ГОРГОНЕЙОНИ

В океанських велетнів Рани та Егіра було дев’ять дочок, яких називали Дівами Хвиль. Всі в Норвеґу знали про це. Але ніхто не знав про ще одну Хвилю. Боги, чомусь, прибрали її ім’я із саг про себе. Знати про неї було дозволено лише обраним. Звали її Медуза Горгона. А обрані називали себе «Горгонейонами».

1.

З дзеркала із чорного обсидану на нього дивився сторічний дід. Дев’ятий рік добігав кінця. Разом із ним добігало кінця і його перебування у цьому світі. Знову. Відтоді, як він вперше відрубав голову тій потворі, його життя розділилося на шматки, розміром дев’ять років кожний. Щоразу, коли його меч зносив її голову й він робив ковток її крові, його тіло чарівним чином відновлювалося до двадцятирічної відмітки життя. Та за дев’ять років після цього воно перетворювалося на стару, виснажену оболонку. Гуннар потягнув носом повітря й по його зморщеному обличчю пробігла хвиля гидливості. Від нього смерділо пліснявою й гниллю. Так смердять мертві. Погляд знову впав на своє відображення. Тонкі, безкровні губи витягнулися у зневажливій усмішці. Не думав він тоді, що безсмертя, яке вона йому пообіцяла в обмін на те, що він вб’є коханку її чоловіка, буде даватися такою ціною. Брехлива морська жаба. Жінкам не можна вірити. А жінкам Богиням і поготів.
Два тижні тому він з жахом виявив пасмо сивого волосся на своїй голові. А вранці наступного дня, до Хофа, звідки кожні дев’ять років починався похід їхнього товариства за головою потвори, прийшов Грейдмар.
— Гуннар хевдінг, останній прибув, — долинув зі Скельної зали голос молодого Ульві.
Не встиг він закінчити речення, як стіни печери здригнулися від гучного реву. Відштовхнувши у бік молодого вікінга, Атлі величезною волохатою горою вкотився в приміщення. Скинувши на підлогу важкий, просяклий вологою плащ із ведмежої шкіри й тицьнувши шолом стіварду, що непомітно опинився поруч, Атлі обвів веселим поглядом присутніх.
— Ще місяць тому воно почало рухатися, — усміхнувшись, здоровань задрав лівий рукав сорочки і явив присутнім своє могутнє, наче стовбур дерева, передпліччя з витаврованим на ньому зображенням жіночої голови. Гадюки, що замість волосся обрамляли неймовірно красиве обличчя жінки, дійсно ворушились. Чорні діти Йормунганда — Світового Змія, не зупиняючись переплітались між собою наче в якомусь, лише ним відомому, чарівному танці. — А коли оце почало скажено свербіти, я, не чекаючи сокола з повідомленням, вирушив у дорогу.
— Та все ж таки сокіл Грейдмара тебе наздогнав, брате. Бо інакше як би ти знайшов дорогу до нашого Хофа, — Гуннар вийшов зі зброярні й, розвівши руки для обіймів, пішов на нового гостя.
Печера вмить зменшилася у своїх розмірах. Гуннар був вищим за новоприбулого на голову і явно відрізнявся тілобудовою. Якщо Атлі нагадував собою бика в ведмедячій шкурі, то хевдінг, хоч і виглядав глибоким старим, був, проте, дуже гарно складений. Його рухи ще були повільні й виважені. Наче рухи велетенської лісової кішки, яка чітко розподіляє їх, підкрадаючись до жертви. Тож коли друзі обійнялися, у присутніх склалося враження, що зітнулися чорна гора з білою скелею.
— Твоя правда, хевдінгу. Якби не сокіл, то через його гриби, я б точно пропустив цю розвагу.
Погляд одноокого, зморщеного карлика, що сидів на кріслі по праву руку від місця хевдінга і якому призначалися останні слова, зустрівся з насмішкуватим поглядом Атлі.
— Ніхто не повинен знати де знаходиться Храм Горгони, поки не настане час і зірки не призвуть горгонейонів, — від скрипучого голосу Грейдмара здалося, що повітря в печері пішло тріщинами, як розбите дзеркало. — Тіла братів міцні, як сталь їхніх мечів, але дух їх може піддатися сумніву. Згадай Орма. Чи не ти рубав йому руку зі знаком товариства на попередньому обряді?
Згадка про ту подію на мить затьмарила обличчя Атлі.
— Він був моїм другом, чаклуне.
— Він був нашим братом, Атлі. Та він зрадив нас. І це через нього загинув брат Уггі, — подав голос один з сидячих за столом, рудобородий, з посіченим глибокими зморшками й павутинням татуювань на задубілому від морського вітру обличчі, воїн.
— Що робить зраду ще болючішою. А щодо Уггі, то сподіваюся, що валькірії швидко віднесли його за стіл Валгалли. Вітаю тебе, Торіре. Радий бачити, що старій Ран досі не вдалося накинути на тебе й твій корабель свою чарівну сітку.
Вони обійнялися, після чого Атлі пройшов до столу й всівся на порожнє крісло по ліву руку хевдінга. Його пильний погляд з-під густих брів застиг на двох незнайомцях, що сиділи на протилежному кінці столу. Дочекавшись, коли хевдінг займе своє місце за столом, вікінг мовив:
— Бачу нові обличчя в нашій ватазі. Чи не занадто це молоді воїни для нашої справи, Гуннаре?
Хевдінг лише посміхнувся у відповідь, беручи ріг зі скіром із рук стіварда.
— Ти сумніваєшся у виборі Богів, Атлі? Дозволь тобі нагадати, що членство у братстві передається за спадком від батька сину.
— Якщо, звісно, син гідний цього спадку. А дивлячись на цих двох з однаковими мордяками, я можу припустити, що це майстерна робота прутня нашого брата Уггі. А брат Уггі…
Регіт трьох горлянок струсонув повітря печери, а по обличчю Греймара ковзнула тінь зневаги до їх власників. Аби цього ніхто не помітив, чаклун швидко підніс до рота кухоль із медом.
Один з хлопців від почутого зашарівся й опустив очі долу. Другий же, як дві краплі води схожий на першого, навпаки, втупився в Атлі злобним поглядом й заскрипів зубами.
— Як їхні імена? — закінчивши сміятися, запитав Атлі.
— Того, хто зустрів тебе на вході й зараз вбиває поглядом, звуть Ульві. Другого — Нарві.
— Уггі завжди був лінивим сучим сином. Один раз пристроївся до своєї фру й ось тобі, відразу два мечі в родині. А мені, поки моя Уна нарешті хлопця принесла, довго пихтіти довелося. Дев’ять дівок! Чим я не догодив премудрій Фрігг?
Новий вибух сміху вибив крихту зі стін Скельного залу.

