Ритуал Старої Крові, або Заберіть свої місячні

Б-Б-БА-БАХ! Пʼятеро чоловіків, чиї силуети ретельно приховували широкі плащі та гостроверхі капелюхи, одночасно закрили вуха, а один навіть упав на землю.

— Свята кров, що це таке! — той, що впав, закричав на весь голос. Недарма: решта на якийсь час втратили слух після вибуху.

— Здається, в нас все вийшло, — озвався найвищий із силуетів. — Тільки… що це за рожевий дим?

Їхній слух відновився настільки, щоб почути знущальний регіт. Наскільки доречним був цей регіт у найстарішій частині найстарішого цвинтаря міста? Чоловіки точно не хотіли б його зараз чути.

— Не вийшло нічого, — проклекотів інший силует. — Інакше ці, — довгий старечий палець показався з-під плащу, — там не реготали б.

За два місяці до того

Двері будинку розчахнулися, коли Софія прожогом влетіла, на ходу скинула чоботи та забігла в туалет. Штефан незадоволено поморщився, бо дружина впустила до помешкання клубок вологого весняного повітря з запахом мокрої землі.

— Давай, Олафе, — він повернувся до сина у високому крісельці, — ще ложку.

Малий Олаф із задоволенням вимазався ще однією ложкою каші, їжі тільки дрібка потрапила до рота. У передпокої почувся шурхіт: Софія знімала куртку. Тоді зашаруділа пакетами. За мить вона вже розкладала покупки з супермаркету до холодильника.

— Чого так пізно? — невдоволено запитав Штефан.

— Я ж тебе попереджала: завершуємо квартальний звіт.

— Але я тут сам із малим! Він цю кашу по всьому розмазав!

— Потім витру, — флегматично відповіла Софія. Вона поставила три пакети мандаринового соку на нижню полицю. На запитальний погляд чоловіка додала, — було по акції, ти ж любиш мандариновий сік.

— Не зараз! — Штефан жбурнув ложку в раковину. — Ти знаєш, як мені важко переносити ЦІ ДНІ!

— Заради крові, Штефане, вгамуйся. Я зараз усе зроблю!

— Не вгамуюся! — його голос злетів на вереск. — У мене болить поперек, я не можу довго сидіти, а Олаф їсть по пів години!

— Гаразд, я його догодую, і все помию, — примирливо відказала Софія. Вона плеснула собі трохи вина.

— А де мій пакунок? — голос Штефана набув низьких загрозливих ноток.

— Біля дверей.

— Чого ти його не занесла, коли заходила додому?

— Бо я мало не всцялася, Штефане! Ти ж бачив, як я мчала до туалету!

— Ох, позбав мене цих подробиць! — чоловік картинно закотив очі. Іншим часом Софія посперечалася б, але підготовка квартального звіту позбавила її усіх сил. Тому вона вийшла за пакунком. З отвору дверей побачила, що Штефан усе-таки вирішив трохи прибрати кашу після вечері сина.

— Тату, тату, то ми підемо на завтрашнє свято?

Софія нечутно пригальмувала в коридорі. Вона шкодувала, що її келих залишився на кухні, вона б з радістю зараз, присьорбуючи, послухала чоловічин монолог. Знічевʼя вона крутила обручку на пальці.

— Ні, Олафе, я вже тисячу разів тобі казав. То не чоловіче свято.

— А яке? — в тисячний раз запитав Олаф.

— Це жіноче свято, Свято Старої Крові. Посеред весни, на 15 квітня, колись дуже давно, жінки провели ритуал, яким взяли й передали місячні чоловікам.

— А коли буде наше свято, тат? — Олаф розмахував руками, не даючи Штефану нормально витерти стілець від каші.

— Минуло пів року, — звично, в тисячний раз повторював Штефан, — коли їхнє закляття повністю подіяло, і тоді чоловіки справді отримали ці… оххх, як воно болить… ці місячні. 15 жовтня ми святкуємо, а насправді трохи сумуємо на Святі Нової Крові. Коли… та кров би тебе взяла, Софіє, ти несеш мій пакунок, чи ні?

Софія вдала, ніби ось якраз і так збиралася зайти до кухні. Штефан прожогом метнувся до пакунку.

