотні б’ється з чудовиськами, на яких перетворилися полонені. Отямився він уже на березі у великій скорботі. Й досі карає себе, що повів своїх людей до загибелі.

Але тепер він вдячний долі, що може так сидіти зі своєю коханою дружиною і любими дітьми, які врятували його з виру зневіри. Тепер в нього є надія, що все буде добре.

Так говорив Яромисл своїм любим рідним і ніхто не міг втримати сліз. Аж тут на тин поруч з ними сів крук і хрипко заспівав:

 –          Ярку-Ярку, поспішай! До шиночку вирушай! Через три дні на заході сонця в Нечурові! Щасливої дороги!

Яс замовк і затягнувся люлькою. Схоже було, що він скінчив. Але я попрохав його розказати, що було далі.

–          Мене у шинку не було. На Сш-щастя моє. Бо коли двері відчинилися, всі усередині були прокляті. У кожного на обличчі були чорні мітки. Таємне товариство зачинених шинків скінчило своє існування. Настав час горезвісного товариства чорномічених. Хоча горезвісність цих проклятих значно перебільшена. Жодних переконливих доказів, що вони поширюють своє загадкове прокляття, я не знаю. Навпаки, їх спільноту складають сильні духом звитяжці, які дали слово разом подолати прокляття. І на цьому шляху, вони зібрали велику кількість знань про природу лихих чар і багато проклять було розвіяно завдяки їх старанням.

Але бачиш-ш, ця історія не про прокляття. Чи тобі так не здається?