2.

Погляд червоних очей істоти пірнув в саму його душу, груди спалахнули нестерпним жаром, слина в роті закипіла, а тіло почало вкриватися кам’яною лускою. Ейнар закричав від страху й … прокинувся. У грудях гупало перелякане серце. Купа ганчір’я на дерев’яному помості, що грав роль ліжка, смерділа неймовірно, а навскрізь просякла потом сорочка додавала своїх ароматів до цього смраду. Хотілося пити. Ще не до кінця повернувшись зі світу снів, хлопець нахилився над маленьким згортком, що лежав поруч.
Вже третю добу дитина билася в гарячці. Варево, яке зварили старі і яким він напував та обтирав малу допомагало не дуже. Ейнар у відчаї дивився на бліде, вкрите рясним потом обличчя дівчинки. Її сухий язик щосили намагався виконати свою роботу – зволожити вкрай потріскані дитячі губи. Кучерики рудого волосся прилипли до вологого лоба, а оченята хаотично бігали під напівприкритими віками, шукаючи вихід з хворобливої темряви. Він не знав, що робити й це розривало йому серце. Від безпорадності хотілось тролем заревіти на весь ліс. А старих, які дали недієве зілля й кудись зникли зі вчорашнього вечора, хотілось просто вбити.
Тиждень минув від тоді, як він відкрив очі у цій халупі й побачив над собою потворне обличчя Хель — володарки світу мертвих. Тільки він помилився. То була ще не вона. Сліпу стару, зі спотвореним проказою обличчям звали Вьор. Вона була асіньєю, як і її сестра Вар й тою, хто знайшов його, та згорток з немовлям серед уламків човна, який Ньйорд роздратовано викинув на берег навпроти їх з сестрою житла.
Боги залишили йому ім’я, але чомусь відібрали в нього все інше. Він не пам’ятав хто він, звідки і як опинився на тому човні. Він не знав, хто йому та дівчинка, згорток з якою він притискав до грудей, коли його знайшла Вьор. Але він відчував, що вона дуже важлива для нього. Що вона те єдине, що залишилося у нього з минулого життя. Вірив, що норни недаремно переплели нитки їхніх доль у полотні життя.
Старі вирішили, що дівчинка його сестра. Він не заперечував. Вони назвали її Дитя Хвилі. Він погодився. А чому б й ні? Справжнього імені дитини він не пам’ятав. Та й чи взагалі знав він його? Його ж вони стали називати Ейнар Неприйнятий Морем, на що він лише байдуже знизав плечима.
Від спогадів його відірвав холод, що увійшов у халупу разом із жінками.
— Де ви були так довго?! Їй стало гірше, — не обертаючись, роздратовано мовив Ейнар. — Ваші чари не допомагають. Якщо вона помре, я вас вб’ю.
— Гарно ж ти хочеш нам подякувати, хлопче, за ваш порятунок. Та я б більше злякалася, якби ти пообіцяв вимолити у Богів для нас ще років зі сто такого життя, — частка не з’їдених хворобою губ Вар сіпнулася в спробі посміхнутися. — А смерть… Ми з Хель про неї вже якось й без тебе домовимось.
— Боги, — зневажливо хмикнув Ейнар. — Яка з них користь? Вже три дні я молюся ним. За неї. Молюся, аби світло альвів постійно сяяло над головою Хвилі. І мені здавалося, що вони чують мене. Та бачу, що я помилявся.
Ейнар, ледь стримуючи гнів справедливості й сльози відчаю в черговий раз ніжно обтер спітніле обличчя дитини змоченим у відварі шматком тканини.
— Можливо ти молився не тим богам?

3.