— Засоби гігієни, брошурка, гмм, білий шоколад. Софіє, уявляєш, вони поклали звичайний білий шоколад, без мигдалю. Без мигдалю! Невже так важко внести до бази білий шоколад з мигдалем, як я люблю?

Штефан метався кухнею, Олаф сміявся з кумедної таткової гри.

— Нічого страшного, я зробила запас, — примирливо сказала Софія, дістаючи плитку з шухляди. Штефан почав відкусувати шматки просто від плитки, показав пальцем на чайник, даючи знак, щоб дружина ще зробила чаю, аби запити солодке.

За кілька хвилин Штефан заспокоївся. Узяв з полиці улюблене вино дружини, долив до бокалу й ніжно обійняв її.

— Вибач, що я такий, знаєш. ЦІ ДНІ — це щось страшне, це я не я. Ще день — і все скінчиться. Просто зараз я такий, — шепотів він їй на вухо. Тоді залпом випив її вино, бо не дочекався чаю, та, притримуючи поперек, пішов до спальні.

— Скоро ВСЕ скінчиться, — проходячи кухню, потаємно шепнув Олафу, який тепер намагався натягнути комірець для годування на голову.

За місяць до того

— Брате Зелений, то що там з пророцтвом?

Брат Зелений ледве встиг на засідання й тільки-но поквапно натяг плащ і капелюх, що вже сповзав на очі. Тепер він намагався перемогти захеканість і говорити глибоким голосом, як інші брати Дуже Поважного Засекреченого Товариства Чоловіків, Які Борються За… Втім, досягти чіткого формулювання, за що саме, вже протягом трьох засідань вони так і не змогли. У фінал вирвалися завершення «Хай Жінки Заберуть Назад Свої Кляті Місячні» та «Всесвітню Справедливість», але тоді світоглядні розбіжності та впертість деяких учасників не дали змоги визначити переможця. Врешті на протоколах засідання після «За» писалося щось нерозбірливе.

— А де Брат Синій? — запитав Брат Фіолетовий.

— У нього місячні, — стегнув плечима Брат Жовтий.

— Знову? — втрутився Брат Червоний. — Вони в нього хоч колись закінчуються? Він взагалі збирається долучатися до наших засідань?

Усі тихенько захихотіли на початку фрази й замислилися на її кінці.

— Та Кров із ним! Тож пророцтво, — повернув усіх до нагального питання Брат Жовтий.

— Прор… пророцтво, — голосно видихнув Брат Зелений. Він заплутався у кишенях і ще хвилину шукав по кишенях потрібний папірець, який загубився між чеками з супермаркету. Важкі зітхання інших братів Товариства примушували його квапитися, але швидкості знаходження потрібного папірця це не сприяло. Нарешті з полегшенням дістав те, що треба. — Отже, я розшифрував його.

— Почекайте, — перервав його Брат Жовтий, — попереднє засідання я пропустив через місячні.

Усі з розумінням несинхронного закивали.

— Звідки воно взялося? — закінчив репліку Брат Жовтий.

— Нещодавно на ринку стара бабця продавала збірку ще старших рецептів. Мені це було нецікаво, — раптом Брат Зелений зашарівся, — я просто шукав щось на подарунок своїй тітці. Двоюрідній. Старій. Вона стара, то їй подобаються старі рецепти. Мгммгм. Так от, я його листав, і тоді знайшов наприкінці дивний рецепт. Воно не скидалося на інші рецепти. Бо там чудернацькі складники. Так от, я вчитався ретельніше, і зметикував, що то жінки так від нас заховали ритуал того, як чоловіки їм можуть повернути місячні!

— Навіщо їм взагалі зберігати такі ритуали? Чи не легше усі знищити та спокійно собі насолоджуватися життям без такої страшної загрози? — зауваження Брата Фіолетового зависло в повітрі.

Усі почухали потилиці.

— Мабуть, тому що завжди має бути шлях назад? — зі слабкою надією в голосі промовив Брат Зелений.

— Або тому що думали, що в рецептах ми його не знайдемо? — припустив Брат Червоний.

Брати несинхронно закивали.

— Це має резон, — непевно погодився Брат Фіолетовий. Хоча це видавалося не особливо переконливим. Але залишитися без цієї надії означало назавжди зіпсувати собі життя.