— З нами двоє молодих. Ти думаєш, вони впораються? — запитав Атлі, стоячи поряд з Гуннаром біля штевня й не відводячи погляду від чорного покривала ночі, яку розрізав своїм лускатим тулубом рогатий дракон на носу Торірового дракару.
— Орм зрадив нас й до того ж не залишив нащадка. Через це його рід викреслено з товариства. Тож, я вважаю, нам пощастило, що Уггі мав двох синів, а Ньорун благословила їх, позначивши знаком Медузи. Та й згадай себе, коли сокіл «Горгонейонів» вперше привів тебе до Хофа, — усмішка ковзнула по обличчю хевдінга.
Атлі, отримавши відповідь на своє питання, на деякий час замовк, задумливо вдивляючись туди, де в нічному тумані небо цілувалося із морем.
— Я всі ці роки думав, чому він це зробив? Що його спонукало захищати її? — через деякий час знову порушив тишу здоровань.
Гуннар мовчав. Складалось враження, що він не почув питання товариша.
— Не знаю, друже, — нарешті губи хевдінга розімкнулися. — Останнє, що він казав, коли ми з ним билися над сплячою потворою, було щось про святість материнства. А потім вона відкрила очі й ми втратили Уггі. Я тоді ледь встиг виконати своє призначення. Ти ж пам’ятаєш, як ми поспіхом відходили, коли почалося її перевтілення в дитину?
— Так, пам’ятаю. Через Орма ми тоді всі ледь не загинули. Нащо ми тягнули його на дракар? Треба було залишити зрадника їй.
— Він був не вартий честі загинути горгонейоном. Його рід треба було з ганьбою викреслити з наших рядів. Назавжди стерти із пам’яті.
— Тому ти наказав мені відрубати йому руку зі знаком?
— Так. І скинути тіло у смузі прибою. А ти знаєш, хто заслуговує на таке.
— Злочинці й зрадники, — похмуро мовив Атлі.
Невдовзі перші краплі дощу заторохтіли по дощатому настилу дракара. Гірдмани, з рундуків під лавами, дістали вовняні накидки й накривши ними плечі та голови, знову взялися за весла.
— Другу добу пливемо невідомо куди, — знову подав голос здоровань, кутаючись від небесної води у свій ведмежий плащ. — За цей час сонце лише два рази висовувало свою мармизу з-за хмар. Час минає, а Грейдмар тільки те й робить, що жере якісь трави й бурмоче щось під свого довгого носа.
Гуннар поглянув туди, де біля щогли скрутився від холоду чаклун.
Карлик, спіймавши на собі погляд хевдінга, відсунув убік чорну смужку, що закривала відсутнє око, виколупав зі слизького провалля кілька черв’яків й, проговоривши якесь заклинання, кинув їх у море. Після чого дістав зі шкіряної торби молочного кольору кульку, запхав її в вологу порожнину й почав повільно вертіти головою.
— Й досі не можу звикнути до того, як він це робить, — Атлі скривився від огиди. — Постійно хочеться блювати після побаченого.
— Згоден, видовище не з приємних. Та вірність чаклуна своїй господині заслуговує поваги. Після того, як ми вкрали це око у провісниць, Грейдмар, не вагаючись, вирвав своє, аби замінити його здобутим та знайти Стейндод.
— Великі Вьор та Вар дали себе ошукати?! І чому я досі не знаю цю історію?
Почути відповідь завадив схвильований вигук Грейдмара:
— Стейндод там!
Всі, хто був на дракарі, водночас повернули голови туди, куди вказував палець одноокого чаклуна. Наче на підтвердження його слів злива скінчилася, а у вітрилі залопотів вітерець.
— Підтягніть шкоти! Лягаємо під вітер! — гукнув від стерна Торір й наліг на правило.
4.

— Можливо ти молився не тим богам?
Порожніми очницями Вьор витріщилась на обличчя Ейнара, наче намагаючись побачити там відповідь на своє питання.
— Ви знаєте якихось інших богів? — роздратовано запитав хлопець.
Стара Вар зневажливо хмикнула, підсіла до вогнища, що витанцьовувало посеред їхнього житла й, простягнувши змерзлі руки до полум’я, тихо мовила:
— Ми знаємо лише одну, яка не пошкодує свого життя за ради цієї дитини. Й через це знання нас було позбавлено радості споглядати цей світ.
— Хто вона? Я помолюсь їй за Дитя Хвилі! — з надією вигукнув Ейнар.
— Ти можеш зробити більше, ніж просто помолитися, хлопчику. А та, про кого я говорю, то мати цієї дівчинки, — відповіла Вьор й сіла поряд із сестрою.
Від почутого, рот Ейнара ніби хтось залив смолою, а серце пропустило кілька ударів. Питання виром завертілися у його голові. Розгубившись у виборі, яке задати першим, хлопець просто переводив погляд з однієї жінки на іншу.
Провидиці теж не поспішали пояснювати сказане. У довгих плащах, з накинутими на голови каптурами — наче дві чудернацькі фігури, вирізані кимось з чорного дерева, застигли вони перед вогнищем. Й лише інколи щось шкрябали одна одній на долоні й кивали головами, або заперечуючи написане, або погоджуючись із ним. Нарешті безокі обличчя повернулися до Ейнара.
— Скільки дочок у Ран та Егіра? — несподівано запитала Вьор.
— Дев’ять, — збентежений питанням, відповів хлопець. — Дев’ять Дів Хвиль.
— Десять, Ейнар. Їх десять. І десяту звуть Медуза.
— Я нічого не чув про неї.
— Вже давно ніхто не чув про неї. А все через те, що жінки мстиві й дуже вигадливі, коли хтось зазіхає на їх власність. Це притаманне й смертним й богиням. Це Ньорун, дружина морського бога Ньйорда, зробила так, аби ім’я Медузи зникло з обрію людської віри. А сталося це ось як:
Медуза, як і її сестри, була жрицею у храмі на честь богині Ньорун. Це була Діва неймовірної краси. З довгим, кольору вечірнього сонця, волоссям, що водоспадом розтікалося по її плечах до самої землі. Струнка, наче яблуня. З очима, чарівний погляд яких був здатен розтопити найчерствіші серця й зігріти на смерть змерзлі душі. І навіть боги тут не були винятком. Не був винятком й чоловік Ньорун, могутній бог морів Ньорд. Загорівся він нестримною пристрастю й став переслідувати юну красуню. Гордо ігнорувала домагання Ньйорда прекрасна жриця. Та його вже було не зупинити. Одного разу, тікаючи від морського бога, Медуза сховалася за вівтарем, сподіваючись, що він не осквернить своєю хіттю храм дружини. Та святенність місця не стала для Ньорда перешкодою. Старого коханця було вже не зупинити. Перекинувшись чайкою, він влетів у храм й впав поряд із дівчиною, припадаючи на крило. Медуза підхопила поранену птицю, притулила до своїх грудей й поцілувала. Цього Ньорду було й треба. Повернувши собі свій вигляд, він схопив дівчину, кинув на вівтар й зґвалтував.
Ньорун, дізнавшись про осквернення свого храму, направила весь божественний гнів на свою жрицю. Вона перетворила її на страшне чудовисько Горгону. Тіло колись прекрасної дівчини вкрилося лускою. Прекрасне волосся перетворилося на клубок отруйних змій, а погляд, який раніше дарував добро — став убивати кожного, хто мав необережність із ним зітнутися. Далі Ньорун ув’язнила її на острові Стейндод, пустила останній блукати морськими просторами й викреслила ім’я дівчини із людської пам’яті. Та історія на цьому не закінчилася. Невдовзі Ньорун дізналась, що Медуза вагітна. Новий спалах гніву пробудив в ній одне бажання — вбити ту, що носить в собі дитину її чоловіка. Але тут втрутилася богиня дому та дітонародження, прекрасна Фрігг, дружина Одіна. І Ньорун, скрипнувши зубами, підкорилася.
Вьор замовкла, збираючись із думками.
— Ви від початку знали хто ця дитина? Тому й назвали її Дитя Хвилі? — вигукнув, вражений історією, Ейнар — Чому не розповіли мені це раніше?
— Знали, — Вар налила у глечик води, поставила його на вогнище й кинувши туди жменю якоїсь трави, продовжила: — Бо знати, це наше призначення, хлопчику. А ще ми знаємо, що всьому є свій час. Всю цю ніч ми провели на покинутому капищі. Тепло зірок, що падали цієї ночі, кров цапа й знаки, які випадали на рунах, нарешті сповістили нас, що річка долі знайшла дорогу до нових берегів. Небо повідомило, що час, коли маленький хлопчик та немовля, що вийдуть із моря, знімуть закляття з десятої Діви Хвиль, настав.
— Та спочатку треба повернути тобі твоє минуле. Пий, — Вьор зняла з вогнища глечик й простягнула його Ейнару.