— Читай! — рішуче підсумував Брат Жовтий.

— Отже, — театрально почав Брат Жовтий, але тоді прокашлявся та нерішуче додав, — тут не дуже розбірливий почерк, але з того, що я розшифрував вийшло отаке.

Чотири складники як чотири пори року.

— Так, ну це зрозуміло, — кахикнув Брат Жовтий.

Вушна сірка кота.

Усі замовкли. А тоді глянули на Брата Фіолетового. Він тихцем намагався змахнути зі свого плаща кілька шерстинок, а тоді зауважив, що на нього таки звернули увагу. Випростався та запропонував:

— Може, ми послухаємо про всі складники, а тоді оберемо кожен, хто що зможе зробити? Для нашої спільної місії.

Чотири складники як чотири пори року.
Вушна сірка кота.
Перша квітка вишні на найсхіднішому місці селища.
Ніж, який різав свиню.
І пристрасно улюблена фігурка лего.
Усе це змішати та спалити у північ літнього сонцестояння
у найдавнішому місці найдавнішого цвинтаря селища.

Запанувала мовчанка. Усі подумки перебирали вимоги дивного ритуалу, підшукуючи для себе найлегше завдання.

— Рими немає, — задумливо озвався Брат Фіолетовий.

— Та й ритм шкутильгає, — додав Брат Жовтий.

— Не впевнений, що цей рецепт… ммм… інструкція до ритуалу мала на меті змагання в поетичному конкурсі, — з несподіваною для себе впертістю промовив Брат Зелений. Він же знайшов цей запис, чого всі інші раптом вирішили покритикувати його?

— Мабуть, я все-таки спробую роздобути вушну сірку кота, — рішуче, як на його погляд, заявив Брат Фіолетовий. — Сподіваюся, Персик дасть мені це зробити.

— Ніж я б міг взяти на себе, — непевно додав Брат Червоний. Він не дуже розумів, що треба робити, але решта завдань його плутали ще більше. Брат Зелений зробив запис у протоколі засідання.

— Залишаються квітка вишні та фігурка лего, — сказав Брат Жовтий.

— Може, нам варто залучити когось ще до нашої місії? — запитав Брат Зелений.

— Ні, це ризиковано, — відрізав Брат Фіолетовий. Подумки він тішився, що обрав собі найлегше завдання, але намагався не подати виду. Дякувати святій крові, їхні плащі та капелюхи давали змогу приховувати емоції. — Хтозна, чи не пробовкається хтось своїй дружині чи сестрі. Крім того, деякі, здається, не так сильно переймаються цією несправедливістю, як ми.

— Квітка вишні та фігурка лего, — з натиском повторив Брат Зелений. Усі повернулися до Брата Жовтого. Своєю колекцією фігурок він хвалився на будь-яких зустрічах, зібраннях та в усіх приватних розмовах.

— Це буде складно, адже в мене так багато лего, — задумливо відказав Брат Жовтий.

— У тому-то й суть, — палко заявив Брат Зелений. — Пристрасно улюблена, отже, в людини, що дає фігурку, має бути їх багато. А тоді хто як не ти?

— Це дивно, хіба ні? — Брат Жовтий опирався жвавіше. — Якщо йдеться про лего, хіба це схоже на давній ритуал?

Усі замовкли.

— Від тих жінок чого завгодно можна очікувати, — підвів риску Брат Фіолетовий. — Тому давай, не викаблучуйся, щоб приніс найнайнайулюбленішу. І не здумай мухлювати!

Ухканням та гиканням інші брати приєдналися до цієї пропозиції.

— Тоді на тобі, Брате Зелений, — мстиво відказав Брат Жовтий, — буде цвіт вишні! Чатуватимеш першу квітку дерева, яке десь там знаходиться!

— Але я і так знайшов ритуал, веду протоколи засідання, чи це не забагато завдань на одного брата? — запротестував Брат Зелений.

— У нас тільки одна вишня, — задумливо почухав лоба під гостоверхим капелюхом Брат Червоний. — Певно, вона може рахуватися як найсхідніша.