5.

Острів з’явився несподівано. Спершу дозорний помітив тонку смугу білої піни, яку утворювали самовпевнені хвилі, налітаючи на кам’яні груди сплячого берега. І майже відразу, наче туша здоровенного морського чудиська, що розляглося на поверхні води для відпочинку, на людей з темряви повільно виплив вже сам острів. Море зробило берег неприступним для великих кораблів. Воно усіяло шлях до нього гострими, як пазурі ведмедя, скелястими уламками й розкидало між ними тисячі смертельних вирів. В один із таких й втрапив човен Горгонейонів. Лаючись й допомогаючи один одному, мокрі й злі, вони вибрались на непривітний берег.
— Чаклуне, ти часом не моргнув своїм оком, коли шукав острів? Бо інакше, як сталося, що нас принесло на цю сторону? — ще не відхекавшись, накинувся Атлі на Грейдмара.
— І як ми тепер повернемося на дракар? — Ульві з сумом дивився на залишки човна, які море добивало об скелі.
— Потім це з’ясуємо. Треба шукати печеру. Часу майже не залишилось, — роздратовано гримнув Гуннар й пішов у напрямку кам’яного лісу.
Часу дійсно було мало. Хевдінг змінювався на очах. Неозброєним оком було видно, як тіло Гуннара всихає. Зморшки на обличчі збільшуються й стають глибше. Шкіра дряпне, а вітер потроху висмикує з голови невеликі пасма сивого волосся й уносить у відкрите море.
— Грейдмар, сучий син! Де її лігво!? — натужно прохрипів хевдінг, перелазячи через черговий валун.
— Там, — глухо скрипнув позаду карлик.
Над наступним нагромадженням кам’яних брил чорним колесом почали закручуватися хмари. Сліпучі блискавки, у супроводженні гуркоту грому, прорізали їх роздуті боки. Повітря насичувалося смородом біди, що ось-ось вирветься на свободу.
— Не встигли! Вона народжує! Бігом!
Гуннар, на скільки йому дозволяло тіло, що швидко помирало, побіг у вказаному напрямку.
— Після того, як дитина з’явиться, Горгона спить. Не довго. Й це єдиний час, коли хевдінг буде мати змогу відрубати їй голову й випити її крові, аби продовжити своє життя, — на бігу відповів Торір на німе питання одного з близнюків. — А якщо ми не встигнемо й вона відкриє очі…
Дикий крик попереду не дав вікінгу закінчити речення.
— Орм! Побий мене грім! Хель не прийняла тебе до свого світу!?
Горгонейони кинулися на крик. Грейдмар, відчуваючи щось недобре, не поспішав, обережно переповзаючи від каменю до каменю за їх спинами.
Видряпавшись на гору, вікінги стіною стали біля свого ватажка. Внизу вони побачили чоловіка, який, тицьнувши малому хлопчику, що був поряд, якийсь згорток, вихопив єдиною рукою меч й подивився на них переможним поглядом.
— У них є човен! — радісно повідомив Нарві.
— Атлі, Торір! Вбийте ще раз цього покидька! А ви, — Гунар глянув на близнюків, — дістаньте мені той човен й те, що у ньому! І я не малого маю на увазі!
— Ти не подолаєш її самостійно, Гуннаре!
— Зі мною буде Грейдмар.