Усі зітхнули й подумали, що Брат Зелений легко відбувся. Він з ними не погодився б, проте йти проти більшості не ризикнув. Жовтому оно взагалі доведеться улюбленою фігуркою лего пожертвувати!

— На тому й зупинимося, — рішуче завершив дискусію Брат Фіолетовий. — Усі мають завдання та мають час до літнього сонцестояння його завершити. А тоді проведемо цей кривавий ритуал!

— Не дуже він кривавий, бо крові-то в складниках нема, — боязко почав Брат Зелений, але замовк під пронизливими поглядами інших членів Товариства. Він схилив голову, додав останні помітки до протоколу засідання, а тоді всі розійшлися.

За тиждень до того

Персик був проти. Він чудово собі лежав бубликом на улюбленому пледі. Усі домашні вже давно змирилися, що він забрав собі найгарніший і найзатишніший, і рясно всіяв його шерстю. Але чого він не любив — це коли чіпали його вуха. За кілька підходів Брат Фіолетовий зміг тільки один раз доторкнутися до краєчка вуха, але вже отримав три подряпини. На свій захист він мій би сказати, що ці подряпини отримав за один раз. Але захищатися не було від кого.

— Андреасе, чого ти вчепився в Персика? Не бачиш, він дрімає. Зараз розбурхаєш його, бігатиме всю ніч, — дружина Брата Фіолетового зробила зауваження дорогою до ванної кімнати

Брат Фіолетовий уже був готовий погодитися. Але ж Брату Жовтому доведеться пожертвувати улюбленим лего! Він зосередився. За хвилину здався.

— Чуєш, Маріє! А як ти йому вуха чистиш?

— А чого тебе це зацікавило? — закричала з ванної дружина. За мить вона показалася у вітальні з маскою на обличчі. — Ти ж ніколи не чистив йому вуха. З Персиком щось не так?

— Ні-ні, все гаразд. Це, — Брат Фіолетовий, звісно, не міг зізнатися, заради чого йому знадобилися вуха кота. Точніше, сірка з його вух. Але важко було швидко придумати щось переконливе, — треба для мого похресника, домашнє завдання.

— Серйозно, Томасу в школі задали поколупатися у вусі Персика? — Марія вийшла з ванної в пухнастому сірому халаті. — Давай я перепитаю…

— Не треба нікого перепитувати! — перебив її Брат Фіолетовий. Не дай Кров вона ще почне телефонувати кумі. — Це такий собі таємний проєкт, модерна інсталяція і все таке. Можеш просто мені сказати, як ти це робиш?

Марія підозріло подивилася на чоловіка.

— А чого Томас не може це зробити з їхнім котом?

— Ну тому що! Можна якось менше запитань, а більше підтримки, допомоги? Хіба ти сама не говорила, що ми маємо підтримувати одне одного у великих завданнях і в дрібницях?

— Не думала, що ти слухав… Гаразд. Дивися, — Марія повернулася до ванної, а тоді підійшла до Персика з ватною паличкою. Кілька спритних рухів — і Персик уже лежав у потрібному положенні на колінах, ще два рухи — і паличка з сіркою готова. Заповітна паличка, яку гіпнотизував поглядом Брат Фіолетовий.

— О, дякую, кохана! — він потягнувся за паличкою.

— Ти впевнений, що Томасу це треба? — гидливо скривилася Марія.

— Та звісно! Я ж не збоченець якийсь, — Брат Фіолетовий дзеркально скривився, — то ж однозначно не мені потрібно!

Марія обережно віддала йому паличку та пішла до ванної кімнати змивати маску.

***

Брат Жовтий нерішуче топтався перед входом до гаражу. Він ніяк не міг себе переконати зайти туди та обрати жертву для ритуалу. Можливо, якби він просто зараз переживав би місячні, це рішення було б легшим. Але зараз була самісінька середина циклу. Тож цей аргумент тьмянів перед необхідністю зробити важкий вибір.

— Мініфіги, — прошепотів він під ніс, — то фігурки, то чоловічки з лего, то ще якось, це мініфіги! Ду́рні!

Брат Жовтий відчув проблиск люті — це надало йому рішучості.

Двері гаража довго відкривалися, він аж мало не передумав.