6.

— Орм! Побий мене грім! Хель не прийняла тебе до свого світу!?
Дикий крик з за спиною змусив їх розвернутися. На скелі, де була печера у яку ходив батько, в заграві блискавок хлопчик побачив п’ять постатей.
— Ейнар, біжи! Заплющ очі, біжи й не озирайся!
Відчайдушний батьківський крик вибив повітря з хлопчачих грудей. Страх розвернув й штовхнув його до валунів, серед яких вони залишили свій човен. Жага життя надала сил зіштовхнути останній у воду, заскочити в нього й схопитися за весла. Турбота за батька змусила озирнутися й відкрити очі.
— Захисти… Я розірвав ланцюг… Поверни… матері… — насилу, ніби говорити стало найважчим заняттям у світі, батько видавлював із себе слова.
Шалений вітер, що кружляв над островом у бойовому танці, з насолодою висмикував уривки речень й кидав їх у чорні хвилі холодного моря. У цей час, щось з несамовитим криком піднялося у повітря.
Луска, що вкривала тіло істоти, видавала тріскотливий звук і яскраво виблискувала в спалахах блискавок. Жіноче обличчя, з гострими іклами в здоровенному роті та обрамлене волоссям, що рухалось й шипіло, палало неймовірною люттю. Худі, мідні руки з довгими пазурами були розведені в сторони, а перетинчасті крила за спиною потвори тріпотіли, наче вітрило при повному вітрі. А очі… Ейнар ніколи не бачив таких очей. Вони були, мабуть, страшнішими, ніж у Фенріра, вовка, ув’язненого богами. Великі, вони палахкотіли яскраво червоним полум’ям, яке тягнулося до батькової постаті.
А потім батько скаменів. Потвора ж, з пронизливим вереском, змахнула крилами, розвернулася й повільно полетіла до тих, хто стояв на скелі. Згорток, який батько встиг йому передати та який хлопець кинув на дно човна, раптом заворушився й тихо запищав.

7.