— Місія, я маю важливу місію, — тихцем переконував себе. — Врешті у мене цілий гараж рішучих супергероїв і нахабних поганців, хіба я не вартий того, що треба зробити? Звісно, я не Танос, але й плани не такі масштабні, відверто скажемо!

Брат Жовтий зробив кілька кроків всередину.

— Вітаю мешканців цього всесвіту! — він легенько вклонився. Не надто низько, бо йому заважав животик. Ще кілька років тому, після розходу з останньою дівчиною, Брат Жовтий вирішив, що автівка може постояти й на вулиці, а от магічні будівлі, міжзоряні кораблі та інші лего-речі займають багато місця в спальні (ще й відлякують більшість дівчат), тому вони щасливо перекочували до гаражу.

Тихцем, з належною повагою та називаючи на ім’я, потиснув крихітну круглу ручку кожного мініфіга. Це, звісно, забрало деякий час. Тоді Брат Жовтий вмостився на високий стілець посередині гаражу.

— Я вас всіх щиро, від усього серця люблю, — почав він виправдовуватися. — Переді мною надважке завдання. Ви зрозумієте. Я переконаний. Перед вами стояв і не такий вибір. Але це дуже важливо! Дуже, — похнюплено додав він, різко знизивши градус пафосності. Чи знайде в собі сили Брат Жовтий пожертвувати улюбленцем задля високої місії, суспільного блага та інших переконливих речей, які зазвичай звучать із вуст інших, кому не треба приносити такі жертви? Він обійшов усі полиці, ретельно оглянув усіх зі своєї колекції. Потім завагався між двома кандидатами. І вирішив.

— Мені надзвичайно шкода, Принце Азґарду. Твої ріжки завжди були моїм антистресом, так приємно почухувати їх під час найтривожніших і найнапряжніших моментів! Ми пережили багато моментів, веселих і сумних. Я плакав, коли тебе вбили, сміявся, коли ти повернувся, й пишався, коли ти знайшов у собі сили стати надпотужною істотою. Проте ми маємо попрощатися, — Брат Жовтий шморгнув носом. — Але ти зрозумієш. Хто як не ти! Ти точно зрозумієш!

Брат Жовтий більше не міг витримувати докірливого погляду Локі-мініфіга. Тому поквапно схопив його, запхав до кишені та вибіг із гаражу.

***

Брат Червоний походжав кухнею. Кілька разів зиркнув на довгий масивний ніж, що лежав біля раковини. Але мав одну проблему: ніяк не міг згадати точних слів із ритуалу. Той ніж мав «різати» чи «зарізати» свиню?

Звісно, у Братів Дуже Поважного Засекреченого Товариства Чоловіків, Які Борються За Хай Жінки Заберуть Назад Свої Кляті Місячні (саме таку назву він відстоював проти граматичну недолугість) був свій чат. Але йому доручили важливе завдання. І йому було ніяково перепитувати, яке саме формулювання прозвучало.

— Авжеж, легше вкинути якийсь пластик чи початувати тупу квітку, — звернувся він до ножа, — чим зробити те, що справді варте мантії Брата.

Решта Братів не хотіли називали плащ мантією, але не Брат Червоний.

Можливо, для ритуалу треба саме зарізати свиню, міркував він. Але Брат Зелений казав, що крові немає в ритуалі, тож, може, це не є необхідністю? З іншого боку, може той малий дурник не зрозумів до кінця завдання? Ще невідомо, чи правильно він розшифрував інструкцію до ритуалу.

Брат Червоний потер одну ногу об іншу. Легше не ставало. Логічно було б, якби для перенесення крові ця клята кров таки десь застосовувалася. Проте різати свиню він геть не хотів. Поміркував ретельніше. Ні, точно не хотів.

Зазирнув до холодильника. Там лежала свіжа свиняча вирізка, яку сестра принесла зранку, перед тим, як іти на зміну до лікарні. Підійшов до раковини, взяв ножа, що лежав поруч. Дістав гострильний камінь, що дістався від батька. Тато рано помер, за ним пішла й мати. Разом із сестрою вони успадкували невеликий будинок з усім начинням, серед якого був і стоншений гострильний камінь. Кілька разів чиркнув лезом. Має бути нормально.

— Що ти там робиш? — почувся сестрин голос з передпокою, де кілька митей до того грюкнули двері.

— На вечерю будуть свинячі відбивні, ти не проти? — гукнув Брат Червоний.

— Звісно, ні, — розпашіла дівчина з кучерями, що окреслювали її обличчя охайною рамкою, відказала при вході на кухню. — Чого це ти раптом?

— Чого б мені не потішити втомлену лікарку? — він силувано усміхнувся.

— Це дуже доречно! — дівчина розсміялася. — Голодна як та зграя вовків. Тільки без паприки, будь ласка!

Брат Червоний закотив очі. Але думками повернувся до справи. І дуже сподівався, що в пророцтві було саме «різати» свиню, без моторошних префіксів «за».

***

Брат Зелений прокинувся від настирливого променя сонця, яке світило йому прямісінько в праве око. Святенька Кров, як він міг заснути?

Та легко! Уже третій день він ночував під дурною вишнею. Добре хоч вона була тут єдина, інакше Кров його зна, наскільки важким виявилося б це завдання. Набубнявілі бруньки обіцяли ось-ось викинути квітки, але щоразу наче соромилися перед напористим потеплінням і трималися до останнього.

Юнак протер очі та голосно позіхнув. І поглянув догори. Що це таке? Тут одразу дві клятих квітки! Брат Зелених схопився на ноги. Яка з них була першою? Йому потрібна була саме перша! Та він усе проспав. Квітки не бажали зізнаватися в першості з такою самою наполегливістю, як до того не хотіли розкриватися.

«Охолонь, — подумки наказав собі юнак, — ти маєш міркувати логічно. Це всього лише квіти. Вони не можуть тебе обдурити!»

Брат Зелений пильно придивився до хитрих квіток. Одна з них була трохи більшою.

«Оце вона, — радісно, але подумки вигукнув він, — та, що розпустилася першою, і має бути першою!»

«Так, але, — скептично промовив так-але-голос у голові, — подивися на кут сонця. На іншу мало б падати більше сонячного проміння. Тож можливо — можливо! — вона розпустилася першою. Те, що вона не більша, не значить, що вона не була першою».

Юнак завагався. Обидві думки мали дещицю рації, хоч одна з них висловлювала думку з багатьма «не». Він обійшов дерево. Добре, що тут було всього дві квітки й не доводилося обирати, скажімо, з десятка. Але треба було якусь обрати!

Обидва голоси мовчали. Вони все сказали. Попереду були лише сумніви.

Брат Зелений ще двічі обійшов дерево. Це не сприяло розвʼязанню проблеми. Тоді він вирішив покластися на звичний спосіб: підкинув монетку. Поки вона була в повітрі, загадав: якщо буде орел — більша квітка, решка — та, на яку мало б падати більше сонця. Монетка впала орлом догори. Юнак похитав головою. А тоді прожогом схопив меншу квітку та дременув геть.

У день ритуалу

— Чи всі Брати зібралися в цей день, щоб провести ритуал? — голос Брата Фіолетового звучав грізно, хоч і глухо з-під гостроверхого капелюха. Він подумав, що варто було б змінити закрійника, бо ці дурні капелюхи вічно сповзали, а коли нахиляєш голову, щоб надати глибини голосу, інші гірше чують слова.

— Так, так, — урізнобій закивали інші.

— Прошу, — його голос задрижав в очікування надзвичайно важливої події, але тоді Брат Фіолетовий опанував себе, — запрошую усіх кинути до казанка свої трофеї! Хоча дехто прийшов без трофеїв.

Гостроверхі капелюхи покосилися в бік Брата Синього.

— Слухайте, в мене була поважна причина, не починайте знову! — верескнув він.

— То хоча б не розкидай свої кляті обгортки з-під шоколаду, — гаркнув Брат Червоний.

— Повернімося до ритуалу! Вкидаймо свої трофеї. Ось вушна сірка кота, — з-під плаща показалася стареча рука Брата Фіолетового, що з гордістю вкинула зачовгану ватну паличку.

Решта по черзі підходили та вкидали те, що вполювали. Брат Фіолетовий охоче коментував усі дари.

— Перша квітка вишні на найсхіднішому місці селища! — тріумфально представив він здобич Брата Зеленого. Його пальці трусилися, але Брат Фіолетовий пояснив собі це нервуванням юнака.