Ейнар розплющив очі й каламутним поглядом подивився на провидиць. Події, побачені у мареві ще борсались у свідомості, вимагаючи відповідей та пояснень.
— Батько завжди брав мене із собою на риболовлю, тому що не міг веслувати однією рукою. Тож того разу ми теж… Що то були за люди?
— Їх називають «Горгонейони», — забираючи з ліжка згорток з Хвилею, відповіла Вьор. — Легенди розповідають, що десь там, за небокраєм світів, на березі одного з фіордів, пронизує небо своїми вежами Ноатун — казковий палац Ньорда. І воїнів моря, хто спромігся дістатися туди, піднести пожертви й вклонитися своєму богові, Ньорд, у відповідь, міг щедро віддячити — виконати одне їхнє бажання. Таким зухвальцем був Гуннар Золотоволосий. Хевдінг. Син Ейріка з Родхаунду. Великий воїн і правитель, слава про якого розлетілася далеко за кордони його володінь. Він мав усе, але зажадав більшого. Він зажадав безсмертя. Та в недобру годину ступив Гуннар на поріг Ньордового палацу. Розлючений втратою Медузи й вражений нахабством смертного, Ньорд із прокляттям вигнав його. Це чула Ньорун. Не в змозі розправитися із колишньою жрицею самостійно, підступна богиня вирішила зробити це руками вікінга. Вона підіслала до нього Грейдмара, свого особистого чаклуна. Посланець повідомив Гуннару, що Ньорун виконає його бажання, якщо той здобуде для неї голову Горгони та вб’є її немовля. І Гуннар погодився. Тільки здобути було лише половиною справи. Треба було ще знайти острів, на якому Богиня ув’язнила дівчину. Фрігг, дружина Одіна, захищаючи Медузу від гніву Ньорун, накрила острів чарівним туманом, й тільки ми з сестрою своїм оком могли побачити його.
За командою чаклуна, Гуннар відібрав чотирьох найславетніших воїнів й такою ватагою вони прийшли до нас. Ми відмовилися вказувати їм шлях. Тоді Грейдмар пішов на хитрість: він зажадав, аби я подивилася в його майбутнє. Я не можу відмовляти таким проханням. Вловивши момент, коли Вар передавала мені чарівне око, він вихопив його з її рук.
Острів вони знайшли. І знайшли лігво Медузи, де та спала поруч зі щойно народженою дівчинкою. Коли Гуннар відрубав Горгоні голову й напився її крові, він підняв меч вдруге. Тільки закляття Фрігг не дало йому відібрати невинне життя. Навпаки, розлючена такою підступністю, богиня дому та дітонародження переселила душу Медузи в її дитину.
Віддавши голову Горгони, Гуннар зажадав від Ньорун виконання обіцяного. Та дізнавшись, що зробила Фрігг, розлючена богиня оголосила йому свій вирок: «Ти отримаєш своє вічне життя, смертний. Як Іґґдрасиль тримає дев’ять світів, так й твоє безсмертя буде тривати дев’ять років. А потім, коли прийде час, я пришлю до тебе Грейдмара й ти знову принесеш мені голову Горгони та, напившись її крові, продовжиш собі життя. Ще на дев’ять років. Це буде навіть веселіше й приємніше, ніж я планувала. У визначений час сокіл Грейдмара буде збирати твоїх воїнів. А після смерті когось із них, покуту продовжать їх нащадки. Ви будете помічені знаком й звати я вас буду «Горгонейони».
Ейнар підсвідомо кинув погляд на свою руку.
— Ти син простолюдинки, Ейнаре. Тому й не отримав знак. Ти народився у день, коли сокіл «Горгонейонів» покликав твого батька в черговий раз здобути голову Медузи й порцію безсмертя Гуннару. Але твоє народження пробудило в Орма батьківські почуття й сприяло його бажанню не розділяти дитину з матір’ю. Він порушив кодекс товариства за що й поплатився. Вони відрубали йому руку зі знаком й викинули у море помирати. Та Ран, ображена на Ньорун за те, як остання вчинила з її донькою, не взяла його до себе, а повернула на землю. Час минав. Ти ріс. А серце твого батька розривалося від болю за скоєне ним з горгонейонами, коли він дивився на те, яку любов ти даруєш своїй матері. Врешті решт, коли підійшов час, він, не дивлячись на те, чим все закінчилося минулого разу, вирішив все ж таки подарувати Медузі радість материнства. Тому ви й опинились на Стейндоді.
— Що мені треба зробити, аби зняти прокляття?
— Те, що наказав тобі батько. Повернути дитину матері. Й дати можливість Медузі прикласти доньку до своїх грудей.
— І як це повинно статися? Як я доберуся до острова?
— Шелкі доправить вас туди.

8.