— Ніж, який різав свиню, — не менш пафосно анонсував піднесення Брата Червоного.

— І пристрасно улюблена фігурка лего! Та кидай уже, — нетерпляче додав Брат Фіолетовий, коли Брат Жовтий ніяк не міг наважитися вкинути до казанку свою частку.

— Усе це змішати та спалити у північ літнього сонцестояння у найдавнішому місці найдавнішого цвинтаря селища, — урочисто нагадав Брат Зелений.

— З місцем ми точно не помилилися, — додав Брат Червоний, киваючи на найближчі могили.

— І північ уже ось-ось, — підтакнув йому Брат Жовтий.

Коли стрілка годинника наблизилася до заповітного часу, чудернацьку суміш у казанку облили запалювальною сумішшю та — тік-тік-тік — вкинули сірника з вогнем.

Б-Б-БА-БАХ! Пʼятеро чоловіків, як один закрили вуха, а один навіть упав на землю.

— Свята кров, що це таке! — Брат Жовтий закричав на весь голос. Недарма: решта четверо на якийсь час втратили слух після вибуху.

— Здається, в нас все вийшло, — подав голос Брат Зелений. — Тільки… що це за рожевий дим?

Їхній слух відновився настільки, щоб почути знущальний регіт. Наскільки доречним був цей регіт у найстарішій частині найстарішого цвинтаря міста? Чоловіки точно не хотіли б його чути зараз.

— Не вийшло нічого, — проклекотів Брат Фіолетовий. — Інакше ці, — довгий старечий палець показався з-під плащу, — там не реготали б.

Епілог

— А серйозно, дівчата, чому ми не можемо їх забрати собі? Якщо чесно, три дні на місяць я хочу з особливою жорстокістю прибити Карла, а це десять відсотків часу! Неможливо ж витримувати, — покачуючи пухнастим червоним капцем, що пасував шовковій піжамі, почала Медея. Вона гучно ковтнула стаут. Інші теж пили улюблені напої, хто біле сухе, а хто текілу. Їй подобалася атмосфера засідань Надзвичайно Таємного Жіночого Товариства. Учасниці вдягалися відповідно до дрескоду, про який повідомляли заздалегідь. Зазвичай це був зручний одяг на кшталт піжам або спортивок, але іноді, коли всі учасниці погоджувалися, заявлялося ошатне чи вишукане тематичне вбрання.

— Любонько, ти погано уявляєш собі наслідки, — повільно крутячи обручку на пальці, відгукнулася найстарша, Геката. Звісно, в кожної тут був псевдонім. — Думаєш, вони дозволять залишити три вихідних тільки через те, що в тебе будуть місячні? Роздаватимуть безплатні засоби гігієни й тим більше смаколики? Максимум за пів року вони про все забудуть, навіть свят Старої та Нової крові не залишиться. Нічого нам не буде. Вони вимагатимуть, щоб ми поводилися «нормально» й не акцентували уваги на місячних, бо це непристойно.

Медея замислилася.

— Але ж, якщо вони все ще шукають якийсь ритуал чи закляття, щоб повернути нам місячні, якийсь же має існувати? Окрім тих фальшивих, що ми поширили по всіх усюдах.

— Та є, але навряд чи вони його подужають, — хрипко розсміялася Андромеда. Запитальний погляд Медеї традиційно супроводжувався однією піднятою бровою. Тоді Андромеда простягнула Медеї невеличкий листочок з записами.

— Це ж, — тепер брови Медеї зійшлися на переніссі, — перелік домашніх справ!

— Саме так, — задоволено хмикнула Геката.

— Протерти пил, розвісити випрану білизну, викласти посуд з посудомийки й іще різне такого плану. Що ж у цьому складного? — Медея крутила листочок, немов намагалася знайти потаємне непосильне завдання.

— Річ у тім, — з розстановкою тепляче пояснила Андромеда, — що ці завдання потрібно виконати раз на місяць. Три місяці поспіль. Під час місячних.

— Кров би тебе взяла, Карле, — Медея відкинулася на спинку крісла та останнім великим ковтком допила стаут. — Чоловіки ніколи їх не здихаються.