— Я не побачив у спогадах, що стало з Медузою й тими людьми на скелі, — мовив Ейнар, зручніше всідаючись на спину людини-тюленя й приймаючи з рук Вар згорток з немовлям. — І мені потрібна якась зброя.
— Стан Дитини Хвилі говорить про те, що її мати жива. Переродження й досі не відбулося. Але час спливає. Не отримавши або душі матері, або її молока – вона помре. Тоді чарівний туман, що накриває острів, паде й Медуза Горгона вирветься у світ людей. А твоєю найкращою зброєю на острові буде це немовля. Я навчу тебе, як нею користуватися.
— Раз так, то не будемо гаяти часу, — Ейнар поплескав шелкі по лискучому боці.
Людина-тюлень з радістю рушила у відкрите море.
— Ейнаре! — долетів з берега крик Вьор, — Поверни нам наше око!
Шелкі висадив їх у невеличкому, скритому гранітними валунами, фіорді. Притиснувши до грудей дитину, Ейнар оглянув берег й обережно рушив у напрямку скелі, яка нагадувала йому ту, що він бачив у спогадах. Те, що напрямок правильний, він зрозумів, коли зітнувся з першою фігурою скам’янілого воїна. Далі їх ставало більше. Різні пози, одяг, зброя. Й лише вираз облич був однаковим у всіх. То був вираз пекельному жаху. Скільки ж поколінь горгонейонів закінчили тут своє життя? Десь там, за валунами, на березі моря так стояв і його батько. Тремтіння пробігло по спині хлопця, опустилося вниз і скувало ноги кайданами страху. Бажання повернутися на спину людини-тюленя і якнайшвидше залишити цю страшну землю почало перемагати. Здійснити його завадило ніжне сюсюкання Хвилі на його руках. Несподівано, десь попереду, щось сумним стогоном обізвалося на її голос. Ейнар, вже ні про що не думаючи, швидко побіг вперед.
Скеля, на вершині якої завмерли чотири скам’янілі фігури тих, кого він бачив у спогадах, зустріла його відкритим ротом печери. Чорна діра магічно кликала хлопчика всередину. Він завагався. Мала, наче щось відчувши, заскиглила на руках. У відповідь, з нутрощів гори знову долинув відчайдушний стогін. Тоді Ейнар зробив крок уперед.
Висохле від часу тіло він побачив недалеко від входу. Старий поворухнувся й зробив спробу підняти меча. Тільки сил на це у нього вже не було. Час, який відпустила йому Ньорун, стікав. Тіло Гуннара вмирало. Живими залишалися лише його очі, що люто горіли на обтягнутому жовтою шкірою черепі.
— Я чекав на тебе, — гидкий голос за спиною змусив хлопця різко розвернутися.
На вході у печеру, підсвічена з-за спини місячним сяйвом, стояла маленька людина.
— Я знаю, за чим ти сюди прийшов. Око показало мені все, що ви затіяли з тими напівзгнилими бабами, — говорячи це, карлик короткою пухкою ручкою відсунув пов’язку на своєму обличчі. — Тільки то вже запізно. Молоко у Горгони перегоріло. Дівчинка скоро помре. Але ти можеш дещо зробити для них із матір’ю. Візьми меч Гуннара й подаруй душу матері її дитині. Ньорун віддячить тобі за це. Ти станеш…
— А те, що буде далі, ти вже бачив!? — не давши чаклуну договорити, Ейнар зробив те, що йому наказала Вар: швидко розгорнувши тканину, якою була сповита дитина, він підняв Дитя Хвилі високо над головою й, ущипнувши за сідничку, голосно скомандував: — Кричи!
Коли Ейнар прийшов до тями, крик материнської люті ще лунав у його вухах. Спираючись на стіну, він повільно піднявся на ноги. Щось тепле текло по шиї та щоках. Долоні, якими він провів по обличчю, забарвилися червоним. Струснувши головою, хлопець розігнав залишки памороку й озирнувся навкруги.
Те, що залишилось від Гуннара, вітерець потроху видував з купи обладунків, у які колись був вдягнений ватажок горгонейонів. Око провидиць випало з застиглого у камені чаклуна, підкотилось до його ніг й завмерло в очікуванні своєї подальшої долі. А на виході з печери, сяючи в місячному світлі, сиділа неймовірної краси жінка, приклавши до грудей найдорожчий скарб у світі.
Зі щасливою усмішкою на обличчі, спотикаючись об каміння, Ейнар повільно шкандибав в напрямку берега, де, перекидаючись у піні прибою, на нього чекала людина-тюлень.